Глава 2

Date: 2015-10-07; view: 448.

може виступати і стан рівноваги, і граничний цикл, і дивний атрактор (хаос) [662, с. 54-56; 676, с. 226; 683, с. 100; 686, с. 111-112]. Систему притягує один із атракторів, і вона в точці біфуркації може стати хаотичною та зруйнуватися, перейти у стан рівноваги або вибрати шлях формування нової впорядкованості.

Якщо система притягується станом рівноваги, вона стає закритою і до чергової точки біфуркації живе за законами, притаманними закритим системам. Якщо хаос, породжений точкою біфуркації, триватиме, то стає можливим руйнування системи, внаслідок чого компоненти системи раніше чи пізніше включаються складовими в іншу систему та притягуються вже її атракторами. Якщо, нарешті, як у третьому випадку, система притягується будь-яким атрактором відкритості, то формується нова дисипативна структура — новий тип динамічного стану системи, за допомогою якого вона пристосовується до умов оточуючого середовища, які змінилися [662, с. 54—56].

Вибір тієї або іншої гілки відбувається, крім зазначених вище закономірностей, відповідно до принципів дисипації, які є одними із основних законів розвитку. Він полягає в такому: із сукупності допустимих станів системи реалізується той, якому відповідає мінімальне розсіювання енергії, або, що те ж саме, мінімальний ріст (максимальне зменшення) ентропії [705, с. 27—28]. Однак для того щоб уявити це відношення як загальнозначиму закономірну залежність, необхідно було сконцентрувати увагу на антиентропійній функції культури, а також на зворотному (руйнівному) боці антиентропійних механізмів. Відповідно, синергетична модель розвитку дозволяє в новому ракурсі досліджувати як передісторію та зміст сучасної глобальної кризи, так і перспективи вирішення найбільш гострих проблем і ймовірну ціну, яку доведеться за це платити.

Початок революційного етапу в розвитку системи — стрибка — можливий лише при досягненні параметрами системи під впливом внутрішніх та (або) зовнішніх флуктуацій певних порогових (критичних або біфуркаційних) значень. При цьому, чим складніша система, тим, зазвичай, у ній більше біфуркаційних значень параметрів [706, с. 40], тобто тим ширший набір станів, у яких може виникнути несталість. Коли значення параметрів близькі до критичних, система стає особливо чуттєвою до флуктуацій: достатньо малих впливів, щоб вона стрибком перейшла в новий стан через область несталості [686, с. 90].

Для здійснення системою революційного переходу необхідно, щоб її параметри, як і параметри середовища, досягли біфуркаційних значень і знаходилися в «області досяжності». Ця вимога, сформульована синергетикою, підтверджує висновки, що зроблені в межах системних досліджень. Саме вони говорять, що породження нової форми в надрах недостатньо зрілої старої, як і зародження в надрах зрілої форми більш високих, але безпосередньо не наступних за нею форм, неможливе.

Процеси самоорганізації, які відбуваються в точці біфуркації, — виникнення порядку із хаосу, який породжується флуктуаціями, - змушують

Методологічні засади історико-культурологічного дослідження

по-іншому подивитися на роль хаосу. Ентропія може не тільки зруйнувати систему, а й вивести її на новий рівень самоорганізації, оскільки за періодом хаотичної несталості наступає вибір атрактора, в результаті чого може сформуватися нова дисипативна структура системи, в тому числі й більш упорядкована, ніж структура, яка існувала до цього періоду. Таким чином, за певних умов хаос стає джерелом порядку в системі, як зазначалося вище (так само, як і порядок в результаті його консервації неминуче стає джерелом росту ентропії). Тільки протилежність порядку і хаосу, їх періодична зміна та безупинна боротьба надають системі можливості розвитку, в тому числі й прогресивного.

