Педагогічна культура

Date: 2015-10-07; view: 415.

Людина є феноменом культури, оскільки формується під впливом різноманітних культурних явищ (традицій, форм суспільної свідомості, способу життя, побуту, змісту діяльності, виховання, освіти). З іншого боку, людина виступає об'єктом, суб'єктом, представником та носієм культури. Культуру суспільства творять всі люди разом і кожна особистість зокрема.
• Психолого-педагогічна література визначає такі основні функції культури, а саме: адаптаційна (під впливом культури людина адаптується до існуючих в суспільстві оцінок і форм поведінки); пізнавальна (культура дає цілісне уявлення про народ, країну, епоху; виступає самопізнанням і самоусвідомленням народів; через наук, мистецтво, освіту тощо люди усвідомлюють свої потреби та інтереси); аксіологічна (сприяє формуванню ціннісних орієнтацій, цінностей, визначенню сенсу життя); інформаційна (культура служить засобом збереження та передачі інформації про людське суспільство); комунікативна (забезпечує за допомогою мови, жестів, музики, релігії передачу культурних цінностей; культура формується через спілкування); нормативна (виступає регулятором суспільного життя); гуманістична (культивує людину, як найвищу цінність); креативна або людинотворча (творить людину, сприяє її соціальному та духовному возвеличенню, ушляхетненню); виховна (забезпечує соціалізацію індивіда у певному природному та соціальному середовищі, виступає універсальним фактором саморозвитку людства);світоглядна (під впливом культури формується світогляд особистості).
Культура особистості складається із знань, умінь, ціннісних орієнтацій, потреб і проявляється в характері її спілкування і творчій діяльності. Культура особистості – це гармонія культури знань, творчої дії, почуттів і спілкування.
За словами Газмана О.С., культура – це досягнення особистістю певної гармонії, яка забезпечує її соціальною стабільністю, дозволяє продуктивно включатися в суспільне життя і працю, дає їй особистісний психологічний комфорт. Тобто, культура людини – це гармонія її внутрішнього світу і зовнішньої діяльності.
За своїм змістом культура людини багатогранна. Вона відображає всі зв'язки людини зі світом, суспільством. Тому базова культура особистості, за словами Газмана О.С., складається з культури життєвого самовизначення, економічної, політичної, демократичної, правової, інтелектуальної, моральної, екологічної, художньої, фізичної, культури спілкування, праці, сімейних стосунків. Формування базової культури в єдності всіх напрямів ведуть до формування світоглядної культури, громадянської культури творчої індивідуальності.
Структура загальної (базової) культури особистості складається з двох рівнів: внутрішньої, духовної культури, і зовнішньої, що проявляється в культурі спілкування, поведінки, зовнішнього вигляду.
Внутрішня культура – це сукупність духовних цінностей людини: її почуттів, знань, ідеалів, переконань, моральних принципів і поглядів, уявлень про честь, почуття власної гідності, самоповагу.
Зовнішня культура – це спосіб вияву духовного світу людини в спілкуванні і творчій діяльності. Прояви зовнішньої культури людини свідчать про рівень її духовного розвитку, духовність.
Духовність є найвищим рівнем розвитку внутрішньої культури. Духовність – це вища ступінь емоційно-морального розвитку людини, гармонія її ідеалів з загальнолюдськими цінностями і високоморальними вчинками, в основі яких лежать потреба служити людям і добру, постійне прагнення до самовдосконалення.
Духовна культура є інтегральною якісною характеристикою особистості. Вона є її епіцентром, вираженням найвищих загальнолюдських цінностей, вироблених людством за всю історію світової культури. До них відносяться три найвищих духовних першоджерела: пізнавальне, моральне, естетичне, які знайшли вираження в ціннісній триєдності Істини, Добра, Краси.
Духовність і духовна культура виступають підґрунтям професійної культури спеціаліста.
Професійна культура розглядається як певний ступінь оволодіння професією, тобто способами і прийомами розв'язання професійних завдань на основі сформованої духовної культури особистості.
Професійна культура включає в себе загальні уявлення про соціальну значущість певного виду праці, уявлення про професійний ідеал, шляхи і засоби його досягнення, розвинене почуття професійної гордості, професійної честі і відповідальності. Моральний аспект професійної культури виражений у професійній етиці.
