Історія та теорія культури в синергетичній парадигмі

Date: 2015-10-07; view: 499.

На межі тисячоліть чітко означилися основні проблеми, з якими зіткнулося людство, та сценарії подальшого розвитку. Глобальна цивілізаційна криза кінця XX ст., яка проявилася в усіх сферах людської діяльності, обумовлена кількома основними причинами [14; 23; 32; 73; 82; 128; 172-190; 221; 467; 486-490; 510-513; 517-526]. З одного боку, численність людства та сумарний техногенний вплив на екосистему Землі стали настільки значущими, що впритул наблизилися до порогових значень [98; 128; 172-190; 510-515]. З іншого, ми вступили, за висловом Е. Ласло, в «епоху біфуркацій», яка породжена інтерфе-

Методологічні засади історико-культурологічного дослідження

ренцією багатьох циклічних соціокультурних процесів на нестійкій межі самовинищення, межі екстенсивного розвитку техногенної цивілізації [660]. Набирають темпів процеси самоорганізації нового інформаційного суспільства, ноосферні механізми якого можуть стати гарантами м'якого сценарію виходу із планетарної кризи [5; 10; 186; 187; 221; 259; 478; 491-505; 510; 523; 527; 528]. У будь-якому разі криза характеризується загибеллю багатьох параметрів порядку, ростом обсягу інформації та комунікативних зв'язків у режимі із загостренням. І, як наслідок, все вказане породжує: фрагментарність сприйняття світу, кризу самоідентифікації як особистості, так і соціальних груп, напругу в міжнаціональних та міжконфесійних відносинах, людини і природи, культури природничо-наукової та гуманітарної та ін. У цих умовах поява нових парадигм пізнання цілком закономірна, найбільш інтегральною з них стає синергетика [523]. Вона передбачає якісно іншу картину світу порівняно з тими, які були в основі як класичного, так і некласичного природознавства (перша половина XX ст.). Образ світу постає як сукупність нелінійних процесів.

Синергетика як науковий напрям — плюралістична і містить багато теорій, концепцій, визначень і понять, які відносяться до різних галузей знань. Найбільш фундаментальні дослідження у цій галузі пов'язані з іменами бельгійського вченого, Нобелівського лауреата І. Пригожина [661—665], німецького вченого Г. Хакена [666; 667], російських учених В. Вернадського [529-534], М. Моісеєва [136; 668-675], С. Курдюмова [676—678] та ін. І. Пригожий розробив філософію нестабільності— теорію дисипативних структур. Основна думка полягає в тому, що стан нерівноваги систем веде до порядку та безпорядку, які тісно поєднуються між собою. Нерівноважні системи забезпечують можливість виникнення унікальних подій, появу історії Універсуму. Час стає невід'ємною константою еволюції, оскільки в нелінійних системах у будь-який момент може виникнути новий тип рішення, який не зводиться до попереднього [679].

І. Пригожий дійшов несподіваного та парадоксального висновку: в результаті розвитку ідей синергетики відбувається зближення Універсуму як зовнішнього і Універсуму як внутрішнього світу людини. У світі, заснованому «на нестабільності та творенні», людство знову опиняється в самому центрі законів світобудови. Як у внутрішньому, так і у зовнішньому світі людина має вибирати, а отже, нести моральну відповідальність за вчинок.

Важливе історико-філософське значення мають такі методологічні висновки синергетики: 1) неможливо традиційними детерміністськими методами описувати еволюцію складноорганізованих систем; 2) розвиток Цих систем виявляє можливість альтернативних шляхів, що передбачає свободу вибору та відповідальність людства; 3) неможливий абсолютний контроль над будь-якими сферами реальності, в тому числі й над розвитком суспільства, які були проголошені традиційною наукою;

4) у критичних точках (точках біфуркації) несталості соціальних систем діяльність кожної людини або групи людей може мати вирішальне значення в макросоціальних змінах; 5) збільшується відповідальність людства за долю Універсуму, оскільки він здатний цілеспрямовано уникати біфуркаційних станів, особливо в соціальній та екологічній галузях, суттєво впливати на коеволюцію природи та суспільства.

