Структурно-функціональний метод дослідження історії та теорії культури

Date: 2015-10-07; view: 886.

За радянських часів функціоналізм, функціональна школа трактувались як «напрям у буржуазній етнографії, який склався в 1920-х pp.» [834—836]. На цій підставі, без ґрунтовного аналізу виводились із наукового обігу численні праці багатьох авторів. Хоча їх роботи були суперечливими, не беззастережними, однак вони вносили свою частку в загальну скарбницю проблеми становлення та розвитку історії і теорії культури як науки. У зв'язку з цим, уданому розділі передбачається проаналізувати основні дослідження представників функціональної школи, визначити їх внесок у процес становлення та розвитку культурології.

Функціоналізм (від лат. functio — виконання, здійснення) — школа в теорії культури, в центрі уваги якої було вивчення функції, котрою володіє кожний суспільний інститут у межах сукупного організму і яку вона виконує з метою його збереження. Функціоналізм виник на початку XX ст. завдяки поширенню взаємодії західних суспільств з культурами різних країн і народів. Методологія еволюціонізму виявилася непридатною для наукового освоєння того якісно нового емпіричного матеріалу, який накопичувався антропологами в результаті досліджень. Ідея розгляду об'єктів як таких, які інтегровані, взаємовпливаючі, виконують встановлені функції, задані цілісністю систем, входила в побут у загальнолюдських дисциплінах під назвою функціоналізму.

Прибічники функціоналізму відмовилися від принципів історизму та еволюціонізму в поясненні суспільних явищ. Вони розглядали культуру як підсистему цілісної соціально-культурної структури, кожний елемент якої виконує начебто службову роль у загальній системі регуляції.

Хоча ця школа почала набувати помітного впливу з 20-х pp. XX ст., принципи функціоналістського методу були сформульовані ще в 1895 р. французьким соціологом Е. Дюркгеймом [280]. Його вимога вивчення функцій соціальних явищ була пов'язана зі спробою протистояти впливові суб'єктивістського напряму філософії історії, зокрема школи В. Дільтея [232]. Суб'єктивістській оцінці фактів протиставлялося вивчення об'єктивних необхідностей, які були в основі історичних явищ. Дюркгейм та його прибічники (а в подальшому і представники функціоналізму) вбачали критерій цього у функції речей, відношень та Уявлень, у результаті сама функція ставала сутністю поняття причинності. Це означало, що явища пояснювалися із самих себе або їх власного

Глава 7

X ■■> способу дії. Другим стимулом для подальшого розвитку цього напряму було прагнення культурологів до кращого розуміння тих взаємозв'язків, які існували між всілякими суспільними явищами, з метою пояснення процесів розвитку. Тому їх увага концентрувалася на вивченні зв'язків між різними сферами суспільного життя. Таким чином вони вдалися до тієї ж галузі дослідження, яка була ідентичною з дослідницьким боком функціоналістської школи.

Разом з тим, для формування функціоналізму в культурній антропології вирішальну роль мав цілком особливий фактор: політичні потреби, які витікали з політики колоніалізму. Справжня оцінка культурних досягнень колоніально залежних народів, реконструкція їх історичного минулого на основі етнологічних досліджень не відповідали інтересам цієї політики. Історія представляє інтерес лише остільки, оскільки вона «...живе у міфах, ретроспективних моментах почування і в існуючих інститутах» [104]; основне завдання полягає в одержанні «результатів, які можна практично застосовувати» [105]. Така прагматична орієнтація призвела до значного звуження сфери наукової діяльності, а галузь дослідження почала обмежуватися практичними потребами колоніальної політики, оскільки «...колоніальна адміністрація, місіонерські товариства та виховні заклади в тропічних країнах того часу дуже починають розуміти, що знання людського матеріалу, з яким їм доводиться працювати, потрібне їм для досягнення тих цілей, які вони самі перед собою поставили» [105]. Внаслідок такого ворожого відношення до історії, функціоналізм припинив наслідувати Дюркгейма. Таким чином, утвердження функціоналізму означало абсолютизацію методологічного принципу, який у Дюркгейма був підпорядкованим ідеї еволюції. Зазначена концентрація уваги на задоволенні потреб колоніальної адміністрації була особливо необхідною для англійської колоніальної політики, оскільки вона виходила з принципу непрямого управління і, отже, потребувала точної інформації відносно внутрішніх стосунків підкорених народів.