Ентропія може як вироблятися всередині самої системи, так і надходити в неї ззовні — із середовища. Середовище відіграє велику роль в ентропійно-негентропійному обміні. Його суть полягає в такому: середовище може бути для системи генератором ентропії (флуктуації, які приводять систему в стан хаосу, можуть виходити із середовища); середовище може також виступати чинником порядку, оскільки ті самі флуктуації, посилюючись, підводять систему до порогу самоорганізації; в середовище може поступати відтік ентропії із системи; в середовищі можуть знаходитися системи, кооперативний обмін ентропією з якими дозволяє збільшити ступінь упорядкованості. Однак слід зауважити, навіть якщо середовище впливає на систему хаотично, а сила флуктуацій недостатньо велика для того, щоб викликати точку біфуркації, система має можливість перетворювати хаос на порядок, здійснюючи для цього певну роботу [685, с. 14—16]. Випадки такого перетворення широко відомі. Так, після Другої світової війни американська окупаційна влада проводила в Японії політику (вона підкріплювалася законодавчо), яка мала б назавжди залишити Японію в низці слаборозвинених країн; проте ця політика виявилася одним із чинників, які сприяли японському «економічному диву». Інше «диво» виявила Німеччина, яка в післявоєнний період лежала в руїнах, а краши-переможниці демонстрували значно менші успіхи. Тобто середовище, забезпечуючи притік До системи речовини, енергії та інформації, підтримує її нерівноваж-ний стан, сприяє виникненню несталості, яка може бути передумовою розвитку системи.

Хаос не тільки різними способами породжує порядок. Хаос, який спостерігається у багатьох матеріальних та суспільних процесах, має складний внутрішній порядок [683, с. 58]. Ось чому є смисл говорити про складність або простоту впорядкованості структури. Внаслідок не-Розробленості критеріїв простоти або складності систем важко говорити про можливість спостереження та опису порядку, який на перший Погляд здається хаосом. Тут багато що залежить від позиції, яку займає спостерігач або дослідник, а також його логічного і технічного інструментарію.

Слід звернути увагу на ще одну загальносистемну закономірність, яка була розкрита в межах теорії самоорганізації і має принципово

важливе значення для розвитку теорії та історії культури та пояснення глобальних проблем цивілізації. Так, аналізуючи динаміку організаційних зв'язків у складних системах, що розвиваються, Є. Сєдов показав, що ефективний ріст різноманітності на верхньому рівні структурної ієрархії завжди супроводжується обмеженням різноманітності на попередніх рівнях, і навпаки — ріст різноманітності на нижчому рівні викликає руйнування вищих рівнів [692, с. 52—58; 693, с. 18—24]. Оскільки зазначене стосується систем будь-якого типу — природних, соціоприродних, соціальних, семіотичних, духовних, — принцип ієрархічних компенсацій набуває великого значення для розвитку теорії та історії культури та пояснення глобальних проблем цивілізації. Сьогодні вже неможливо серйозно обговорювати перспективи та стратегії соціального і культурного розвитку, ігноруючи цю нетривіальну залежність.

Так, вона змушує зрозуміти, що дорогою, але і необхідною ціною за ріст культурного різноманіття треба платити, по-перше, за обмеження споконвічного різноманіття живої природи [694], по-друге, за гомогенізацію глибинних смислових пластів етнічних, регіональних, релігійних та інших макрогрупових культур [695]. Отже, екологам доведеться змиритися з неминучим скороченням видового складу природного середовища, залученого до соціальної життєдіяльності, з його подальшою «стилізацією» та «семіотизацією» (перетворенням природи у «знак самої себе» [696]) і замість нагнітання паніки уважно відстежувати і контролювати протікання процесу. Культурологам та історикам слід звернути увагу на те, що збереження історичної самобутності кожної культури — завдання благородне, але нереалістичне і, якщо його розуміти буквально, то це призведе до небезпечних наслідків.

Дійсно, всі традиційні духовні культури та релігії формувалися в контексті інших (які не порівнюються з нинішніми) інструментальних можливостей, відповідали вимогам своєї історичної епохи і, звичайно, трансформувалися по мірі змін цих вимог. Останні ж, донедавна, полягали головним чином у тому, щоб упорядковувати соціальне насильство, перешкоджати його хаотизації, оскільки історія ще не поставила перед людством більш радикального завдання — повністю усунути насильство з політичної арени. Тому кожна культура більш або менш жорстко ділила людей на своїх та чужих і, зазвичай, включала як стрижневий компонент образи героїв, богатирів та воїнів, які систематично мобілізувалися для надихання нових бійців.

