Кримінальна політика, за вченням М. О. Скрипника, — це сукупність заходів і дій, за допомогою яких клас, що утримує владу в державі, здійснює свою владу, забезпечує її збереження.

Date: 2015-10-07; view: 406.

Право, що створювалось партією більшовиків, залишало поза увагою інтереси особи, натомість гарантуючи інтереси держави і партії, що прийшла до влади.

Ідея революційної законності, за вченням М. О. Скрипника, повинна бути вкорінена у «свідомість кожного радянського робітника», який повинен усвідомлювати, «що він є агент Радянської влади, захищає інтереси робітничого класу і селянства й повинен підлягати законам влади робітників і селян, ...якнайуважніше стежити за тим, щоб виконувати волю всього класу, а не тільки задовольняти окремі групові або місцеві інтереси».

Водночас, залишаючись на позиціях войовничого більшовизму, М. О. Скрипник зазначав, що заходи зміцнення революційної законності не мають на меті обмежити диктатуру пролетаріату. Революційні закони повинні забезпечити революційний порядок.

У кримінальному кодексі, в якому втілювалась політика держави, за вченням М. О. Скрипника, узагальнювалась вся попередня судова практика від часів Жовтневої революції.

Головним принципом права і кримінальної політики, за його твердженням, була «революційна правосвідомість», а джерелами кримінального права, що слугували основою розробки кримінального кодексу, були численні вироки й постанови різних судових установ, постанови окремих Рад, численні окремі законодавчі новели.

Водночас, на його думку, в кримінальному законодавстві союзних республік, що увійшли до складу Радянського Союзу повинні враховуватись побутові, культурні, національні та інші умови життя. «Тому при об'єднанні Радянських республік в єдиний союз суд і кримінальне право природно повинні були залишитись органами самостійними, що організовуються кожною республікою самостійно».

Причому «радянське кримінальне право повинне мати характер суспільний, соціальний, антиіндивідуалістичний, в протилежність кримінальному праву буржуазному, яке побудоване на властивих буржуазному суспільству засадах індивідуалізму».

Поява націонал-комунізму зумовлювалася двома обставинами: нерозривним зв'язком попереднього національного руху з соціалізмом і порушенням державних і національно-культурницьких прав України з боку більшовицької Росії. Націонал-комуністи визнавали УСРР як українську національну державу, вірили в комунізм як прогресивний лад, у рамках якого можна реалізувати національно-державницький ідеал, нещадно критикували російський більшовизм як такий, що всіляко обмежує державні й культурні права українського народу. Визначними представниками цього напряму можна вважати М. Хвильового (який вбачав майбутнє України у відмежуванні від Росії, в орієнтації на європейську культуру, у подоланні малоросійства, українофільства і москвофільства), а також В. Винниченка, світогляд якого в еміграції еволюціонував у бік соціал-демократії.