Першим, хто висунув функціоналістську концепцію культуро-антро-пологічних досліджень, був німецький етнолог Р. Турнвальд [232]. Уже в 1911 р. він спробував підпорядкувати етнологію політичним потребам колоніальної адміністрації. Після зміни співвідношення сил у результаті Першої світової війни та примусової відмови Німеччини від своїх колоній цей дослідник звернувся до такого напряму, який намагався пов'язати функціональні аспекти з історичними, зробивши відправною точкою досліджень історичну зміну функцій. У цих межах функціоналізм також не отримав помітного впливу, отже в Німеччині між Першою та Другою світовими війнами сприятливіші умови склалися для утвердження позицій історичної школи - теорії культурних кіл.

Англо-американська антропологічна школа (А. Кребер [338], Р. Бе-недикт [355], М. Мід [356], Е. Еванс-Притчард [116] та ін. [122; 123]) накопичила багато матеріалу, який зображував побут і звичаї, спосіб

Формування історико-теоретичних підвалин культурології

життя так званих примітивних народів: індіанців Північної та Південної Америки, австралійських аборигенів, африканських племен. Пізніше -г-Г" були проведені дослідження малих народів Індії, країн Південно-Схід-ної Азії та ін. у роботах англійських учених: культуролога Б. Малинов-ського [104-107] і етнографа А. Редкліфф-Брауна [110]таін. [122; 123]. Узагальнення цього матеріалу відбилося в основних постулатах функціоналізму:

а) існує загальна функціональна єдність суспільства як взаємозв'язок соціальних та культурних структур. Культура — це інтегрована система, в якій кожний елемент відповідає певній потребі всієї цілісності (або тих чи інших її компонентів), виконуючи конкретну частину роботи;

б) диференціація функцій забезпечується диференціацією соціальних структур, які складаються в упорядковану систему;

в) саме постійна підтримка всіх елементів культури (виробничі навички, ритуали, норми, уявлення та ін.) забезпечує зберігання суспільства.

Ці положення розроблялися в основному в межах культурної антропології, що взаємодіяла із суспільствами, які, здавалося б, навіки завмерли у своєму соціокультурному вигляді, постійно відтворюючи, але не змінюючи свою соціальну організацію, форми поведінки, матеріальні та духовні атрибути побуту.

Позиції функціоналізму виявилися найміцнішими у Великій Британії, де під керівництвом Б. Малиновського він став пануючим напрямом в антропології культури починаючи з 20-х pp. XX ст. [104—107]. Представники цієї школи провели численні дослідження, які містять багату фактичну інформацію, але разом з тим не збагачують загальну теорію розвитку історії культури та суспільства. Кожна з їхніх робіт розглядає існуючі відносини як унікальні. В регіональному відношенні в центрі уваги дослідників був переважно Африканський континент (І. Шапера, Г. Купер, М. Глукмен, П. Ллойд, Л. Фаллерс та ін.), території південної частини Тихого океану (Р. Фірт, Б. Малиновський, Я. Хогбін) та Південної Азії (А. Браун) [120; 123; 232].

У Франції функціоналізм не був помітно поширеним; у той час там панував споріднений йому структуралізм. Ця відмінність пов'язана з різними цілями в галузі колоніальної політики. В протилежність Великій Британії Франція додержувалася концепції прямого політичного панування і тому не була зацікавлена в точному розумінні характеру функціонування інститутів туземного населення колоній.

Знані представники функціоналізму були також у Південній Африці, де поширював свої ідеї М. Глукмен [47].

У теоретичному відношенні функціоналістська школа не була одностайна. На ранній стадії її існування представники школи прагнули передусім точної фіксації фактів, спираючись, в першу чергу, на теорію рівноваги. Ця теорія повністю заперечувала суперечність як історичний факт, а, відповідно, і як методологічний принцип, виходячи із помилкової теорії якогось саморегулювання соціальних систем.

