Історико-культурологічні основи школи дифузіонізму

Date: 2015-10-07; view: 1893.

Історія і теорія культури як самостійна галузь, яка представлена культурологією як наукою, складалась протягом тривалого часу представниками різних наук. У нашій країні дослідження проводили, зазвичай, історики культури, менше - філософи, соціологи та ін. Однак саме культурологію закордонні вчені вивчають давно і досить плідно. Систематизацію, аналіз їх вкладу в процес становлення та розвитку історії і теорії культури вітчизняні дослідники ще тільки розпочали, тим паче, що в останні роки активно перекладаються та видаються першоджерела.

Дифузіонізм (від лат. diffusio - поширення) — школа в історії і теорії культури, яка ґрунтується на уявленні розвитку культури або її окремих елементів як процесі поширення з одного або декількох певних центрів. Дифузіонізм виник наприкінці XIX ст. як протиставлення еволюціонізму. Його мета полягала в точному виявленні просторового поширення культур або їх окремих елементів, областей походження, реконструкції шляхів переміщення та визначення часових меж. Незважаючи на деякі цінні результати, які були одержані під час дослідження культурних комплексів та історичних зв'язків між різними народами, висновки послідовників дифузіонізму часто виявлялися сумнівними внаслідок однобічної орієнтації на примат дифузії і заперечування можливості незалежного історичного розвитку. Існувало декілька течій у межах даної школи. Наведемо стислу характеристику найважливіших із них [39; 42; 43; 45; 48; 50; 120; 122; 123; 126; 131; 135; 154; 276; 372; 473; 537; 545; 830].

Історико-географічний напрям (Е. Норденшельд) був поширений , . головним чином у Скандинавських країнах. Мав на меті показати на j | основі вивчення поширення культур часову послідовність культурного розвитку. Пізніше до цього методу звернувся Р. Хайне-Гельдерн та К. Біркет-Сміт [232].

Теорія міграції (від лат. migratio - переселення) - концепція, в основі якої — ідея запозичення досягнень культури та заперечування можливостей їх самостійної появи. Вона виникла на межі ХІХ-ХХ ст. як спроба перебороти абстрактно-історичний спосіб розглядання історії культури, якого додержувалися прибічники еволюціонізму. Теорію міграції взяли за основу всі численні напрями дифузіонізму.

У радянській етнографічній науці 1930- 1940-х pp., завдяки працям послідовників Н. Марра, існувала тенденція у принципі заперечувати історичне значення міграцій. Крайності цього підходу почали переборювати лише в останнє десятиліття.

Формування історика-теоретичних підвалин культурології

Учення про культурні кола (Ф. Гребнер, В. Шмідт, В. Копперс) [123]— спроба глобальної реконструкції історії первісного суспільства. Спираючись на роботи Ф. Ратцеля (антропогеографічна школа) і на розроблений Л. Фробеніусом географостатистичний метод, представники цієї школи зводили весь розвиток первісного суспільства до декількох початкових культурних кіл, кожне з яких характеризувалося певною кількістю специфічних культурних елементів. Згідно з цією теорією, культурна різноманітність виявлялася через переміщення цілих культурних комплексів або зміщення окремих елементів культур одного культурного кола з елементами іншого. Оскільки виявилася непереконливість теорії культурних кіл, В. Копперс відмовився від неї.

Теорія культурних ареалів (К. Уіслер [337], Е. Сепір [123[, К, Кребер [61], частково М. Херсковіц [77]). Напрям виник у США. Його основною теоретичною передумовою є теза про те, що існує нерозривний взаємозв'язок між географічним середовищем і розвитком культури. Отже, поширення культури можливе тільки в тому або аналогічному середовищі.

Геліолітична школа (Г. Елліот-Сміт, У. Перрі, У. Ріверс) [123]. Прибічники цієї школи намагалися довести, що весь культурний розвиток виходить із Стародавнього Єгипту.

