Теорія цивілізаційно-інноваційних циклів

Date: 2015-10-07; view: 528.

Сучасна цивілізація може розглядатися як «історично-цивілізаційна» проекція інноваційних наукових, технологічних та соціальних циклів на геопростір [189]. Кажучи про інноваційний тип, ми маємо на увазі передусім історичний характер розвитку суспільного виробництва в найбільш розвинених країнах Америки, Європи та Азії [221; 510].

На кожному з найвизначніших історичних етапів розвитку суспільства виникала лідируюча галузь економіки, яка в подальшому формувала навколо себе її специфічну сферу. До таких моментів у даній роботі передусім віднесені загальні закономірності зміни історичної ролі науково-технічного, а в більш широкому плані — інноваційного

Методологічні засади історико-культурологічного дослідження

чинника динамізації розвитку економіки, культури й цивілізації зага-лом. Стало вже традицією характеризувати окремі періоди в розвитку суспільства відповідно до найпоширенішої технології або класу технологій. У побут тривко ввійшли такі назви, як «епоха пари», «ера електрики», «індустріальне» та «постіндустріальне» суспільство, «атомне століття», «інформаційне суспільство» та ін. Однак за цією традицією прихована фундаментальна тенденція, яка проявляється в постійному посиленні діяльного, активного відношення людини до світу, в якому вона живе. Розкриття цієї фундаментальної традиції дозволяє подивитися на науково-технічний прогрес (НТП) не тільки як на суму інструментальних засобів освоєння середовища проживання, а і як на спосіб життя та діяльності, іманентно притаманний певній стадії розвитку культури та цивілізації. Якщо розглядати НТП з таких позицій, то він постає не тільки і не стільки як інструмент досягнення деякого рівня розвитку, а як породження певного рівня розвитку культур і цивілізації.

Історично інноваційний тип розвитку сформувався передусім у сферах, пов'язаних з використанням та застосуванням машинної техніки. Промисловий переворот, що сприяв небаченому прогресу виробничих сил суспільства, одночасно надовго фактично ототожнив поняття спочатку технічного, а пізніше — науково-технічного розвитку та нововведення. Техніка стала найсуттєвішим елементом господарського процесу та однією з його найважливіших цілей. Вона дозволяла залучити в оборот нові ресурси, посилювала доступність старих, збільшувала ступінь їх фабрикації і тим самим нарощувала продуктивні можливості виробництва. Одночасно використання технічного устаткування в експериментах, у процесі конструювання й створення нової, більш досконалої техніки перетворило технічну систему загалом у таку, що самовдосконалюється та саморозвивається. Крім того, технічне устаткування іманентне раціональному господарюванню: прагнення, з одного боку, до оптимального використання ресурсів, максимізації господарських результатів, а з іншого, до зростання технічної ефективності, основане на дуже схожих парадигмах. Знаходження їх взаємного пересічення, тобто створення та використання економічно ефективної нової техніки, є одним із провідних джерел динамізації суспільного виробництва [652].

Всю відому «технологічну» історію суспільства можна розділити на Декілька великих періодів (доаграрний, аграрний, передіндустріаль-ний, індустріальний, постіндустріальний), кожному із яких відповідала своя технологічна хвиля, яка принципово змінювала характер взаємовідносин людини і природи та похідні від цього форми територіальної організації суспільства та становлення сучасної цивілізації [183; 185; 221; 510]. Слід враховувати, що цьому передує деякий механізм самоорганізації, який у процесі еволюції «досягає точки біфуркації». Флуктуація змушує систему вибрати ту гілку, по якій відбуватиметься подальша еволюція системи. При цьому перехід через точку біфуркації

має випадковий характер. Інакше кажучи, конкретна конструкція інноваційних хвиль будується як імовірний, а не жорстко детермінований процес [652].

Це не означає, що технічні відкриття та вдосконалення не відігравали досі ніякої ролі. Поява в Європі в IX—XI ст. кінського хомута, колісного плуга, вітряних та водяних млинів не могла не позначитися на процесі праці, її характері, результатах та ефективності. Але середньовіччя важко сприймало та засвоювало якісні зміни, які несла із собою нова техніка. Утилізація винаходів, яка іноді тривала століття, змінювала суспільство настільки поступово та непомітно, що техніка в результаті неминуче мала розділити успіхи з іншими чинниками. Без компасу, косого вітрила та ахтерштевневого руля Колумб навряд чи здійснив би свої подорожі. Однак Великі географічні відкриття у більшій мірі пов'язують з падінням Візантії під ударами турків-османів та необхідністю пошуку нових шляхів у країни Сходу та Індію, ніж із розвитком науки й техніки [653].

