Стабільності державі додають юридичні гарантії недоторканності особи і приватної власності.

Date: 2015-10-07; view: 477.

У своїх творах Липинський слідує традиціям вітчизняної правової школи.Як Драгоманов, Кістяківський та інші, він виділяє значення прав і свобод людини для державотворення, підкреслює необхідність їх законодавчого закріплення і гарантованості для всіх громадян держави. Він так само виступає за широку децентралізацію й розвинене місцеве самоврядування, що сприяють максимальній реалізації прав особистості і прав громад. Липинський розвиває поняття «громадянство» (тобто громадянське суспільство), «законність», «правопорядок». За умови все більшого культивування нігілістичного ставлення до права його заслугою було проголошення верховенства закону як єдиного регулятора суспільних відносин, акцентування на «відповідальності перед громадянством».

Викладаючи своє бачення щодо походження держав, мислитель стверджував, що вони з'являються в результаті зовнішнього і внутрішнього завоювання. Перше має місце у разі захвату інших територій, а друге — коли влада завойована представниками з місцевого населення.

Носієм влади, на думку вченого, завжди є провідна верства суспільства. Він виділяв три таких верстви – джерела влади: військових, економістів та інтелігентів. Причому вважав, що перші дві мають провідне значення, а інтелігенція виконує допоміжну роль.

Суттєвим внеском В. Липинського у політичну науку є його типологія та аналіз форм державного устрою. За його схемою, існують три основні типи державного устрою: «демократія», «охлократія» і «класократія». Характеризуючи «демократію», В. Липинський зауважує, що державна влада в її умовах або ж потрапляє безпосередньо до рук «багатіїв плутократів», або до рук найнятих ними політиків професіоналів з поміж інтелігенції. Внаслідок цього державна влада стає знаряддям реалізації не народних, а приватних інтересів окремих осіб чи угруповань. Розмежування в умовах демократії політичних партій позбавляє їх відчуття політичної відповідальності, а необмежений демократичний індивідуалізм підриває в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Одним з прикладів такої «демократії» В. Липинський вважав Українську Народну Республіку.

До держав «охлократичного» типу В. Липинський відносить революційні диктатури, фашизм, більшовизм та ін. Для цієї системи характерне зосередження політичної й духовної влади в одних руках. Під духовною владою він розуміє не лише церковну в її традиційному розумінні, а й ідеологічну в сучасному розумінні, коли глава держави є водночас пророком і непогрішимим інтерпретатором офіційної ідеологічної доктрини. Особливістю «охлократії» є, на його думку, те, що вона в минулому складалася з кочовиків, а в новітні часи — з декласованих елементів. За такого державного устрою панівною стає монолітна військово бюрократична ланка, яка легко маніпулює юрбою.

Найприйнятнішою для України В. Липинський вважає «класократію» — форму державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, «законом обмежена і законом обмежуюча» конституційна монархія. На чолі держави має бути монарх (гетьман), влада якого передається в спадок і є легітимною.

Пропонуючи монархічний устрій, В. Липинський заперечує демократію як метод організації нації, але не заперечує її як свободу. У його монархічній системі громадяни наділені свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода обмежена авторитетом сильної й стабільної влади. «Класократія» в його розумінні є гармонійною політичною співдружністю хліборобського класу як консервативної опори держави з іншими класами. Лише ця співдружність здатна, на думку В. Липинського, забезпечити державотворення й організацію української нації. Утверджуючи цю ідею, він у праці «Релігія і Церква в історії України» пише: «Вихід з нашої анархії лежить не в переконаннях, а в політичній акції і в організації та зміцненні наших занадто слабких та неорганізованих, консервативних, гальмуючих національних сил».

В умовах класократії наявною є рівновага між владою і свободою, врівноважуються прогресивні устремління і апеляція до минулого; за демократичного устрою порушується рівновага між владою і свободою, остання ослабляє владу; в умовах охлократії повністю обмежується свобода і діяльність громадських утворень.

Історія державності — це, на думку мислителя, зміна одного її типу іншим. Класократію, яка з часом ослаблюється від надмірного розвитку матеріального добробуту, заступає демократія. На зміну їй приходить охлократія, яка знову перероджується в класократію. В. Липинський піддавав критиці демократію, вважав недосконалим демократичний устрій суспільства. Роль демократії для сучасної історичної доби, зазначав він, вже скінчена. «Вона може лише продовжувати далі єдине діло, до якого вона по природі своїй є здатною — діло політичного посередництва між чужими урядами на Україні й українським «народом»... Смертельно нудна була б історія України, коли б вона вся дійсно була демократична».

Всяка демократична республіка, яка повстала з монархії, при децентралізації розпадається. Трагедія Української Республіки, стверджував мислитель, «спочиває в традиційній українській демократії». Вона знищила власну українську державотворчу аристократію, сформовану за часів Б. Хмельницького, а з нею й українську державу, але «збудувати щось нове, своє на тім порожнім місці українська демократія ніколи не змогла». Завдяки українській демократії, переконував своїх сучасників В. Липинський, не зміг появитися великий український диктатор революції.

До охлократії вчений відносив форму правління, що була запроваджена на теренах колишньої російської імперії внаслідок більшовицької революції у жовтні 1917 року, а також націоналістичний рух, що почав набувати у ті часи поширення.