Виділення педагогічної культури як однієї з найважливіших складових культури суспільства зумовлене специфікою педагогічної діяльності вчителя, спрямованої на формування особистості, здатної в майбутньому відтворювати й збагачувати культуру суспільства. Адже, учитель як носій культури і суб'єкт міжособистісних відносин з унікальною особистістю учня, яка постійно змінюється і збагачується, є головним засобом передачі духовних цінностей у навчально-виховному процесі. Через культуру вчителя віддзеркалюються його професійні цілі, мотиви, знання, уміння, якості, здібності, стосунки, тобто педагогічна культура є феноменом вияву вчителем власного «Я» у професійно-педагогічній діяльності.
Таким чином, види культури утворюють своєрідний родовий ланцюжок: духовна культура – професійна культура – педагогічна культура.
2. Педагогічна культура, її складові.
Аналіз наукових праць сучасних дослідників (Барабанщиков А., Бондаревська О., Букач М., Гармаш О., Іванова Т., Комар Н., Муцинов С., Рудницька О.) показує, що педагогічна культура як спеціальне наукове поняття не є усталеним і потребує всебічного розгляду, бо являє собою педагогічну систему й водночасно її елемент, особистісне утворення, інтегровану єдність педагогічних цілей.
Гребенкіна Л., Байкова Л., автори навчально посібника «Педагогическое мастерство и педагогические технологии» (Москва, 2001) подають таке визначення даного поняття: педагогічна культура – це професійна культура людини, яка займається педагогічною діяльністю, гармонія високо розвиненого педагогічного мислення, знань, почуттів, професійної творчості, що сприяє ефективній організації педагогічного процесу. У змісті педагогічної культури вони виділяють сукупність стержневих компонентів, а саме: духовно-моральну культуру, культуру педагогічного мислення, культуру спілкування, культуру поведінки, культуру зовнішнього вигляду.
На основі аналізу вищезазначених підходів до визначення змісту педагогічної культури визначимо її основні компоненти: духовно-моральну культуру (педагогічна етика, етичний кодекс педагога, педагогічний такт), педагогічний світогляд, культуру педагогічного мислення, культуру спілкування, культуру поведінки, культуру праці, культуру зовнішнього вигляду.
Отже, педагогічна культура діалектично пов'язана з усіма елементами особистісної культури (моральною, естетичною, розумовою, правовою, політичною, екологічною та ін.) і є інтегральним показником інших видів культур, їх складовою і водночас включає їх у себе.
Розглянемо її складові.
Духовно-моральна культура – серцевина педагогічної культури, оскільки саме від неї залежатимуть всі інші компоненти (культура мислення, культура спілкування, зовнішнього вигляду). Саме вона створює ту ауру, яка притягує дитину до педагога. З іншого боку, тільки моральна особистість здатна виховати іншу моральну особистість.
Педагогічний етикет – сукупність правил і моделей моральної поведінки педагога в типових ситуаціях та обставинах педагогічної діяльності. Педагогічний етикет є зовнішнім проявом ставлення педагога до власної праці, до учня, до учнівського колективу, батьків учнів, колег, до педагогічного колективу, керівництва, себе, держави.
Педагогічний світогляд представляє собою процес і результат формування педагогічних уявлень, визначення вчителем своїх інтересів, цінностей, ціннісних орієнтацій в педагогічній професії, переконань, професійного ідеалу.
Педагогічне мислення, за Українським педагогічним словником, – здатність учителя застосовувати теоретичні положення філософії, психології, педагогіки, методики в конкретних педагогічних ситуаціях навчально-виховної роботи; вирішувати педагогічні завдання; використовувати педагогічні ідеї в конкретних ситуаціях діяльності; «бачити» у конкретному явищі його педагогічну суть. Педагогічне мислення дозволяє вчителеві проникати в причинно-наслідкові зв'язки педагогічного процесу, аналізувати свою діяльність, погляди, переживання, знаходити науково обґрунтоване пояснення успіхів і недоліків, передбачати результати роботи (Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. – К., 1997. – С.252).

4. Педагогічний такт учителя як ознака педагогічної культури.
В перекладі з латинської «такт» (taktus) означає «дотик» - почуття міри у підході до будь-кого. Виходячи з цього можна пояснити зміст словосполучення «тактовна людина» - людина, яка має почуття міри, вміє «торкатися» емоційної, інтелектуальної, вольової сфери іншої людини.
Згідно Українського педагогічного словника, такт педагогічний – почуття міри у застосуванні засобів педагогічного впливу на дітей. Проявляється в умінні вчителя поводитися належним чином, просто й переконливо розмовляти з вихованцями, поважати їхню гідність, ставити розумні й педагогічно обґрунтовані вимоги. Основою педагогічного такту є глибоке знання психології дітей, індивідуальний підхід у навчанні й вихованні. Прояв педагогічного такту – важлива умова формування авторитету вчителя (Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. – К., 1997. – С. 325).
