Глава 8

Date: 2015-10-07; view: 394.

впевнені у своїх здатностях вирішувати стресові ситуації, схильні впливати на оточуючих, не мають проблем у міжособистісних відносинах. У вітчизняній термінології найбільш близьке визначення — стенічні особистості [883]. Стенічність передбачає спадкову схильність. Теорія Д. Роттера, навпаки, дає можливість і простір для практичної діяльності з метою виховання індивіда, максимально наближеного до інтернальної особистості.

Якщо пригадати історію питання, то слід зауважити, що вже філо-софи-просвітителі наполегливо відстоювали цю ідею, причому у її радикальній формі. Вони, до речі, стверджували, що людина народжується доброю та розумною. І якщо в ній розвиваються дурні схильності, то причина тому — дурні обставини, виховання та приклади. Багато хто вважав, що не існує психічних відмінностей між статями і що реально існуючі відмінності між людьми пояснюються виключно соціальними обставинами та вихованням. Слід зазначити, що на противагу біхевіо-ристам, ці філософи мали на увазі не маніпулювання свідомістю, не методи соціальної інженерії, а соціальні та політичні зміни самого суспільства. Вони вірили, що «добре суспільство» забезпечить формування доброї людини або принаймні зробить можливим виявлення її кращих природних ознак.

Соціокультурологічні аспекти біхевіоризму і агресії. Відразу ж зауважимо, що знання біхевіористської методології дуже важливе для вивчення проблеми агресії*, оскільки у США більшість учених, які хоч якоюсь мірою причетні до проблеми агресії, є прихильниками біхевіоризму. Прибічники біхевіористичної теорії вважають, що людина відчуває, думає та поводиться так, як є, на її думку, правильним для досягнення

* Агресія (від лат. aggredi — нападати) — цілеспрямована деструктивна поведінка, що суперечить нормам і правилам співіснування людей у суспільстві, наносить шкоду об'єктам нападу, спричиняє фізичну шкоду людям або викликає у них негативні переживання, стан напруги, страху, пригніченості та ін. Агресія поєднує такі різні акти поведінки, як недобрі жарти, плітки, ворожі фантазії, деструктивні форми поведінки, аж до вбивства та самовбивства. Агресивні дії можуть виступати як засіб досягнення будь-якої цілі (інструментальна агресія), як спосіб психічної розрядки, заміщення задоволення блокованої потреби та переключення діяльності як форми самореалізації та самоствердження. Виділяють такі види агресії: 1) фізична (напад) - застосування фізичної сили проти іншої особи або об'єкта; 2) вербальна - виявлення негативних почуттів як через форму (суперечка, крик), так і через зміст вербальних реакцій (погрози, прокльони); 3) пряма агресія — дії, безпосередньо направлені проти будь-якого об'єкта або суб'єкта; 4) непряма —дії, направлені на іншу особу обхідним шляхом (злі плітки, жарти тощо), а також дії, що характеризуються ненаправ-леністю та неупорядкованістю: раптова лютість (тупотіння ногами, крик, биття кулаками по столу та ін.); 5) аутоагресія (самообвинувачення, нанесення собі тяжких ушкоджень, самовбивство); 6) ворожа агресія, що виявляється в діях, метою яких є нанесення шкоди об'єкту агресії; 7) інструментальна агресія, що є засобом досягнення будь-якої мети.

Формування історика-культурологічних засад психоаналізу

найближчої бажаної мети. Таким чином, агресивність, як і інші форми поведінки, є благополучно надбаною (тобто найвигіднішою та най-ефективнішою стратегією досягнення цілі) і визначається тим, що людина (агресивним шляхом) добивається максимальних переваг.

Теорію агресії вивчало багато вчених [874; 881; 897; 898; 900-902; 907—910]. У нашому дослідженні ми не передбачаємо займатися характеристикою та оглядом тих чи інших напрямів, нас цікавить розуміння агресії з точки зору біхевіористичної доктрини. Про важливість для науки і психокультурологічної практики свідчать твердження австрійського біолога і філософа, лауреата Нобелівської премії Конрада Лоренца (1903—1989): «Говорячи про біхевіористичну доктрину, я вважав, що на ній, безумовно, лежить «чимала доля вини у моральному і культурному розвалі, що загрожує Сполученим Штатам». Між тим у самих Сполучених Штатах пролунала низка досить енергійних протестів проти цього лжевчення. Епідемії духовних хвороб нашого часу, починаючись в Америці, зазвичай досягають Європи з деяким запізненням. І в той час як в Америці біхевіоризм почав спадати, він лютує зараз серед психологів та соціологів Європи. Можна передбачити, що епідемія поступово згасне» [908].

