Глава 1

Date: 2015-10-07; view: 383.

8) теорія загального і часткового розвитку (Е. Сервіс, Л. Уайт). Ця теорія протиставляє універсальну історію, підлеглу певній детермінованості, різноманіттю локальних історичних подій, унаслідок чого проводиться принципова відмінність між історією та еволюцією. В той час як еволюція відбиває загальнозначуще в історичному процесі, локальні історичні події підпорядковані випадковості і тому розглядаються як такі, що не можна порівнювати [62; 79; 232; 298—304];

9) історично орієнтований напрям (Е. Сервіс, Р. Карнейро, Д. Рібейро, Дж. Ленскі). Характеризується зображенням більш чи менш обширних процесів історичного розвитку та розробкою пропозицій з його періодизації. Представники цього напряму мали теоретичні праці з проблематики первісного суспільства, наприклад теоретичної розробки питання про історичне значення інститутів вождів, неолітичну та міську революції і виникнення держави [123; 305-308; 347-350];

10) американська історична школа — умовна назва наукового напряму, що найчастіше пов'язується з ім'ям Ф. Боаса і тому іноді званого «школою Боаса» історичної антропології. Школа існувала в США з 1890-х до 1930-х pp., мала великий вплив на європейську науку [102; 233].

Науковий авторитет Боаса був надзвичайно високим, він мав багато учнів, найвідоміші з них — К. Уїслер, А. Кребер, А. Гольденвейзер, Р. Лоуї, П. Радін, Л. Уайт [62; 232; 298-304; 337-340; 351]. Вони поступалися своєму вчителю широтою кругозору, різнобічністю шзнань, однак кожний з них зробив свій корисний внесок у науку. В європейській науці прямих послідовників та учнів Боаса не було;

11) фінська школа — виникла у Фінляндії, застосовувала історико-етнографічний метод вивчення взаємодії культур і концентрувала свою увагу на дослідженні фольклору. Передумовами зародження «фінського методу», який Ю. Крун (1835—1888) назвав історико-географічним, були докорінні зміни в суспільних науках [226; 232], викликані переворотом у природознавстві внаслідок еволюціоністської теорії Ч. Дарвіна і позитивістського напряму в філософії. Позитивізм зруйнував позиції романтиків та міфологічної школи у фольклористиці. Увагу вчених почали притягувати явища «переливу» культури від народу до народу, із одного культурного ареалу в інший. У фінській фольклористиці, що зароджувалася, це привело до того, що «Калевала» Е. Льонрота вже не була першоджерелом вивчення народної поезії. У 80-ті pp. XIX ст. було зроблено перші спроби польових нотаток варіантів калевальських рун.

5. Фунщіоналістський підхід до вивчення культур (функціоналізм, структурно-функціональний метод) [312]. Функціоналізм формується на початку XX ст. завдяки поширенню взаємодії західних суспільств із культурами різних країн і народів. Методологія еволюціонізму виявилася непридатною для наукового освоєння того якісно нового емпіричного матеріалу, який накопичувався антропологами в результаті досліджень. Ідея розгляду об'єктів як таких, що інтегровані, взаємовпливаючі, виконують встановлені функції, задані цілісністю

ЗО

Культурологічні концепції цивілізаційних процесів: аналіз джерел

систем, входила у побут у загальнолюдських дисциплінах під назвою j~ функціоналізму [68; 312; 352-354].

Прибічники функціоналізму відмовилися від принципів історизму та еволюціонізму в поясненні суспільних явищ. Вони розглядали культуру як підсистему цілісної соціально-культурної структури, кожний елемент якої виконує начебто службову роль у загальній системі регуляції.

У межах цього напряму англо-американська антропологічна школа (А. Кребер [80; 338-340], Р. Бенедикт [355], М. Мід [356], Е. Еванс-Притчард [116] та ін. [122]) накопичила багато матеріалу, який зображував побут і звичаї, спосіб життя так званих примітивних народів: індіанців Північної та Південної Америки, австралійських аборигенів, африканських племен. Пізніше були проведені дослідження малих народів Індії, країн Південно-Східної Азії та ін. у працях англійських учених: культуролога Б. Малиновського [104—109] і етнографа А. Ред-кліфф-Брауна [110; 111] та ін. [122; 123]. Узагальнення цього матеріалу відбилося в основних постулатах функціоналізму:

а) існує загальна функціональна єдність суспільства як взаємозв'язок соціальних та культурних структур. Культура — це інтегрована система, в якій кожний елемент відповідає певній потребі всієї цілісності (або тих чи інших її компонентів), виконуючи конкретну частину роботи;

б) диференціація функцій забезпечується диференціацією соціальних структур, які складаються в упорядковану систему;

в) саме постійна підтримка всіх елементів культури (виробничі навички, ритуали, норми, уявлення та ін.) забезпечує зберігання суспільства.