Починаючи з XI ст. в Європі вже були відомі водяні колеса та вітряні млини, досвід використання яких був перейнятий від Персії, Китаю та Риму. Однак поширилися вони тільки в період зрілого феодалізму. А перед промисловим переворотом у Європі нараховувалося приблизно 500—600 тис. водяних млинів загальною потужністю 1,5—3 млн кінських сил. Перші млини виникли в Іспанії у XII ст. Однак поширилося це виробництво лише в XIV ст. в Італії. Перші гармати з'явилися на початку XIV ст. у Фландрії, а потім в Італії [654]. Але знадобилося півтора-два століття, щоб ця нова зброя впливала на характер війни, здійснивши революцію у військовій справі.

У 1420 р. було винайдено зернистий порох, що зробило вогнепальну зброю надійнішою, безпечнішою та різноманітнішою. Що стосується мирного використання пороху, то його почали вперше застосовувати у гірничій справі тільки в XVII ст. у Словаччині.

Не можна сказати, що середньовічне європейське суспільство сприймало інновації у різних сферах (у тому числі й у техніці) абсолютно несвідомо. Однак загалом його констатуючим відношенням була традиція, ритуал. І хоча пов'язані з ними звичаї протягом століть неминуче зазнавали помітних змін, в цілому розуміння направленості таких змін не було. Згідно з існувавшими уявленнями, створений за 7 днів і даний від Бога раз і назавжди світ уже з самого початку містив коло явищ, у яких людство мало жити й працювати в минулому, сучасному та майбутньому.

Для індустріальної революції характерні: домінуюча роль промисловості та будівництва; другий ресурсоспоживаючий тип економіки, який базується на масованому використанні насамперед мінерально-сировинних, у тому числі енергетичних ресурсів, послідовному використанні енергії пари, двигунів внутрішнього згоряння, електрики, масованому створенні транспортної інфраструктури та основ зв'язку.

Методологічні засади історико-культурологічного дослідження

Саме в цей період послідовно створюються системи передачі даних (телеграф, телефон, радіо, кіно, телебачення тощо), поширюються нові форми накопичення та зберігання інформації (аудіо, відео, кінотеки), у тому числі у вигляді реальних матеріальних об'єктів (музеї, сховища генофонду, включаючи зоопарки) та ін. Виникають нові, вбудовані у площинні, локальні форми природокористування та територіальної організації суспільства, при наростаючій концентрації та диференціації геопростору. Відбиток цього періоду в сучасній структурі економіки виявляється у сукупності видів діяльності, які означаються як вторинний сектор. Фактично в тій чи іншій мірі в межах індустріальної цивілізації сьогодні живе (або користується її плодами) більша частина людства.

Техніка розвивається не у вакуумі і спрацьовує лише при додержанні низки умов. Культурне середовище в широкому розумінні, включаючи духовні погляди суспільства, соціальні сили, політичні течії, правові норми, ціннісні установки, взаємодіючи з економічними процесами та господарською діяльністю, відкриває простір або, навпаки, обмежує технічний прогрес. Якщо культурне середовище гальванізує технічні нововведення, то останні, у свою чергу, вийшовши на більш високий рівень досконалості та ефективності, створюють матеріальний плацдарм для культурного розвитку. Однак цей процес багатший за просту пристосованість, оскільки кожний крок культури одночасно відкриває нові горизонти для техніки. Насправді, нові ідеї та нове розуміння світу формує і нове відчуття реальності, створює нові соціальні потреби. Причому сьогодні ці потреби вже не несуть у собі умови виживання людини й людства і є не продуктом природи людини, а продуктом її культури. На підтвердження цієї думки можна зазначити, що виникнення луку й стріл було пов'язане з боротьбою за існування, чого не можна сказати про телевізор або реактивний лайнер. Інакше кажучи, техніка стає штучною немов би у квадраті, наче підтверджуючи слова Ф. Ніцше про те, що культура — це перемога мистецтва над життям [220].

