Глава 1

Date: 2015-10-07; view: 349.

Було відкрито Новий світ, здійснювалися спроби перших навколосвіт- * ' ніх подорожей [62].

Великі географічні відкриття дали потужний поштовх міжетнокуль-турним стосункам, розвитку промисловості, торгівлі та сприяли формуванню науки про культуру.

До другого моменту, що сприяв розвиткові історії і теорії культури як особливої форми життя людини, слід віднести дослідження філософів давнини й епохи Відродження. Первісно під поняттям «культура» розумілась цілеспрямована дія людини на природу (обробка землі та ін.), а також вихованнята навчаннясамої людини. Саме слово «культура» увійшло в побут європейської соціальної думки лише з другої половини XVIIIст., більш або менш подібні уявлення можна виявити на ранніх етапах історії Європи та за її межами (наприклад, «жень» у китайській традиції, «дхарма» — в індійській). Елліни вбачали в «пайдейї», тобто «вихованості», свою головну відмінність від «некультурних» варварів [119]. У пізньоримську епоху, разом з уявленнями, які передавали основний смисл слова «культура», зародився, а в середині століття поширився інший комплекс значень, які позитивно оцінювали міський уклад соціального життя, та наблизився до поняття цивілізація, яке виникло пізніше. Слово «культура» почало асоціюватися з ознаками особистої досконалості. В епоху Відродження під досконалістю культури розуміли відповідність гуманістичному ідеалу людини, а в подальшому — ідеалу просвітителів [17-22; 40; 42-49; 51-57; 59; 63-65; 119-137]. Об'єктом філософського розгляду з найдавніших часів (Давня Греція, Рим) була історія людства (відома грекам і римлянам частина світу) в цілому або окремих народів і країн, а також їх культура [17—22; 49; 138; 139]. Одним із перших давньогрецьких філософів, який звернувся до питань культури, був Посидоній (II—І ст. до н. є.). Спираючись на ідеї давньогрецького поета Гесіода (VIII—VIIст. до н. є.), висловлені у поемі «Труди та дні» про «золоте століття» людства та концепцію розвитку культури, сформульовану філософами-матеріалістами греками Демо-крітом (VI—V ст. до н. є.), Епікуром (IV-IIIст. до н. є.) і римлянином Лукрецієм Каром (І ст. до н. є.), він обґрунтував положення, що розвиток ремесел, наук і мистецтва призводить до морального занепаду суспільства [119; 140-142]. У XX ст. ця ідея була сприйнята О. Шпенг-лером [143; 144] і А. Тойнбі [145—147] та розвинена ними як проблема співвідношення цивілізації і культури. Давньогрецький письменник, історик і філософ-мораліст Плутарх (І—IIст.) у роботі «Порівняльні життєписи» на основі біографій відомих особистостей давнього світу зображує широку картину греко-римського минулого, де моральні цінності знаходять історичну спадкоємність, об'єднуючи різні історичні періоди. Проте античне мислення загалом ще не піднялося вище прагматичної історії і не склалося в закінчену систему філософсько-історичних поглядів на культуру. До кінця XVIIIст. для філософії характерне як ототожнення культури з формами духовного і політичного

Культурологічні концепції цивілізаційних процесів: аналіз джерел

саморозвитку суспільства і людини, так і вивчення форм, які виявляються в розвитку науки, мистецтва, моралі, релігії і державного управління. L_y* Слово «культура» в суспільних науках, особливо в історії, мало подвійне значення. По-перше, терміном «культура» позначався певний рівень освіченості, коли, наприклад, говорили про культурні народи або класи суспільства на противагу некультурним народам або класам; у тому ж значенні вживаються такі словосполучення, як «культурна людина», «культурні навички» та ін. По-друге, більш широкого тлумачення додавало слову «культура» значення взагалі побуту або внутрішнього стану, без будь-якого натяку на ступінь розвитку того чи іншого народу, класу суспільства та ін. У цьому значенні йшлося про первісну «культуру», тобто про культуру таких епох і народів, які при використанні слова в першому значенні могли бути названими некультурними. Говорячи про культурну історію, мали на увазі «культуру» в значенні побуту взагалі. В цьому відношенні «культуру» розділяли на матеріальну (житло, одяг, знаряддя, озброєння, прикраси та ін.), духовну (мова, звичаї, вірування, знання, література та ін.) і суспільну (державна і суспільна форми, закони та ін.). Але якщо говорили про культуру в більш вузькому значенні, не позначаючи, про яку саме культуру йдеться, то розуміли культуру духовну: це — культура par excellence. Культурну історію протиставляли або історії політичній, як внутрішню — зовнішній, або історії спеціальній, як історію духовних сторін історичного побуту — історії суспільного ладу [148]. До Росії термін «культура» потрапив з німецької наукової літератури. У французів і англійців замість слова «культура», вживалося слово «цивілізація» (хоча німецьке слово «Kultur» означало високий рівень цивілізації).