Планетарна цивілізація, яка володіє надзвичайно високим технологічним потенціалом, зможе уникнути самовинищення на черговому крутому витку еволюції тільки в тому разі, якщо люди встигнуть удосконалити систему базових цінностей, норм і механізмів самоорганізації відповідне до нових вимог історії. Це передбачає, зокрема, що різноманітність макрогрупових культур, які самоорганізуються за моделлю «вони - ми», буде зменшуватися, трансформуючись у різноманіття

Методологічні засади історико-культурологічного дослідження

мікрогрупових та індивідуальних культур. Даному процесу може сприяти і поширення комп'ютерних мереж, які звільняють людські контакти від просторових залежностей, реформують зміст товарно-грошових відношень (послідовно підвищуючи питому вагу інформаційної складової), розмивають державні, митні та інші кордони і таким чином перетворюють в анахронізм саме існування державних, національних та інших макроутворень.

Підсумуємо вищезазначене. В процесі свого розвитку цивілізація та культура як системи проходять дві стадії: еволюційну (адаптаційну) та революційну (стрибок, катастрофа). Під час розгортання еволюційного процесу відбувається повільне накопичення кількісних та якісних змін параметрів системи та її компонентів, відповідно до яких у точці біфуркації система вибере один із можливих для неї атракторів. У результаті відбудеться якісний стрибок, і система сформує нову дисипативну структуру, яка відповідатиме обраному атрактору, що відбувається в процесі адаптації до умов зовнішнього середовища, які змінилися. Еволюційний етап розвитку характеризується наявністю механізмів, які придушують сильні флуктуації системи, її компонентів або середовища та повертають її в сталий стан, притаманний їй на цьому етапі. Поступово в системі збільшується ентропія [707], оскільки через зміни, які накопичилися в системі, її компонентах та зовнішньому середовищі, здатність системи до адаптації знижується і нарощується несталість. Виникає гостре протиріччя між старим та новим у системі культури, а при досягненні параметрами системи і середовища біфур-каційних значень несталість стає максимальною і навіть малі флуктуації приводять систему до катастрофи — стрибка. На цій фазі розвиток набуває непередбачуваного характеру, тому що він викликаний не тільки внутрішніми флуктуаціями, силу та направленість яких можна прогнозувати, проаналізувавши історію розвитку та сучасний стан системи, а й зовнішніми, що утруднює і навіть унеможливлює прогноз. Іноді висновок про майбутній стан та поведінку системи можна зробити, виходячи із «закону маятника», — стрибок може сприяти вибору атрак-тора, «протилежного» минулому. Після формування нової дисипативної структури система знову повільно змінюється, і цикл повторюється.

Водночас слід зауважити, що в дослідженнях процесу розвитку, історії цивілізації та культури, на наш погляд, є низка неправильних та недоведених положень і догм, причому деякі з них дуже поширені. До них відносяться уявлення про прискорення темпів розвитку, зв'язок Розвитку зі збільшенням компонентів системи, ускладненням та вдосконаленням їх взаємозв'язків, направленість розвитку від нижчого до вищого [492; 708]. Багато авторів також додержуються точки зору про °ДНонаправленість процесу розвитку, що, зокрема, виявляється в Міркуваннях про «спіраль розвитку», незалежно від того, розглядають *' як таку, що сходиться, або таку, що розходиться. Втім, давно відомо, *Чо більшість процесів реального світу нелінійні, тоді як всі вищеза-

Глава 2

значені положення беруть початок в обмеженні процесу розвитку одним лише прогресом. Але в дійсності розвиток реальних систем немонотон-ний і містить не тільки прогресивні атрактори, а й атрактори деградації (які з часом можуть змінитися прогресом, а можуть призвести систему до краху) та руйнування.

Таким чином, системно-хрестоматійний аналіз існуючих методологічних парадигм переконливо свідчить про методологічну кризу в гуманітарно-культурологічній сфері, про те, що старі методи і принципи наукового пошуку і аналізу не завжди спрацьовують у сучасних цивілізаційно-глобалізаційних умовах. Саме тому автори у даному монографічному дослідженні застосовують нові методологічні засади і передусім цивілізаційно-циклічні концепції історико-культурного аналізу, теорію цивілізаційно-інноваційних циклів та синергетичну парадигму соціокультурного спрямування.

