Глава 8

Date: 2015-10-07; view: 474.

але потім переконався, що це не так. З'ясувалося, що теорія агресії як фрустрації гірше пояснює існуючі факти, ніж його теорія повчання на основі спостереження за винагородою наслідків агресії [871; 897]. Він виявив, що агресивна поведінка розвивається у дітей, які знаходяться в умовах повчання на прикладах агресивної поведінки дорослих. Зокрема, він виявив, що батьки надто агресивних підлітків є для них прикладом такої поведінки, заохочуючи їх поза домом до проявлення агресії [897]. При проведенні досліджень з маленькими дітьми, яким показував фільми із заохоченням вербальної агресії, було виявлено, що в даному випадку діти схильні повторювати побачене.

Піддослідним (три групи чотирирічних дітей) показували фільм, герой якого бив ляльку. Початок фільму був однаковим для всіх груп, кінець був різним: в одному героя хвалили, в другому — осуджували, в третьому — реагували нейтрально. Після цього дітей заводили до кімнати, де серед інших була така сама лялька, як у фільмі, та спостерігали за їх поведінкою. У тій групі, де демонструвався варіант з осудженням, проявів агресії по відношенню до ляльки було значно менше, ніж у представників інших груп, хоча вони пам'ятали, як поводився «герой». Подібним чином спостереження може не тільки формувати нові форми поведінки, а й активізувати такі, що засвоєні, але до того не проявлялися. На основі цих досліджень А. Бандура дійшов висновку, що гнів як прояв загального збудження, що сприяє агресії, виявлятиметься лише в тому разі, коли в даних ситуаційних умовах соціально приймаються зразки гнівних реакцій.

У зв'язку з цим А. Бандура своєрідно трактує проблему покарань та заборон у вихованні. Караючи дитину, дорослий по суті демонструє їй агресивну форму поведінки, що знаходить позитивне підкріплення —і у вигляді успіху в примушуванні, самоствердженні. Це означає, що дити-| на, навіть послухавшись, засвоює можливу форму агресії. Негативна А. Бандура ставиться і до засобів масової інформації, які пропагують' насильство, зокрема до фільмів, вважаючи, що у розвитку дитини вони відіграють роль «навчання агресії».

перед собою ставить. Ситуації і стан фрустрації часто виникають при взаємодії людей, зокрема у процесі виховання. Типовий приклад фрустрованого впливу батьківське покарання у формі позбавлення дитини чогось особливо бажаного або привабливого. Часта і тривала фрустрація може призвести до негативних змін у характері дитини, виникнення неврозів, закріплення агресивних форм поведінки. Усталеність до фрустрації пов'язана з індивідуальними особливостями вищої нервової діяльності. Вона вище у тих людей, кому притаманний високий ступінь усвідомлення та саморегуляції поведінки, внутрішня психічна гармонія, творче відношення до життя. При цьому вирішальним фактором у підвищенні стійкості дитини до фрустрації є формування у неї системи розумних потреб та мотивів, адекватної самооцінки, виховування волі. Застосування у вихованні фруструючих методів має бути продуманим. Корисніше було б додавати або замінювати ці впливи такими, котрі ставлять дитину перед необхідністю власного вирішення і самостійним вибором.

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

А. Бандура вважає, що психічне функціонування краще розуміти у термінах безперервної взаємодії між факторами поведінковими, когнітивними та середовищними. Це означає, що поведінка, осо-бистісні аспекти та соціальні впливи — це взаємозалежні детермінанти, тобто на поведінку впливає оточення, але люди також відіграють активну роль у створенні соціального оточуючого середовища та інших обставин, що виникають у повсякденних трансакціях. Ця точка зору відрізняється від підходу Скіннера, який обмежує пояснення поведінки людини до двофакторної односторонньої моделі, в котрій зовнішні події є єдиною причиною поведінки. На відміну від Скіннера, який майже завжди розглядав повчання через безпосередній досвід, А. Бандура акцентує на ролі повчання через спостереження у набутті навичок поведінки. Дійсно, найвідмітнішою особливістю соціально-когнітивної теорії А. Бандури є переконання в тому, що в основному поведінка людини формується через спостереження або на основі прикладів.