У Франції функціоналізм не був помітно поширеним; у той час тут панував споріднений йому структуралізм [75; 229; 231; 35—361].

У теоретичному відношенні функціоналістська школа не являла собою єдиної картини. На ранній стадії її існування представники школи прагнули, передусім, точної фіксації фактів, спираючись, насамперед, на теорію рівноваги. Ця теорія повністю заперечувала суперечність як історичний факт, а відповідно, і як методологічний принцип, виходячи із помилкової теорії якогось саморегулювання соціальних систем.

Разом з тим, події, які безпосередньо передували Другій світовій війні, та ті, які слідували за нею, з очевидністю виявили безгрунтовність цієї теорії. Група вчених (не випадково їх провідний представник М. Глукмен [112—115] живу Південній Африці — регіоні, який характеризувався численними політичними протиріччями) відмовилася від теорії рівноваги, замінивши її теорією конфліктів [133].

6. Біологічний напрям (А. Бастіан, Т. Ахеліс, Г. Спенсер, К. Бюхнер, А. Гобіно, Ж. Ляпуж та ін. [59; 122; 272; 341]). Ці вчені обґрунтовували закономірності еволюції суспільства через перенесення у сферу суспільних наук принципів природничих наук. Загалом представникам цього напряму не вдалося вийти за межі вульгарного матеріалізму. Одним із відгалужень цього напряму був культурний релятивізм.

Глава 1

7. Марксистська теорія. Марксистська теорія, на відміну від ево- люціонізму, в більшості випадків через основоположні методологічні відмінності не могла спиратися на результати цієї школи. Винятком були праці трьох дослідників — М. Ковалевського, І. Бахофена та Л. Мор-гана, причому вплив цих учених на марксизм був різним [362—367]. К. Маркс та Ф. Енгельс цінували І. Бахофена за його об'єктивні висловлювання з питань історії шлюбу та сім'ї, вони намагалися звільнити ці висловлювання від численних ідеалістичних перекручувань і перенести їх з первісної міфологічної основи на конкретно-історичну. Щодо дослідження М. Ковалевського, то основоположники марксизму особливу увагу приділяли його аналізу патріархальної домашньої общини, його доказу існування селянської общини у європейських народів, теорії виникнення приватної власності та реалістичної оцінки рушійних сил історії. Проте найбільший вплив на марксизм мав Л. Морган. З кінця XIX ст. марксистська культурна й соціальна антропологія та етнографія була єдиною школою, яка зберегла спадок Л. Моргана [362—367]. Марксизм спирався на теорію Л. Моргана тому, що його праці відбивали найвищий для того часу рівень пізнання закономірності історичного розвитку і на численному фактичному матеріалі спростовували основну тезу, поширену в західноклерикальній літературі: «споконвічність» малої сім'ї, приватної власності й держави. Морган зробив важливий крок уперед, переступивши межу, перед якою зупинялися представники західної ідеології.

Діалектико-матеріалістична філософія розглядає культуру як специфічну характеристику суспільства, яка виявляє досягнутий людством рівень історичного розвитку, що включає певне відношення людини до природи та суспільства, розвиток творчих сил та здібностей особистості. Найважливішою детермінуючою характеристикою культури є її якісна сторона. Будь-яке виявлення культури, за марксистською теорією, є проявом якісних ознак, ступеня розвитку продуктивних сил. Реальна, жива культура невід'ємна від людини як суб'єкта культури. Власне сам процес формування людини відбувається як культурно-історичний процес. Його людські якості є результатом засвоєння мови, прилучення до існуючих у суспільстві цінностей, традицій, опанування притаманними даній культурі прийомами та навичками діяльності [368; 369].

8. Фрейдизм [347]. Фрейдизм — психологічний напрям, оснований на понятті лібідо, який включає в себе техніку психоаналізу [370—400].

Вчення 3. Фрейда, не будучи суто філософським, має значний світоглядний потенціал. Він пов'язаний насамперед зі специфічним осмисленням людини і культури. В його основі було переконання Фрейда в антагонізмі природного начала в людині, сексуальних та агресивних імпульсів несвідомого, з одного боку, і з іншого, — культури. Причиною цього антагонізму на внутрішньопсихічному рівні є культура з її ідеалами, нормами, вимогами. Культура, за 3. Фрейдом, основана на відмові від задоволення бажань несвідомого й існує за рахунок сублімованої енергії лібідо [388-404].