Французькі просвітителі XVIII ст. (Ф. Вольтер, А. Тюрго, Ж. Кондор-се) зводили зміст культурно-історичного процесу до розвитку людського «розуму». «Культурність», «цивілізованість» нації або країни (на противагу «дикості» і «варварству» первісних народів) передбачає «розумність» їхніх суспільних порядків і політичних утворень і вимірюється сукупністю досягнень в науках і мистецтві. Мета культури, яка відповідає вищому призначенню «розуму», — зробити всіх людей щасливими, такими, що живуть у злагоді із запитами і потребами своєї «природної» натури (натуралістична концепція культури) [66; 67].

Водночас, у межах Просвітництва, виникла «критика» культури. Рус-со протиставляв зіпсованості й моральній розбещеності «культурних» націй простоту і чистоту народів, які перебувають на патріархальному щаблі розвитку [137; 138]. Ця критика була сприйнята німецькою класичною філософією, яка надала їй характеру загальнотеоретичного осмислення протиріч і колізій буржуазної культури. Вихід із цієї ситуації німецькі філософи шукали у сфері «духу», морального (І. Кант [149]), естетичного (Ф. Шиллер, романтизм [150]) або філософської свідомості (Г. Гегель [151]). Культура при цьому розглядалася як царина духовної свободи людини. Німецькій філософсько-історичній свідомості при-

Глава 1

таманне визнання різноманітності своєрідних типів і форм розвитку ■iffїї м культури, розташованих у певній історичній послідовності й утворюючих єдину лінію духовної еволюції людства [152].

Так, І. Гердер розглядає культуру як прогресивне розкриття здібностей людського розуму, але користується цим поняттям і для характеристики етапів історичного розвитку людства, а також цінностей освіченості[153]. Німецькі романтики (Ф. Шиллер, брати А. і Ф. Шлегелі, пізній Ф. Шеллінг) продовжили лінію подвійного тлумачення культури І. Гер-дера. З одного боку, вони створили традицію порівняльно-історичного вивчення культури (В. Гумбольдт і школа компаративної лінгвістики), з іншого — поклали початок погляду на культуру як на окрему антропологічну проблему [43; 47; 48; 66; 130; 132; 150; 153-155]. На ідеї І. Гердера спирається також і третій напрям конкретного аналізу звичаїв і етнічних ознак культури.

Зі слов'янських учених у цьому напрямі працювали М. Данилевсь-кий [156], К. Леонтьєв [157] і О. Хомяков [150; 158]. М. Данилевський у праці «Росія та Європа» (1870) вважав, що люди створюють культурно-історичні типи (як-то: мусульманський, західний та ін.) і в них існують. Кожний культурно-історичний тип виявляє себе в чотирьох творчих сферах:

— релігійній;

— державній;

— сфері мистецтв (сюди, очевидно, належать і фундаментальні науки);

— технічній (не тільки як інженерній, але і як практичний результат всіх наслідків культури, всього, що спрямоване до практичної користі).

М. Данилевський був переконаний, що запозичення з боку одного культурно-історичного типу на користь іншого в перших трьох сферах марні або шкідливі. Культурно-історичні типи є самодостатніми, і запозичення релігійне, державних форм і ідей, в художній сфері можуть зруйнувати власну культуру. А запозичення в четвертій сфері, навпаки, корисні і здійснюються дуже легко [156].

К. Леонтьєв у роботі «Візантизм і слов'янство» зазначає, що кожний народ народжується, проходить шлях від «початкової простоти» до «квітучої складності» (його терміни), а потім набагато повільніше — шлях до вторинного спрощення. Згідно з К. Леонтьєвим будь-яке спрощення — завжди деградація [157; с. 23]. Теза К. Леонтьєва про те, що народи смертні, а їх життя — своєрідний цикл, згодом була детально розроблена Л. Гумільовим [159—166].

О. Хомяков намагався примирити уявлення про цикли в історії з уявленням про лінійний характер історичного процесу. Цикли він визнавав, але водночас, як глибоко віруючий християнин, вважав, що людина проходить в історії у певному розумінні іспит перед Творцем, тому і весь історичний процес - від створення світу до його кінця - теж має сенс. Настільки грандіозну проблему О. Хомяков вирішити не зміг, однак сама по собі спроба цікава. У всякому разі Хомяков підтверджує реальне існування історичних циклів і регіонів культур [150; 158].

Культурологічні концепції цивілізаційних процесів: аналіз джерел

З останньої третини XIX ст. вивчення культури розвивалося в межах у і антропології [69-72; 75-78; 80-82; 133; 167; 168], і етнографії [74; 79]. Заклавши фундамент так званої культурної антропології, англійський етнолог Е. Тайлор визначив культуру через перерахування її конкретних елементів, але без осмислення їх зв'язку з організацією суспільства та функціями окремих культурних інститутів [83; 84; 169—171].

Третьою обставиною, яка поклала початок еволюційному розвиткові світогляду на теорію та історію культур, був розвиток науки і техніки [172—185]. Промислове століття людства зародилося в Європі в другій половині XV ст. Катаіізатором створення промислової цивілізації стала поява гуманістичних теорій, які визначали місце людства у світі, наукового методу пізнання навколишнього світу і активної теорії прогресу людства, ідеї зміни світу під впливом цілеспрямованої праці в напрямі поліпшення життя, ідеї про визначення самою людиною свого місця в житті.

Орієнтація на технічні джерела розвитку в другій половині XVIII ст. в епоху промислової революції у деяких країнах сприяла значним успіхам у всіх сферах життєдіяльності людини та входженню в сучасну цивілізацію [182—190]. У розвитку науки можна виділити такі періоди, коли перетворювалися всі компоненти її фундаментів, що привело людство до сучасної техногенної цивілізації. Зміна наукових картин світу супроводжувалася докорінними змінами нормативних структур дослідження, а також історико-філософських основ науки. Ці періоди правомірно розглядати як глобальні революції, які приводять до зміни типу наукової раціональності й трансформації поглядів на культуру.

Особливості джерельної бази та історіографії культурології. На сьогодні у всіх сферах наукової і суспільної діяльності, в кожній галузі знань існують різні версії розуміння як джерела, так і документа. Для нас джерелом є не тільки будь-які пам'ятки минулого, які віддзеркалюють ті чи інші сторони історії суспільства і культури, а й історико-культурологічні, історико-філософські дослідження. З іншого боку, найбільш прийнятним є визначення Держстандартом України документа як поєднання матеріального носія інформації, закріпленої створеним людиною засобом для передачі в часі й просторі. До того ж в останні роки виникла низка якісно нових, переважно електронного типу, носіїв джерельної та документної інформації у відповідних наукових дисциплінах: інформатиці, бібліотекознавстві і бібліографії, архівознавстві й музеєзнавстві тощо. У науковців з'явилася можливість за допомогою нової техніки і новітніх технологій зануритися у чисельні документно-джерельні бази сучасного світу [185]. Все це викликає потребу розробки й застосування принципово нових підходів до вивчення та аналізу джерельної бази та історіографії нагальних проблем всесвітньої історії і насамперед — історії та теорії культури планетарної цивілізації.

І якщо для вивчення локальних історико-культурологічних проблем тих чи інших етносів, наприклад українського, ще дієздатні звичні канонічні підходи до аналізу джерельної бази та історіографії,

Глава 1

то при дослідженні глобально-цивілізаційної історико-культуроло- гічної тематики вони, як з'ясувалося, не дають належного наукового ефекту. Зауважимо, що для нас переважна більшість фундаментальних оригінальних праць учених XIX—XX ст. є друкованими джерелами, документальними підмурками для історико-культурологічного дослідження проблем всесвітньої історії різних культур планетарної цивілізації в період глобалізму. Водночас при вивченні історії української культури в контексті всесвітнього цивілізаційного процесу ми використовували канонічні форми аналізу й класифікації джерельної та історіографічної бази.

Джерельно-документну базу з історико-культурологічних концепцій цивілізаційної еволюції в добу глобалізму (кінця XIX — початку XXI ст.) можна умовно поділити на п'ять груп.

До першої групи ми віднесли історичні, історико-філософські, історико-соціологічні, історико-екологічні та історико-економічні роботи вчених другої половини XIX — початку XX ст., в яких вивчались проблеми культури як особливої форми існування людини, як специфічної системи історичних цінностей та ідей, що розрізнялися за їх роллю в житті й організації суспільства. До них додались перші спроби висвітлення історико-теоретичних аспектів питань цивілізації та спроби цивілізаційно-циклічного підходу до вивчення парадигм всесвітньої історії культури.

Другу групу джерел склали яскраві фундаментальні роботи науковців, які представляли численні історико-культурологічні школи. Вони сформувались, функціонували в XX ст. і базувались переважно на дослідженні антропологічних теорій культур. їх аналіз дає змогу уявити глибину розробки історико-культурологічних проблем у різних галузях історичних та історико-філософських знань, оцінити ступінь вивчення соціокультурної історії людства, простежити динаміку цивілізаційної еволюції різних напрямів історико-теоретичних знань про культуру тощо.

Третю, найчисленнішу групу джерел утворюють праці істориків, археологів, антропологів, культурологів, філософів, соціологів, психологів кінця XIX — XX ст., в яких розглядалися глобально-цивілізаційні основи культури, історико-культурологічні погляди на цивілізацію, її еволюцію, проблеми культури і цивілізації у процесі формування і функціонування планетарної цивілізації в період глобалізму. Саме в цих роботах науковців різних галузей міститься ґрунтовна, першодже-рельна, документального характеру інформація стосовно розвитку знань про всесвітню історію і теорію культури під час еволюції глобальної цивілізації в XX ст., про розуміння співвідношення понять «культура» та «цивілізація», про чинники росту культури в процесі глобалізації світової економіки та інтернаціоналізації суспільного життя. Цей самий масив джерел дає можливість з'ясувати питання співіснування континууму культур, становлення і розвитку етносів та поліетносфери.

Культурологічні концепції цивілізаційних процесів: аналіз джерел

Четверта група представлена міжнародними документами світових організацій та нечисленними роботами вчених, які в кінці XX — на початку XXI ст. торкаються тих чи інших аспектів історико-культурологіч-них парадигм еволюції планетарної цивілізації у період глобалізації світу. Вони дають певне уявлення про можливості сучасних методологічних підходів до висвітлення вказаної тематики, насамперед на підґрунті її асоціативного аналогового сприйняття та екстраполяції.

До недоліків зазначених чотирьох груп джерел слід віднести відсутність, як правило, сталої документної бази, особливо архівної. Це є, на наш погляд, одним із чинників, які затримали розробку, передусім істориками і культурологами, такої принципово нової, актуальної для життєдіяльності людської спільноти теми, якою є дослідження істори-ко-культурних концепцій цивілізаційної еволюції в добу глобалізму (кінець XIX — початок XXI ст.). Останнє призвело до того, що на сьогодні тільки складається, як така, історіографія обраної тематики. Ось чому в першому розділі перевага надається аналізу джерел.

До п'ятої групи комплексу джерел увійшли документи й матеріали, в яких відображаються питання історії української культури кінця XIX — початку XXI ст. Умовна класифікація дає змогу розділити їх на декілька складових.

По-перше, це праці класиків української культури і мистецтва, літератури (М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, М. Гру-шевський, І. Франко, І. Огієнко, В. Винниченко, Д. Чижевський, Д. Антонович та ін.). В них ми знаходимо історико-культурологічні оцінки українського суспільства, його художньо-мовного аспекту, політичні оцінки духовного життя, державотворення, співвідношення українського з іншими етносами світу, їх взаємозв'язки та взаємовпливи на шляху відродження української нації.

По-друге, це друковані матеріали різних з'їздів діячів освіти, культури, громадських об'єднань і угруповань. Вони дають змогу моделювати культуротворче життя інтелігенції та освіченої частини суспільства тих часів, їх реакцію на події у країні та за її межами.

По-третє, це численні друковані збірники документів, статистичних і архівних матеріалів. Вони свідчать про життєдіяльність наукових, освітніх, художніх, культурних закладів під час соціально-демократичних революцій і громадянської війни, їх функціонування у довоєнні та повоєнні періоди. Важливими є партійно-радянські документи, які висвітлюють політику владних структур у сфері науки й мистецтва, освіти й культури.

По-четверте, це матеріали різних архівів (Центрального державного архіву вищих органів державної влади і органів державного управління України — ЦДАВО України, Центрального державного архіву громадських організацій України - ЦДАГО України, обласних, міських тощо). Особливий інтерес для нас становлять архівні фонди профспілок культури і мистецтв Наркомосу України, Всеукраїнського комітету сприяння