Як зазначалося вище, представники теорії середовища стверджують, що поведінка формується виключно під впливом соціального оточення, тобто визначається не «природженими», а соціальними та культурними факторами [874]. Це стосується і агресивності, яка є однією із найголовніших перепон на шляху людського прогресу. Досягнення у сфері теорії повчання змістили фокус причинного аналізу з гіпотетичних внутрішніх сил на вплив оточення (наприклад, оперант-не повчання Скіннера). З цієї точки зору "поведінка людини пояснюється у термінах соціальних стимулів, які її викликають, та підкріплюючих наслідків, які її зберігають. Але, на думку А. Бандури, пояснювати поведінку таким чином означає «виплеснути разом з водою і дитину». Внутрішньою «дитиною», про яку слід пам'ятати, для А. Бандури були самостійні пізнавальні процеси. Інакше кажучи, радикальний біхевіоризм заперечував детермінанти поведінки людини, що виникають із внутрішніх когнітивних процесів. Для А. Бандури індивіди не є ні автономними системами, ні простими механічними передавачами, які підживлюють вплив оточення, — вони мають вищі здібності, що дозволяє їм передбачати події та створювати засоби для здійснення контролю над тим, що впливає на їх повсякденне життя. Враховуючи, що традиційні теорії поведінки могли бути неправильними, це давало скоріше неповне, ніж неточне пояснення поведінці людини. З точки зору А. Бандури, люди не управляються інтрапсихічними силами і не реагують на оточення. Причини функціонування людини слід розуміти у термінах безперервної взаємодії поведінки, пізнавальної сфери та оточення. Даний підхід до аналізу причин поведінки, котрий А. Бандура означив як взаємний детермінізм, передбачає, що фактори схильності та ситуаційні фактори є взаємозалежними причинами поведінки. Простіше кажучи, внутрішні детермінанти поведінки (віра, очікування) та зовнішні (заохочення, покарання) є частиною системи

Глава 8

взаємодіючих впливів, які діють не тільки на поведінку, а й на різні частини системи.

Роль соціальних та пізнавальних перемінних у розумінні особистості досліджував інший персонолог — Джуліан Роттер [878; 905]. Як і А. Бандура, він вважав, що люди є активними учасниками подій, що впливають на їхнє життя. Специфічний аспект роботи Роттера, що привертає особливу увагу, — акцентування контролю. У центрі уваги вченого завжди був прогноз поведінки. Д. Роттер стверджував, що потенціал поведінки складається із моторних акцій, пізнання, емоційних реакцій, очікування певного підкріплення. Психологічна ситуація настільки значима, наскільки уявляється індивіду, незважаючи на будь-яке трактування її іншими спостерігачами.

Наприкінці 1940-х - на початку 1950-х pp., коли Д. Роттер почав створювати свою теорію, найзначущими напрямами були психоаналітична та феноменологічна теорія особистості*. На думку Д. Роттера, обидва ці підходи містили концепції, недостатньо визначені, і тому він вирішив ввести чітку термінологію. Він намагався розвити концептуальну структуру, яка включає чітко визначені терміни та гіпотези, які можна перевірити. Також він намагався побудувати теорію, яка б підкреслювала роль мотиваційних та когнітивних факторів у повчанні людини. І нарешті, зауважимо, що Д. Роттер хотів створити теорію, яка б підкреслювала розуміння поведінки у контексті соціальних ситуацій. Його теорія соціального повчання - це спроба пояснити, як навчаються поведінки через взаємодію з іншими людьми та елементами оточення. Д. Роттер висловлював думку, що це - теорія соціального повчання, оскільки вона підкреслює той факт, що головним або новим типам поведінки можна навчитися в соціальних ситуаціях. Ці типи поведінки складним чином пов'язані з потребами, що вимагають задоволення у посередництві з іншими людьми [905].