Розуміння значимості ритмів і циклів людини, інакше кажучи — загальних закономірностей буття людини на Землі, чималою мірою допомагає вирішити складну проблему її історично-суспільного розвитку. В розділі показано, що у людини існують добові, сезонні та річні ритми, які обумовлюють чергування підйомів та спадів станів фізичного та психічного здоров'я, звідси — чергування життєвої та творчої активності. Ритм планетарного життя людини формується основними етапами життя людини — дитинством, отроцтвом, юністю, зрілістю та просвітленням. Ритми й цикли життєвої активності людини пов'язані та обумовлені взаємним розташуванням Землі, Місяця та Сонця у світовому просторі. Якщо тотальна суть людини формується Космосом — його законами та ритмом життя, то в структурі та складі багатьох культурних явищ і творчих процесів, до яких належать, наприклад, музика, поезія, архітектура, фізика тощо, містяться психічні ритми, і формує їх сама людина на основі свого мислення, глобальної цілісності людства та перетворюючої діяльності суспільства. В системі людина •**> суспільство •» природа •£> космос людина повинна мати космічну свідомість, це завдання вже сьогодні стало однією з найважливіших проблем людства, у вирішенні її люди бачать шлях до свого спасіння від катастрофи, що насувається, яка може бути викликана всесвітнім відчуженням людини від природи, від суспільства та самої себе.

Циклічність Космосу безпосередньо впливає на циклічні ритми людини, яка є окремим представником соціуму. З метою «історично-об'ємного» та багатомірного пізнання розвитку суспільства й людини у наступних підрозділах розглядаються різні цикли історичного розвитку людської культури.

Важливу роль відіграють соціально-історіометричні цикли, які залежать від циклів Сонця. Про вплив Сонця на соціальні процеси замис-

Методологічні засади історико-культурологічного дослідження

лювалися ще давньогрецькі історики й філософи. Але тільки за наших часів на основі обробки великого статистичного матеріалу О. Чи-жевський, разом з К. Ціолковським, В. Вернадським та іншими вченими, одним із перших звернув увагу на зв'язок між історією людства, соціокультурними процесами, космічними явищами та геологічними процесами, які відбуваються на планеті Земля. Він довів, що від космічних і сонячних чинників впливу на Землю через дію на нервову та гормональну системи індивідуальних організмів залежить підвищення колективного збудження, перехід потенційної нервової енергії цілих груп людей у кінетичну, яка потребує розрядки у русі та дії. У разі наявності якоїсь спільної ідеї, єдиної мети, куди може направитися загальне нервове збудження, імпульсивно підвищується соціальна роздратованість мас, яка у своєму виході назовні призводить до соціальних рухів, змінює звичний ритм функціонування соціуму, загальний соціокультурний фон. На жаль, в історичній літературі практично не приділяється уваги залученню даного циклу до розгляду нелінійності розвитку траєкторії будь-яких суспільних подій. Ми назвали цей цикл соціально-історіо-метричним.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. вчені багатьох країн приділяли увагу створенню теорії криз і циклів. Проте найбільш повно тривалі хвилі в економіці у вигляді регулярності 50—60-річних флуктуацій цін і виробництва у «світовій капіталістичній системі» та їх вплив на траєкторію розвитку суспільства були вперше виявлені та досліджені вченим М. Кондратьєвим у 1922—1928 pp., а потім продовжені Й. Шумпетером та Г. Меншем. Ці цикли були названі К-хвилями. Зазначимо, що кондрать-євські цикли стосуються лише економічної сторони суспільно-історичного розвитку. Вони не торкаються в цілому соціально-історичних, правових, світоглядних та культурних змін. Не забуватимемо, що одна з основних функцій культури — генеративний чинник глибоких, соціально-економічних трансформацій. Ця загальна закономірність може бути названа великим універсальним інноваційним циклом. У ньому відносно синхронно відбуваються взаємозалежні фундаментальні соціальні інновації, які охоплюють усі сфери суспільства: від держави та суспільної свідомості, культури та соціальної психології на одному полюсі до економіки, технології, техніки, типів економічної поведінки на іншому. Теорія Кондратьєва вважалася неприйнятною до культурних, політичних та соціальних інновацій. Тому великі універсальні інноваційні цикли у цих сферах діяльності не бралися до уваги культурологами. Зв'язок економіки, технології та культури загалом (якщо розуміти культуру не у вузько-видовищному або розважально-літературному смислі) набуває фундаментального значення для розуміння історичних Подій, які відбуваються у сучасному світі.

Д. Модельскі та У. Томпсон наприкінці 1980-х pp. звернули увагу на ^1снування довгострокових циклів зміни лідерів світової політики тривалістю 100-120 років, у які наче вкладаються по дві К-хвилі, а потім

перевірили на основі аналізу розвитку економіки Китаю з кінця першого тисячоліття до нашого часу. С. Афанасьєв, на основі обробки фактичного матеріалу, показав, що два великих цикли кон'юнктури синхронізують з геологічним затемнено-перигелієвим циклом тривалістю в 108 років. Інакше кажучи, дві «кондратьєвські хвилі» наче вкладаються у цей цикл. Цикл тривалістю у 108 років має космопланетарне походження, як було показано вище на основі останніх астрофізичних теорій та висновків. Не забуватимемо, що в цей цикл вкладаються не тільки дві кондратьєвські К-хвилі, а й десять соціально-історіометричних циклів О. Чижевського. 108-річний цикл ми назвали соціально-інноваційним, застосовується він з початком розвитку технологій. Великі універсальні інноваційні цикли в концептуальному плані цікаві тим, що дозволяють осмислити принциповий зв'язок соціальних, політичних та технологічних інновацій з глибинною трансформацією культури. При уважному розгляді соціально-інноваційних циклів чітко простежується трансформація не тільки у сфері економіки, а й у всіх сферах політичного, соціального та духовно-культурного життя. Пояснення цьому ми знаходимо у зв'язку культури, економіки та технології. Дослідження цих процесів за допомогою соціально-інноваційних циклів — ще не одна тема докторських дисертацій для історика.

При розгляді історичного розвитку етносів, суперетносів та їхніх культур неможливо не звернути увагу на етнічні цикли, які були детально розроблені істориком, культурологом, етнологом Л. Гумільовим. Він на основі узагальнення великого історичного матеріалу, сорока індивідуальних кривих етногенезу, побудував усереднену криву пасіонарної напруги етносу залежно від часу. Він дійшов висновку, що етнос — не стан, а момент процесу, тобто етнос має вік, як і людина (народження — розквіт — смерть), і що цей цикл дорівнює 1200—1500 pp. Застосовуючи етнічні ритми при дослідженні історичних процесів, особливу увагу слід приділяти змінам фаз етногенезу, так званим фазовим переходам. Фазовий перехід завжди є глибокою кризою, викликаною необхідністю психологічної ламки стереотипів поведінки заради пристосування до нової фази. У фазовому переході з'являється багато можливих альтернатив руху етносу в історичному часі і тут уже слід віддати належне мистецтву історика в об'єктивному трактуванні того чи іншого обраного шляху.

Окрім циклів розвитку суспільства, пов'язаних з ритмами Космосу, розглянуто цивілізаційно-інноваційні цикли, які впливають не тільки на розвиток окремих культур, а й у більшій мірі — на геопростір і на сфери, пов'язані з безпосередньою діяльністю людини. Діяльність людини — це передусім проекція інноваційних наукових, технологічних та соціальних циклів на геопростір. Говорячи про інноваційний тип, ми маємо на увазі насамперед історичний характер розвитку науки та суспільного виробництва у найрозвиненіших країнах Америки, Європи та Азії. У цьому разі виключається так званий «формаційний підхід»

Методологічні засади історико-культурологічного дослідження

при розгляді культурно-історичного процесу розвитку людства, а з урахуванням постановки завдання попередніх пунктів висновків, переходимо до «цивілізаційно-інноваційного» методу дослідження історичних шляхів траєкторії розвитку сучасного суспільства. Охарактеризовані окремі періоди в розвитку суспільства відповідно до найпоширеніших технологій або класу технологій. Усю відому «технологічну» історію суспільства можна поділити на декілька великих періодів (доаграрний, аграрний, передіндустріальний, індустріальний, постіндустріальний), кожному із яких відповідала своя технологічна хвиля, яка принципово змінювала характер взаємовідносин людини і природи та похідні від цього форми територіальної організації суспільства та становлення сучасної цивілізації.