Нелінійне мислення стає характерною особливістю методології історії, яка оновлюється, і тут виявляються продуктивними такі категорії, як «сталість і несталість», «хаос», «біфуркація», «атрактор». Вони сприяють перетворенню історії із переважно описової (констатуючої) в теоретичну науку, яка освоює умовний спосіб та сценарний підхід [680]. Це передбачає оцінку дій історичних персонажів і мас, по-перше, в їх власних культурно-психологічних координатах, а по-друге, у контексті альтернативних сценаріїв. Зокрема, «синергетично» мислячий історик, культуролог, політолог, економіст уже не можуть оцінювати те чи інше рішення через прямолінійне порівняння попереднього та наступного станів: вони мають порівнювати реальний хід наступних подій з імовірним ходом подій при альтернативному ключовому рішенні [681].

Певна річ, таке мислення потребує набагато більше інформації та великих інтелектуальних зусиль, що взагалі відрізняє науково-теоретичне мислення від звичайного побутового міркування, яке більше залежить від впливу настрою, політичних симпатій та антипатій.

Розглянемо детальніше категорії синергетики стосовно наук про людину і суспільство. Передусім постає питання про співвідношення понять «організація», «розвиток» та базового для синергетики поняття «самоорганізація». Під самоорганізацією розуміється процес встановлення порядку в системі. Цей процес відбувається виключно через кооперативну дію і зв'язки компонентів системи та відповідно до її попередньої історії, яка приводить до зміни її просторової, часової або функціональної структури [682]. Фактично, самоорганізація представляє собою встановлення організованості і порядку через узгоджену взаємодію компонентів всередині системи при відсутності впорядковуючих впливів з боку середовища. Це потребує уточнення поняття «організація», яке було введене раніше. Точніше — поділ на організацію як взаємодію частин цілого. Такий поділ може бути заданим як самою системою, так і зовнішнім середовищем, тобто — організацію як упорядкування середовища, а також організацію як об'єкт такої дії. У концепціях самоорганізації організація розуміється у двох останніх смислах.

Що стосується співвідношення понять розвитку та самоорганізації, то перше слід визнати більш широким, оскільки воно містить як організуючі впливи середовища, так і самоорганізацію; як прогресивні процеси (які в основному досліджують концепції самоорганізації), так і регресивні. Щоб система була такою, що самоорганізується, і, відповідно, мала можливість прогресивно розвиватися, вона має відповідати принаймні таким вимогам: має бути відкритою, тобто обмінюватися із

Методологічні засади історико-культурологічного дослідження

середовищем речовиною, енергією або інформацією; процеси, які в ній відбуваються, мають бути кооперативними (корпоративними), тобто дії її компонентів мають бути узгодженими між собою; система має бути динамічною; знаходитися далеко від стану рівноваги [683; 684]. Головну роль тут відіграє умова відкритості та нерівноважності — якщо вона додержана, інші вимоги виконуються майже автоматично.

Оскільки рух та розвиток рівноважних та нерівноважних, закритих і відкритих систем підпорядкований різним закономірностям, їх слід, на наш погляд, розглядати окремо, насамперед проаналізувавши стан рівноваги—нерівноваги з системно-синергетичної точки зору.

Під рівновагою розуміється стан закритої системи, при якому її макроскопічні параметри залишаються незмінними, тобто зберігається встановлена структура, параметри її входів та виходів. І. Пригожий та І. Стенгерс ілюструють рівноважний стан на прикладі племені: якщо народжуваність та смертність у ньому приблизно рівні, то чисельність його залишається сталою, що відповідає (в даному аспекті) стану рівноваги; невелике перевищення народжуваності при надлишкових джерелах ресурсів суттєво не вплинуло б, тобто система знаходилася б у стані, близькому до рівноваги [662, с. 18].