Ідея монархії виступає консолідуючим чинником українського суспільства, вона відповідає державницькій традиції, започаткованій Б. Хмельницьким. Це має бути трудова, правова і спадкова (дідична) монархія на чолі з гетьманом. Основними підвалинами, на яких має засновуватися українська монархія, В. Липинський називає аристократію, класократію, територіальний патріотизм, український консерватизм і релігійний етос.

Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет.

Разом з гетьманом управління державними й суспільними справами здійснює аристократія - найкращі представники нації, незалежно від їх соціального походження.Статичну складову представляють шляхта і хліборобський клас, але аристократія повинна поновлюватися, інтегруючись з іншими соціальними верствами.

Такі особливості формування аристократії забезпечують представництво у її складі всіх суспільних класів і станів:

§ промислового (фабриканти, інженери, робітники),

§ хліборобського (поміщики, селяни, сільськогосподарські робітники),

§ купецького і фінансового (всі, хто живе з обміну продуктами),

§ комунікаційного (залізничники, водії),

§ інтелігенції.

Такий принцип формування аристократії (правлячої еліти) В. Липинський називав класократією, яка також передбачала співпрацю всіх класів. Принципи класократії заперечували буржуазний парламентаризм як такий, що роз'єднує нації за партійними ознаками, соціалізм — за класовими ознаками і націоналізм — за етнічними ознаками.

Класократія — одна із форм державного управління. Термін запропоновано В. Липинським в його теорії українського консерватизму (також теорія українського монархізму, чи як він сам її називав теорія українського гетьманського націоналізму). Це форма державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, «законом обмежена і законом обмежуюча» конституційна монархія. На чолі держави має бути монарх (гетьман), влада якого передається в спадок і є легітимною. Соціальний клас для Липинського — лише підвалина, на якій починається державне будівництво, його справжніми будівниками є невеликі соціальні групи, національна аристократія, еліта. Для Липинського еліта — активна меншість, яка створює держави і нації.

Нація у В. Липинського виступає як політична спільність, що включає в себе усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. Забезпеченню єдності нації слугує й територіальний патріотизм - усвідомлення своєї території, любов до своєї землі, почуття єдності та співпраці між усіма її постійними мешканцями, незалежно від їх походження, соціальне класової та етнічної належності, віросповідання. Територіальний патріотизм В. Липинський розумів як солідаризацію усіх мешканців України на грунті любові до рідної землі, незалежно від етнічного походження, соціально-класової належності, віросповідання. В результаті аристократія виступає як класократія - влада найкращих представників усіх суспільних класів і станів, яка забезпечує єдність нації.Кожна нація є соціально-диференційованою і охоплює як прогресивні, так і консервативні елементи. Консервативні елементи — це верхні соціальні верстви громадянства, що несуть у собі стародавню політичну культуру й традиції державного життя, здатні приборкати анархію і свавілля.

Важливою умовою побудови держави і формування української нації В. Липинський вважав її релігійну єдність. На його думку, тільки християнська етика спроможна створити моральний клімат, необхідний для державного будівництва. Наголошуючи на животворній силі релігії, яка може примирити українство, спрямувати його до зміцнення держави, він водночас застерігав проти церкви, пристосованої до політичної кон'юнктури, наголошував, що тільки та церква може піднести священний національний прапор боротьби за волю, яка не служить політиці. Релігія може примирити українство, але він застерігав проти церкви, пристосованої до політичної кон'юнктури.

Він обстоював ідею гетьманства в Україні. Гетьман як монарх, цементуюча і консолідуюча сила нації — ось гарант державності української нації. Гетьманство мало наслідуватися від батька до сина. Водночас В. Липинський люто ненавидів "всіляких соціялістів", що виступали проти ідеї гетьманства, гетьманщини і гетьманців — прибічників П. Скоропадського, який у квітні 1918 р. проголосив себе гетьманом усієї України і владу якого вони разом з більшовиками повалили.

Розмірковуючи над шляхами і засобами досягнення соборності України, В. Липинський писав не лише про боротьбу політичних сил, яка заважає цьому, а й про складність географічного середовища України, про вплив на неї культур Заходу і Сходу, відзначав, що ці "впливання" залишили суттєві відмінності в культурі різних країв чи регіонів України. Соборність неможлива у демократичній республіці. Тому головною хворобою української нації вважав недержавність. "Держави ми не маємо тому, — писав В. Липинський, — що ми не вміємо самі в собі хотіння своєї власної держави розвинути".

Упереджено ставлячись до російських традицій, він водночас вважав, що "повчитись у великоросів поважати свою владу українцям заздалегідь треба, бо інакше за цю науку доведеться платити знов політичною незалежністю Української Землі".
Обґрунтовуючи цілком нову порівняно з попередніми концепцію побудови української держави, В. Липинський виклав її основні засади: об'єднання з українцями усіх національних меншин, що проживали на Україні; залучення до руху за створення української держави, крім інтелігенції, великих промисловців за професійною ознакою, що замінило б політичні партії.

Консерватизм, за В.Липинським,— це утвердження серед громадян України організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних приборкати анархію і свавілля, і, нарешті, релігійний етос — основа становлення морального порядку, без якого неможливо сформувати націю, збудувати державу.

Форму державного правліннявчений вбачав у дуалістичній конституційній монархії, за якої:

гетьман як суверен української нації, голова кабінету міністрів зосереджує в своїх руках виконавчу владу;