Культура, етнос, освіта

Date: 2015-10-07; view: 526.

Історичний підхід до аналізу етнокультурного розвитку співтовариств дозволяє стверджувати, що в динаміці розвитку культури будь-якої етнічної спільності спостерігається чергування поступальних і вибухових процесів, останній з яких супроводжується підйомом самосвідомості, саморозвитку та самоорганізації етносів. «Вибухова хвиля», як свідчить історія розвитку загальнолюдської культури, дає могутній поштовх прогресивному розвитку окремих етносів. Усупереч усім соціально-ідеологічним установкам в національно-етнічному світі співтовариств завжди діє об'єктивна закономірність - прагнення етносів до самозбереження, розвитку, зміцнення «національного духу» народу [811]. Рушійними силами етнічної культури є потреби і здатності етносу самостійно визначати цілі і вибирати засоби своєї діяльності. Важливо, щоб вони були спрямовані не в русло абсолютизації окремих етносів,

Інтеросвітні аспекти глобально-культурологічних проблем цивілізації

збереження етнічної винятковості, ізолювання етнічної самобутності, а на гармонізацію міжетнічних взаємин, діалог культур, що сприяє розвитку й розквіту кожної самобутньої культури.

Істотна роль у цьому процесі належить освіті. Освіта є соціумом культури, її простором. У цьому просторі людина занурюється в культуру, у тому числі в національно-етнічну, а через неї прилучається до світової загальнолюдської культури. Провідником цієї етнокультурної спадщини є педагог. Йому відведена шляхетна місія бути носієм власної національної культури та натхненником формування етнічної самосвідомості кожної дитини, прилучати майбутнє покоління до різних культурних позицій, цінностей, традицій.

В основі його світоглядної позиції (відповідно до філософської тріади «загальне — особливе — одиничне») має бути об'єктивна закономірність — від індивідуально-етнічного через національно-регіональне до загальнолюдського. Успішно конструювати освітній процес формування етнічної культури дітей відповідно до цієї тріади зможе лише педагог з високим рівнем розвитку етнопедагогічної культури [812].

Матеріальна та духовна культура історично мінлива, але на кожному новому етапі розвитку успадковує все найцінніше від попередньої культури. Причому відбувається трансляція не тільки від покоління до покоління, а й трансформація загальнолюдської культури в особисту культуру людини. Не випадково деякі вчені визначають духовну культуру як друге народження людини. Вона її виховує, впроваджується у її свідомість і поведінку, душу і тіло, внаслідок чого людина виявляється спочатку носієм культури, а потім, збагачуючи її, стає творцем культури. Процес відтворення культури багатогранний і багаторівневий. Дозволимо собі зупинитися на рівневому членуванні суб'єкта культури як індивідуального (особистість), групового (соціальна група) і родового (людство загалом). Дана градація підрозділяє духовну культуру на духовну культуру людства (загальнолюдська культура), культуру соціальної групи (етнічна й національна культури) і культуру особистості.

Для визначення термінологічної суті етнопедагогічної культури в усіх її зв'язках і компонентах необхідно розглянути її складові — етнічну та педагогічну культури.

Розуміючи під етнічною культурою систему цінностей, сформованих у силу єдності мови, традицій, звичаїв і національної психології тих або інших етнічних груп чи етнічних спільнот, ще раз підкреслимо, що вона є основою формування соціально-етичних норм поведінки з високою культурою міжнаціонального спілкування і міжнаціональних відносин.

Розглянемо основні структурні компоненти етнічної духовної культури, які необхідно розвивати:

1. Мова- культурний феномен, який складає основу етнічної культури. Вона представляє об'єктивну форму нагромадження, збереження та передачі суспільно-історичного досвіду, є особливим джерелом зве-

%. j

Глава 6

день про культуру: деякі види інформації можна одержати, звернувшись тільки до свідчення мови. Власне кажучи, мова є інструментом включення індивіда у світ етнонаціональної культури як скарбниці накопиченого народом досвіду життя та її ідейно-морального і світоглядного висвітлення. Вона служить сполучною ниткою й ключем до культурного багатства своєї і чужої культури. Втрата мови утруднює входження в іншу культуру, і одночасно втрачається шлях назад, до власної культури.