Глава 7

Разом з тим, події, які безпосередньо передували Другій світовій війні, та ті, які слідували за нею, з очевидністю засвідчили безґрунтовність цієї теорії. Група вчених (не випадково їх провідний представник М. Глукмен жив у Південній Африці - в регіоні, який характеризувався численними політичними протиріччями) відмовилася від теорії рівноваги, замінивши її теорією конфліктів. «Ця концепція, — стверджували вони, — представляє динамічну суспільну теорію, яка в більшому ступені придатна для розуміння соціальних процесів, ніж стара солідарна етнологічна теорія Дюркгейма» [232]. Оскільки прибічники теорії конфліктів не були готові до того, щоб розглядати соціальні конфлікти як соціальні протиріччя і з тієї ж причини відмовлялися також визнавати революційну теорію, їх критика старої теорії рівноваги швидко припинилася. Завдяки тезі про те, що кожний конфлікт у принципі служить зберіганню існуючого ладу або може бути використаний в інтересах зберігання цього ладу, попереднє уявлення про суспільну рівновагу як нормальний стан було знову прийняте в ідейну концепцію даної школи. Проте теорія конфліктів виявила свою широку придатність до політичних та соціальних відносин епохи після Другої світової війни; тому вона протягом тривалого часу посідала певне місце також у структуралістському напрямі антропології культур, етнології та соціології (Козер, Дарендорф) [133].

Політична ситуація, яка змінилася, вплинула не тільки на формування теорії, а і на вибір тематики представниками даної школи. Традиційні теми досліджень (родова організація, сімейні структури, роль вождя, релігійні уявлення та ін.) змінилися новими проблемами, як, наприклад, урбанізацією та її соціальними наслідками, значенням трибалізму для економіки, політики та суспільства, вивченням структури та способу життя робітничого класу, аналізом обсягу ринкового виробництва в сільських громадах та ін. Однак і ця переорієнтація не врятувала функціоналізм від швидкої втрати свого впливу в усьому світі. Це було пов'язано в основному з двома чинниками: з одного боку, провідні імперіалістичні країни припинили грунтувати свої політичні та економічні рішення на результатах етнологічних досліджень, з іншого—в результаті злиття цієї школи з інтересами колоніальної політики вона втратила весь свій авторитет у колоніально підкорених країнах, де її теорії, пов'язані зі спробою протистояти усвідомленню неминучості революційних перетворень суспільних відносин, наштовхувалися на шалений опір.

Функціоналізм Бронислава Малиновського. Як зазначалося, розвиток функціоналізму та соціальної антропології як наукового знання, яке має свій науковий статус, тісно пов'язаний з ім'ям британського вченого, поляка за походженням, Бронислава Каспара Малиновського (1884-1942), який разом з Альфредом Реджинальдом Редкліфф-Брауном (1881-1955) вважається основоположником структурно-функціонального методу та сучасної соціальної антропології [ 109]. Свою наукову кон-

Формування історико-теоретичних підвалин культурологи'

цепцію Б. Малиновський розроблював у дусі функціоналізму, що став на початку XX ст. теоретичною базою основного антропологічного напряму. Вихідним пунктом у становленні поглядів Б. Малиновського була опозиція еволюціоністським та дифузіоністським теоріям культури, а також «атомістичному вивченню культурних ознак поза соціальним контекстом» [105].

Основною метою своєї творчості він вважав розуміння механізму людської культури, зв'язків між психологічними процесами людини і соціальною інституцією, а також з біологічними основами загальнолюдських традицій та мислення. Методи, які Б. Малиновський використовував у роботі, були основані на польових дослідженнях та детальному порівняльному аналізі загальнолюдських традицій в їх повному соціальному контексті. Розробляючи методику досліджень, він виходить із принципу, що наукові гіпотези, які вчений намагається підтвердити на практиці, має висувати саме «поле», відіграючи одночасно і теоре-тико-творчу роль. «Ця теорія, — писав Б. Малиновський, — веде не тільки до специфічного розгляду фактів, а в першу чергу направляє дослідника до нових типів спостереження. Отже, це — теорія, яка витікає з польової роботи і повертається до неї» [105]. Польові дослідження, які Б. Малиновський проводив на Тробріандових островах, мали велике значення для подальшого розвитку етнографії, оскільки в результаті їх проведення був розроблений новий метод польових досліджень, який ґрунтувався на тому, що основний наголос робився не на визначенні відношень між окремими культурами, а на відкритті взаємозв'язків та взаємозалежності між інституціями однієї даної культури. Крім активного спостереження в полі, він вимагав знання існуючих етнографічних теорій, вміння самому формулювати проблеми, а також застосовувати «метод статистичної документації матеріалу на основі конкретних доказів» [105].

