М. Хвильовий офіційною владою Радянського Союзу визнавався виразником і представником українського націоналізму й шовінізму в лавах КП(б)У.

Date: 2015-10-07; view: 429.

Суттєвою прикметою політичних поглядів М. Хвильового була ідея переродити українця так, щоб він став самосвідомою одиницею, позбувся рабської психіки, що породжувала до цього часу тільки безвольних людей, які вміли говорити прекрасні слова, але ніколи не були людьми діла.

«І самостійна Україна, — писав М. Хвильовий, — не тому що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна і непоборна воля історичних законів... коли якась нація... виявляє свою волю протягом віків до виявлення свого організму як державної одиниці, тоді всякі спроби так чи інакше затримати цей природний процес, з одного боку, затримують оформлення класових сил, а з другого — вносять елемент хаосу в світовий загальноісторичний процес. «Замазувати» самостійність порожнім псевдомарксизмом, означає не розуміти, що Україна доти буде плацдармом для контрреволюції, доки не перейде його природного стану, який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав».

У цьому плані одним з головних аспектів його вчення, викладеного в памфлетах «Камо грядеши», «Україна чи Малоросія?» та інших, була відмова від орієнтації в державному і культурному будівництві на Росію.

Пропагуючи цю ідею, М. Хвильовий зазначав, що українська культура в своєму розвиткові повинна бути орієнтованою на західноєвропейську, а її творцями мають бути не робітники і селяни в своїй масі, як це визначалось у більшовицькому вченні, а їх талановиті представники. Це важливо ще й тому, що «українська інтелігенція відчуває що в масі вона не здібна побороти в собі рабську природу, яка північну культуру завжди обожнювала і тим не давала можливості Україні виявити свій національний геній».

Він закликав раз і назавжди покінчити «з контрреволюційною (по суті) думкою будувати на Україні російську культуру», відмовившись водночас від «зоологічного націоналізму». Треба бути послідовним, звертався він до своїх однопартійців, або ми визнаємо національне відродження, або ні».

У 1925 р. на пленумі ЦК КП(б)У «націоналістичний ухил хвильовизму» був засуджений. Письменнику інкримінувались орієнтація культурного розвитку на Європу; розробка теорії боротьби двох культур в її українській шовіністичній модифікації (в протилежність великодержавній російській); захист і обгрунтування теорії капіталістичного відродження нації; блокування з українськими буржуазно-націоналістичними елементами (неокласиками); нерозуміння ролі пролетаріату як активного чинника і активного керівника і творчого учасника в культурному будівництві на Україні; пропаганда теорії азіатського ренесансу, теорії циклічності Шпенглера, згідно з якою на долю України випадає месіанська роль очолити цей «азіатський ренесанс»; проповідь українського фашизму.

5. Національне питання як основа політично-правової концепції М. Скрипника

Біля витоків другого, націонал-комуністичного, напряму стояв Микола Олексійович Скрипник (1872 – 1933), один з організаторів Комуністичної партії України.

З часу встановлення в Україні більшовицького режиму М. О. Скрипник обіймав посади голови уряду, народного комісара внутрішніх справ, юстиції, Генерального прокурора України тощо. Своє бачення стану та перспектив державно-правового будівництва він виклав у «Начерку історії пролетарської революції», низці статей і промов. Опікувався питаннями національної політики. Обіймаючи посаду наркома освіти України в 1927 – 1933 pp., ініціював вивчення національного питання в навчальних закладах.

У промові на XI з'їзді РКП(б) «Від постанов до діла у національній політиці» М. О. Скрипник, полемізуючи зі своїми опонентами, обстоював ідею, що країна є самостійною в межах радянської держави. «Ми даємо можливість трудящим у нас, — зазначав він, — на радянській території, повністю розвивати всі свої здібності і, незалежно від національности, задовольняти їхні національні потреби».

Відкидаючи гасло «єдиної неподільності Росії», М. О. Скрипник зазначав, що питання майбутнього України «...цілком визначене... як і щодо інших радянських республік. Тому... тенденція до ліквідації тої державності робітників і селян, здобутої силою робітників і селян цієї країни», не має перспектив. «Нова вільна робітничо-селянська Росія, — зазначив він, — це є нашим шляхом».

М. О. Скрипник закликав Центральний комітет комуністичної партії більшовиків у цьому питанні «...провадити тверду, певну лінію», щоб зірвати намагання деяких елементів, які працюють у владних органах і мають на меті обмежити суверенітет інших народів, що увійшли до радянської держави.

Торкаючись у широкому плані питання про відносини розвинених і відсталих країн, він зазначав, «...що лише радянська влада, влада пролетаріату й селянства, може розв'язувати ці питання».

Причому «партія тримається тої самої лінії, себто партія залишається представником звільнення всіх трудящих мас по всій земній кулі, вона є іскрою, що її кидають у пороховий льох сходу, всіх колоніяльних країн».

Значну увагу М. О. Скрипник приділяв питанням теорії і практики приведення позитивного законодавства у відповідність до постулатів більшовицької ідеології, створення системи законів, у яких мало б місце «об'єднання принципів революції з принципами законності».

Причому законність він розумів як «підпорядкованість існуючим формам революційного життя, уведення життя у певні рамки законів, утворених революцією».