Глава 7

Date: 2015-10-07; view: 495.

X ,- — дослідження динаміки генезису та історичної мінливості перерахо-ІВ?" ваних норм соціокультурного устрою історичних спільнот, тобто виявлення основ для їх історико-стадіальної типологізації, періодизації їх соціокультурної історії та встановлення критеріїв для визначення рівнів розвитку;

— компаративний аналіз форм соціокультурного впорядкування різних спільнот і динаміки їх локалізації, тобто виявлення основ для їх регіональної (або цивілізаційної) типологізації;

— реконструктивне аналітичне моделювання соціокультурного влаштування історичних спільнот як динамічних, структурно і функціонально впорядкованих систем, які здатні до саморегуляції і самовідтворення, а також до адаптивної мінливості в часі і просторі.

Історична культурологія структурно складається з декількох основних напрямів. Серед них можна виділити:

— теорію пізнання історичної динаміки культури, яка розробляє філософські та соціальні основи, методологію і методику пізнання історії культури, загальні пояснювальні теорії і концепції історичної динаміки культурних процесів;

— історичну антропологію, яка досліджує антропологічні основи історичної мінливості культури та здійснює реконструктивне моделювання історичних явищ культури та їх систем;

— культурогенетику, яка розробляє теоретичні моделі процесів породження нових культурних явищ та проводить емпіричні дослідження генезису конкретно-історичних форм і культурних систем;

— культурологічне народознавство, яке вивчає історію національних культур як системних цілісностей, розробляє методику етнокультуро-логічних досліджень культурної динаміки у її комплексному і соціально стратифікованому аспектах;

— історію спеціалізованих галузей культури, яка розробляє методологію та методику культурологічних підходів до вивчення спеціалізованих галузей людської діяльності (економічної, правової, політичної, наукової, філософської, релігійної, художньої, освітньої та ін.) і видів соціальної взаємодії (етики, обрядів і ритуалів, вербальних і невер-бальних мов комунікації, ціннісних і символічних систем та ін.);

— культурну компаративістику, яка розробляє теорії і концепції культурного локалізму, основи і принципи типологізації різних системних культурно-історичних явищ і проводить порівняльне вивчення різних культурних систем, конфігурацій, цивілізацій та ін.;

— історіографію історії культури, яка досліджує історію самої істо-рико-культурологічної науки, а також низку інших напрямів.

Історична культурологія, як відомо, посідає чільне місце в системі освіти, складаючи основу загальнокультурологічної і гуманітарно-культурологічної освіти, викладання культурології як загальноосвітньої дисципліни. У деяких країнах на основі підходів історичної культурології викладається загальноосвітня історія в середніх та вищих навчальних закладах [130; 480].

Формування історика-теоретичних підвалин культурологи

Міфологічна школа — напрям, який склався на початку XIX ст. у Німеччині під впливом порівняльно-історичного індоєвропейського чгґ мовознавства, в умовах національного підйому, зростаючого інтересу до народної культури. Він зазнав сильного впливу німецького романтизму. Зазвичай поділяють основоположників міфологічної теорії (брати Я. і В. Грімм у Німеччині, Ф.І. Буслаєв у Росії) і молодших міфологів (М. Мюллер, Г.В. Окс в Англії; А. Пітке, М. Бреаль у Франції; А. Кун, В. Шварц, В. Маннгардт у Німеччині; А. де Губернатіс в Італії; О.М. Афанасьєв, І.О. Худяков, Н.О. Котляревський та ін. в Росії) [835]. Основою міфологічної школи було уявлення про міф та інші форми духовної культури народу як вираженні народної свідомості, «духу» народу. Характерна спроба виявити земні корені міфу (уособлення та обожнення атмосферних явищ, небесних світил та ін.), що в ту епоху було прогресивним. Загальною для всіх міфологів була ідея про єдину основу міфології індоєвропейських народів, яка розпалася разом з розділенням останніх. Звідси — реакційне уявлення про регрес культури, зневіра у творчі сили. Загалом методологічні посилки представників міфологічної школи застаріли, однак зібраний ними матеріал з питань духовної культури багатьох народів є унікальним.

Теорія загального і часткового розвитку (Е. Сервіс [232], Л. Уайт [62; 123]). Ця теорія протиставляє універсальну історію, що підлягає певній детермінованості, різноманіттю локальних історичних подій, внаслідок чого проводиться принципова відмінність між історією та еволюцією. У той час, як еволюція відбиває загальнозначуще в історичному процесі, локальні історичні події підпорядковані випадковості і тому розглядаються як такі, що не можна порівнювати.