2. Етнонаціональні звичаї та традиціїє ефективними регуляторами соціального поводження і відбивають особливості психології конкретного народу. Через традиції кожний етнос оцінює дійсність, у традиціях відбивається історія етносу. Традиції певною мірою є необхідною умовою життєдіяльності народу. Кожне покоління, сприймаючи певні традиції, вибирає не тільки майбутнє, але і своє минуле. Традиції, забезпечуючи «зустріч поколінь», відтворюють, зберігають і омолоджують культуру. Втрата традицій, відмова від них призводить до замикання культури в собі, втрати минулого й можливостей її відновлення. Успадкування найцінніших, прогресивних традицій - природна й закономірна умова існування народу.

3. Етнічна самосвідомість— це усвідомлення народом себе як суб'єкта історичної дії, своїх інтересів, свого місця у світі, своєї історії і культури. До складу самосвідомості входить етнічна самоідентифікація, могутній чинник єднання народу. Прагнення до самоідентифікації пронизує історію кожного народу. Це прагнення відповісти на запитання: хто ми є і звідки ми, що ми можемо і куди йдемо? Нормальна етнічна ідентичність у всіх народів буває позитивною, тобто людина відчуває радість чи гордість від приналежності до свого народу й у факті своєї етнічної приналежності знаходить джерело самоповаги.

Універсальної моделі, придатної для всіх варіантів етнокультурного розвитку, не існує. Оптимальним убачається шлях, орієнтований на глобальні тенденції світового розвитку з одночасним збереженням традиції етнічної культури.

Важливу роль у цьому плані, поряд з іншими чинниками відродження етнічної культури (родина, соціум, етнічне середовище дитини, засоби масової інформації тощо), відіграє високий рівень підготовленості вчителів до формування етнічної культури дітей у поліетнічному середовищі школи. Тут доречно говорити про високу педагогічну культурумайбутнього педагога.

Основні ознаки педагогічної культури:

по-перше, педагогічна культура характеризує творчу діяльність учителя і є якісним показником його педагогічної діяльності;

по-друге, педагогічна культура впливає на процес формування мислення педагога;

по-третє, педагогічна культура — це процес постійного самовдосконалення та самоствердження в культуротворчій діяльності педагога [813].

Вищезазначені положення дозволяють перейти до терміна «етнопе-дагогічна культура». На наш погляд, це - необхідний рівень сформо-

Інтеросвітні аспекти глобально-культурологічних проблем цивілізації

ваності у викладача сучасних загальнокультурних і професійних знань, умінь, навичок, розвитку особистісних якостей і здібностей. Це дозво-ляє організувати педагогічну діяльність відповідно до етнічних особливостей і культурних традицій педагогіки та психології тих чи інших етнічних груп і спільнот.

Етнопедагогічна культура має подвійне вираження: як засіб формування особистості самого педагога (етнічна самосвідомість, здатність до самовизначення в культурі, прагнення до самоосвіти та ін.); як умова, що дозволяє педагогічно грамотно організовувати навчально-виховний процес у поліетнічному середовищі (уміння використовувати аксіоло-гічний потенціал народної педагогіки, уміння працювати з поліетніч-ним складом школярів та ін.).

До етнопедагогічної культури входять такі структурні компоненти: любов до дітей; здатність до самовизначення в культурі й уміння синтезувати загальнолюдське надбання національних культур; уміння працювати з поліетнічним колективом студентів і школярів; знання особливостей психології учнів, їх індивідуально-особистісних етнічних особливостей; уміння використовувати аксіологічний потенціал народної педагогіки; уміння використовувати етнокультурні традиції виховання статі; педагогічний такт і дотримання традиційних норм етикету; ерудиція, начитаність, знання історії і культури народів; уміння налагоджувати взаємодію з родиною і враховувати її вплив.

Формування майбутнього вчителя і викладача з розвинутими етнокультурними та етнопедагогічними здібностями — одне з важливих завдань педагогічної освіти у вузі. Взаємозв'язок і взаємна обумовленість освіти і культури очевидні: освіта є способом і процесом сходження людини до духовної досконалості. Відповідаючи філософському принципу «від часткового, особливого, до загального», це сходження проходить шлях від природної визначеності людини (пам'ять, виразна мова, природний слух, дикція, органічна пластика та ін.) через етнічну культуру свого народу (звичаї, традиції, фольклор тощо) до загальнолюдської культури.

У даному сходженні до загальної культури педагогічна освіта здійснює такі функції: загальнокультурну, етнокультурну та етнопедагогічну.

Однак практика свідчить, що освітній процес у вузі недостатньо впливає на функцію формування етнічної самосвідомості студентів.