Функціоналістські монографії Б. Малиновського були в той час новим типом уявлення етнографічного матеріалу і відбиттям соціологічного характеру досліджень, оскільки, на відміну від попередніх до функціоналізму антропологічних течій, центр ваги в них переносився на взаємозв'язок та взаємозалежність окремих галузей культури. Найвагомішими та найзначущішими монографіями Б. Малиновського є: «Сім'я серед австралійських аборигенів» (1913), «Первісні вірування і форми соціального устрою» (1915), «Аргонавти західної частини Тихого океану» (1922), «Злочин і звичай у дикунському суспільстві» (1926), «Сексуальне життя диких» (1929), «Коралові сади та їх магія» (1935). Жодна з цих монографій не торкалася цілісності певних гомогенних культур, а концентрувалася на окремих інституціях або проблематиці, які розглядаються на фоні культурної цілісності. Окрім своєї методологічної цінності, ці публікації містять розробки численних теорій: первісного права, економічну теорію обміну, мови, магії та релігії, сім'ї та спорідненості і т. ін. Щодо теоретичних основ концепції Б. Малиновського,

Глава 7

то його функціоналізм концентрується на двох основних поняттях: культури та функції. Обидва поняття у процесі еволюції поглядів самого автора дещо змінювалися, набуваючи дедалі ширшого теоретичного смислу. Перше визначення поняття культури Б. Малиновський намагався сформулювати у статті «Антропологія» в 1926 p., потім на її основі створити ширшу теорію культури, виклавши її у статті «Культура» в 1931 р. Пізніше, в 1937 р. у праці «Культура як визначник поведінки» автор сформулював теоретичні основи напряму. Однак остаточна версія концепції культури Б. Малиновського міститься у праці «Наукова теорія культури та інші есе» (1944) [104].

З концепцією культури, яку ввів у соціальну антропологію Б. Малиновський, нерозривно пов'язане поняття інституції. На його думку, інституції є найменшими елементами дослідження, на які можна поділити культуру — дійсними складовими культури, які мають певний ступінь протяжності, поширеності та незалежності є організованими системами людської діяльності [104]. Кожна культура має свій, характерний для неї склад інституції, який може відрізнятися специфікою та розмірами. Інституцію він визначає двояко: або як групу людей, які реалізують сумісну діяльність, або як організовану систему людської діяльності.

Однак Б. Малиновський не зупинився на цьому. Він розумів культуру і як апарат для задоволення потреб [ 104]. На думку Б. Малиновського, будь-яка людська діяльність має цільовий характер, зорієнтована в певному напрямі або виконує певну функцію. Виходячи з цього, автор формулює новий вимір, навколо якого будує свої теоретичні принципи. Тут наголошується на «використанні» предмета, його «ролі» або «функції». «Всі елементи культури, якщо дана концепція культури правильна, мають діяти, функціонувати, бути дійсними та ефективними. Такий... динамічний характер елементів культури та їх взаємовідносин веде до думки про те, що найважливішим завданням етнографії є дослідження функції культури» [106]. Таке розуміння культури було дійсно новим у культурній і соціальній антропології на початку XX ст.

Теорію культури, яка розуміється як адаптивний механізм, що дає можливість задовольнити людські потреби, Б. Малиновський розпочав ще у статті «Культура», а більш широко розвинув її у книзі «Наукова теорія культури», виданої вже після його смерті. Але ще в 1926 р. він писав: «...антропологічна теорія прагне до з'ясування фактів антропології на всіх рівнях розвитку через аналіз їх функцій, ролі, яку вони відіграють в інтегративній системі культури, їх спосіб гри в системі культури, спосіб збереження взаємозв'язків у цій системі, спосіб зв'язку цієї системи з оточуючим фізичним світом» [109]. Тут система є не просто сукупністю умов, а й інтегральною системою культури, тобто пов'язаними та переплетеними між собою всіма її аспектами. Таким чином, культура стає для Б. Малиновського ближчою до людини, вона

Формування історико-теоретичних підвалин культурологи

набуває іншого виміру та об'єднується з динамічною сферою явищ. Ця динаміка базується на поєднанні окремих частин культури і на тому, що вона пов'язана з людиною в тому смислі, що «всі елементи культури діють безпосередньо в напрямі задоволення потреб» [105].