Стан рівноваги може бути сталим (стаціонарним) і рухливим. Про стаціонарно рівноважний стан говорять у тому разі, якщо при зміні параметрів системи, яка виникла під впливом зовнішніх або внутрішніх коливань, система повертається у попередній стан [685]. Стан рухливої (несталої) рівноваги має місце тоді, коли зміна параметрів призводить до подальших змін у тому ж напрямі та посилюється з часом [686]. Тривалий час у стані рівноваги можуть знаходитися лише закриті системи [662, с. 16, 23—24; 687], які не мають зв'язку із зовнішнім середовищем, але для відкритих систем рівновага може бути тільки миттю в процесі безперервних змін. Рівноважні системи не здатні до розвитку та самоорганізації, оскільки придушують відхилення від свого стаціонарного стану, а розвиток та самоорганізація передбачають якісну його зміну. Особливо це стосується самоорганізації: якщо розвиток повністю не виключений при рухливій рівновазі, але принаймні сильно уповільнений, то процес самоорганізації навіть і в цьому разі неможливий Доти, поки система із нього не вийде, тому що він передбачає упорядкованість через кооперативну взаємодію компонентів. Останні ж в умовах рівноваги, в тому числі і рухливої, є інерційною силою, здатною лише на зміну кількісних характеристик.

У закритих системах постійно збільшується ентропія (хаос, безпо-Рядок), згідно зі сформульованим для закритих систем другим законом термодинаміки, який притаманний теорії самоорганізації при описанні закритих систем. Ріст ентропії викликається дисипацією енергії [686, с. 8—9] і може пояснюватися логічно: оскільки в закритих системах Упорядкованість не збільшується, то, не отримуючи впливів від середовища, системи постійно нарощують ентропію. Зупинити нарощування

Глава 2

ентропії може лише налагодження каналів взаємодії із зовнішнім середовищем. Саме тому можна сказати, що абсолютно закритих (як і абсолютно відкритих) систем не існує. В неповністю закритих системах стримування ентропії досягається зовнішніми у відношенні до системи впорядковуючими впливами з боку середовища. Так, у країнах, які намагаються здійснити автаркію, у країнах з тоталітарним режимом політико-економічне життя підлягає потужному державному регулюванню та контролю, тобто керується зовнішньою, у відношенні до ринку, системою.

Нерівноважність, циклічність є загальною формою організації матерії, яка виникає під впливом зовнішнього середовища [688]. Нерівноважність можна визначити як стан відкритої системи, при якому відбувається зміна її макроскопічних параметрів, тобто її складу, структури та поведінки. Для підтримування нерівноважності система потребує того, щоб із середовища до неї поступав потік негативної ентропії за величиною, принаймні рівною внутрішньому виробництву ентропії [664, с. 52], а також, відповідно до принципу нерівноважності, система має постійно здійснювати роботу, щоб зберегти умови свого існування [689]. Саме це робить можливим для нерівноважної системи збільшення своєї впорядкованості, організованості, які відсутні у рівноважних системах. Можливо, що саме завдяки кооперативній «роботі» компонентів нерівноважні системи [685, с. 9] володіють відміченим у літературі з теорії самоорганізації ефектом. Він полягає в тому, що системи проявляють надзвичайну чуттєвість до зовнішніх впливів: слабкий сигнал на вході може призвести до значної та часто несподіваної зміни на виходах, що означає неможливість застосування до них жорстких причинно-наслідкових залежностей, в яких наслідок якщо не тотожний, то пропорційний причині [685, с. 9; 662, с. 18].