Про це свідчать результати дослідження ціннісних орієнтацій студентів: студентство більшою мірою орієнтується в системі етнічних цінностей професійної культури (література, наука, мистецтво). У тій чи іншій мірі це характерно для представників усіх національностей. Особливо явно це виявилося у ставленні до артистів, композиторів, драматургів і архітекторів. Далі слід зазначити, що в поліетнічному середовищі сучасне студентство орієнтоване переважно на цінності духовної культури розвинених країн, хоча, визнаємо, обізнане в певних цінностях свого народу [812; 813].

9 5-860 257

Глава 6

Культурологічний підхід до вирішення проблеми етнопедагогізації освіти у вузі відбувається за такими напрямами: гуманізація і гуманітаризація педагогічної освіти; подолання вузькосцієнтичного (технократичного) підходу в педагогічній освіті; орієнтація на культуру людства загалом і етнічну культуру студентів зокрема; сприяння підвищенню культури харчування, житла, побуту, дозвілля, спілкування, знання, праці, фізичної культури студентів; контрнаступ на студентську, молодіжну антикультуру (культ зла, насильства, сексу, наркоманії та ін.).

Етнопедагогічна освіта має задовольняти передусім етнокультурні потреби студентства, надавати можливість занурюватися у простір рідної культури, щоб потім вивести його у світовий культурний простір. У результаті такого підходу може відбуватися ідентифікація особистості майбутнього педагога на етнічному (національному) і світовому (загальнолюдському) рівнях.

Таким чином, формування етнопедагогічної культури майбутнього вчителя у вузі є однією з найважливіших умов етнокультурного відродження співтовариств.

Освіта та культура.Прогресивні традиції світової духовної культури та освіти припускають усвідомлення значущості ролі освіти як невід'ємної частини культури, чинника її розвитку і збагачення. Система освіти як одна з підсистем суспільства відбиває його специфічні сучасні особливості і проблеми. Дедалі більше загострюються прояви у сфері освіти деяких соціокультурних протиріч, ознаки низької загальної культури випускників шкіл, бездуховність і морально-емоційна роз'єднаність молоді.

Життя будь-якого суспільства, яке піклується про самозбереження, а отже, про збереження людського потенціалу своєї культури, за всіх часів і у всіх народів ведеться у двох напрямах: виховання нових поколінь відповідно до культурної традиції і збереження професійних груп.

Дитинство, отроцтво, юність — визначальні етапи в житті особистості. З іншого боку, це час її найменшої захищеності від руйнівних зовнішніх впливів. Так, резонанс молодіжної субкультури впливає на нове покоління, відчужуючи його від культури, розмиваючи культурно-моральні поняття, уявлення, смисли та ідеали.

Одним із діючих каналів трансляції культурних цінностей і чинників подальшого розвитку культури є освіта. Проблема повернення їй культуротворчого статусу, посилення її культурної спрямованості і культурно-гуманістичної функції представляє сьогодні безсумнівну науково-теоретичну і практичну значущість. Традиційно освіту розуміють як процес і результат набуття людиною певної системи знань, умінь і навичок, а також способів мислення, необхідних для її повноцінного включення в соціальне і культурне життя суспільства та виконання певної професійної функції. У цьому смислі справедливе твердження, що освіта є такою ж системою життєзабезпечення, як і суспільне виробництво.

Інтеросвітні аспекти глобально-культурологічних проблем цивілізації

Однак неоднозначність змісту поняття «освіта» актуалізується, коли фіксується її багатогранність, інтегративність і багатоаспектність. Ця ситуація виявляється в тому, що все наполегливіше виділяється культурний зміст освіти: «...стикаючись з освітою, ми жадаємо зустрічі з культурою, а виявляємося віч-на-віч зі знанням» [814; 815]. Освіта має свій внутрішній зміст — дія, процес створення, виникнення образу. Корінь слова стає «коренем» явища освіти: утворити людину — це означає надати їй образ. Саме цей, свій власний зміст, знаходить освіта в педагогічній думці [816]. Інтенцією тут стає не жорстка орієнтація на знання, а особистісне творче розуміння.

Таким чином, освіта — феномен культури, канал її трансляції і чинник розвитку — не зводиться лише до інтелектуальних аспектів, а виступає загальнокультурною умовою освічення (створення) людини як індивідуальності, розвитку її духовних сил і здібностей. Освіченість — це важливий елемент у процесі формування дійсно культурного способу задоволення особистістю різних потреб, вибору гідного стилю життя.