Вихідним пунктом для Б. Малиновського є принцип об'єктивно даного та оціночно пізнаваного характеру законів культури. Форми людської поведінки не є випадковим набором людських вчинків або цінностей, а впорядковуються в певну систему закономірностей та правил. Таку позицію Б. Малиновський визначає як своєрідний культурний детермінізм, якому підлягає людина як одиниця та як колектив. Культуру вчений бачить ще і як сукупність або суму людських матеріальних, соціальних та духовних здобутків. її розуміють як атрибут людської поведінки і невіддільну частину людини, яка складає частку суспільства. Таким чином, культура «містить успадковані людиною матеріальні добутки (артефакти), добро, технологічні процеси, ідеї, навички та цінності. Сюди також включена і соціальна організація, оскільки її можна зрозуміти лише як частину культури» [104]. У більш широкому визначенні культури Б. Малиновський характеризує її як «злагоджену, багатоаспектну реальність sui generis», вона стає для нього ключовим поняттям антропології, яке охоплює прояви всього життя людини та всієї людської спільноти.

Крім цього, культура для Б. Малиновського є «соціальним спадком»: «...щоб зрозуміти, чим є культура, необхідно придивитися до процесу її створення, зрозумівши наслідування поколінь і той спосіб, за допомогою якого вона створює в кожному новому поколінні властивий їй упорядкований механізм» [105]. Продовжуючи свою теорію культури, Б. Малиновський спирався на біологію людського організму. У праці «Наукова теорія культури» він виклав біологічні основи культури, свою теорію потреб. Вихідним пунктом у даному разі для нього є факт причетності людини до світу природи. Завдяки тому, що фізіологічна будова організму однакова у всіх людей, можна виявити загальні основи різних людських культур [104].

Теорія потреб Б. Малиновського у своїй закінченій формі була представлена у праці «Наукова теорія культури» в 1944 p., відразу ж викликавши багато найсуперечливіших оцінок. Такими ж суперечливими і не завжди об'єктивними були оцінки того напряму, що створив Б. Малиновський, який, блиснувши на початку століття теоретичними формулюваннями та дидактичними досягненнями, передусім багатством матеріалу, був підданий забуттю. Однак, можливо, деяке перетворення та продовження ідей цього вченого могло б стати дуже цінним пізнавальним інструментом для дослідження дійсності в наш час.

Критика функціоналізму (структурно-функціонального підходу). Незважаючи на міцний статус в академічній науці та суспільній думці, структурний функціоналізм був підданий нищівній критиці; в 1960— 1970-х pp. вона була націлена проти притаманного функціоналізму упо-

ззз

Глава 7

дібнення культури органічним системам. Особливо критики заперечува- ли ідеологічну орієнтованість функціоналізму на бачення суспільства як стабільної інтегрованої цілісності, нездатність надати адекватний опис і аналіз протиріч та конфліктів. Зароджуючись у протистоянні еволюціонізму, функціоналізм залишав без змістовного розгляду процеси генезису соціальних норм та цінностей, механізми їх зміни або історичної наступності. Тому при розгляді в культурі кризових станів та таких, що змінюються, функціоналізм поступається іншим підходам [43; 122; 123].

Крім того, принцип функціональності не дозволяє з'ясувати, в якому ступені узаконені соціальні структури і політичні інститути, які основи для існування опозиції та руху протесту. В соціальних структурах, які нормативно регулюються, не знаходить місця колективна поведінка пригнічених мас або визвольні рухи, якими відзначена наша епоха. Більше того, будь-яка систематична концепція розвитку історії, її механізмів та процесів не дуже узгоджується з цією теорією, оскільки в історії діють багато різнорідних чинників. Соціальні спільності відрізняються не лише за ступенем, а і за типами єдності. Як інтеграція суспільства, так і його розвиток відбуваються під впливом різних причин (у тому числі глобальні проблеми, економічні зв'язки, право, насильство та ін.). Плодотворність наукового пошуку може бути забезпечена тільки наявністю багатьох підходів, які зіставляються з емпіричними даними.