Синергетика, відповідно, поглиблює і методологію історії та культурологічних досліджень. Прямолінійна екстраполяція тих або інших часткових короткочасних тенденцій, на яких Грунтувалися прогнози та проекти соціальної перебудови, поступається місцем конструктивістським моделям: майбутнє бачиться як паліативний простір можливостей, а теперішнє — як напружений процес вибору. При цьому виробляється надійний засіб діагностики утопічних проектів за ступенем їх концептуальної сумісності з парадигмою самоорганізації. Мало не головна родова ознака утопічних моделей полягає в тому, що вони ігнорують неминучі витрати найоптимальніших рішень, а також — завдання превентивного відстеження та підготовки до негативних наслідків.

Вищезазначене дозволяє впевнено орієнтуватися в минулому та сучасному, відрізняючи серйозні політичні та економічні програми від популістських. А головне, на новий науковий рівень виводяться дискусії як про короткочасні, так і довгострокові перспективи цивілізації, культури, інтелекту.

Становленню наукової культурології сприяють також виявлення низки фундаментальних механізмів та стрижневих еволюційних тен-

Методологічні засади історика-культурологічного дослідження

денцій, пов'язаних із послідовними переходами культури від більш імовірних (хаотичних) до менш імовірних станів. Універсальний еволюційний вектор, який створюється поетапним нарощуванням рівнів сталої нерівноваги — «віддалення від природи», настільки глибоко пронизує історію суспільства, біосфери та фізичного Всесвіту в ретроспек-тиві, що було б логічним поширити його й на перспективу, причому така концептуальна операція вирішальним чином може впливати на створення сценаріїв майбутнього.

Комплекс синергетичних категорій моделей самоорганізації в науках про людину та суспільство допомагає по-новому осмислити традиційні проблеми антропології, історії, культурології, соціальної та історичної психології, етики, розкриваючи при цьому малодосліджені причини залежності.

У моделі самоорганізації суспільство (або цивілізація в широкому значенні) постає як нерівноважна система особливого типу, сталість якої забезпечується штучним опосередкуванням зовнішніх (з природним середовищем) та внутрішніх відношень. Відповідно, вся сукупність опосередковуючих механізмів — знаряддя та інші матеріальні продукти, мови, міфології, мораль тощо — об'єднуються поняттям «культура».

Трактування теорії та історії культури як комплексного антиент-ропійного механізму акцентує увагу на первісній суперечливості соціо-природних та внутрішньосоціальних відношень, а також на феноменах нелінійності, які звідси витікають, біфуркаційних фаз та еволюційних катастроф. Оскільки стабілізація нерівноважного стану можлива лише через ріст ентропії і в інших системах, існування соціального організму пов'язане з неминучими руйнуваннями середовища та з антропогенними кризами. Останні пронизують історію майже будь-якої культури та цивілізації і загострюються, коли монотонне посилення антиент-ропійних механізмів робить їх надто витратними, тобто руйнівним для середовища. В результаті механізми, які забезпечують відносно сталий стан на попередньому етапі, стають контрпродуктивними та обертаються своєю протилежністю — небезпекою катастрофічного росту ентропії. Фаза несталості завершується або деградацією системи, або формуванням складніших механізмів, які дозволяють досягати корисного результату меншими руйнуваннями природи.

Фундаментальне значення в синергетиці як теорії систем, що само-організуються, мають також питання створення хаосу та порядку. Хаос і порядок рівноцінні для цілісних систем, породжуються загальними причинами та доповнюють один одного. Крім того, як хаос, так і по-Рядок в якісних та кількісних показниках — явища неоднозначні. Те, Що в буденному житті вважається хаотичним, на макро- або мікрорівні виявляється результатом когерентної поведінки. Більше того, у стані хаосу когерентність часток або елементів, із яких складається цілісна система, збільшується [662; 663]. Порядок породжує хаос, але порядок і формується в хаосі. Хаос — це не зло, а «сила», яка виводить на струк-

Глава 2

тури-атрактори еволюції, а також спосіб синхронізації темпів розвит- ку підструктур всередині складної структури. У світі має бути певна частка хаосу, руйнування. Хаос, флуктуації на мікрорівні відіграють суттєву роль у визначенні наявних тенденцій, «цілей» процесів на мак-рорівні. Хаос постає як механізм виходу на структури-атрактори еволюції. Макроорганізація будується завдяки безпорядку, хаосу на мікрорівні. Добро і зло, порядок і хаос, організація і дезорганізація — все у світі врівноважено. Отже, безглуздо боротися проти хаосу, намагатися повністю витіснити негативні, деструктивні елементи із світу.