Культурно-історичний напрям (історична школа). Виникла на основі того, що вважала поняття «історія» і «культура» в істотній мірі тотожними. Історія — це опис динаміки того, що в статиці описується як культура. Отже, смисл історії полягає в тому, щоб бути динамікою культури, а смисл культури — у тому, щоб бути актуальною історією. Коли історія і культура розходяться в цій тотожності, виникає такий феномен, як пам 'ятка або спадок. Це - культура, яка випала з актуальної історії, або продукт історії, але вже соціально неактуальний. Культура — предмет історії, сукупність того, що може бути систематично описане як певне цілісне минуле, але культура — це також і смисл історії, це такий соціальний досвід колективної життєдіяльності людей, значущість якого заслуговує на те, щоб бути систематично описаним як історія.

Історична школа — напрям культурологічних досліджень, що вивчають історичні взаємозв'язки між народами та культурами.

Ідеї історичної школи виникли в кінці XIX ст. на противагу пануючому впливу еволюціонізму. Представники історичної школи заперечували наявність історичної закономірності і з цієї причини обмежували в цілому завдання історичної науки описанням конкретних подій.

Формування історичної школи в європейських країнах відбувалося по-різному. В той час як дифузіонізм переважав у Скандинавії, Німеччині та Австрії (теорія культурних кіл), мав декількох потужних представників у Англії (Г. Елліот-Сміт, У. Перрі, У. Ріверс) [123; 232], у Франції він не відігравав помітної ролі. Тут найбільший вплив мав соціологічно орієнтований напрям досліджень, а пізніше - структуралізм. Разом з

Глава 7

тим після Другої світової війни дифузіонізм всюди втратив свій вплив ЙЙР>' та значення. Тривалішим цей напрям залишався у Скандинавії, оскільки внаслідок орієнтації на дослідження територіально обмежених культурних взаємозв'язків його критикували менше. Висунуті ним теорії всесвітнього розвитку, які відбилися у вченні про культурні кола, виявилися, проте, непереконливими. У зв'язку з цим повсюдно відбулося обмеження програм досліджень історичної школи.

У Німеччині історична школа існувала у вигляді історико-архівного напряму (А. Крамер, І. Дюннінгер, Г. Фішер) [232]. Ця спеціалізована течія вбачала своє завдання у вивченні історичного розвитку культури народу на основі використання письмових джерел, при цьому завжди обмежуючись територіально невеликими областями поширення культури. Виник напрям у період між двома світовими війнами. Однак, як і всі інші течії історичної школи, він залишав без відповіді питання про рушійні сили історичного розвитку і, отже, його закономірності.

У США існувало два напрями історичної школи: дифузіоністський (концепція культурних ареалів) і власне історична школа, яку очолював Ф. Боас [123; 232]. При цьому межа між ними не завжди залишалас достатньо чіткою. Ф. Боас категорично відкидав концепції культурни ареалів. Натомість він підкреслював особливе значення культурноп чинника з точки зору можливих впливів географічного середовища. Інші прибічники історичної школи, навпаки, розробляли концепцію культурних ареалів (Р. Лоуї) або брали участь у формуванні її теоретичних основ (Е. Сепір). Одночасно всі прибічники історичної школи були одностайні в тому, що кожна культура має розглядатися як щось унікальне та особливе, отже, всякий культурний елемент набуває смислу та значення тільки в результаті його включення в певний культурний комплекс. Наслідком застосування цього принципу були детальні описи різних культур, кожна з яких розглядалася як індивідуальність. І досі багато цих монографій вважаються класичними зібраннями етнокуль-турологічного матеріалу. Разом з тим стало очевидним, що подібний підхід до культурологічних досліджень, хоча і може надати наукову інформацію, не сприяє якісному росту наших знань про історичні взаємозв'язки. Тому Ф. Боас у 1920 р. висунув як чергове наукове завдання етнокультурології розробку «умов, які динамічно змінюються», при цьому попередній основний тезис про унікальний та особливий характер кожної культури залишився незмінним.

Отже, на думку прибічників історичної школи, напрям зміни культури міг виникнути тільки з особливого характеру кожної культури, яка в певному окремому випадку демонструвала свою унікальність. Характерною особливістю цієї течії історичної школи був широкий збір фактичного матеріалу, який не обмежувався традиційно етнокуль-турологічним, а містив також вивчення явищ мови. Результатом цього були публікації текстів як літературних свідчень культури народів, аналіз граматики і лексики місцевих мов (Е. Сепір, Ф. Боас, Р. Лоуї) [232].