Таким чином, через духовні хвороби, моральний і культурний розвал людська поведінка формується виключно під впливом соціального оточення, тобто визначається не «природженими», а соціально-культурними факторами. Це стосується агресивності, яка є одним із головних перепон на шляху прогресу людства.

Філософи від давнини і до сучасності під соціально-культурними факторами, на відміну від учених-біхевіористів, мали на увазі зовсім не маніпулювання свідомістю, не методи соціальної реінженерії, а соціальні та політичні зміни самого суспільства. Вони вірили, що «добре суспільство» забезпечить формування доброї людини або принаймні зробить можливим проявлення її кращих природних особливостей. Як і представники логічного позитивізму в філософії, основоположники біхевіоризму в особі Дж. Уотсона виносять за дужки всі суб'єктивні фактори, які не піддаються безпосередньому спостереженню, такі як: відчуття, сприйняття, уявлення, потяг і навіть мислення та емоції, оскільки вони мають суб'єктивну природу [873]. На шляху свого розвитку від формулювань Уотсона до необіхевіористичних конструкцій Скінне-ра це вчення зазнало досить помітних змін. Психологія Б. Скіннера — це наука маніпулювання поведінкою; її мета — виявлення механізмів «стимулювання», які допомагають забезпечувати необхідну «замовникові» поведінку [876; 877; 879; 888; 889]. Як уже зазначалося, замість умовних рефлексів моделі І. Павлова Б. Скіннер говорить про модель «стимул—реакція». Інакше кажучи, це означає, що безумовно-рефлекторна поведінка вітається та винагороджується, оскільки вона є бажаною Для експериментатора. Б. Скіннер вважав, що похвала, винагорода є сильнішим та дієвішим стимулом, ніж покарання. У результаті така

поведінка закріплюється і стає звичною для об'єкта маніпулювання; ;нн- через правильне застосування «позитивних стимулів» можна в неймовірній мірі змінювати поведінку як тварини, такі людини. І це навіть всупереч тому, що дехто надто сміливо називає «природженими схильностями». При цьому агресивність, як і інші форми поведінки, є благополучно набутою і визначається тим, що людина прагне добитися максимальної переваги в суспільстві.

Вчений-біхевіорист А. Басе визначає агресію як «поведінку, що викликає роздратування та наносить шкоду іншим організмам» [909]. При цьому він не включив у визначення агресії такий важливий елемент, як намір (мотив), оскільки це передусім — цілеспрямована дія, направлена на майбутню мету, що є несумісним з біхевіористськими поглядами, а по-друге, це поняття важко застосувати відповідно до цієї теорії взагалі. «В цілому категорія наміру дуже складна для аналізу; до того ж агресивна поведінка у більшій мірі залежить від результатів стимулювання. Саме вони визначають виникнення та інтенсивність агресивних реакцій. Тобто, інакше кажучи, йдеться про те, щоб визначити, які види стимулів спричиняють агресивну поведінку», — зазначав А. Басе у книзі «Психологія агресії», відмовляючись від психоаналітичного підходу до проблеми [909].

Інший провідний дослідник у галузі психології агресії, біхевіорист Л. Берковіц, який дотримувався подібних поглядів, також не відхиляє ідею мотивованих почуттів, він модифікує її, описуючи теорію «агресії— фрустрації», демонструючи тим самим більше розуміння емоційних станів людини, ніж Б. Скіннер. Щоправда, в цілому він підтримує головний принцип Скіннера, який полягає в тому, що об'єктом наукового спостереження є дія, а не діюча людина [910]. Експерименти, які провів Л. Берковіц, доказують, що навіть безвинні зіткнення з тими чи іншими речами, що мають вороже значення, можуть викликати ворожі думки, які в подальшому формують наші думки про інших людей. Тобто якщо ми читаємо якісь уривки із книги, котрі наповнені словами з ворожим значенням, то протягом певного часу після цього ми негативно інтерпретуємо неоднозначну поведінку інших. У більш пізніх працях у концептуальну схему «фрустрація-агресія» Л. Берковіц увів три поправки: а) фрустрація необов'язково реалізується в агресивних діях, але вона стимулює готовність до них; б) навіть при стані готовності агресія не виникає без належних умов; в) вихід із фруструючої ситуації за допомогою агресивних дій виховує в індивіда звичку до подібних дій [869].