Хаос і порядок, проявляючи себе в законах створення та розвитку матерії, виступають як єдність протилежностей. С. Курдюмов та О. Князева зазначають, що «макроскопічним виявленням хаосу можна вважати так звані дисипативні структури, оскільки хаос на мікрорівні — не чинник руйнування, а сила, яка виводить на тенденцію саме структуру-вання нелінійного середовища» [677, с. 10]. Джерелом енергії виникаючих із хаосу структур є енергія самого хаосу. Процес же утворення нових структур за суттю і є проявом самоорганізації, причому еволюційний розвиток відбувається з ускладненням структури та збільшенням ступеня впорядкованості. Хаос виступає як стан невизначеності в момент, коли один ступінь упорядкованості має змінити другий. При цьому однозначно передбачити неможливо, який саме виникне порядок. У такий період принциповою виявляється будь-яка зміна початкових умов. Така чуттєвість до початкових умов, яка визначається несталістю розвитку, особливо наочна в житті людства. В періоди сталого розвитку, наприклад, випадковість (смерть політичного діяча, стихійне лихо та ін.) лише переводила розвиток суспільства з однієї траєкторії на іншу, близьку до неї.

Якісно новий результат виникає в періоди несталого розвитку (перед війнами, революціями тощо): незначне випадкове відхилення кардинально змінює шлях розвитку суспільства. В такі періоди може здаватися, що випадковість керує світом. Але подібний результат від дії випадковості насправді можливий тільки тому, що «хід життя», яке змінила незначна випадковість, був несталим. І хоча стверджується, що без несталості немає розвитку, а розвиток відбувається через несталість, через біфуркації, через випадковість, наявність сталості має бути визнаною обов'язковою умовою існування оточуючого світу.

Певна річ, несталість, мінливість є більш загальною ознакою матерії, ніж сталість, але без сталих станів систем, «без сходинок на загальних сходах розвитку, незалежно від того, веде вона вгору, до впорядкованості, чи вниз, до безпорядку», за висловом О. Арманд [690], неможливо уявити повну картину світу. Зв'язок між сталістю та мінливістю такий же глибокий, як між хаосом та порядком. Природа додержується принципу: «змінитися, щоб зберегтися». У процесі еволюції виникли різні механізми сталості. Для людини, історії, культури, як і суспільства загалом, основні закономірності сталого розвитку, притаманні

Методологічні засади історико-культурологічного дослідження

всій природі, зберігаються. Хоча хід розвитку соціально-економічних систем, державних структур менш визначений і більш складний, ніж природних систем. Проте загальний регулятор процесів і в цих випадках зберігає їх загальну направленість «від простого до складного», «від менш життєздатного до більш життєздатного», «від менш організованого до більш організованого».

Еволюція надала різного значення механізмам сталості біологічного та соціального типу. Нині жива природа напружує механізми збереження структури великих та малих природних систем, а разом зі структурою — збереження станів та функціонування. Соціальні системи, навпаки, приносять стабільність структур, станів, функціонування в жертву розвитку. В історії, однак, періоди прискореного розвитку, пасіонарності (за Л. Гумільовим) регулярно поступаються місцем стабільності, застою та занепаду [691]. Такі ж стадії розвитку проходять будь-які суспільні системи. Немає однозначної відповіді на питання, сталість чи несталість бажані для нас та для вирішення власних людських завдань. Абсолютна сталість світу також не обіцяє нічого доброго, як і необмежена можливість будь-яких змін. Між сталістю та несталістю існує нерозривний зв'язок. Він дозволяє, відшукуючи найкраще співвідношення сталості й несталості, забезпечувати найбільшу життєздатність будь-якої системи, в тому числі і соціально-економічної. Людству ще не вдалося знайти свій режим розвитку. Однак можна сподіватися (і для цього є передумови), що цей процес стане усвідомленим та регульованим. Синергетика як теорія самоорганізації надає ключ до розуміння не тільки механізмів нестабільності, а й механізмів сталості систем.