Техногенний шлях розвитку послідовно приводить до кризи духовної культури. Поєднавшись з наукою і значно розширивши свої можливості, техніка набула такої сили, що стала поступово підкоряти всі сфери суспільства. Організуючи, формуючи та динамізуючи інші елементи культури, вона замість того, щоб стимулювати їх інноваційну активність (у поєднанні з технічним прогресом) у руслі іманентно притаманних їм закономірностям розвитку, замикала їх на себе, нав'язувала рішення, які сама породжувала й поширювала. Прагнення вирішувати будь-які проблеми передусім через створення та розповсюдження нової техніки, зведення всього різноманіття форм людської діяльності до вироблення та реалізації технічних рішень породжене технократичними ілюзіями як наслідком успіхів технічних підходів у тих сферах, де вони Дійсно незамінні. В цих умовах, коли культура стає насамперед техногенною, виробництво людини стає технічною проблемою, а Ното

Глава 2

Faber — людина технічна — найбільш адекватним творенням сучасної цивілізації [654].

Наростання інноваційних процесів у суспільстві приводить до прискореного оновлення та зміни не лише культури, а і життєвого середовища людини. Для покоління, яке народилося у 20-х pp. XX ст., предметне середовище вже вкотре повністю змінюється. Іншими стають побут, природа, умови життя та праці, моральні цінності, життєві орієнтири тощо. Все це вимагає від індивіда та суспільства загалом постійних зусиль, які б забезпечували адекватну адаптацію. В цьому зв'язку установка на стабільність становища має змінитися установкою на зміни. Одночасно і суспільство має прагнути до формування механізмів, які компенсують несприятливі наслідки процесів швидких змін.

Зміна життєвого середовища породжує нові стереотипи поведінки та споживання, нові навики, звички, традиції, нову трудову мораль. Кінець кінцем виникає нова життєва філософія та культура загалом, носієм яких є нова людина. Показовим у цьому смислі є досвід Японії у сфері науково-технічного прогресу й у формуванні технічної цивілізації. Творче поєднання сильних сторін національного характеру, включаючи сприйнятливість до зарубіжного досвіду, патерналізм, самоідентифікацію з інтересами групи, вроджену здатність до колективних дій, високу трудову мораль, що розвиваються на ниві витонченої та багатої японської культури, дозволили Японії здійснити карколомний стрибок у другій половині XX ст. і посісти чільне місце серед провідних та найрозвиненіших країн. Одночасно, як свідчить японський досвід, інноваційний тип розвитку супроводжується такими наслідками, які в довгостроковій перспективі навряд чи можна оцінити як сприятливі [655].

Виходить так, що дух новаторства, винахідництва та наполегливої праці підриває власні основи. Очевидно, вихід полягає в тому, щоб слідом за технікою та наукою й інші елементи культури стали об'єктом і джерелом свідомої та цілеспрямованої інноваційної діяльності. Це означить остаточний переворот у типі розвитку — перехід до інноваційного типу розвитку. Якщо розглядати цей процес у контексті розвитку життя, то можна констатувати еволюцію від несвідомої стабільної, захисної (життєзберігаючої) реакції, якою був безумовний рефлекс, на окремі збурення зовнішнього середовища, до управління та конструювання, переробки цих умов з урахуванням можливостей людського організму та суспільства загалом. М. Бердяєв говорив, що панування техніки та машини є передусім переходом від органічного життя до організованого, від рослинності до конструктивності [656]. Здійснення такого повороту в розвитку людського суспільства перевершує за своєю принциповою значимістю навіть здійснений декілька тисячоліть тому перехід від суспільства мисливців і збирачів до суспільства пастухів і землеробів. У межах загальної еволюції людини, людського суспільства та людської культури такий розвиток, тобто досягнення інноваційної стадії, є закономірним.

Методологічні засади історико-культурологічного дослідження

Разом з тим, дедалі більше фахівців відзначають, що в найрозвиненіших країнах, а на локальному рівні майже повсюдно, відбувається процес переростання індустріального суспільства в постіндустріальне [183; 221; 491—505]. Для постіндустріальноі епохи галуззю-лідером стає сфера послуг, яка ґрунтується на накопиченому національному багатстві. Вона дозволяє у межах виробничого сектору розпочати поступове перетворення ресурсоспоживаючої економіки в ресурсовідтво-рюючу. Для неї характерні «об'ємні» форми ресурсовикористання і територіальної організації. Відбувається посилення диполя постіндуст-ріального ядра (з колосальною в значній мірі монополізованою фінансовою та інформаційною міццю) та індустріально-аграрної периферії. Остання все більше залежить від фінансово-інформаційних центрів та структур. У цьому смислі «нові індустріальні країни» також можна віднести до постіндустріальної периферії, оскільки вони у визначальному ступені базуються на креативних та інформаційних ресурсах «ядра». Сукупність галузей сфери послуг завершує сучасну економічну піраміду, створюючи наймолодший третинний сектор.