Культурологічні концепції цивілізаційних процесів: аналіз джерел

Результатом такого розуміння культури стала її романтична критика. Фрейд доходить висновку, що прогрес культури веде до зменшення людського щастя й посилення почуття провини через обмеження для реалізації природних бажань. При поясненні походження і сутності інстинктів культури 3. Фрейд виходив із переконаності в подібності індивідуальних та колективних психологічних закономірностей, а також в однаковості механізмів формування нормальних і патологічних явищ психіки. Це дозволило йому, побачивши схожість між симптомами неврозу нав'язливості та релігійними обрядами, проголосити релігію «колективним неврозом», а наявність у психіці людини типових форм реагування (Едипів комплекс) та колективних символів вказує, на думку 3. Фрейда, на реальні події в історії людства, пам'яттю про які є дані психічні феномени.

З цих же позицій Фрейд розглядає проблему лідерства. Він вважає, що зв'язок людей у групі має лібідну основу. Цей лібідний зв'язок є ідентифікацією індивідів з лідером, який стає внутрішньопсихічним ідеалом для кожного. Засвоюючи цей ідеал, людина відмовляється від частини власного «Я» (ідеал «Я») і спілкується з іншими через загальний для всіх груповий ідеал — вождя.

Іншим основним припущенням є твердження, що рушійними силами розвитку особистості є сексуальні та агресивні потяги, які мають інстинктивну природу. При забороні на реалізацію цих потягів з боку суспільства відбувається їх витіснення в область несвідомого, їх доступ у свідомість стає можливим лише в символічній формі, зокрема у вигляді обмовок, творів мистецтва, невротичних симптомів. Процедура виліковування невротичних станів полягає у доведенні до свідомості пацієнта істинних причин його хворобливих переживань і станів.

В історії духовної культури, наукової творчості навряд чи можна знайти вчення, яке б викликало такі різкі розходження в оцінках, ніж вчення про психоаналіз [372—389].

9. Неофрейдизм. Одним із поширених та впливових напрямів у сучасній історико-філософській та культурологічній думці є неофрейдизм, який у різних варіантах та модифікаціях відтворює ідеї психоаналітичного вчення австрійського лікаря — невропатолога та психіатра Зигмунда Фрейда [347; 370—383; 387—404]. Неофрейдизм — напрям у психології, виник у 20— 30-тіpp. XXcm., в якому ключові поняття психоаналізу 3. Фрейда були перероблені на основі постулату про соціальну детермінованість психіки людини. При цьому в основі всіх теоретичних побудов напряму — поняття несвідомого та принципової конфліктності відносин особистості та суспільства. Піддавши критиці низку положень класичного психоаналізу в тлумаченні внутрішньопсихічних процесів, але залишивши найважливіші його концепції (ірраціональні мотиви людської діяльності, первісно притаманні кожному індивіду), представники неофрейдизму перенесли центр ваги на дослідження міжособистісних стосунків. Саме суспільство розглядається як джерело загального відчуження та визнається ворожим корінним тенденціям розвитку особистості та транс-

формації її життєвих цінностей та ідеалів. Через зцілення індивіда може і має відбутися зцілення всього суспільства [347].

Одним із перших критиків теоретичних постулатів 3. Фрейда був швейцарський психіатр Карл Густав Юнг, який до 1913 р. поділяв основні ідеї свого вчителя [405—419]. Теоретичні розходження з фрейдизмом стосувалися передусім лібідо — К. Юнг був противником виключно сексуального трактування психічної енергії. К. Юнг вважав, що 3. Фрейд неправомірно звів усю людську діяльність до біологічно успадкованого сексуального інстинкту, оскільки інстинкти людини мають не біологічну, а цілковито символічну природу [410]. Він припустив, що символіка є складовою самої психіки і що несвідоме виробляє певні форми або ідеї, які мають схематичний характер і складають основу всіх уявлень людини. Ці форми не мають внутрішнього вмісту, а є формальними елементами, які здатні оформитися в конкретне уявлення лише тоді, коли вони проникають на свідомий рівень психіки. Виділеним формальним елементам психіки К. Юнг дає особливу назву «архетипи», які начебто іманентно притаманні всьому людському роду [407—409; 415; 417].

Такий підхід до досліджень закономірностей суспільного розвитку характерний не лише для «новаторів», як К. Юнг, а й для інших учнів 3. Фрейда [347]: А. Адлера [420-422], О. Ранка [423; 433], а також більш пізніх неофрейдистів: К. Хорні [424-432], Г. Саллшена [371; 375; 427; 434], Е. Фромма [435-452], В. Райха [453-457] таін. [370; 371; 400; 418; 427].