З виникненням у США неоеволюціонізму історична школа втратила панівне становище. Вона більше не могла не звертати уваги на проблеми прогресу в історії людства. Відповідно до Ф. Боаса, це мало б стосуватися лише окремих галузей суспільного життя, зокрема технічного та наукового розвитку. Це дуже обмежувало визнання ідеї розвитку з боку історичної школи, не відповідало потребам світу, який змінився після Другої світової війни, пов'язало питання про тенденції розвитку в минулому з можливістю майбутнього розвитку.

Культурно-історичний напрям у своїх дослідженнях використовував порівняльно-історичний метод.

Порівняльно-історичний метод — (у західній літературі зазвичай — порівняльний метод, крос-культурний, компаративний (Vergleichende Methode, Comparative Method, Cross-cultural Method, Methode comparative) — метод дослідження, який дозволяє через порівняння виявляти загальне та особливе в розвитку країн і народів та причини цих подібностей і відмінностей. Широко застосовується в історичних науках, соціології. В етнокультурології та етнографії — один із основних способів реконструкції первісного суспільства; дослідження етногенезу народів світу; загального та особливого в розвитку етнічних культур та соціальних спільностей; генезису, розповсюдження та типології окремих явищ матеріальної, духовної і соціонормативної культури, а також їх компонентів; походження, формування і типології господарсько-культурних типів; формування історико-етнографічних ареалів та взаємодії народів, які утворюють такі ареали. У марксистській етнографії цей метод ґрунтується на уявленні про історичний розвиток усіх форм народної культури, які мають низку загальних закономірностей. Порівняльно-історичний метод, незважаючи на його тривале застосування, залишається ще недостатньо розробленим.

Кожне порівняльно-історичне дослідження має конкретні цілі, які визначають коло джерел та особливості способів порівняння. Застосовуються в основному три види історичних порівнянь: 1) історико-типо-логічні (вивчають схожість конвергентних явищ); 2) історико-генетичні (досліджують явища, які мають генетичний зв'язок у їх розвитку, тобто діахронні); 3) історико-дифузійні (вивчають явища, які поширювалися в результаті запозичень).

В останні десятиліття дедалі більшого значення, особливо в західній етнографії, набувають математико-статистичні міжкультурні (крос-культурні) дослідження для вивчення варіабельності і кореляції тих чи інших особливостей культури народів світу, що дозволяє виявити групи ознак та проеціювати їх у минуле аж до первісності.

Застосування порівняльно-історичного методу для проведення культурно-генетичних досліджень в історіографії має на меті вивчення походження і формування етнічних культур, тих чи інших культурних явищ у межах як одного етносу, так і всієї історико-етнографічної області, куди він входить (а також за її межами). При цьому спочатку

$!Ц,5>

Глава 7

проводиться порівняльно-типологічне дослідження окремих компо- нентів культури етносу, типологічно схожих компонентів в інших споріднених культурах з обов'язковим картографуванням і виявленням ареалів типологічно схожих форм (на синхронному та діахронному рівнях). Потім — порівняльне дослідження компонентів аж до їх найдавніших вихідних (архетипів), які типологічно, можливо, і відрізняються, але генетично пов'язані. У коло джерел, які вивчаються, підпадають як реально існуючі об'єкти етнічних культур, так і ті, що реконструюють на основі спогадів старшого покоління, письмових джерел та ін., а також археологічні матеріали (головним чином при вивченні матеріальної культури), що дозволяє виявити історичний розвиток тих чи інших культурних явищ. Завершує такі дослідження порівняльне вивчення функціонально взаємопов'язаних компонентів у хронологічно близьких зрізах з метою виявлення історико-генетичних шарів у культурі. Виникнення таких шарів зумовлене тим, що культурогенез протікає нерівномірно в результаті внутрішніх (ендогенних) процесів і дифузій — вплив культур інших етносів, при цьому одна частина новацій, що прийшли ззовні, через більший або менший проміжок часу, відмирає, інша органічно входить у культуру і бере участь у її подальшому генезисі (основні чинники, які впливають на ці процеси: соціально-економічний розвиток, функціональні потреби, екологія, стереотипи традицій та ін.). Новації ендогенного та екзогенного походження, які ввійшли в культуру в певні історичні епохи і беруть участь у її подальшому генезисі, утворюють історико-генетичні шари, які мають як відносну, так і абсолютну хронологію. Вивчення генезису і еволюції етнічних культур неможливе без достатньо повного виявлення їх історико-генетичних шарів, без урахування екологічних чинників і ролі історико-етнографічних областей та господарсько-культурних типів. Одночасно представники цього напряму зазначають, що вивчення походження та еволюції етнічних культур та їх компонентів необхідно проводити разом з дослідженнями генезису окремих міжетнічних форм народної культури, оскільки розвиток перших тісно пов'язаний із загальними і частковими процесами культурогенезу.