Розгляд «цивілізаційно-інноваційних» циклів історії людства логічно підводить нас до того, що образ світу постає як сукупність нелінійних процесів. У будь-якому разі «усвідомлення нелінійності історичного процесу, безумовно, не ключ до свідомої історико-творчої вільної діяльності, а лише дещо, що дозволило трохи відсунути пластину, яка закривала замкову щілину. Перед методологією соціальних дисциплін воно ставить принципово нове завдання: навчитися в соціальній сфері розрізняти системи, якісамодіють та самоорганізуються» [659, с. 207—208]. Проте усвідомлення нелінійності історичного процесу приводить нас до філософії нестабільності, теорії дисипативних структур і, в кінцевому підсумку, апарату синергетики, розробленого школою Нобелівського лауреата І. Пригожина. Саме в цьому напрямі ми пропонуємо розглянути історичні події та розвиток культури у концептуальних положеннях синергетичної парадигми. Нелінійне мислення стає характерною відмітною ознакою методології історії, яка обновлюється, і тут виявляються продуктивними такі категорії, як «сталість і несталість», «хаос», «біфуркація», «атрактор». Вони сприяють перетворенню історії з переважно описової (констатуючої) у теоретичну науку, яка освоює умовний спосіб та сценарний підхід. Це передбачає оцінку дій історичних персонажів і мас, по-перше, в їх власних культурно-психологічних координатах, а по-друге, в контексті альтернативних сценаріїв. Зокрема, «синергетично» мислячі історик, культуролог, політолог, економіст вже не можуть оцінювати те або інше рішення через прямолінійне порівняння попереднього та наступного станів: вони мають порівнювати реальний хід наступних подій з імовірним ходом подій при альтернативному ключовому рішенні.

Чисельність людства та сумарний техногенний вплив на екосистему Землі стали настільки значними, що впритул наблизилися до порого-вих значень. Ми вступили в «епоху біфуркацій», яка породжена інтерференцією багатьох циклічних соціокультурних процесів на несталій Межі самовинищування, межі екстенсивного розвитку техногенної цивілізації. З іншого боку, набирають темп процеси самоорганізації нового інформаційного суспільства, ноосферні механізми якого можуть стати своєрідними гарантами сценарію м'якого виходу із планетарної кризи.

Глава 2

У будь-якому разі криза характеризується загибеллю багатьох параметрів порядку, ростом обсягу інформації та комунікативних зв'язків у режимі із загостренням. Як наслідок — виникає фрагментарність сприйняття світу, криза самоідентифікації як особистості, так і соціальних груп, загострюється напруження в міжнаціональних та міжконфесійних відношеннях, людини і природи, культури природничої та культури гуманітарної тощо. В цих умовах поява нових парадигм пізнання цілком закономірна. Синергетика поглиблює методологію історії та культурологічних досліджень. Прямолінійна екстраполяція тих чи інших часткових короткочасних тенденцій, на яких ґрунтувалися прогнози та проекти соціального переустрою, поступається місцем конструктивістським моделям: майбутнє бачиться як паліативний простір можливостей, а сучасність — як напружений процес вибору. Комплекс синергетичних категорій моделей самоорганізації у науках про людину та суспільство допомагає по-новому осмислити традиційні проблеми антропології, історії, культурології, соціальної та історичної психології, етики, розкриваючи при цьому маловідомі причини залежності.

Синергетика зародилася як природнича наука. Нині вона охоплює все нові предметні області, перетворившись у світоглядну парадигму. Однак як наука, щоб мати можливість пізнавати оточуючий світ, вона має власний математичний апарат (якісна теорія диференційних рівнянь, теорія катастроф, фрактальна геометрія, теорія алгоритмів та ін.). Математичні моделі та експериментальні методи, властиві синергетиці як природничій науці, не можуть бути прямо редукованими на соціально-культурну площину. Тому разом з теоріями, в яких відображаються перехідні процеси, виникнення, руйнування складних систем, претендентами на практичне застосування в моделюванні процесів самоорганізації історико-культурних суспільних процесів може бути тільки створення власного математичного апарату в синергетиці, що дозволить прийти до єдиного розуміння культури, науки, суспільства, людини, природи і одночасно враховувати різноманітність ознак цих систем. У подальших главах ми обмежимося лише якісним поясненням еволюційних шляхів розвитку культур і цивілізації у культурно-історичному процесі людства.

Глава 3

Формування основних історико-теоретичних параметрів культури

3.1. Культура, етнос, людина