Орієнтоване даною концептуальною схемою вивчення конкретного історичного матеріалу дозволяє виявити загальнозначиму залежність між розвитком технократичного та гуманітарного інтелекту — принцип техно-гуманітарного балансу (невідповідність вироблених попереднім історичним досвідом ціннісно-нормативних регуляторів наявному технологічному потенціалу): чим вищий потенціал виробничих технологій, орієнтованих на оборону, тим більш досконалі засоби стримування агресії необхідні для виживання суспільства. Зі збільшенням диспропорції між «силою» та «мудрістю» культури починається чергова фаза екологічної та геополітичної експансії, яка супроводжується відповідною психологією та ідеологією. В минулому така фаза зазвичай завершувалася надломами та загибеллю соціального організму, які підірвали природні та (або) організаційні основи власного існування.

Ця реальна обставина, яка ілюструється багатьма історичними прикладами [692—696], підживлює характерні для ретроградного романтизму сучасних екологів настрої технофобії, а також концепцію замкнутих цивілізаційних циклів, які позбавляють людство єдиної історії та еволюційної перспективи.

Між тим принцип техно-гуманітарного балансу, який ґрунтується На більш масштабних часових та порівняльно-культурних узагальненнях,

4 5-560 97

Глава 2

It: ■ . враховує також історичні епізоди принципово нового змісту і загалом ЖИМ робить картину не такою безвихідною. В деяких випадках, коли антропогенна криза охоплювала великий, соціально насичений регіон, його населенню вдавалося знайти кардинальний вихід із глухого кута, гідно відповівши на історичний «виклик», обумовлений наслідками діяльності попередніх поколінь. Такі епізоди ставали переломними віхами в розвитку загальнолюдської історії та культури: збільшувалася питома продуктивність виробництва (обсяг корисного продукту на одиницю руйнувань), інформаційний об'єм індивідуального та соціального інтелекту; поширювалися організаційні зв'язки; вдосконалювалися мораль, право, засоби міжгрупового та внутрішньогрупового компромісу. Спеціальний аналіз свідчить, що багато чого в цих комплексних прогресивних змінах виявлялося незворотним при всіх наступних історичних колізіях [696-698].

Загалом цивілізація на нашій планеті досі жива завдяки тому, що люди, стаючи сильнішими та прориваючись крізь драматичні кризи, в кінцевому підсумку ставали мудрішими. Передові культури людства з кожним кроком виробляли ефективніші засоби господарювання, організації та соціального мислення, адаптуючись до технологічної могутності, яка постійно збільшувалася.

Зазначимо, що в даному разі феномен адаптації тлумачиться по-іншому, ніж у моделях функціоналізму, заснованих на теорії рівноваги, виключному інтересі до стабільності систем і принципах універсальності функціональності [68; 352]. Про це йдеться у працях О. Конта [277-279], Г. Спенсера [272], Е. Дюркгейма [280], А. Кребера [338-340], Р. Бенедикт [355], М. Мід [356], Е. Еванс-Притчарда [116], Ф. Тенніса [699] та інших авторів [34; 43; 122; 123; 313; 473]. З позицій синергетики соціальна система пристосовується не стільки до умов середовища, які спонтанно змінюються (такі ситуації менш цікаві та відносно тривіальні), скільки до власних зростаючих можливостей та наслідків людської діяльності. Це одна з принципових відмінностей моделі, що заснована на концепції сталої нерівноважності. За версією функціоналістів, соціальні зміни вважаються наслідками зовнішніх збурень, які виводять систему із стану рівноваги, та її більш або менш успішного прагнення повернутися до первісної рівноваги [312]. Синергетика акцентує на іманентному характері протиріч між суспільством та природою, тимчасова стабілізація відношень між якими забезпечується, передусім, балансом параметрів культурного розвитку і систематично порушується активністю самого суспільства.