Слід зауважити, що на межі XIX—XX ст. в гуманітарній сфері почав стверджуватись історичний матеріалізм. Так, діалектико-матеріалістич-на філософія розглядала культуру як специфічну характеристику суспільства, що виявляє досягнутий людством рівень історичного розвитку. Цей рівень містить визначене відношення людини до природи і суспільства, розвиток творчих сил і здібностей особистості. Найважливішою детермінуючою характеристикою культури є її якісна сторона. Будь-яке виявлення культури є проявом якісних властивостей і ознак, ступеня розвитку людини. Реальна, жива культура невід'ємна від людини як від суб'єкта культури. Власне, сам процес формування людини відбувається як культурно-історичний процес. Його людські якості є результатом засвоєння ним мови, прилучення до існуючих у суспільстві цінностей, традицій, оволодіння властивими даній культурі прийомами і навичками діяльності.

Однак сучасна наукова думка та світовий досвід засвідчили, що історичний матеріалізм, марксистська історична школа хибували на недооцінку духовного аспекту в історичному розвитку суспільства, перебільшуючи роль соціальних антагонізмів та вульгаризуючи науку на ідеологічну потребу тоталітарних режимів [837].

Таким чином, аналіз основних праць представників функціональної школи засвідчив, що їх автори хоч і застосовували не всебічно охоплюючу предмет дослідження методику, все ж зробили свій позитивний внесок у процес становлення та розвитку культурології як науки. І це

Формування історико-теоретичних підвалин культурології

стосується, передусім, зібраного та систематизованого ними багатішо-го і науково цінного фактичного матеріалу, особливо етнографічного та етнологічного, що об'єктивно збагачує дослідження культури різних народів та робить свій внесок у процес становлення культурології як науки.

Таким чином, культурологія, як і будь-яке історичне явище, на шляху становлення як наукового феномену пройшла декілька етапів. Одним із перших і суттєвих був етап, пов'язаний з еволюціонізмом. Його фундатори та представники, спираючись на успіхи різних наук, стверджували, що природа і людина, її культура виникли внаслідок поступових змін і розвитку від простого до складного. Саме ці погляди поступово почали витісняти теологічні постулати. Найпоширенішими вони були в галузі етнографії, етнології у другій половині XIX ст.

У теорії культур еволюціонізм почав займати провідні позиції у середині XIX ст. При цьому найсильніші імпульси виходили із наукових шкіл Німеччини, Англії, Франції, хоч і Австрія вже на середину XIX ст. виховала представників нового напряму мислення.

До основних напрямів еволюціонізму можна віднести такі: концепції анімізму, «преанімізму», еволюціоністську парадигму Г. Спен-сера, соціологічний напрям, амстердамську школу як пізній етап у західній етнології, французьку школу.

Отже, аналітичний огляд існуючої етнографічної літератури філософсько-соціологічного характеру свідчить, що вже в другій половині XIX ст. накопичувався науковий матеріал у галузі історії і теорії культури. Саме цей матеріал склав основи становлення культурології як науки про розвиток культури суспільства загалом і окремого індивіда. Історичний досвід доводить, що у процес становлення культурології як науки зробили свій внесок дослідники школи еволюціонізму в історичній, етнографічній, філософській, соціологічній та інших сферах людського буття.

В теорії культур, як ми переконалися, еволюціонізм переміг приблизно в середині ХІХ ст. Методологічні принципи цієї школи такі: уявлення про те, що розвиток був передбачений від самого початку в кожній культурі у зачатковому стані; припущення про те, що іманентно притаманний принцип розвитку культури розкриває ці зачаткові начала; теза про те, що розвиток проходить по сходинах і на кожному етапі виявляє переважно однакові проявлення.

Протягом XIX та XX ст. спостерігалося протистояння еволюціоністських концепцій і підходів, які стверджували багатообразність історико-культурологічного розвитку. Прибічники перших спиралися на свідчення росту та вдосконалення господарських, технологічних, наукових і політичних сфер життя і відстоювали принципи універсаль-

Глава 7

ності та незворотності зміни стилів і форм духовного життя, яке віддзеркалює поступовий розвиток культур. Принципово інша точка зору спиралась на свідчення сталого різноманітного культурологічного розвитку, який не зводився до «пройденого шляху» одного зразка, під яким зазвичай передбачалась західна цивілізація. При такому підході культура розумілася як втілення багатообразності і як різні потоки історії, що протікали в «інший» час і за своїми стадіями. Цей другий підхід породив теорію цивілізацій, в межах якої були написані видатні праці М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі, Ейзенштадта та ін. Пізніше, вже в 1970—1980-х pp. цей підхід привів до створення плідної теорії самобутності, що протистояла концепції західного універсалізму.

Як бачимо, розгляд концепції історії та теорії культур, починаючи з космогонічних та атомістичних уявлень філософів Давньої Греції і закінчуючи дослідженнями представників еволюціонізму XIX та XX ст., дав підґрунтя виявити та показати творчий внесок еволюціоністської школи у процес становлення культурології як науки.

Історія і теорія культури як самостійна галузь, яка представлена культурологією як наукою, складалась протягом тривалого часу представниками різних наук. У нашій країні дослідження проводили, зазвичай, історики культури, менше — філософи, соціологи та ін. Однак саме культурологією закордонні вчені займаються давно і досить плідно. Систематизацію, аналіз їх вкладу у процес становлення та розвитку історії і теорії культури вітчизняні дослідники ще тільки розпочали, тим паче, що в останні роки активно перекладаються та видаються першоджерела. Ось чому автори систематизували та проаналізували основні напрями концепцій школи дифузіонізму.

Дифузіонізм - школа в історії і теорії культури, яка ґрунтується на уявленні розвитку культури або її окремих елементів як процесі поширення з одного або декількох певних центрів. Дифузіонізм виник наприкінці XIX ст. як протиставлення еволюціонізму. Його мета полягала в точному виявленні просторового поширення культур або їх окремих елементів, областей походження, реконструкції шляхів переміщення та визначення часових рамок. Незважаючи на деякі цінні результати, які були одержані під час дослідження культурних комплексів та історичних зв'язків між різними народами, висновки послідовників дифузіонізму нерідко виявлялися сумнівними внаслідок однобічної орієнтації на примат дифузії і заперечування можливості незалежного історичного розвитку. Існувало декілька течій в рамках даної школи: історико-географічний напрям, теорія міграції, вчення про культурні кола, теорія культурних ареалів, культурно-історичний (історична школа), історична культурологія тощо. Особливе місце серед останніх посідає, як уже зазначалося, культурогенез. Підсумовуючи, зауважимо, що культурогенез — один із напрямів вивчення соціальної та історичної , динаміки культури, який досліджує нові культурні форми і їх інтеграцію в існуючі культурні системи, а також формування нових куль-

Формування історико-теоретичних підвалин культурологи

турних систем і конфігурацій. Сутність культурогенезу полягає в процесі постійного самооновлення культури не тільки методом трансформаційної мінливості вже існуючих форм і систем, але і шляхом виникнення нових феноменів, які раніше в культурі не існували. Культурогенез не є одноразовою подією походження культури в епоху первісності людства, а є процесом постійного породження нових культурних форм і систем. З позицій еволюціоністської теорії основна причина культурогенезу — необхідність адаптації людських спілок до умов існування, що змінюються, через розробку нових форм (технологій та продуктів) діяльності і соціальної взаємодії (речей, знань, уявлень, символів, соціальних структур, механізмів соціалізації і комунікації та ін.). Суттєву роль у процесі культурогенезу має також індивідуальний творчий пошук в інтелектуальній, технічній, художній та інших сферах.

Таким чином, представники школи дифузіонізму, яка донедавна залишалася поза увагою вітчизняних науковців як «ворожа та буржуазна», внесли суттєвий вклад у становлення культурології як науки. Аналіз їхніх праць свідчить, що дослідники цього напряму хибували гшеркритич-ним ставленням до історичного розвитку як такого, а явище культурної дифузії визнавали першоджерельним в історичному процесі. З іншого боку, вони пішли далі в дослідженні історії і теорії культури, порівняно зі школою еволюціонізму. Своїми фундаментальними культурологічними працями, багатим фактичним матеріалом, особливо в галузі антропології, вони зробили свій внесок у процес становлення та розвитку історії і теорії культури.