* Феноменологічний напрям теорії особистості пропагує ідею про те, що саме суб'єктивна здатність пізнання дійсності відіфає ключову роль у визначенні зовнішньої поведінки людини. Інакше кажучи, кожний із нас реагує на події відповідно до того, як ми суб'єктивно сприймаємо їх. Представники цього напряму заперечують ідею про те, що світ існує сам по собі як незмінна дійсність для всіх. Вони стверджують, що об'єктивна дійсність є реальністю, яка свідомо сприймається та інтерпретується людиною в даний момент часу. Другий важливий тезис — ідея про те, що люди здатні визначати свою долю. Вони вільні у рішенні, яким саме має бути їхнє життя. Самовизначення є суттєвою частиною людини. Воно приводить до висновку, що люди відповідальні за те, чим вони є. Останній тезис полягає в тому, що люди за своєю природою добрі та мають прагнення до удосконалення: реалізації внутрішніх можливостей та особистісного потенціалу. Цей тезис чітко відбиває позитивний та оптимістичний погляд феноменологічного підходу на людство. Концепції та положення, що характеризують феноменологічний підхід до особистості, найбільш чітко виявлені у працях Карла Роджерса.

Формування історика -культурологічних засад психоаналізу

Д. Роттер, зосередивши увагу на тому, як навчаються поведінки у соціальному контексті, вважав, що в основному поведінка визначається нашою унікальною здатністю думати і передбачати. За його ствердженням, прогнозуючи, що робитимуть люди у певній ситуації, ми маємо взяти до уваги такі когнітивні перемінні, як сприйняття, очікування тощо. У теорії Д. Роттера існує також положення, що поведінка людини цілеспрямована, тобто люди прагнуть рухатися до очікуваних цілей [905]. За Роттером, поведінка людини визначається очікуванням, що певна дія приведе у кінцевому підсумку до майбутнього заохочення. Інтеграція концепцій очікування та підкріплення у межах однієї і тієї ж теорії — одна із ознак системи Роттера.

Він вважав, що люди за своєю природою прагнуть максимізувати заохочення та мінімізувати покарання, а також мають властивість шукати та задовольняти потреби. При цьому він запропонував розділити потреби на шість категорій:

— статус визнання (відчувати себе компетентною людиною, яку поважають);

— захист (потреба у чиємусь захисті та допомозі у досягненні значимих цілей);

— домінування (впливати на життя інших людей та контролювати його);

— незалежність (потреба приймати самостійні рішення без впливу з боку інших);

— прив'язаність (потреба у прийнятті та любові);

— фізичний комфорт (потреба у доброму здоров'ї та фізичній безпеці). Принципова формула Роттера означає, що людина схильна прагнути

до цілей, досягнення яких буде підкріплене, а очікувані підкріплення матимуть високий ступінь цінності. При цьому новацією було зосередження на особистісних перемінних, названих «локусами контролю», які являли собою узагальнене очікування того, в якій мірі люди контролюють підкріплення у своєму житті. Так, названі вченим «особистості з екстернальним локусом контролю» впевнені, що на їхні успіхи та невдачі впливають фактори, які від них не залежать, — доля, випадок, везіння*.

Люди з інтернальним локусом контролю, навпаки, впевнені, що судьба цілком і повністю залежить від них самих. Це свідчить, що інтернали набагато більше пристосовані до життя: активно шукають здоровий спосіб життя, прогнозують майбутнє з раціональних точок зору, мають високий ступінь опору негативним соціальним проявам,

* Екстерналам притаманна конформна та незалежна поведінка. Інтернали, на відміну від екстерналів, не схильні до підкорення та придушення інших; вони чинять опір, коли ними маніпулюють і намагаються позбавити певної свободи. Екстернали не можуть існувати без спілкування, вони легше працюють під спостереженням і контролем. Інтернали краще функціонують у самотності та при наявності необхідних ступенів свободи.