Оскільки Л. Берковіц та Б. Скіннер додержуються того принципу, що об'єктом наукового спостереження є дія, а не діюча людина, вони не надають серйозного значення фундаментальним відкриттям 3. Фрей-да, тобто не враховують того, що поведінку визначають психічні сили, які в основному знаходяться на несвідомому рівні, і, нарешті, що свідомість («прозріння») саме і є тим фактом, котрий перетворює енергетичний потенціал і визначає направленість цих сил [904]. Вони обидва

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

погоджуються з тим, що в цивілізованому суспільстві переважна більшість людей рідко виявляє фізичну або вербальну агресію. Але вчені розходяться у поясненні причин.

На відміну від них 3. Фрейд не помилявся відносно людської натури. Він додержувався думки, що для збереження цивілізованого суспільства потрібна сила. Без загрози покарання і безпосередньої відплати брутальні сили, приховані під тонким культурним шаром зовнішньої вихованості, вириваються на свободу та виявляються в агресивних діях. Л. Берковіц стверджує, що наша вихованість відіграє більшу роль, ніж загроза покарання. Він не вважає, що люди є своєрідними вулканами, які дрімають лише із страху бути покараними. Виявлення агресії було б порушенням нашого соціального кодексу і норм адекватної поведінки, тобто нам довелося б засуджувати себе самих.

І нарешті, слід зауважити, що біхевіористи претендують на «науковість» свого методу на тій підставі, що вони вивчають ті види поведінки, котрі доступні візуальному спостереженню. Однак вони не сприймають твердження про неможливість адекватно описати «поведінку» у відриві від діючої особистості. Основний біхевіористський тезис, згідно з яким поведінка, що спостерігається, представляє собою надійну з наукової точки зору величину, цілком помилковий. Насправді поведінка відмінна залежно від різниці мотивуючих її імпульсів, а вони часто приховані від спостерігача.

Як бачимо, психоаналіз — розроблене 3. Фрейдом на початку XX ст. вчення, яке стало своєрідною науковою революцією та серйозно вплинуло на розвиток культури і особливо — художньої творчості. В історії духовної культури, наукової творчості навряд чи можна знайти вчення, яке б викликало такі значні розходження в оцінках.

Психологічне вчення про культуру представляє собою своєрідну методику тлумачення знаків, семіотику або навіть симптоматику духовної художньої творчості. Погляди Фрейда, його послідовників і опонентів на мистецтво, релігію, мораль, культурні інституції — це погляд лікаря, який визначає за симптомами причини, характер, процес психічної діяльності людини в галузі культури і мистецтва.

Однією зі сфер застосування психоаналітичного вчення Фрейда була філософія історії та культури. Вважаючи, що за допомогою психоаналітичного дослідження окремої людини можна висвітлити багато загадок історії людства, Фрейд використовував психоаналіз для конструювання власної філософії історії і культури. При цьому він виходив із того, що психічний розвиток окремої людини скорочено повторює хід розвитку всього людства, а протікання несвідомих процесів зумовлює специфіку виникнення як етичних і моральних норм поведінки, так і суспільних зв'язків культурних досягнень і соціальних інсти-

тутів, які свідчать про прогрес цивілізації та культури від примітивних первісних спільнот до сучасної організації буржуазного суспільства.

Розгляд основних ідей психоаналізу та фрейдизму як специфічного соціально прийнятного світогляду та світовідчуття свідчить, що психоаналітичні концепції особистості, історії розвитку людства, релігії, мистецтва та всієї людської культури містять такі різнопланові посилки, судження та кінцеві висновки, які зумовлюють подвійне відношення до індивідуально-психологічного та культурно-філософського вчення Фрейда. Це необхідно враховувати при оцінці психоаналізу та фрейдизму, визначенні як сильних, так і слабких сторін психоаналітичного вчення, виявленні методологічної неспроможності, обмеженості психоаналітичного підходу до дослідження особистості, культури, суспільства.

Розмаїття поглядів, яке й нині спостерігається в межах психоаналізу, робить нелегкою відповідь навіть на таке просте питання: чи є психоаналіз, незважаючи на всі парадокси його історії, більш або менш єдиною теоретичною конструкцією, чи, розглядаючи його сьогодні, ми опиняємося лише перед поверхово об'єднаним конгломератом течій, позбавленим специфічного для нього концептуального ядра.

Відповідь на це питання тим більше важка, оскільки, з одного боку^ теоретичні позиції, які характеризують різні напрями сучасного психоаналізу, ніколи раніше не були такими, які важко суміщати, а з іншого — незважаючи на свою внутрішню різнорідність і навіть розщеплення, психоаналіз продовжує залишатися в межах західної культури течією якісно особливою, яка протистоїть більшості інших напрямів, котрі в певному ступені символізують або відбивають цю культуру.

Сьогодні можна з упевненістю сказати, що, завоювавши певне місце в західній культурі як течія, яка мала спочатку психотерапевтичну, а потім також філософську і соціологічну орієнтацію, психоаналіз поступово наштовхувався на досить різкий опір його подальшої експансії. При всій «модності» деяких його понять та закликів, їх популярності на сторінках невимогливого масового друку в умовах сучасної культури Заходу він залишається ізольованою сферою думки. Справжнього оплодотворення ідеями психоаналізу концептуальних напрямів, проникнення цих ідей в інші історико-філософські або культурологічно-психологічні течії не відбулося.

Такий стан речей не може не загострити природно виникаюче питання: чим обумовлена ця парадоксальна життєздатність системи, яка сама по собі, тобто при ретроспективному погляді на її власні внутрішні протиріччя, вимальовується як надто нестійка. Що саме дозволяє цій системі зберегти певний ступінь історичної стабільності при неприйнятті її світом інших ідей, наявності в ній сильних критичних тенденцій, направлених на переосмислення її основних вихідних положень?

Відповідаючи, слід передусім підкреслити, що своєрідність долі психоаналізу пояснюється своєрідністю спектра ідей, які він намагається утвердити. Існуванням у цьому спектрі як важливих ідей, які мають

Формування істерико -культурологічних засад психоаналізу

серйозне значення для подальшого розвитку наших знань, так і ідей малої наукової цінності, ідей-ефемерів, про які дуже скоро перестають і думати після того, як вони були сформульовані. Якщо останні надають історії психоаналізу обрис динамічної мозаїки, неустанної зміни програм та декорацій, то перші виступають як основа незаперечного опору, який ця течія чинила протягом десятиліть найрізноманітнішим спробам його критики.

Які ж це «стабілізуючі» психоаналіз ідеї? Відповідь вимагає глибокого аналізу, оскільки вони такі, що сприймаються нелегко: погодження з ними можливе лише при відмові від трактувань, які вже давно стали традиційними, тобто при умові нового погляду на низку історико-культурологічних, соціальних, психологічних та клінічних проблем.

Майже столітня історія психоаналізу переконливо говорить на користь того, що, наскільки б яскраво не проявлялася мінливість напрямів психоаналітичної думки, всі ці напрями, починаючи від створених першими «відступниками» Адлером і Юнгом та закінчуючи найві-домішими сучасними теоретиками психоаналізу Клайном та Лаканом, ґрунтуються на одній спільній для них ідеї існування несвідомого, яке розуміється як категорія принципово психологічна.

Якщо стверджується, що психічна діяльність, яка не усвідомлюється, виявляється в тому або іншому виді у структурі будь-якої форми людського реагування, будь-якого поведінкового феномену, то стає очевидною неможливість зрозуміти абстрактно від цієї ідеї жодний із проявів цілеспрямованої активності людини. На наш погляд, це виглядає таким чином.

Критична направленість мислення Фрейда, спроби співвіднесення абстрактних філософських понять про суть людини та її внутрішній світ з емпіричними даними психоаналітичного спостереження, виявлення причин та специфічних умов виникнення неврозів, виділення в особливий об'єкт дослідження тієї сфери людської діяльності, яка не покривається областю свідомого в людині, розгляд художньої діяльності та творів мистецтва під кутом зору психології митця, віра в розум, критика етичних норм та моральних приписів «сильних світу», негативне ставлення до цінностей масової культури — все це сильні сторони психоаналітичного вчення.

Разом з тим, психоаналіз Фрейда містить багато явних та прихованих протиріч, методологічно неправильних установок та науково необгрунтованих тверджень, які межували з міфологічними вигадками, ілюзорністю та утопізмом: визнання вродженості та наслідування «первинних» несвідомих потягів людини, теорія сексуального розвитку дитини, концепція історичного розвитку людства, пояснення прихованого смислу та змісту художніх творів крізь призму сімейних стосунків та індивідуально-особистісних переживань митця в ранньому Дитинстві, утопічно-просвітницьке відношення до можливості усунення релігійного світосприйняття, історично обмежений підхід до

аналізу культурних та соціальних досягнень цивілізації, екстраполяція '^іі! висновків, які були зроблені на основі приватного спостереження на більш загальні закономірності розвитку природи, суспільства та культури.

Слід зазначити, що серед послідовників і опонентів психоаналізу найбільш серйозні позиції займали неофрейдисти. Вони піддали критиці низку положень психоаналізу у тлумаченні внутрішньопсихічних процесів, але при цьому зберегли найважливіші компоненти його концепції (вчення про ірраціональні мотиви людської діяльності, первісно притаманні кожному індивіду). Названі вчені перенесли центр ваги на дослідження міжособистісних стосунків. Вони це зробили, намагаючись відповісти на питання про людське існування та культуру, про те, як людина має жити і що робити.