Ареальні та історико-генетичні дослідження історико-етнографічних (історико-культурних) областей, що також проводяться на основі порівняльно-історичного методу, дозволяють виявити схожі культурно-побутові особливості у народів, які входять у ці області, процес їх формування. Вони можуть свідчити як про генетичну спорідненість різних етносів, так і про тривалі, генетично не пов'язані культурні контакти. Тому вивчення історико-етнографічних областей потребує поєднання історико-генетичних та історико-дифузійних способів дослідження.

Велика роль порівняльно-історичного методу у вивченні генезису і еволюції господарсько-культурних типів. Порівняльні дослідження при цьому мають охоплювати всі основні компоненти господарства і

Формування історико-теоретичних підвалин культурології

культури різних народів, які живуть у схожих географічних і соціально-економічних умовах, з метою виявлення в них типологічно близьких форм господарства і культури, які розвинулися конвергентно, а також ті, що запозичені та генетично пов'язані; виділити ареали поширення господарсько-культурних типів (і підтипів) та їх еволюцію від виникнення до етнографічної сучасності. Ці дослідження потребують залучення всіх основних способів порівняння.

Історіографія застосування порівняльно-історичного методу чимала. Перші спроби порівняння побуту різних народів та пояснення його схожості на цій основі розпочалися ще античною наукою (Геродот та ін.). Інтерес до порівняльних досліджень особливо зріс, починаючи з XVI ст. (великі географічні відкриття та ін.). На основі порівняльних матеріалів висувається ідея про єдність людських рис, спільність походження людей [833]. Так, Ж.Ф. Лафіто на початку XVIII ст. висловив думку, що причина схожості моральних традицій індійців та давніх народів Старого світу пояснюється в основному спільністю їх походження. Ще наприкінці XVIII ст. була зроблена спроба (Я.Д. Вегелен) сформулювати основні принципи порівняльного методу, в тому числі логічні основи для історичних порівнянь. Великий вплив на формування порівняльно-історичного методу мав розвиток у XIX ст. порівняльно-історичного мовознавства, порівняльної міфології та порівняльного вивчення релігій. Порівняльно-історичний метод був основним у працях евлюціоністів (Л. Морган, Е. Тайлор, Дж. Мак-Леннан, Дж. Фрезер та ін.), які вперше звернулися до історичного вивчення народної культури та закономірностей її розвитку. Проте, застосовуючи порівняльно-історичний метод, багато хто з еволюціоністів виходив із помилкового уявлення про однолінійність культурно-історичного процесу, розвиток тільки від простого до складного із залученням для порівняння окремих явищ у побуті та культурі деяких сучасних народів, які відстали у своєму розвитку, реконструювали картину первісного суспільства загалом. Часті були випадки дуже поверхового і позаісторичного порівняння.

В останнє десятиліття у США поширився неоеволюціонізм. Представники цієї школи (Д. Стюарт, Л. Уайт, М. Фрід, М. Салінс та ін.) [123] також використовують порівняльно-історичний метод у дослідженнях, які пов'язані з так званим напрямом культурної екології (особливо у працях М. Салінса). У сучасній західній етнографії порівняльно-історичний метод застосовується як метод культурної типології, яка заперечує єдині закономірності історичного розвитку, виділяє, головним чином, не загальні, а особливі ознаки в культурах народів світу. У таких напрямах в антропології культур, як історична школа, Дифузіонізм та функціоналізм, порівняльний метод по суті позбавлений історизму. В сучасних західних школах історичного синтезу та компаративістики, які поширилися в суспільствознавстві, робляться спроби на основі порівняльно-історичного методу прийти до «історичного синтезу» картини розвитку народів світу, але досягнення у цій галузі Ще не дуже суттєві.

У межах культурно-історичного напряму існують такі основні школи.