Не вдаючись в усе різноманіття існуючих змістів поняття «освіта», зазначимо основні:

а) як ідеал сучасна освіта співвідноситься з процесом формування, розкриття, використання потенційно безмежних здібностей і можливостей людини, внутрішніх резервів особистості;

б) поняття «освіта» у сучасній культурі вживається зовсім в іншому контексті (що не менш важливе, ніж перше), а саме — у контексті соціального інституту суспільства, покликаного здійснювати навчально-виховну діяльність у встановлених межах, зі своїми специфічними засобами і змістом. Усе більш тісний зв'язок цього інституту з іншими, вплив його на всі сфери життя і культуру загалом має свою специфіку, пов'язану як з історично спадкоємними формами його розвитку, так і сучасними культурними інноваціями.

Роль освіти в суспільстві полягає в соціалізації та інкультурації його членів, тобто залученні до культури. Вона має забезпечувати передачу тих видів знань і досвіду, ціннісних орієнтирів, які слугуватимуть опорою новому поколінню в подальшому соціокультурному житті. Уявляється, що освіта також бере участь і в здійсненні інших функцій культури — пізнавальної і комунікативної. Саме в процесі освіти молода людина відкриває для себе закони розвитку природи, суспільства, людської особистості. Комунікативна функція культури без освіти навряд чи була б ефективною, тому що комунікація через освіту здійснюється більш цілеспрямовано, ніж через мистецтво або засоби масової інформації.

Методологічним орієнтиром для вивчення і розкриття проблеми взаємної зумовленості освіти і культури може служити розуміння останньої як специфічного способу організації і розвитку людської життєдіяльності, представленого у продуктах матеріальної і духовної праці, у системі соціальних норм і установ, сукупності відношення людей до природи, між собою і до самих себе. Так само як культура яв-

Глава 6

ляє собою діяльність (процес), способи її реалізації і результати, тобто зміст і форму, освіта, як один з елементів культури, це не просто і не тільки спосіб поширення знань, а й засіб прилучення до способу життя і діяльності суспільства, його культури в широкому смислі слова.

Складні завдання розвитку прогресивних традицій культури обумовлюють необхідність для освіти взяти на себе місію виховання людини культури і через людину — збереження, відродження і розвитку культури як середовища, яке «ростить і живить особистість» (П. Флоренський), як «цілісного явища, що перетворює людей на певній території із простого населення — на народ, націю» (Д. Лихачов), «діалогу минулих, сучасних і майбутніх культур» (М. Бахтін, В. Біблер). Освіта має наповнитися культурним змістом, який за своєю сутністю і є її людським смислом.

Що може і повинна дати сучасна освіта людині? Щоб відповісти на це складне запитання, необхідно переосмислити сам зміст поняття освіта, розглянути його в контексті культури як проблему розвитку культури і людини в культурі, провести змістовний аналіз педагогічної спадщини, здійснити концептуалізацію інноваційної освітньої діяльності з позицій особистісно орієнтованої освіти, проблематизувати людське розуміння освіти. Почати обґрунтування нової методології освітньої діяльності необхідно з формулювання ціннісного підходу до освіти. Як основні гуманістичні цінності особистісно орієнтованої освіти необхідні такі уявлення: людина культури як ціль освіти і предмет виховання; культура як середовище, що ростить і живить особистість; творчість як спосіб розвитку людини в культурі та ін. Ціннісні уявлення і культурно-цільові установки особистісно орієнтованої освіти пов'язуються з концепцією виховання громадянина, людини культури і моральності, центрованої на національні цінності і здатної до культурної ідентифікації. Як глобальну мету сучасної освіти необхідно розглядати суб'єкт культури. Це такий тип особистості, ядром якої є суб'єктивні властивості, що визначають міру її свободи, гуманності, духовності і життєтворчості. Розкриємо деякі (основні) з названих параметрів.

Суб'єкт культури— вільна особистість, здатна до самовизначення у світі культури. Педагогічні аспекти цього складаються у вихованні таких якостей, як високий рівень самосвідомості, почуття власної гідності, самостійність, незалежність суджень, що поєднується з повагою до думки інших людей, умінням приймати рішення, відповідати за свої вчинки, здійснювати вільний вибір своєї життєдіяльності. Виховання вільної особистості вимагає виключення з освітньої системи будь-яких авторитарних методів, усілякого заохочення ініціативи, включення механізмів демократизації освітньої системи.

Суб'єкт культури— гуманна особистість. Гуманність як вершина моральності містить у собі любов і повагу до людей, милосердя і доброту, здатність до співпереживання, доброзичливість і терпимість, прагнення

Інтеросвітні аспекти глобально-культурологічних проблем цивілізації

до миру, злагоди і добросусідства. Педагогічні аспекти виховання цих якостей полягають в необхідності всебічної гуманітаризації змісту %_г освіти і гуманізації її методів.