Причиною неврозів у людини неофрейдисти вважають тривогу, яка зароджується ще у дитини при контакті з ворожим їй світом та посилюється при відсутності любові та уваги. Пізніше такою причиною виявляється неможливість для індивіда досягти гармонії з соціальною структурою сучасного суспільства, яке формує в людині почуття самотності, відірваності від оточуючих, відчуження. Саме суспільство неофрейдисти розглядають як джерело загального відчуження. Воно визнається ворожим корінним тенденціям розвитку особистості та перетворення її ціннісних, практичних ідеалів та установок. Жодне з соціальних утворень, яке знало людство, не було спрямоване на розвиток особистісного потенціалу. Навпаки, соціуми та культури різних епох чинили тиск на особистість, трансформовували її, не дозволяли розвитися кращим задаткам людини. Тому, вважають неофрейдисти, через зцілення індивіда може і має відбутися оздоровлення всього суспільства і його культури.

Значний внесок в історико-культурологічний, філософський аспекти розвитку ідей Фрейда зробили представники різних наукових шкіл. В основі філософсько-культурологічних побудов відомої франкфуртської школи, наприклад, разом з ідеями Гегеля, Ніцше та інших мислителів є і психоаналітичне вчення Фрейда про людину та культуру. Своєрідного розвитку набуло вчення Фрейда у такому напрямі історії і соціальної філософії, як фрейдо-марксизм. Це — еклектичне поєднання вчень Фрейда і Маркса. Представники фрейдо-марксизму оголошують боротьбу несвідомих інстинктів (до життя і смерті, насолоди і руйнування) основними чинниками, які визначають поведінку людини, міжособистісні стосунки та розвиток суспільства і культури.

Слід згадати ще одну інституцію — американську етнопсихологічну школу. Саме вона очолила один із провідних теоретичних напрямів в американській етнографії 1930- 1950-х pp., яка намагалася пояснити етнічні відмінності та динаміку культур за допомогою неофрейдистськоі теорії «базової структури особистості».

Історико-культурологічна парадигма фрейдизму, як зазначалося у главі, доповнюється постулатами біхевіоризму як своєрідного психо-

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

логічного напряму культурології. Як ми пересвідчилися, біхевіоризм не має психолого-культурологічної теорії розвитку особистості. Він аналізує її лабораторну поведінку в умовах експерименту і не може моделювати діючу особу в реальному житті, у соціумі.

До того ж принципи біхевіоризму суттєво впливали на розвиток соціальних наук у XX ст. Біхевіористські теоретичні моделі (особливо теорія повчання), разом із психоаналітичними, активно використовувалися у першій половині століття представниками напряму «культура та особистість».

На відміну від європейської, американська психологія (біхевіоризм), що слугувала монополіям, які тільки-но зароджувалися, мала чітку прагматичну направленість на те, щоб, вивчивши людину, максимально використати її психофізіологічні можливості. Таким чином, біхевіоризм, який народився як реакція на ідеалістичні або дуалістичні напрями в європейській психологічній традиції, на межі XIX—XX ст. вийшов на цілком жорсткий, операціональний прагматичний рівень дослідження. Слід підкреслити вагомість самого факту: біхевіоризм став важливою складовою доктрини маніпуляції свідомістю, що розробляється у галузі психологічних наук. При цьому робиться спроба відірвати свідомість і поведінку людини від цінностей соціуму, культури, традицій, духовності, помістивши людину у лабораторні умови експерименту.

У ЗО—40-ті pp. XX ст., коли були переосмислені деякі принципи теорії біхевіоризму, сформувався новий напрям — необіхевіоризм. Через духовні хвороби, моральний і культурний розвал людська поведінка формується виключно під впливом соціального оточення, тобто визначається не «природженими», а соціально-культурними факторами. Це стосується агресивності, яка є одним із головних перепон на шляху прогресу людства.

Філософи від давнини і до сучасності під соціально-культурними факторами, на відміну від учених-біхевіористів, мали на увазі зовсім не маніпулювання свідомістю, не методи соціальної реінженерії, а соціальні та політичні зміни самого суспільства. Вони вірили, що «добре суспільство» забезпечить формування доброї людини або принаймні зробить можливим проявлення її кращих природних особливостей.

Таким чином, розгляд історико-культурологічних аспектів психоаналізу, дослідження його ролі у розвитку культури, художньої творчості виявляють нові можливості духовного піднесення людини. І сьогодні, коли відбувається становлення інформаційного суспільства, завершується процес глобалізації сучасної цивілізації, технократичні парадигми загрожують існуванню гуманітарної культури, комп'ютер може замінити книгу, а штучний інтелект - людину, висвітлення нових можливостей духовного удосконалення людини має пріоритетне, стратегічне значення для розвитку людства.

Глава 9

Формування історико-теоретичних

основ української культури у глобально-цивілізаційному вимірі

9.1. Культура України в кінці XIX — на початку XX ст.

XIX ст. для України було періодом бездержавного історико-куль-турного розвитку. І все ж таки кінець XVIII — перша половина XIX ст. збігаються з процесом відродження слов'янських народів, їх національним пробудженням. І цей процес позитивно вплинув на духовне життя українського народу та його самоутвердження в регіональному та світовому контексті. «Відродження виникло на хвилі національно-визвольних рухів, увібравши в себе ідеї загальноєвропейського Просвітництва і Романтизму.. Українському відродженню притаманні риси, аналогічні західнослов'янському: історико-патріотичне самоусвідомлення, розвиток наук і періодики, образотворчого мистецтва, театру, нарешті утвердження всевладної романтичної літератури з геніальним поетом на чолі» [589]. Слід зауважити, що на той час входження українського етносу до двох великих відомих імперій було своєрідним каналом зв'язку з іншими народами, який, безумовно, мав як негативні, так і позитивні результати.

До 40-х pp. XIX ст. українська культура відігравала роль своєрідного резервуару, з якого черпано багатий матеріал для творення російської культури. Згодом українська інтелігенція починає шукати і знаходити власні шляхи національно-культурного поступу, не втрачаючи творчих контактів та зв'язків із прогресивною російською інтелігенцією [911].

Першу половину XIX ст. І. Франко характеризував як час культурної роботи «вроздріб»: західна та східна частини України працювали осібно, майже не маючи постійних зв'язків та контактів. Першим цент-

Формування історико-теоретичних основ української культури...

ром національного пробудження українців І. Франко вважав «Харківську Україну» [912]. Харкову судилося відіграти значну роль у розвитку національної освіти в XIX ст. На той час польські магнати володіли маєтками на землях Правобережжя, що певною мірою негативно позначалося на розвитку культури та освіти [913].

Національне відродження в ті часи мало переважно суто літературний характер. Кирило-Мефодіївське товариство, засноване в Києві (1846), університет ім. Святого Володимира (1834) гуртували довкола себе національну інтелігенцію. Кирило-Мефодіївське товариство очолили М. Костомаров, В. Білозерський та М. Гулак, потім до них приєдналися Т. Шевченко і П. Куліш. Кириломефодіївці ставили за мету дати громадянству нову політичну програму.

Майже одночасно процеси національного пробудження розпочалися на заході України. В 30-х pp. XIX ст. тут діяло демократично-просвітницьке літературне угруповання національного спрямування «Руська трійця», яке виникло у Львові серед української студентської молоді. Видані «Руською трійцею» україномовні літературно-наукові альманахи «Русалка Дністровая» (Будапешт, 1836—1837) і «Вінокрусинам на обжинки» (Відень, 1845—1847, т. 1, 2) були пройняті антимонархічними, антикріпосницькими та національно-визвольними ідеями, через що переслідувалися австрійською цензурою. «Руська трійця», яку очолювали М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич, підтримувала тісні зв'язки з культурними діячами Росії, Чехії, Словаччини, Сербії інших країн [914].

Головними ідейно-стильовими напрямами художньої культури першої половини XIX ст. були класицизм і романтизм. Перший домінував у просторово-пластичних мистецтвах (архітектурі та скульптурі), а другий — у просторово-візуальних (живописі й графіці) [595].

Революційна хвиля 1848—1849 pp., що охопила Європу, стала початком зрушень у суспільно-культурному житті в Галичині, що входила до Австро-Угорської імперії. Тут було скасовано панщину. Відтоді починається культурно-політична діяльність Головної руської ради, що взяла на себе роль представника українського населення Галичини. Щоправда, її роботу оцінювали по-різному. І. Франко, наприклад, писав, що вона була «темним, відвертим від будь-якої культури» напрямом [912].

На сході України арешт членів Кирило-Мефодіївського товариства зруйнував організаційний центр, який міг би очолити національно-культурний рух. Настав, за визначенням Франка, «перший антракт в історії українофільства». М. Костомаров, полемізуючи з противниками українства як з польського, так і з російського таборів, надрукував свою прапю «Дві руські народності», де доводив окремішність української культури і національного світогляду [915].

Жвава діяльність київського центру викликала новий наступ царату на український народ. Тоді Михайло Драгоманов виїхав до Австро-

14 5-560

Угорщини, а пізніше до Швейцарії, де розпочав видавничу справу. Він випускав збірники «Громада», а також наукову, публіцистичну та художню літературу.

Друга половина XIX ст. була часом піднесення української науки. Наукова праця велася при університетах і наукових товариствах. Українознавство мало визначних представників, серед них у вітчизняній історії головував В. Антонович, в антропології — Ф. Вовк, в етнології — М. Драгоманов, у мовознавстві - О. Потебня, П. Житецький, в літературознавстві — М. Петров та М. Дашкевич, у статистиці — О. Русів. Важливу роль в організації наукового життя відіграв заснований громадівцями часопис «Киевская старина», який став справжньою енциклопедією етнографії та історії України. На літературному полі з'явилося чимало нових талантів, зокрема Б. Грінченко, М. Коцюбинський, А. Кримський, В. Самійленко, Леся Українка. Визначним поетом, письменником і науковцем світового значення був І. Франко.

Друга половина XIX ст. — доба становлення класичної української музики та театру. В цей час творять свої шедеври С. Гулак-Артемовсь-кий і М. Лисенко. Оригінальну музику пише М. Аркас, автор опери «Катерина» (за мотивами поеми Т. Шевченка). Інтерес до народної музики в Західній Україні спричиняє появу масового хорового руху. Музичне товариство «Боян» та ін. пропагували світову та національну музику. Початок українських театральних вистав у Галичині відносять до 1848 p., а першою національною професійною трупою була трупа О. Бачинсько-го (Львів, 1864). На Східній Україні після скасування заборони українських вистав спостерігається нечуваний розквіт театру, в якому засяяли імена М. Кропивницького, М. Заньковецької, М. Садовського, П. Сак-саганського, І. Карпенка-Карого (так звана «п'ятірка з хутора «Надія»). Театр був чи не єдиною національно-культурною установою, яка мала змогу впливати на маси, вчити їх рідній мові, нагадувати про історичні традиції, пробуджувати пошану до української культури. Театр протидіяв русифікації, яка проводилась через школи, урядові установи, армію, церкву.

Культурницьку роботу переймали на сході України земства, в Галичині - засновані у 1868 р. культурно-освітні громадські організації -просвіти. Австро-угорські керівники, які ставилися до національно-культурного руху більш-менш лояльно, навіть субсидіювали центральну, львівську «Просвіту», низові осередки утримувалися на народні кошти [916-918].

Слід зазначити, що у другій половині XIX ст. витворилася не лише національна культура, спільна для сходу і заходу України, а й виник особливий тип митця, діяча української культури, який характеризувався тісним зв'язком з народним, передусім селянським життям, загостреним національним почуттям, зацікавленістю в історії свого народу. Видатні діячі могли, органічно увібравши ці риси, вийти на загальнолюдський рівень осягнення національної проблематики.

Формування історико-теоретичних основ української культури...

Історія української культури XX ст. — це доба складного та суперечливого розвитку, який, з одного боку, все тісніше та глибше залучав «аг" Україну до загальносвітового культурного процесу, а з іншого — у суспільно-політичних колізіях ламав фундаментальні засади національно-народного буття, нищив витвори культури та самих її носіїв — як творців матеріального добробуту, так і представників духовної сфери: митців, учених, педагогів, релігійних діячів тощо. XX ст. являє нам «коливання маятника» від всебічного розвитку культури доби національного відродження 10—20-х pp. до занепаду, виродження, асиміляційних процесів. Початок століття був періодом, коли закладалися головні, фундаментальні засади, з яких виходив розвиток культури України в подальші часи. Саме тоді виявилися принципово нові важелі культурного процесу, які набувають все більшого значення в сучасних умовах [96; 595; 919; 920].

Серед найдискусійніших питань політичної і культурної історії України першої третини XX ст. залишається вивчення суті та оцінка так званої українізації. З одного боку, українізацію середини 1920-х — початку 1930-х pp. характеризують як «розквіт», «стрімкий розвиток», «надпотужний якісний стрибок» у культурі. З іншого — історію цього періоду перетворюють на жупел «насильницької українізації». Останнім часом питання історії українізації широко висвітлюються в історичній та культурологічній літературі [17-23; 127; 268; 481; 524; 597; 608]. Автори цих робіт здебільшого підкреслюють об'єктивну зумовленість українізації, аналізують погляди її ідеологів і теоретиків радянської доби — О. Шум-ського, М. Скрипника, Г. Гринька, М. Хвильового та ін. Надруковано «самвидавську» працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965), де докладно аналізуються конкретні заходи українізації [919; 921].

