Націонал-комуністична течія української політичної думки
Date: 2015-10-07; view: 454.
Українська політична думка не припиняла свого розвитку і після поразки національновизвольних змагань. З 1917 до 1933 року її найповніше репрезентував український націонал-комунізм, який об´єднав різні політичні течії і напрями довкола ідеї «комуністичної перебудови суспільства», цілковитого національного визволення України, створення суверенної української держави.
Виникнення націонал-комунізму на українському ґрунті зумовлене тогочасними суспільно-політичними реаліями, а також слабкістю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Багато представників української демократії вбачали вихід із катастрофічного становища у співпраці з більшовиками. Віддані комуністичній утопії і перейнявши притаманний її апологетам спосіб мислення, вони, самі того не усвідомлюючи, зруйнували єдиний фронт боротьби за самостійність України, зіграли на руку більшовицькій верхівці з її централізаторськошовіністичною політикою, прирікши себе на загибель, а Україну — на десятиліття підневільного існування в умовах радянськобільшовицького тоталітаризму.
Націоналкомунізм в Україні почав розвиватися вже з перших років радянської влади. Свідченням цього є публіцистична брошура Сергія Мазлаха та Василя Шахрая «До хвилі (що діється на Вкраїні та з Україною?)», яка в 1918 році започаткувала новий напрям української суспільно-політичної думки. За словами її авторів, революція в Україні має не лише соціальний, а й національний характер, а соціалістичний лад у державі може забезпечити лише цілком незалежна українська радянська республіка. «Українське національне питання, коли не буде вирішене зараз, у революційну добу, коли воно буде передане у спадок історії, як іржа, точитиме соціальноекономічний і культурнополітичний розвиток і в Україні, і в сусідніх державах».
Аспекти національного розвитку державності були основними в їх ученнях. В. Шахрай та С. Мазлах створили першу націонал-комуністичну опозицію і в 1919 р. видали працю «До хвилі» з критикою національної політики В. Леніна на Україні. В ній ішлося про «фальшивість ленінської національної політики», стверджувалось, «що він забув ті красиві слова та істини, які проголошував учора (перед революцією)».
Для націонал-комунізму було характерним усвідомлення невідповідності між ідеальною та практичною більшовицькою програмою державно-правового будівництва; розуміння відмінності між сутністю більшовизму та ідеєю соціалізму; визнання реальності факту міжнаціональної боротьби, в тому числі між пролетаріатом; формування нового соціального ідеалу, сутністю якого є ідея національного соціуму, що внутрішньо організований за законами соціальної справедливості (соціалізму).
Не заперечуючи союзу з Росією, автори вважали, що єдиний спосіб перебороти залишену царатом спадщину національного гніту — це беззастережне відокремлення України від Росії і перетворення Комуністичної партії більшовиків України з регіонального відділу російської компартії на самостійну політичну організацію. При цьому вони гостро розкритикували лінію великоросійського партійного керівництва щодо української національної проблеми, вважаючи, що більшовики лише декларували доктрину національного самовизначення українського народу. Насправді практична політика більшовизму щодо України мало чим відрізнялася від політики кадетів, меншовиків, есерів та інших російських партій, які відкрито вороже ставилися до української самостійності.
Брошура «До хвилі», за словами українського політолога Івана Лисяка-Рудницького, «розкриває трагічну дилему людей, які, подібно до Мазлаха і Шахрая, хотіли бачити свою країну одночасно і комуністичною, і самостійною», що було неможливо. А надія на те, «що совєтська Росія заради абстрактного вчення про національне самовизначення пожертвує своїми великодержавними інтересами», відмовиться від панівної позиції, засвідчувала відсутність в авторів політичного реалізму. І все ж брошура мала велике значення, як перший теоретичний вияв концепції «національного комунізму» і як своєрідний «національно-комуністичний маніфест», який став основою зародження політичної течії та одного з напрямів розвитку української суспільнополітичної думки XX ст.
Таким чином, брошура С. Мазлаха і В. Шахрая була першою спробою в умовах більшовицької дійсності ідейно-політично відстоювати самостійну державність України, а безкомпромісний голос М. Хвильового був останньою такою спробою. На початку 30-х років починаються гучні процеси і розправи над українською інтелігенцією, що на кілька десятиліть унеможливили будьякі спроби вільного висловлювання політичних думок, поглядів, переконань.
У 20-ті роки виникла низка націонал-комуністичних політичних течій, спрямованих на пошук можливих шляхів національного самоутвердження України («боротьбисти», «укатети», «самостійники», «шумськісти» та ін.). Саме вони ініціювали після XII з´їзду РКП(б) зміни в національній політиці більшовиків, забезпечили можливість розвитку елементів українізації, які разом з непом сприяли послабленню протистояння московських більшовиків і опозиційних сил українського націоналкомунізму.
Українізація — політика партійно-державних органів УРСРу 20-ті і на початку 30-х років XX ст., спрямована на більш органічне впровадження радянсько-комуністичної ідеології в Україні силами національних кадрів і в доступній для місцевого населення формі.
Провідну роль в українізації відігравав народний комісаріат освіти на чолі з Олександром Шумським (1890— 1946), а потім — Миколою Скрипником (1872—1933). Основними здобутками українізації, які викристалізувалися в процесі її теоретичного обґрунтування та намагання практичного втілення, були: сприяння розвитку української мови на всіх рівнях, у тому числі забезпечення її ідеологічної ролі на рівні русифікованого міста та в середовищі партійно-державного апарату; розв´язання проблеми легітимності національної самодіяльності українських комуністів; організація національно-культурного процесу як засобу боротьби проти будьяких проявів великоросійського шовінізму та українського націоналізму; створення розгалуженої сітки осередків функціонування української мови і культури.
Опозиційними щодо офіційної державно-правової доктрини були погляди українського письменника, члена комуністичної партії більшовиків Миколи Хвильового (1893 – 1933).Свідченням орієнтації націонал-комуністичної течії на втілення національної ідеї стали радикальні політико-публіцистичні виступи письменника Миколи Хвильового. Його творчість пронизана ідеєю незалежної Української держави, підвищенням її ролі в розвитку цивілізацій.Заcлiплений ідеєю поєднання комуністичного світогляду та ідей національного визволення українського народу, Хвильовий був невіддільний, за словами Лисяка-Рудницького, від епохи «українського ренесансу» 20-х років — «гарячкового періоду в історії Радянської України», років «великого культурного піднесення нації, згодом зрізаного сталінським терором». Хвильовий розумів національне питання, на відміну від інших націоналкомуністів, не спрощено, а на універсалістичний лад, вірив у те, що національна свобода невіддільна від визволення та розвитку людської особистості, прорікав майбутню «емансипацію колоніальних народів», «азіятський ренесанс». Він був глибоко переконаний, що покликання України полягає в тому, щоб бути посередником між Європою та відродженими націями Сходу.
Заперечуючи імперську тенденцію до злиття націй через посередництво пролетарського інтернаціоналізму, Хвильовий у яскраво публіцистичній формі проповідував ідею української незалежної держави, яка має слугувати орієнтиром для українського патріота, і зрадити якій — означає зрадити своїй матері. Найкатегоричніше ідея самостійної державності звучить у памфлеті «Україна чи Малоросія?» (1926). Необхідність самостійності України Хвильовий обґрунтовує тим, що «цього вимагає залізна і непоборна воля історичних законів», прагненням нації досягти природного стану, який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав.