Еволюція історико-філософських поглядів на культуру

Date: 2015-10-07; view: 392.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. певний універсалізм сформованих еволюційних уявлень про культуру був підданий критиці з позицій неокантіанства [85; 191-196] (Г. Ріккерт [86; 197-201], М. Вебер [87; 202; 203]). Культуру розуміли, насамперед, як специфічну систему цінностей та ідей, що розрізняються за їх роллю в житті й організації суспільства того або іншого типу. Дещо в іншому аспекті подібний погляд оформився в «теорію культурних кіл» (Л. Фробеніус, Ф. Гребнер, В. Шмідт та ін.), поширену на початку 20-х pp. XX ст. [88; 89; 204]. Теорія єдиної лінійної еволюції культури була також піддана критиці з позицій філософії життя. їй була протиставлена концепція «локальних цивілізацій» — замкнутих, самодостатніх і неповторних культурних організмів, що проходять подібні етапи розвитку, дозрівання й загибелі (О. Шпенглер) [143-145]. Головна робота О. Шпенглера «Der Untergang des Abendlandes» («Занепад Європи») була опублікована в 1918 р. Шпенглер говорив про межі культур і розглядав західну культуру точно в кордонах Західної Європи починаючи із Середньовіччя. Суть його фі-

Культурологічні концепції цивілізаційних процесів: аналіз джерел

лософії історії в такому: культура живе й удосконалюється доти, доки не породжує цивілізацію, а потім сама перетворюється на цивілізацію, втрачаючи творчий потенціал, і це - переддень її кінця. Таким чином, О. Шпенглер виніс Заходу вирок. Для цієї концепції характерне протиставлення культури і цивілізації, яка розглядається як останній етап розвитку даного суспільства. Це, за його словами, означає, що єдиної загальнолюдської культури немає і бути не може.

Існування культурних регіонів і, особливо, циклів в історії після Шпенглера стало загальним надбанням. Цю лінію розробляли вчені XX ст. - Г. Зедльмайр [205-207], А. Тойнбі [145-147], К. Ясперс [155; 208], Л. Гумільов [159-166], Ю. Яковець [36], М. Данилевський [156], М. Кондратьєв [209; 210], П. Сорокін [38], Ф. Бродель [40], І. Дьяко-нов [92], В. Кузьменко [211], М. Туган-Барановський [212], Й. Шумпе-тер [213], Г. Менш [214], С. Глазьєв [215], О. Чижевський [216], пізніше -Ю. Павленко [39; 217; 218] та ін. [182-184; 188-190].

Ганс Зедльмайр - мистецтвознавець віденської школи. У своїх роботах він пише, що погоджується із спостереженнями О. Шпенглера, але не згодний з його висновками. Г. Зедльмайр довіряє християнському генію і не судить Європу, а застерігає її, сподіваючись, що вона може змінити шляхи власної культури. Згідно з Зедпьмайром західна культура пройшла чотири історичні фази, відображені у різних стилях мистецтва:

— перша — мистецтво передроманське і романське (приблизно VIII—XII ст.). У романську добу мистецтво цілісне, монолітне, бо звернене тільки до Бога і розмовляє сакральною, священною, літургійною мовою, тобто існує єдність форми й змісту;

— друга — мистецтво готичне (XIII—XV ст.). У готичну епоху відбувається роздвоєння, внутрішній розрив культури. Це проявляється в мистецтві — в розірваних (з двома вежами) фасадах готичних соборів, у всіх цих арочках-аркбутанах, у гостроверхих пінаклях готичної архітектури. Форма й зміст більше не відповідають одне одному;

— третя — мистецтво Ренесансу і бароко (XV — середина XVIII ст.). Два ці протиборчі стилі для Зедльмайра уособлювали одну епоху західної культури. Культура Ренесансу і бароко відновила єдність форми й змісту, але відновлена вона була ціною грандіозної театралізації. Все мистецтво перетворилося на театр, на театральні підмостки, а отже, і життя (зокрема, політика) — це теж театр, грандіозні загальноєвропейські театральні підмостки, де цілком вільно пересуваються, бігають, перевертаються як персонажі Старого Заповіту, так і сучасники автора. Єдність, дещо штучна, була заснована на зниженні форми;

— початок четвертої фази Г. Зедльмайр датує 1760-м роком, бо ця епоха ще не минула, і сам автор до неї належав. У четвертій фазі західна людина поступово виганяє з мистецтва, тобто з культури, Бога, після чого не здатна зберегти саму себе, людину. Г. Зедльмайр вважав, що першим художником, який створив цілком «нелюдський» твір, був О. Скрябін, а першим художником, який із самого себе успішно

Глава 1

вигнав людину, був Пабло Пікассо. Але, повторюємо, Г. Зедльмайр пи- сав застереження.

Арнольд Тойнбі, англієць, в основній праці «A Study of History» дав вичерпну номенклатуру світових регіонів, які, на відміну від О. Шпен-глера, назвав «цивілізаціями». Він описав і перерахував усі давні й сучасні цивілізації, а також ті, що трагічно не склалися. А. Тойнбі ввів в обіг низку цікавих категорій, як-то: «Відхід і Повернення», «Виклик і Відповідь», що становлять інтерес не тільки для вченого-гуманітарія, а й для діючого політика, чиновника [145—147].

Єдина серйозна спроба переглянути циклічне уявлення про історію була розпочата німецьким філософом Карлом Ясперсом. Йому належить одне надзвичайно цікаве спостереження. Він знайшов осьовий час — епоху, коли у віддалених і ніяк не пов'язаних між собою регіонах одночасно виникають релігійно-філософські системи, що виявляють інтерес саме до людини, до особистості, а не до держави або суспільства і не до маси. Осьовий час історично короткий (лише два століття): VII—VI ст. до н. є. К. Ясперс зазначив, що це час зародження грецької філософії, час великих пророків Старого Ізраїлю, час життя Сіддхартхи Гаутами, тобто першого Будди, час формування найбільших релігійно-філософських систем Китаю — конфуціанства і даосизму. Можна додати, що це ще і час життя Заратустри — великого релігійного вчителя і реформатора Ірану. Зі свого спостереження К. Ясперс зробив основний методологічний висновок: старий просвітницький еволюційний процес у вигляді однієї лінії він замінив деревом з пишною кроною, яке зберігає проте єдиний напрям до прогресу [155; 219].

За межами академічної науки уявлення про цикли й регіони набули в XX ст. несподіваного розвитку в творчості декількох видатних літераторів, які обрали міфологічну форму оповідання. Це насамперед російський містичний поет Д. Андреєв, який назвав регіони «метакульту-рами» і включив у них, окрім реального простору, вищі «просвітлені шари» та нижчі «шари демонічні». Д. Андреєв нарахував 19 метакультур (у А. Тойнбі їх 21), додав ще 15, які трагічно не набули розвитку [219].

Після всіх цих робіт можна провести одну межу — між культурою регіональною (скористаємося терміном «велика культура») та національною як однією з її складових. Термін, аналогічний «культурі» О. Шпенглера, «цивілізації» А. Тойнбі, «культурно-історичному типу» М. Данилевського та «супер-етносу» Л. Гумільова. Цю межу виявилося можливим провести лише тоді, коли з'явилася етнологічна теорія Л. Гумільова, детальніше про яку йтиметься нижче. З іншого боку, узагальнюючи думки інших авторів (наведених на початку підрозділу), можна зробити висновок, що механізм циклічних змін історичного процесу має характер періодичного повтору хронометрично визначених періодів, кожний із яких разом з відтворенням деяких ознак минулого несе в собі інновації, які багато в чому обумовлюють майбутній розвиток суспільства.

Культурологічні концепції цивілізаційних процесів: аналіз джерел

Подібні уявлення в Росії розвивав М. Данилевський, пізніше — Пи-тирим Сорокін. У деяких концепціях критика культури, яку розпочав Руссо, доводилася до повного її заперечування; висувалася ідея «природної антикультурності» людини, а будь-яка культура трактувалася як засіб її придушення та поневолення (Ніцше [220]). Поняття «культура» у співвідношенні з дефініцією «цивілізація» все більше розглядалося залежно від появи нової історичної, культурологічної, філософської або іншої думки [221].

Оглядаючи еволюцію історико-філософських поглядів на культуру, можемо виокремити кілька основних історико-культурологічних шкіл антропологічних теорій культур.

/. Культурно-історичний напрям (історична школа). Виник на основі того, що його засновники вважали поняття «історія» і «культура» в істотній мірі тотожними. Історія — це опис динаміки того, що в статиці описується як культура. Отже, смисл історії полягає в тому, щоб бути динамікою культури, а смисл культури — у тому, щоб бути актуальною історією [47; 132].

Ідеї історичної школи виникли в кінці XIX ст. на противагу пануючому впливу еволюціонізму. Представники історичної школи заперечували наявність історичної закономірності і з цієї причини обмежували в цілому завдання історичної науки описанням конкретних подій. Через те, що дійові особи та хід подій у галузі культурології зазвичай залишалися невідомими, цій науці доводилося шукати інші сфери дослідження. Ці спроби зводилися переважно до пошуків центрів походження народів або культур, областей їх поширення та шляхів переміщення [222—225]. Внаслідок цього виникли різні напрями дифузіонізму, які стали характерними для культурологічних досліджень, зокрема в деяких європейських країнах у першій половині XX ст. [226].

Формування історичної школи в цих країнах відбувалося по-різному. В той час як дифузіонізм переважав у Скандинавії, Німеччині та Австрії (теорія культурних кіл), мав декількох видатних представників в Англії (Г. Елліот-Сміт, У. Перрі, У. Ріверс) [47; 122; 126], у Франції він не відігравав помітної ролі. Тут найбільший вплив мав соціологічно орієнтований напрям досліджень, а пізніше — структуралізм [227—231].

У Німеччині історична школа існувала ще в одному варіанті, а саме як історико-архівний напрям. Ця спеціалізована течія історичної школи вбачала своє завдання у вивченні історичного розвитку культури народу на основі використання письмових джерел, причому завжди обмежуючись територіально невеликими областями поширення культури. Виник напрям у період між двома світовими війнами. На той час прибічники цього напряму почали збір та обробку численного матеріалу (А. Крамер, І. Дюннінгер, Г. Фішер) [232]. Однак, як і всі інші течії історичної школи, він залишав без відповіді питання про рушійні сили історичного розвитку і, отже, його закономірності.

У СІЛА існувало два напрями історичної школи: дифузіоністський (концепція культурних ареалів) і власне історична школа, яку очолю-

Глава 1

вав Ф. Боас [102; 233]. При цьому межа між ними не завжди залишалася досить чіткою. Ф. Боас категорично відкидав концепції культурних ареалів. Натомість він підкреслював особливе значення культурного чинника з точки зору можливих впливів географічного середовища. Отже, на думку прибічників історичної школи, напрям зміни культури міг виникнути тільки з особливого характеру кожної культури, яка в певному окремому випадку демонструвала свою унікальність. Характерною особливістю цієї течії історичної школи був широкий збір фактичного матеріалу, який не обмежувався традиційно етнокультуро-логічним, а містив також вивчення явищ мови. Результатом цього були публікації текстів як літературних свідчень культури народів, так і аналіз граматики і лексики місцевих мов (Е. Сепір [234—238], Л. Харіс [239], Ф. Боас [233], Р.Лоуї [232]).

У межах культурно-історичного напряму також було завдання показати у подіях історії, об'єктах матеріальної або духовної культури характерні ознаки різних культур, особливості визначальних релігійних установок свідомості, специфіку культурної самобутності, яка відрізняє те чи інше суспільство на різних етапах еволюції. Соціально-політичні аспекти давнини розглядалися разом із аспектами культурними, під знаком історизму та розуміння цілісного образу тієї чи іншої культури. Матеріали історії подій залучалися в цьому напрямі в рівній мірі зі свідченнями з історії повсякденності, суспільної психології, проявів ментальності та особливостей способу життя. Прибічники цього напряму (Л. Морган [43; 47; 459], І. Ліпперт [240], І. Мукке [232], Е. Тай-лор [83; 84; 169-171], Дж. Леббок [43; 122]) або простежували у своїх працях процес розвитку окремих сфер суспільного життя, або робили спроби здійснити більш складні соціальні реконструкції, для чого встановлювали логічну послідовність ступенів розвитку та розробляли відповідні класифікаційні схеми. Досягнення представників цього напряму пов'язані передусім з тим, що вони зробили суттєвий внесок у відтворення науково обгрунтованої картини первісного суспільства, його розвитку та занепаду.

2. Історична антропологія. Один із напрямів пізнання соціокуль-турної історії людства, що знаходиться на межі емпіричних досліджень історії культури, які проводяться у руслі описових методологій і методів історичної науки, та системно-моделюючих, типологічних і крос-культурних досліджень історичної культурології, що ґрунтуються на методологіях культурологічної науки [43; 55; 57; 79; 81; 241—244].

Виникнення історичної антропології пов'язане з роботою групи французьких істориків першої половини XX сх, яких зазвичай об'єднують під назвою «школа Анналів» [245-248] (Л. Февр [246; 249; 250], М. Блок [132; 246; 251]), та їх сучасних послідовників (Ф. Бродель [40; 246; 252-255], Ле Гофф [256; 257], Ж. Ревель та ін.). Головною новацією цього напряму була переорієнтація уваги дослідника з опису інститу-ціональних механізмів соціальної регуляції — політичної та воєнної

Культурологічні концепції цивілізаційних процесів: аналіз джерел

історії, персоналі! пануючих еліт, історії церкви, історії мистецтва та ін. (чим «захоплювалася» класична історія) — на вивчення «історії повсякденності» — способів життя, картин світу, звичаїв, звичок та інших стереотипів свідомості та поведінки пересічної людини епохи, що розглядалася. При цьому, на відміну від етнографів, які цікавилися переважно архаїчними компонентами селянської культури, історики «школи Анналів» більш за все були зайняті вивченням «культури ментальностей» міського населення середньовічної Європи [257].

Прагнення історичної антропології до реконструктивного моделювання соціальних реалій минулого, «мікроісторії» способу життя пересічної людини (у додаток до «макроісторії» епохальних подій) є важливим кроком у бік перегляду цілей історичного пізнання та осмислення соціального досвіду минулого.

3. Історична культурологія. Елементи історичної культурології імпліцитно завжди були присутніми в історичній науці, однак у самостійний напрям почали виділятися лише з розвитком історико-філософської думки (Дж. Віко, І. Гердер, Г. Гегель, Ф. Енгельс та ін.) [36; 42; 46; 47; 49; 51-55; 60; 66-68; 71; 72; 85; 90; 91; 93-98; 120; 131; 132; 137; 139; 149-155; 190; 191; 193-195; 197; 198; 208; 221; 229; 250; 258-271]. На історичну культурологію вплинули деякі основні напрями та школи. Одним із найсуттєвіших був напрям еволюціонізму [271].

Основоположна точка зору — уявлення про розвиток, починаючи з космогонічних та атомістичних учень філософів Давньої Греції. Найважливішими представниками еволюціонізму в XIX — на початку XX ст. були: Г. Спенсер, Дж. Мак-Леннан, Дж. Леббок, Е. Тайлор, Дж. Фрезер — в Англії [63; 64; 83; 84; 169-171; 272-274]; А. Бастіан, Т. Вайц, Ю. Ліп-перт - у Німеччині [122; 240]; Ш. Летурно - у Франції; Л.Г. Морган -у СІЛА [64; 123; 459]. Центральне поняття еволюції не зовсім однаково інтерпретувалося представниками цієї школи, проте основна думка була у всіх одна: розвиток людського суспільства відбувався поступово — від нижчого до вищого (відповідно від простого до складного або від гомогенного до гетерогенного). У межах еволюціонізму існували такі напрями:

а) концепція анімізму та «преанімізму». Анімізм традиційно розуміється як спосіб осмислення світу. Так, у разі необхідності пояснення повені, не знаючи істинних причин, первісна людина приписує її діям якоїсь надприродної істоти, духа. Повінь трактується як покарання за зневагу до цього духа, образу, порушення заборон та ін. Таким чином, невідоме стає таким, що можна пояснити; невизначеність знання «знімається» визначеністю віри. Анімізм забезпечує надійність пове-дінкових рішень у таких ситуаціях, де з раціональної точки зору можна було б очікувати від індивіда повної безпорадності. Когнітивним механізмом, який визначає поведінку в даних ситуаціях, є висновок за аналогією [118]. В анімізмі був зроблений перший крок до встановлення причинно-наслідкових зв'язків та відповідного типу мислення.

Глава 1

Найвидатніші представники цього напряму — Дж. Фрезер і Р. Маррет. Дж. фрезер був представником інтелектуального напряму критики анімізму, який називається «преанімізмом». Він намагався осмислити та пояснити релігії, міфи, магії, різні обряди та ін. Він розпочав порівняльно-історичне вивчення Святого Письма і сюжетів Старого Заповіту. На основі своїх досліджень зробив висновок, що людство розвивається по трьох стадіях: магія, релігія, наука [272—274].

На відміну від Дж. Фрезера, Р. Маррет був представником «емоційного» напряму критики анімізму. На його думку, важливішими є релігійні дії, а не міфи і особливості вірувань різних культур. Формування релігійних вірувань відбувається на основі об'єктивації емоційних станів [275];

б) концепція еволюціонізму Г. Спенсера. Г. Спенсер вважав, що розвиток культур відбувається в напрямі їх інтеграції та об'єднання в певну цілісність, певний «надорганізм». Проводячи далі аналогію між суспільством і організмом, він робив висновок, що «надорганізм» здійснює «надорганічний» розвиток. Розвиток культури починається з кількісного росту — збільшення обсягу та кількості складових елементів культури. Потім відбувається структурна диференціація цілого («надорганізму» культури), і виникають деякі механізми узгодженості у вигляді різних культурних установлень [272];

в) соціологічний напрям (О. Конт, Е. Дюркгейм, Е. Вестермарк, Дж. Мак-Леннан, І. Бахофен, П. Сорокін, К. Штарке, Ш. Теруне та ін.). Термін «соціологія» походить від грецьких слів «соціо» та «логос». У цьому буквальному смислі соціологія — наука про суспільство. Цей термін увів О. Конт (1864—1920) — німецький соціолог, соціальний філософ і історик, основоположник соціології та теорії соціальної дії. Один із видатних соціологів кінця XIX — початку XX ст. Він розглядає соціологію тотожно до суспільствознавства. Однак протягом століття предмет соціології змінювався. З одного боку він уточнювався, що супроводжувалось відокремленням соціології від філософії, з іншого — по мірі накопичення соціального знання — відбувався ріст кількості концепцій теоретичної соціології, кожна з яких розробляла свій аспект соціальних відносин. Сам О. Конт розумів суспільство як соціальний організм, виділяв головні аспекти предметної галузі — соціальні структури, соціальні інститути, соціальні зміни [38; 43; 59; 120; 122; 150; 232; 275-286];

г) французька соціологічна школа — напрям, пов'язаний з ім'ям Е. Дюркгейма (1858-1917) та його учнів [280; 287-291]. Хоча сам термін «соціологія» — більш раннього походження, у широкий науковий обіг як назва особливої галузі гуманітарного знання він був уведений саме французькою соціологічною школою. На думку Е. Дюркгейма, метод соціології — універсальної науки про суспільство — полягає у вивченні «соціальних фактів». «Соціальні факти», тобто явища соціального життя, зовнішні по відношенню до окремих індивідуумів і такі, що не залежать від їх суб'єктивних мотивів, мають вивчатися в суто позитив-

Культурологічні концепції' цивілізаційних процесів: аналіз джерел

ному руслі — як «речі». Таке розуміння протистояло суб'єктивізму та вульгарному біологізму, оскільки виходило з посилки, що соціальна реальність має тлумачитися виключно в категоріях соціального. Тим самим постулювалося предметне та методологічне відмежування соціології від наук, які досліджують інші аспекти людського існування: біологічний, психологічний, екологічний та ін. Серед послідовників Е. Дюркгейма були такі провідні соціологи та етнокультурологи, як М. Мосс [292; 293], М. Гране [291], Л. Леві-Брюль [118] та ін.;

д) амстердамська школа — один із пізніх еволюціоністських напрямів у західній етнології. Розвивався у Нідерландах у першій половині XX ст. на базі кафедри етнології Амстердамського університету, яку очолював з 1907 до 1933 р. засновник і голова амстердамської школи С.Р. Штайнметц (1862-1940) [294].

Амстердамська школа почала формуватися в епоху кризи класичного еволюціонізму, який був одним із головних джерел її теоретичної платформи. Реакцією амстердамської школи на цю кризу було перенесення основної уваги на порівняльно-історичну типологізацію культурних явищ, яку почали розглядати як головну мету етнографічного дослідження. Адепти амстердамської школи (X. Нібур, Т.С. ван дер Бей, Й. Фаренфорт та ін.) детально розглядали просторові та часові варіації таких явищ, як війна, рабство, становище жінки, первісні вірування та ін. Ці роботи відрізнялися крайнім емпіризмом, багатством фактичної бази, але і нечіткістю теоретичних концепцій. Багато з них не втратили свого значення й досі (школа Дж.П. Мердока [295—297]).

Війна та післявоєнний період призвели до кризи амстердамської школи, її ідеї та методи були відроджені лише у 1950-ті pp. під назвою порівняльного функціоналізму. Головою цього напряму став послідовник С.Р. Штайнметца А.Й. Кьоббен, який очолював департамент культурної антропології Амстердамського університету [294];

є) неоеволюціонізм зародився в 60-х pp. XIX ст. у Колумбійському та Мічиганському університетах (США). Імпульс відродження інтересу до цих ідей походив від праць Л. Уайта [62; 79; 298—304] і був підтриманий такими культурними антропологами, як А. Вайда, Р. Карнейро, Р. Не-ролл, Р. Раппопорт, М. Салінс, М. Харріс та ін. [81; 123; 239; 305-311]. Нині неоеволюціоністів об'єднують деякі ідеї класичного еволюціонізму, загальні принципи пояснення, притаманні функціоналізму [312] та дифузіонізму [226], а сам напрям включає весь спектр теоретичних орієнтацій, пов'язаних із вивченням необоротних соціокультурних змін, обумовлених відносинами людини як виду з його оточенням. Протягом XIX та XX ст. у таборі еволюціоністів продовжувалось протиборство двох підходів у визначенні процесу історичного розвитку. Прибічники першого спиралися на свідоцтва росту і вдосконалення господарських, технологічних, наукових та політичних сторін життя і відстоювали принципи універсальності та незворотності зміни стилів і форм духовного життя, які відображали поступовий розвиток. Принципово інша

Глава 1

лінія спиралася на свідоцтва сталого різноманіття культур, які не зво- дилися до «пройденого етапу» єдиного взірця, за який неодмінно сприймали західну цивілізацію. В такому підході культура виступала як втілення різноманіття і як різні потоки історії, які протікали в «інший» час і по своїх стадіях. Цей інший підхід породив теорію цивілізацій, у межах якої були створені видатні праці М. Данилевського, О. Шпенглера, А Тойнбі, Ш. Ейзенштадта та ін. Пізніше, вже в 70—80-ті pp., цей підхід привів до створення теорії самобутності [313-315], яка протистоїть концепції західного універсалізму. Але перший із вказаних підходів не зник, а був використаний у концепції модернізації, а пізніше в «світосистемній» теорії, яка розпочала свій розвиток у 1980-ті pp. у працях Ф. Броделя, І. Уоллерстайна, Г. Франка та ін. західних учених. Нині еволюціоністські концепції жорстко критикуються [314—327].

4. Дифузіонізм [226]. Виник наприкінці XIX ст. як реакція на еволюціонізм, протиставивши всеосяжним концепціям розвитку останнього дослідження обмежених історичних проблем. Його мета полягала в точному виявленні просторового поширення культур або їх окремих елементів, областей походження, реконструкції шляхів переміщення та визначення часових меж. Із цим був пов'язаний і розвиток картографії. Незважаючи на деякі цінні результати, які були одержані під час дослідження культурних комплексів та історичних зв'язків між різними народами, висновки послідовників дифузіонізму часто виявлялися сумнівними внаслідок однобічної орієнтації на примат дифузії і заперечування можливості незалежного історичного розвитку. Існувало декілька течій у межах даної школи, найважливішими з яких були такі [68; 226; 328-336]:

1) історико-географічний напрям (Е. Норденшельд). Був поширений головним чином у скандинавських країнах. Мав за мету показати на основі вивчення поширення культур часову послідовність культурного розвитку. Пізніше до цього методу звернувся Р. Хайне-Гельдерн, щоб за допомогою вивчення розповсюдження певних типів сокири здійснити реконструкцію історії заселення островів південної частини Тихого океану. К. Біркет-Сміт у працях з історії культури також додержувався принципів, висунутих Е. Норденшельдом [232];

2) теорія міграції (від лат. Migratio — переселення) — концепція, в основі якої лежить ідея запозичення досягнень культури та заперечування можливостей їх самостійної появи. Вона виникла на межі XIX— XX ст. як спроба перебороти абстрактно-історичний спосіб розглядання історії культури, якого додержувалися прибічники еволюціонізму. Однак однобічний еволюціоністський підхід теорія міграції замінила іншою точкою зору, яка ґрунтувалася не на конкретних історичних дослідженнях, а мала характер аксіоми. Теорію міфації взяли за основу всі численні напрями дифузіонізму [226];

3) вчення про культурні кола (Ф. Гребнер, В. Шмідт, В. Копперс) -спроба глобальної реконструкції історії первісного суспільства. Спира-

Культурологічні концепції цивШзаційних процесів: аналіз джерел

ючись на роботи Ф. Ратцеля (антропогеографічна школа) і на розроб-лений Л. Фробеніусом географо-статистичний метод, представники цієї школи зводили весь розвиток первісного суспільства до декількох початкових культурних кіл, кожне з яких характеризувалося певною кількістю специфічних культурних елементів. Згідно з цією теорією культурна різноманітність виявлялася через переміщення цілих культурних комплексів або змішування окремих елементів культур одного культурного кола з елементами іншого. Оскільки під тиском незаперечних фактів виявилася непереконливість теорії культурних кіл, В. Копперс відмовився від неї [328];

4) теорія культурних ареалів (К. Уїслер [337], Е. Сепір [234-238], К. Кребер [61; 76; 80; 338-340], частково М. Херсковіц [77; 78]). Напрям виник у США. Його основною теоретичною передумовою є теза про те, що існує нерозривний взаємозв'язок між географічним середовищем і розвитком культури. Отже, поширення культури можливе тільки в тому або аналогічному середовищі;

5) геліолітична школа (Г. Елліот-Сміт, У. Перрі, У. Ріверс). Виводила весь культурний розвиток із Стародавнього Єгипту. Одним із найпізніших послідовників цієї школи був Т. Хейєрдал, який у своїх численних працях пробував спочатку довести походження полінезійської культури у Південній Америці, а потім можливість зв'язку між цим регіоном та Єгиптом [328];

6) морфологія культури. Спираючись на принципи класифікації, розроблені природничими науками, представники цього напряму спробували виявити стосовно етнології також такі критерії, які б дозволяли звести різноманітні культурні явища до певних одиниць, у даному разі — до «культурних кіл», у відповідних, визначених географічних зонах. Крім того, Л. Фробеніус запозичив деякі філософські ідеї, а саме: образноопи-сову філософію В. Дільтея. В результаті такого симбіозу виникла гіпотеза, відповідно до якої кожна культура, як ціле, має власний характер, власну «культурну душу» (пайдейму), що відбивається на кожному окремому елементі. Цей науковий напрям обмежувався в основному рамками Науково-дослідного інституту морфології культури, який був заснований у 1925 р. у Франкфурті-на-Майні. Однак завдяки журналу «Paiduema» (з 1966 p. — «Mitteilungen zur Kulturkunde»), напрям отримав помітний вплив [328];

7) міфологічна школа — напрям, який склався на початку XIX ст. у Німеччині під впливом порівняльно-історичного індоєвропейського мовознавства, в умовах національного підйому, зростаючого інтересу до народної культури. Він зазнав сильного впливу німецького романтизму. Зазвичай поділяють основоположників міфологічної теорії (брати Я. і В. Грімм у Німеччині, Ф. Буслаєв у Росії) і молодших міфологів (М. Мюллер, Г.В. Окс в Англії; А. Пітке, М. Бреаль у Франції; А. Кун, В. Шварц, В. Маннгардт у Німеччині; А. де Губернатіс в Італії; О. Афанасьєв, І. Худяков, Н. Котляревський та ін. в Росії) [116-118; 226; 262; 263; 341-346];