При такій зміні акцентів у сферу уваги і потрапляють переважно антропогенні кризи, нині найпродуктивніші з еволюційної точки зору та найчисленніші. Загалом синергетична модель, будучи додатковою до рівноважних моделей культурології та функціональної соціології, може слугувати сполучною ланкою між ними та «діалектичною» концепцією (орієнтованою на соціальні конфлікти як рушійну силу розвитку)

Методологічні засади гсторико-культурологічного дослідження

або основою для органічного синтезу первісно конкуруючих традицій суспільствознавства.

Далі. Системи та їх компоненти схильні до флуктуацій (коливань, змін), які в рівноважних, закритих системах гасяться самі собою. У відкритих системах під впливом зовнішнього середовища внутрішні флуктуації можуть наростати до такого рівня, коли система не в змозі їх загасити. Фактично внутрішні флуктуації розглядаються в концепціях самоорганізації як нешкідливі, а впливають на розвиток системи (позитивно або негативно) лише зовнішні чинники [700]. Останнім часом у це положення вносяться суттєві корективи, які стосуються, зокрема, «природного відбору» флуктуацій: щоб відбувалися процеси самоорганізації, необхідно, щоб деякі флуктуації підживлювалися ззовні і таким чином мали переваги над іншими [684]. Проте і в цьому випадку недооцінюється роль у русі системи флуктуацій внутрішнього походження. Тільки теорія катастроф вказує на те, що стрибок може бути наслідком одних лише внутрішніх флуктуацій [701]. Якщо в матеріалістичній діалектиці недооцінювалася роль середовища, то в концепціях самоорганізації — роль самої системи (та її підсистем) в її розвитку.

Флуктуації, які впливають на систему, залежно від своєї сили можуть мати зовсім різні для неї наслідки. Якщо флуктуації відкритої системи недостатньо сильні (особливо це стосується флуктуацій управляючого параметру або підсистеми), система відповість на них виникненням сильних тенденцій повороту до старого стану, структури або поведінки, що розкриває глибинну причину невдач багатьох економічних реформ [217; 676; 702]. Якщо флуктуації дуже сильні, система може зруйнуватися. І, нарешті, третя можливість полягає у формуванні нової дисипативної структури (див. нижче) та у зміні стану, поведінки та (або) складу системи.

Будь-яка з описаних можливостей може реалізуватися в так званій точці біфуркації, яка викликана флуктуаціями, в якій система зазнає несталості. Точка біфуркації представляє собою переломний, критичний момент у розвитку системи [662, с. 17, 28], в якому вона здійснює вибір шляху; інакше кажучи, це точка галуження варіантів розвитку, точка, в якій відбувається катастрофа. Терміном «катастрофа» в концепціях самоорганізації називають якісні, стрибкоподібні, раптові зміни, стрибки в розвитку [701, с. 20]. Поведінка всіх систем, які самоор-ганізовуються, у точках біфуркації має загальні закономірності, багато із яких уже розкриті концепціями самоорганізації [662, с. 28—29, 33; 663, с. 279; 672, с. 49; 675, с. 63; 703; 704].

Таким чином, у процесі руху від однієї точки біфуркації до іншої відбувається розвиток системи. В кожній точці біфуркації система вибирає шлях розвитку, траєкторію свого руху. Множина, яка характеризує значення параметрів системи на альтернативних траєкторіях, називається атрактором. У точці біфуркації відбувається катастрофа — перехід системи від області тяжіння одного атрактора до іншого. Атрактором