Суб'єкт культури— духовна особистість. Педагогічні аспекти виховання такої особистості полягають у формуванні і культивуванні таких якостей, як емоційність, щиросердечна тонкість, моральна принциповість, урозвитку духовних потреб, пізнанні і самопізнанні, красі і гармонії, творчості. У своєму змістовному компоненті освіта покликана підсилити орієнтацію на загальнолюдські цінності, світову і національну духовну культуру, духовно-моральні проблеми, що допомагають особистості подолати труднощі самовизначення і дійсно стати «вищою цінністю в соціальному житті» [577].

Суб'єкт культури— особистість творча, яка мислить нестандартно, здатна творити нове, має креативні здібності, аналітичне та інтуїтивне мислення. Педагогічні аспекти виховання такої особистості полягають як у посиленні фундаменталізації і диференціації освіти, так і в застосуванні пошукових методів навчання, різних форм організації творчої діяльності. Зазначені якості особистості суб'єкта культури становлять модель особистості — людини культури, що виступає як системоутворююча ланка в структурі культурологічної, особистісно орієнтованої освіти. Зрозуміло, що образ суб'єкта культури зображений схематично, однак у ньому знайшли відображення основні природні і соціальні властивості людини, а також її властивості як суб'єкта культури.

Підкреслюючи особливу роль освіти у визначенні стратегії духовного розвитку суспільства, 3. Равкін справедливо зазначає, що «...саме освіта, завдяки своїй масовості і системності, що охоплює різними типами шкіл підростаючі покоління, «переводить» кінцеві цінності загальнолюдської культури у сферу формування нової суспільної свідомості і, таким чином, впливає на процеси в духовному житті, економіці і політиці» [1098]. Одночасно освітнє середовище породжує власні культурні проблеми. Способи і механізми їх вирішення можуть бути знайдені на шляхах проектування нової освітньої парадигми. Необхідно зазначити, що сьогодні гостро постало завдання комплексної перебудови системи освіти як цілісного соціокультурного інституту в тісному взаємозв'язку всіх його компонентів. Концептуальна перебудова цілей і змісту освіти диктується змінами в сучасній світовій культурі, але вона є лише початком складного процесу реформування всіх складових освітньої системи.

Нова парадигма освіти повинна виходити з думки про те, що культурне середовище для кожного суб'єкта освітнього процесу має різні виміри, як-от:

а) культурне середовище навчання і викладання, сформоване за допомогою культуромістких технологій і різноманіття якісних засобів різних дисциплін гуманітарного і природничо-наукового знання, а також культурних компонентів змісту всіх навчальних курсів;

Глава 6

б) культурне середовище власної активної навчальної діяльності;

в) мультикультурний простір освіти в навчальному закладі;

г) культурне середовище спілкування дітей і дорослих;

д) культурне середовище родини;

є) культурне середовище дитячо-підліткової самодіяльності;

є) культурне середовище зон саморозвитку особистості (внутрішній культурний простір) [817].

Співвіднесення освіти з глобальними проблемами сучасної цивілізації і ціннісними орієнтирами сучасної культури актуалізує філософське та педагогічне осмислення освітніх проблем, що знаходить вираження у виникненні нових розділів наукового знання — філософії освіти і культурології освіти (педагогічна культурологія). Якщо філософія освіти вже пройшла етап предметного становлення і конституювання, то культурологія освіти перебуває лише в стадії визначення свого предметного і функціонального змісту. Вона являє собою новий науковий напрям, який формується на стику філософії освіти, культурології і педагогіки та об'єднує на єдиних підставах педагогічної і культурної антропології весь комплекс культурних проблем освіти. До них можна віднести такі проблемні блоки: культурний зміст (цінності, функції, цілі, завдання, спрямованість, культуромісткість, предметний зміст) і форми (культурна відповідність і якість методів, прийомів і засобів) освіти загалом; культурні моделі освітніх систем; педагогічна культура; механізми включення дитини в культуру і субкультуру; особливості культурного (субкультурного) розвитку дитячих і підліткових груп; особливості становлення особистісної культури дитини; механізми становлення і прояву культурного середовища в конкретних освітніх системах і у сфері освіти загалом; культура управління в освіті та ін.

Такі найбільш загальні положення, що розкривають освіту як со-ціокультурне явище і процес, визначають провідні напрями наукового пошуку вирішення проблеми посилення культуротворчої функції різних видів і ступеней освіти. Всебічна розробка й уточнення цих положень дозволяють визначити соціокультурний зміст системної організації освіти.