Теорія культурних кіл (Kulturkreislehre) — напрям в етнокультуро-логії, центральною ідеєю якого було уявлення про те, що протягом давньої історії людства встановлювалися зв'язки між окремими елементами культури. У результаті цього формувались культурні кола, які виникали на певному географічному просторі і розповсюджувалися потім окремими елементами або, частіше, цілими комплексами в інші області землі. Теорія культурних кіл була логічно пов'язана з теорією міграції, згідно з якою кожний елемент давньої культури людства виникав завжди лише один раз, а в подальшому кожний раз поєднувався з певними культурними колами незалежно від того, в якому регіоні Землі він зустрічався. На основі цього давня культура людства прирівнювалася до всієї сукупності культурних кіл; їх варіанти могли виникнути лише в результаті міграції або змішувань.

Теорія культурних кіл виникла в Німеччині на початку XX ст. [833]. Вона замінила попередню еволюціоністську школу, дослідження якої спростовувала, одночасно вороже ставлячись до марксизму. її формування було пов'язане з глибокими змінами в суспільному та політичному житті на межі століть. На думку Е. Берхейма, ідейного лідера теорії культурних кіл [123], структура органів чуттів така, що навіть використовуючи всі наші знання, ми не можемо досягнути абсолютно об'єктивного пізнання, яке охоплювало б усі об'єкти оточуючого середовища (Bernheim, 1909). Внаслідок подібного історико-філософсько-го агностицизму, поняття «історичний» тлумачилось як «випадковий». Якщо еволюціонізм піднявся вище за межу буржуазного мислення, то буржуазні історичні школи, а разом з ними і прибічники теорії культурних кіл дійшли до заперечування закономірностей. Для наукового дослідження залишилися лише другорядні питання, наприклад про центри виникнення різних культурних комплексів, їх вік, шляхи переміщення або більш загальні - «про формування культурних зв'язків» (Graebner, 1911).

Історична антропологія. Один із напрямів пізнання соціокультурної історії людства, що перебуває на межі емпіричних досліджень історії культури, які проводяться у руслі описових методологій і методів історичної науки, та системно-моделюючих, типологічних і крос-культурних досліджень історичної культурології, що базуються на методологіях культурологічної науки.

Виникнення історичної антропології пов'язане з роботою групи французьких істориків першої половини XX ст., яких зазвичай об'єднують під назвою «школа Анналів» [247] (Л. Февр [250], М. Блок [132]) та їх сучасних послідовників (Ф. Бродель, Г. Ле Гофф, Ж. Ревельта ін.). Головною новацією цього напряму була переорієнтація уваги дослідника з опису інституціональних механізмів соціальної регуляції — політичної та воєнної історії, персонали пануючих еліт, історії церкви, історії мистецтва та ін. — на вивчення «історії повсякденності» — способів життя,

Формування істерико -теоретичних підвалин культурології

картин світу, звичаїв, звичок та інших стереотипів свідомості та поведінки пересічної людини епохи, що розглядається. При цьому, на відміну від етнографів, які цікавляться переважно архаїчними компонентами селянської культури, історики «школи Анналів» більш за все зайняті вивченням «культури ментальностей» міського населення середньовічної Європи. Слід зазначити про певні успіхи історичної антропології в розробці та використанні методів комплексної реконструкції систем ментальних уявлень і способу життя людей середньовіччя. Досліджувальні методи історичної антропології поширилися і серед сучасних істориків Європи і США (Г.В. Гетц, І. Валлерстейн та ін.).

Морфологія культури (Kultur morphologie) — термін, який увів німецький етнолог Л. Фробеніус для характеристики наукового напряму, який вивчав зовнішню картину культурних явищ і встановлював історичні взаємозв'язки між культурами [328]. Спираючись на принципи класифікації, які були розроблені природничими науками, представники цього напряму спробували виявити відносно етнології також такі критерії, які б дозволяли звести різноманітні культурні явища до певних одиниць, у даному разі - до «культурних кіл», у відповідних, визначених географічних зонах. Крім того, Л. Фробеніус запозичив деякі філософські ідеї, а саме: образноописову філософію В. Дільтея. У результаті такого симбіозу виникла гіпотеза, відповідно до якої кожна культура як ціле має власний характер, власну «культурну душу», що відбивається на кожному окремому елементі. Цей науковий напрям обмежувався в основному рамками науково-дослідного інституту Морфології культури, який був заснований у 1925 р. у Франкфурті-на-Майні. Однак завдяки журналу «Paiduema» (з 1966 р. — «Mitteilungen zur Kulturkunde»), який видавав цей інститут, напрям отримав помітний вплив. Ще й досі в цьому виданні можна побачити основні ідеї морфології культури, хоча зміна його назви і свідчить про певний відхід від існуючої раніше відданості принципам, які були висунуті Л. Фробеніусом. Велике значення для історії етнокультурологічної науки мав той безпосередній вплив, який морфологія культури зробила на інші спеціальні напрями. З одного боку, існує зв'язок між началами морфології культури і принципами теорії культурних кіл. Останній напрям досліджень спирався на ідею Л. Фробеніуса «культурних кіл» при розробці власної методичної концепції. З іншого — морфологія культури передбачила основні ідеї вчення про конфігурацію культури. Як і всі названі напрями, морфологія культури займалася лише зовнішнім описом культурних явищ. Спроби представників класифікувати і психологічно інтерпретувати її не витримували наукової критики. На відміну від інших напрямів етнокультурології морфології культури вдалося зберегти своє значення як наукової школи, однак її позиції були поступово втрачені.

Культурогенез — один із напрямів вивчення соціальної та історичної Динаміки культури, який досліджує нові культурні форми та їх інте-

Глава 7

грацію в існуючі культурні системи, а також формування нових культур-!?!»,*■ них систем і конфігурацій. Сутність культурогенезу полягає у процесі постійного самооновлення культури не тільки методом трансформаційної мінливості вже існуючих форм і систем, а і через виникнення нових феноменів, які раніше в культурі не існували {130]. Культурогенез не є одноразовою подією походження культури в епоху первісності людства, а є процесом постійного породження нових культурних форм і систем. З позицій еволюціоністської теорії основна причина культурогенезу — необхідність адаптації людських спілок до умов існування, що змінюються, через розробку нових форм (технологій та продуктів) діяльності і соціальної взаємодії (речей, знань, уявлень, символів, соціальних структур, механізмів соціалізації і комунікації та ін.). Суттєву роль у процесі культурогенезу має також індивідуальний творчий пошук в інтелектуальній, технічній, художній та інших сферах.

Питанням історичного походження культури цікавилися історики і філософи, однак перші системні дослідження в цій галузі пов'язані з роботами еволюціоністів XIX ст. (Спенсер, Морган, Тайлор, Енгельс та ін.) та їх послідовників. У XX ст. проблеми історичного генезису культури і її окремих спеціалізованих галузей вивчали багато істориків, соціологів, етнографів, археологів, мистецтвознавців, релігієзнавців та ін., однак загальна теорія культурогенезу предметом вивчення та розробки стала лише останнім часом.

Структурно в культурогенезі можна виділити такі окремі процеси, як генезис культурних форм і норм, формування нових культурних систем людських спільнот (соціальних, етнічних, політичних, конфесійних та ін.), міжетнічних культурних спільнот та історичних типів культурних систем, які відрізняються специфікою своїх екзистенцій-них орієнтацій.

Генезис культурних форм можна структурувати на фази ініціювання новацій («соціальне замовлення», творчий пошук та ін.), створення нових культурних форм, «конкурсу» їх функціональної і технологічної ефективності та впровадження їх у соціальну практику інтерсуб'єкт-ного відтворення та інтерпретування. Деякі форми, запозичені ззовні або «реактуалізовані» з культур минулого, відразу включаються у фазу «конкурсного» відбору.

Генезис культурних норм по суті є продовженням формогенезу, при якому в процесі інтеграції форм у соціальну практику частина з них отримує статус нових норм і стандартів діяльності і взаємодії в даній спільності, а деякі форми входять новими елементами в діючу систему образів ідентичності сприймаючого їх колективу людей.

Генезис соціокультурних систем, які складаються за діяльною ознакою (за профілем діяльності і взаємодії суб'єктів), проходить фази визрівання «соціального замовлення» на нові види діяльності, практичного формування технологій, способів і навичок цих нових напрямів у процесі поділення праці, а також виділення суб'єктів, які спеціалізу-

ються в цих галузях соціальної практики, рефлексії ефективності і розробки стандартизованих норм здійснення цієї діяльності та навчання (становлення професій, спеціальностей і спеціалізацій), складання професійних констеляцій суб'єктів цих видів діяльності (цехів, гільдій, орденів, союзів та ін.) та поступового об'єднання споріднених за соціальними інтересами констеляцій у великі соціальні спільноти (стани, класи, касти та ін.) з розгортанням специфічних професійно-культурних особливостей у комплексні соціальні субкультури.

Генезис етнокультурних систем, до яких можуть бути віднесені будь-які спільноти, які формуються за територіальним принципом, містить фази появи чинників, які локалізують групи людей на певних територіях і стимулюють підвищення рівня їх колективної взаємодії. Вони також сприяють накопиченню історичного досвіду спільної життєдіяльності, акумуляції цього досвіду в ціннісних орієнтаціях, реалізації домінуючих цінностей у соціальній самоорганізації, особливостях способу життя та, нарешті, рефлексії ознак, накопичених на попередніх фазах етногенезу, і перетворення їх у системи образів ідентичності даних спільнот.

Дослідження генезису міжетнічних культурних конфігурацій — господарсько-культурних, історико-етнографічних або культурно-історичних спільнот так само, як і історичних типів культур з різними екзистенційними орієнтаціями — екоадаптивними (первісними), істо-рико-ідеологічними (ранньокласовими), економіко-соціальними (но-вочасовими) — відноситься вже до галузі теоретичного моделювання, внаслідок лише часткової системності самих об'єктів, що вивчаються, та виділення їх іноді лише за ознаками зовнішньої схожості. Походження цієї схожості, зазвичай, пов'язане з процесами дифузії тих чи інших культурних форм або автономним походженням схожих форм під час адаптації до подібних природних та історичних умов існування спільнот. Загалом генезис цих макромасштабних явищ культури може бути описаний у парадигмах формо-, нормо-, соціо- і етногенезу культури, а також процесів дифузії культурних форм.

Історична культурологія. Галузь наукового знання, яка досліджує динаміку походження, функціонування, просторово-часової локалізації, відтворення і мінливості соціально-культурних комплексів історичної спільноти (локальних культур та їх культурно-історичних типів), їх окремих системоутворюючих складових (форм, процесів, порядків, функціональних підсистем та ін.). Вона, зазвичай, здійснює методологічно коректний опис історичних культур як стійких системних цілісностей, які самоорганізовуються, саморегулюються і самовідтво-рюються на основі упорядкованих комплексів «соціальних конвенцій», що вироблені практикою колективної життєдіяльності людей. Це дає змогу розробляти основи для класифікації, типологізації і реконструктивного моделювання історичних культурних систем; вибудовувати пояснювальні моделі історичної динаміки становлення та мінливості їх локальних та універсальних особливостей і характеристик.

Глава 7

Елементи історичної культурології імпліцитно завжди були при-;«>' сутніми в історичній науці, однак у самостійний напрям почали виділятися лише з розвитком історико-філософської думки (Віко, Гердер, Гегель, Енгельс та ін.) [247; 130; 480; 484]. На історичну культурологію вплинули роботи соціальних антропологів класичного еволюціонізму (Спенсер [272], Морган [123] та ін. [122]) та їх ідеї про адаптивний характер історичної мінливості культури. Дослідженнями вже суто історично-культурологічного напряму були розробки в галузі теорії культури та цивілізації (Данилевський [158; 834], Шпенглер [143], Тойнбі [462], Сорокін [38; 831], Гумільов [160; 166], Хантінгтон [465]), вивчення «історії ментальностей» у французькій історичній «школі Анналів» (Февр, Блок, Бродель, Ле Гофф) [247]. Цей напрям досліджувався у працях послідовників цих науковців у різних країнах, а також багатьох археологів, етнографів, соціологів, істориків, психологів, які розглядали історичні культури як системні утворення і шукали пояснення закономірностям, що зумовлювали такого роду організаційно-регулятивно-кумуніка-тивну системність у здійсненні соціальної практики і формуванні образів свідомості людей.

Історична культурологія, як відомо, досліджує як макродинаміку історико-культурних процесів у масштабах історичних епох, формацій, етносів, держав, конфесій, соціальних класів і станів та ін., так і системоутворюючі за своїм значенням макродинамічні процеси культурного формоутворення, трансляції, дифузії та мінливості культурних форм, діяльності культуротворчих інститутів та ін. Вона розроблює філософські, соціальні та антропологічні основи пізнання культурно-історичних процесів, методологію і методику цього пізнання, а також загальні пояснювальні теорії і концепції історичної динаміки культури в гносеологічному, онтологічному, генетичному, структурному, факторному, функціональному і семіотичному аспектах.

Історична культурологія також вивчає: соціально значущі форми існування історичних спільнот людей у штучно створеному ними культурному середовищі, особливості соціокультурної мотивації діяльності і самоорганізації людей, формування їх світоглядних і ціннісних орієнтацій, норм і стандартів соціального та індивідуального буття, картин світу, способів життя і ідентичності, способи і результати рефлексії універсуму і власного буття в ньому.

Серед основних проблемних галузей історичної культурології, при аналізі першоджерел її дослідників, можна виділити такі:

— дослідження природних та історичних обставин (умов) існування спільнот і особливостей соціокультурних технологій їх адаптації до цих умов, тобто виявлення комплексів зовнішніх чинників, які зумовлюють специфіку соціального і культурного буття цих спільнот;

— вивчення процесів накопичення спільнотами досвіду соціальної інтеграції і підтримування необхідного рівня консолідованості людей при здійсненні всіх форм колективної життєдіяльності (задоволення

Формування історика-теоретичних підвалин культурології

групових та індивідуальних інтересів і потреб), а також процесів селективного відбору найефективніших засобів вирішення цих завдань, тобто виявлення критеріїв прийнятності тих чи інших форм соціальної практики і образів свідомості з точки зору їх відповідності принципу ненанесення шкоди соціальній цілісності спільноти;

— аналіз процесів акумуляції та закріплення у свідомості та соціальній практиці людей цих селективних принципів та допустимих форм діяльності як ціннісних орієнтацій, норм, зразків, правил, звичаїв та ін., тобто виявлення комплексу «соціальних конвенцій», ідейних імперативів і табу, на основі яких здійснюються процеси регуляції колективного існування людей, формуються їх картини світу;

— дослідження втілення соціокультурного досвіду спільнот у практичних формах їх соціальної організації і механізмах регуляції, в параметрах способу життя і балансі колективного і персонального начал у нормах соціальної активності, в опредмечуванні ціннісних імперативів культури (допустимих за своєю соціальною ціною та наслідками форм діяльності), у специфічних ознаках технологій і продуктів (результатів) цієї діяльності та ін., тобто виявлення системи механізмів практичного впорядкування форм життєдіяльності спільнот за соціально-ціннісними основами та нормативних параметрів функціонування цих механізмів;

— вивчення втілення соціокультурного досвіду спільнот у превалюючих формах раціонального та образного пізнання оточуючого світу, в культивованих формах рефлексій, інтерпретації та акумуляції цього знання, у формуванні інститутів по виробництву «культурних текстів» (релігійних, політичних, художніх та ін.), У специфіці образів самоідентифіка-ції спільнот у своєму соціальному оточенні та особистості в спільноті і т. ін., тобто виявлення нормативних параметрів регуляції свідомості та світосприйняття членів спільноти;

— дослідження процесу втілення соціокультурного досвіду спільнот у нормах соціальної адекватності їх членів, механізмах стимулювання соціальної активності особистості, в системі образів соціальної престижності, в засобах соціального винагородження або покарання, в механізмах соціалізації та інкультурації індивіда та ін., тобто виявлення нормативних характеристик системи соціальних стандартів, які домінують у різних стратах спільноти, і допустимих меж індивідуальної інтерпретації цих стандартів у поведінці та міркуваннях, інтересах і потребах особистості;

— вивчення втілення соціокультурного досвіду спільнот у функціонуванні механізмів соціальної комунікації, трансляції культурного досвіду, формуванні семантичних кодів, мов і текстів культури, консолідуючих образів свідомості, обрядів і ритуалів та всієї системи технологій соціокультурного відтворення самих спільнот як стійких у просторі і часі соціальних цілісностей, тобто виявлення нормативних параметрів формування і функціонування інформаційних полів існування спільноти;