Як бачимо основою педагогічного такту є дотримання міри вчителем. Дослідник Бабанський Ю.К. підкреслює, що оптимізація навчально-виховного процесу в застосуванні всіх його елементів зв'язана з мірою.
Відомий дидакт Скаткін М.Н. зазначає: "Питання про міру — одне з центральних у педагогіці, і для успішного рішення потрібно не тільки знання теорії, але й оволодіння педагогічним мистецтвом, уміння застосовувати теорію з урахуванням конкретних умов, у яких здійснюється педагогічний процес".
Недостатність або надмірність у педагогічному впливі здатні трансформувати позитивні якості, вчинки вчителя у протилежні – негативні і небезпечні. Наприклад, зайва строгість і вимогливість обертаються жорстокістю і бездушшям, а недостатня коректність — безцеремонністю і брутальністю.
Специфіка такту як міри в професійній поведінці вчителя полягає в тому, що областю його застосування є спілкування. Такт виступає умовою встановлення виховних взаємин з учнями. Такт страхує від грубих професійних помилок.
Як педагогічна категорія такт має складну структуру. Основними компонентами виступають психологічний, морально-етичний, естетичний, інструментальний або технологічний.
До останнього часу в трактуванні сутності такту переважав психологічний аспект, орієнтація на особистісну своєрідність суб'єктів спілкування. За словами К.Д. Ушинського, такт вчителя у своїй сутності являється психологічним.
Однак досить істотне значення відіграє і морально-етична регуляція педагогічного спілкування, дотримання вчителем принципів і правил професійної етики й етикету. Нормою його поведінкових реакцій є людяність, поважність, увічливість, коректність, обов'язковість, делікатність, люб'язність, порядність.
Висока культура поведінки вчителя, артистизм, почуття гумору, педагогічна винахідливість (творча імпровізація, кмітливість) складають естетичний аспект педагогічного такту, що приносить учням і моральне, і естетичне задоволення. Вершиною такту виступають не просто правильні дії і вчинки, а ті, що не позбавлені оригінальності, добірності, дотепності. У цьому випадку спілкування з педагогом стає для дітей емоційно привабливим.
Виховна ефективність дій вчителя обумовлена мірою у виборі педагогічних засобів, методів, форм взаємодії зі школярами. Саме інструментально-педагогічний, технологічний аспект такту відіграє вирішальну роль у реалізації навчально-виховних цілей. В одному випадку це може бути розмова з дитиною віч-на-віч, в іншому — надання волі вибору, у третьому — частота міжособистісних контактів з ним і т.д.
Характеризуючи педагогічний такт як інтегративне утворення, слід зазначити, що в реальних ситуаціях спілкування відбувається актуалізація різних сторін — психологічної або моральної, естетичної або технологічної. Саме тому буває настільки суперечливим тлумачення сутності такту. Психологи наголошують на психологічному аспекті, етики — на моральному, естетики — на естетизації спілкування, його гармонізації, педагоги — на способах керування ним.
Проте, необхідно пам'ятати, що будь-яка ситуація взаємодії з дітьми потребує від учителя прояву такту як синтезу багатобічної професійної культури.
Домінантою педагогічного такту виступає морально-етична міра, сприймана учнями як доброта, принциповість, справедливість, тактовність, делікатність, люб'язність, великодушність. Такт перш за все належить до моральної культури особистості вчителя. Він виступає моральним регулятором педагогічного процесу і базується на морально-психологічних якостях вчителя. Зміст і форми тактовної поведінки вчителя визначаються перш за все рівнем його моральної культури. Тому педагогічний такт базується перш за все на моральній культурі вчителя і його розвинених психолого-педагогічних уміннях (педагогічній спостережливості, інтуїції, педагогічній кмітливості, вмінні прогнозувати наслідки тощо).
Основними ознаками педагогічного такту є:
• людяність без зрозумілості;
• вимогливість без брутальності та прискіпливості;
• педагогічний вплив без наказів, навіювань, попереджень, без приниження особистої гідності вихованця;
• вміння висловлювати розпорядження, вказівки та прохання без благання, але і без марнославства;
• вміння слухати співрозмовника, не виказуючи байдужості та вищості;
• врівноваженість, самовладання і діловий тон спілкування без дратівливості та сухості;
• простота в спілкуванні без фамільярності та панібратства, без «показухи»; принциповість і наполегливість без упертості;
• уважність, чутливість і емпатійність без їх підкреслення;
• гумор без насмішки;
• скромність без удаваності.