Історично орієнтований напрям (Е. Сервіс, 3. Фрейд, Р. Карнейро, Д. Рібейро, Дж. Ленскі) [123; 160; 349; 350]. Характеризується зображенням більш чи менш значущих процесів історичного розвитку та розробкою пропозицій з його періодизації. Представники напряму мали теоретичні праці з проблематики первісного суспільства, наприклад теоретичної розробки питання про історичне значення інститутів вождів, неолітичну та міську революції і виникнення держави.

Американська історична школа — умовна назва наукового напряму, пов'язаного найчастіше з ім'ям Ф. Боаса і тому іноді званого «школою Боаса» історичної антропології. Школа існувала у США з 1890-х до 1930-х pp., мала великий вплив на європейську науку [122; 123; 232].

Засновник історичної антропології школи Ф. Боас (1898—1942) народився в Німеччині, але тривалий час працював у США. Він був лінгвістом, антропологом, етнографом і одночасно — активним суспільним діячем, борцем за соціальну справедливість, рівноправність народів, проти расизму і колоніалізму. Кінцевою метою науки про людину Ф. Боас вважав побудову єдиної історії всіх народів, яка б ґрунтувалася на конкретному вивченні кожного окремого народу, його культури і мови. Це конкретне вивчення, вважав він, не можна замінити спро-

Глава 7

щеними абстрактними схемами. Тому Ф. Боас скептично ставився до поширених у той час однобічних наукових напрямів — еволюціонізму, дифузіонізму та ін. Велику увагу він приділяв знанню місцевих мов (індіанських та ін.), записам текстів, вивченню і порівнянню особливостей культури і соціального ладу кожного народу.

З наступом реакції у США в 1930-ті pp. престиж Ф. Боаса почав слабнути і школа історичної антропології поступилася іншим напрямам: етнопсихологічній школі, теорії культурного релятивізму, неоеволю-ціонізму та ін.

І, нарешті, охарактеризуємо ще одну — Фінську школу — в межах культурно-історичного напряму. Вона виникла у Фінляндії, застосовувала історико-етнографічний метод вивчення взаємодії культур і концентрувала свою увагу на дослідженні фольклору. Передумовами зародження «фінського методу», який Ю. Крун (1835-1888) назвав географо-історичним, були корінні зміни в суспільних науках [232], викликані переворотом у природознавстві внаслідок еволюціоністської теорії Ч. Дарвіна і позитивістського напряму у філософії. Поштовхом до появи нового методу стала необхідність систематизації матеріалу. Пісні калевальсь-кої метрики, наприклад, незважаючи на типологічну схожість, мали локальні особливості. Для дослідження цих особливостей руни слід було розділити в географічному порядку. Ю. Крун, професор фінської мови і літератури Гельсінкського університету, який брав безпосередню участь у підготовці до видання рун, дійшов такого висновку: «...всякий, хто знайомий з першими записами, скаже, що «Калевала», як уміло вона не була б складена, точніше, саме тому, що вона так уміло складена, зовсім не годиться як джерело для наукових досліджень» [232].

Ще до початку публікації рун «Калевали» в 1873 p., провідний збирач та знавець калевальської поезії А.А. Бореніус у невеликій статті «Де народилася «Калевала»?» на основі лінгвістичних, етнографічних, історичних та інших даних, які містилися в рунах, припустив, що вони зародилися в Західній Фінляндії і звідти прийшли до Східної Карелії. Це була перша гіпотеза про міграцію рун, яка пізніше стала наріжним каменем фінського методу.

Остаточно Фінська школа сформувалася на початку XX ст. завдяки дослідженням і методичним розробкам сина Ю. Круна — К. Круна (1863—1933), професора фінської і порівняльної фольклористики в Гельсінському університеті. Завдяки йому та його послідовникам фольклорний архів Фінського літературного товариства став нині найбільшим у світі за кількістю матеріалів та найзразковішим за їх систематизацією та каталогізацією.

Таким чином, представники школи дифузіонізму, яка донедавна залишалася поза увагою вітчизняних науковців як «ворожа та буржуазна», внесли суттєвий вклад у становлення культурології як науки. Аналіз їх праць свідчить, що дослідники цього напряму хибували гіперкритичним ставленням до історичного розвитку як такого, а явище культурної ди-

Формування історика-теоретичних підвалин культурології

фузії визнавали першоджерельним в історичному процесі. З іншого боку, ВОНИ ПІШЛИ ДаЛІ В ДОСЛІДЖеННІ ІСТОРІЇ І Теорії КУЛЬТУРИ ПОРІВНЯНО ЗІ і'~Ґ'_

школою еволюціонізму. Своїми фундаментальними культурологічними працями, багатим фактичним матеріалом, особливо в галузі антропології, вони внесли свою лепту в процес становлення та розвитку історії і теорії культури, генезис культурології як науки.