Ця послідовність сфер-лідерів, які змінюють одна одну, відбивається в успадкованій галузевій структурі економіки. В територіальній структурі подібне трьохланкове членування економіки відбивається на типології країн по співвідношенню частки сфер у виробленому ВВП. Аналіз тенденцій, які відбуваються останнім часом у світовій економіці, свідчить про те, що в надрах вторинної та третинної сфер поступово формуються елементи нової четвертинної сфери народного господарства — інформаційної індустрії, як галузі — лідера (інформаційної) технологічної хвилі [183; 221; 491—505]. Особливістю інформаційної індустрії є її багатофункціональність, яка полягає в тому, що вона одночасно є інфраструктурною галуззю (зв'язок), сукупністю новітніх наукоємних галузей промисловості (які об'єднуються поняттям «високі технології»), сферою інтелектуальної культуротворчої праці й сферою специфічних, інформаційних послуг. У цій моделі перехід до економіки з перевершенням інформації та послуг поєднується з переходом від національної до глобальної економічної інтеграції. Позитивний ефект з'являється саме від поєднання цих двох процесів: розвитку ІК-технологій та лібералізації світової торгівлі, що відбувається сьогодні насамперед у сфері послуг. Соціальні наслідки цих процесів не можуть зводитися тільки до технологічного розвитку [656].

Якщо наведена модель правильна, із неї витікають серйозні соціальні зміни. її суть полягає в тому, що сфера інформаційного обслуговування не замінює промислового та сільськогосподарського виробництва, а повсюдно впроваджується в них, роблячи ці сфери більш «інформаційно насиченими». Ця універсальна складова призводить до розмивання географічних кордонів фаз виробництва: нерівність у добробуті, яка раніше мала місце між регіонами та країнами, в подальшому торкнеться всіх держав, які входять в інформаційну цивілізацію. Конт-

Глава 2

раст у добробуті між 10 % найбільш успішних виробників послуг, основаних на знаннях, та провідними сільськогосподарськими виробниками постійно зростатиме. Для підтримання соціальної справедливості необхідно буде знайти нові шляхи.

Основою майбутнього технологічного укладу стає широка комплексна автоматизація виробничих процесів на базі розвитку електроніки, мехатроніки, мікропроцесорної техніки, глибокої автоматизації виробництва, широкого застосування біотехнологій, нової системи масових комунікацій з використанням обчислювальних мереж та космічного зв'язку. М. Алісов показав, що особливістю сучасного світового економічного розвитку стає дематеріалізація людської діяльності [657]. При цьому, якщо виробництво електронної продукції все більше переміщується у країни третього світу, то її споживання та наростаюче збільшення щільності та структурного різноманіття зв'язку продовжують концентруватися в індустріально розвинених країнах. Особливо важливо, що розвиток високих технологій потребує не стільки великих інвестицій, скільки інтелектуальних ресурсів [658]. Отже, основну вигоду можуть принести інвестиції в освіту, що зовсім недооцінюється в сучасній Україні. Адже за загальновизнаними оцінками у світі дуже мало країн з таким високим інтелектуальним потенціалом значної частини населення.

Розгляд «історично-інноваційних» циклів історії людства логічно приводить нас до того, що образ світу постає як сукупність нелінійних процесів. У такому разі «...у сфері історико-наукового аналізу на зміну позитивістсько-раціоналістській парадигмі мислення, яка виявляла необхідний характер причинно-наслідкового зв'язку, приходить універсальна для сучасної культури парадигма, яка актуалізує категорії необхідності, випадковості, можливості, дійсності та формує імовірнісний стиль мислення» [659]. Усвідомлення нелінійності історико-культурологічного процесу приводить нас до філософії нестабільності, теорії дисипативних структур і в кінцевому підсумку — до методології синергетики, який розглянемо нижче.