Особливе місце у формуванні основ культуролога посідає структурно-функціональний метод дослідження. За радянських часів функціоналізм, функціональна школа трактувались як «напрям у буржуазній етнографії, який склався в 1920-х pp.». На цій підставі, без ґрунтовного аналізу виводились із наукового обігу численні праці багатьох авторів. Хоча їх роботи були суперечливими, не беззастережними, однак вони вносили свою частку в загальну скарбницю проблеми становлення та розвитку історії і теорії культури як науки. Функціоналізм, як було показано у главі, виник на початку XX ст. завдяки поширенню взаємодії західних суспільств з культурами різних країн і народів. Методологія еволюціонізму виявилася непридатною для наукового освоєння того якісно нового емпіричного матеріалу, який накопичувався антропологами в результаті досліджень. Ідея розгляду об'єктів як таких, що інтегровані, взаємовпливаючі, виконують встановлені функції, задані цілісністю систем, входила в побут у загальнолюдських дисциплінах під назвою функціоналізму.

Прибічники функціоналізму відмовилися від принципів історизму та еволюціонізму в поясненні суспільних явищ. Вони розглядали культуру як підсистему цілісної соціально-культурної структури, кожний елемент якої виконує начебто службову роль у загальній системі регуляції.

Глава 7

Як зазначалося, розвиток функціоналізму та соціальної антропології _як наукового знання, яке має свій науковий статус, тісно пов'язаний з ім'ям Малиновського. Свою наукову концепцію він розроблював у дусі функціоналізму, що став на початку XX ст. теоретичною базою основного антропологічного напряму. Вихідним пунктом у становленні поглядів Б. Малиновського була опозиція еволюціоністським та ди-фузіоністським теоріям культури.

Незважаючи на міцний статус в академічній науці та суспільній думці, структурний функціоналізм буд підданий різкій критиці і в 60— 70-х pp. Вона була націлена проти притаманного функціоналізму уподібнення культури органічним системам. Особливо критики заперечували ідеологічну орієнтованість функціоналізму на бачення суспільства як стабільної інтегрованої цілісності, нездатність надати адекватний опис і аналіз протиріч та конфліктів. Зароджуючись в протистоянні еволюціонізму, функціоналізм залишав без змістовного розгляду процеси генезису соціальних норм та цінностей, механізми їх зміни або історичної наступності. Тому при розгляданні кризових станів та таких, що змінюються, в культурі, функціоналізм поступається іншим підходам. Слід зауважити, що на межі XIX—XX ст. у гуманітарній сфері почав стверджуватись історичний матеріалізм.

Але історичний матеріалізм, марксистська історична школа хибувала на недооцінку духовного аспекту в історичному розвитку суспільства.

Таким чином, як було показано у главі, в процесі формування істо-рико-теоретичних підвалин культурології на різних її етапах зробили свій плідний внесок як еволюціоністські теорії, історико-культуроло-гічні школи дифузіонізму, так і прибічники структурно-функціонального методу дослідження історії та теорії культури.

Глава 8

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

8.1. Історико-культурологічна парадигма Зигмунда Фрейда

Філософія історії та культури 3. Фрейда. Вчення Фрейда вже на перших стадіях свого розвитку вийшло далеко за межі медицини. Через декілька років після викладення Фрейдом основних ідей психоаналізу навколо нього організувався невеликий гурток, де обговорювалися загальні психоаналітичні проблеми.

Пізніше, простежуючи історію виникнення та розвитку психоаналізу, Фрейд писав, що його праці про тлумачення сновидінь, дотепність та інші з самого початку показали, що психоаналітичне вчення не обмежується медициною, а може використовуватися в різних науках про духовність.

Однією із галузей застосування психоаналітичного вчення Фрейда була філософія історії і культури. Вважаючи, що за допомогою психоаналітичного дослідження окремої людини можна висвітлити багато загадок історії людства, Фрейд використовував психоаналіз для конструювання власної філософії історії і культури. При цьому він виходив із того, що психічний розвиток окремої людини скорочено повторює процес розвитку всього людства, а протікання несвідомих процесів обумовлює специфіку виникнення як етичних і моральних норм поведінки, так і суспільних зв'язків, культурних досягнень і соціальних інститутів, які свідчать про прогрес цивілізації від примітивних первісних спільнот до сучасної організації буржуазного суспільства.

Психоаналітична картина історії розвитку первісного стану людства вперше була представлена Фрейдом у праці «Тотем і табу» (1913),