Досі не подолано деякі стереотипиу підході до українізації.Які ж саме?

Перше.Українізація розглядається як політика більшовицької партії, результат перенесення на національний ґрунт проголошеної XII з'їздом РКП(б) політики «коренізації». Так, київський історик, професор М. Панчук розглядає українізацію як напрям здійснення завдань «коренізації» [922]. Суть політики коренізації щодо України, на його думку, вперше викладена в резолюції VIII Всеросійської партконфе-ренції «Про радянську владу на Україні» (1919). Пов'язує українізаційні процеси з «коренізацією» і Ю. Шаповал [923]. Культуролог О. Забуж-ко твердить, що «початок тій сторінці української радянської історії, котра здобула назву «українізація», поклала стаття М. Скрипника «Донбас і Україна» (1920) [924]. Львівський історик Я. Дашкевич у виступі на І конгресі Міжнародної асоціації україністів також пов'язував українізацію переважно з комуністичною політикою 1920-х — початку 1930-х pp. і, негативно оцінюючи саму ту політику, оголосив українізацію свідомою провокацією КП(б)У та органів ГПУ, спрямованою на виявлення та знищення національно свідомих сил української інтелігенції [925].

Глава 9

Друге. Виходячи з однозначного пов'язування українізації з політи- кою КП(б)У, хронологічні рамки українізації наводили відповідно до тих чи інших партійних резолюцій.

Т^етє. Звужено, в межах процесу коренізації 20-х pp., трактують зміст українізації. Це бере свій виток з історико-партійної літератури радянських часів. У подібному за змістом річищі, утвореному відповідними партрезолюціями, продовжують розглядати мету українізації і деякі сучасні дослідники [24; 25; 615; 922; 923]. Набагато ширший спектр завдань українізації подавав ще в 1965 р. І. Дзюба [див. 921]. У той же час залишається невирішеною проблема узагальненого історико-куль-турного та філософського осмислення українізації.

І, нарешті, четверте. Дослідники розглядають українізацію 20-х pp. як завершений, локальний процес (в історичному, звичайно, а не у змістовному плані).

Можна стверджувати, що розуміння нагальності українізації виникло ще до появи самого терміну. Так, М. Драгоманов у 1881 р. ставив завдання «стремиться просто к усвоению общечеловеческой цивили-зации на своем язьіке» [920]. У XIX ст., на його думку, для українського народу «должен бьіл настать час не возрождения, не сохранения, а развития, — и для зтой потребности должна бьіла, среди него, родиться та партия, которую назьівают украинофилами» [920]. Як відзначає академік О. Пріцак, «Драгоманов проповідував, що українство має сенс тільки тоді, коли витворить свою власну культуру європейського типу» [926].

Ідеями українізації просякнуті наукові та публіцистичні твори І. Франка. Піддаючи критиці спроби польської пануючої аристократії в Галичині «полонізувати русинів», він вимагає підтримати «...регенераційний процес нації, що з важкого духовного і політичного пригноблення звільна, але постійно двигається до нормального життя» [927]. Відомо, як І. Франко підтримував розвиток української преси, науки, освіти. Продовжуючи цю справу, М. Грушевський добивався, «...щобусякі наукові потреби українського громадянства задовольнялися українською наукою — щоб українство жило своїм власним і повним життям» [928]. У 1917 p., на початку нового етапу національного відродження, М. Грушевський накреслив головні напрями українізаційного процесу, вміщуючи їх у вимоги «повноти політичного, культурного і національного українського життя» [928].

Описуючи головні принципи українізації, В. Винниченко відзначав: «Ми, українці, хотіли жити і виявляти себе як українці, затверджувати своє «я», поширювати його, закріпляти певними нормами» [919]. У радянські часи М. Скрипник рішуче виступав за підтримку «процесу відновлення, відродження, просування далі розвитку нашої національної культури» [929]. Але зміст українізації звужується, спроби вийти за накреслені партрезолюціями межі українізації кваліфікувалися як контрреволюція. Скрипник також не уникнув цих звинувачень [29; 930]. Слід зупинитись на питанні про історичні передумови українізації.

Формування історико-теоретичних основ української культури...

В Україні наприкінці XIX - початку XX ст. були наявні всі суперечності цієї епохи. У цей час різко посилилася залежність України від великих зарубіжних капіталістичних об'єднань та фінансової олігархії. Особливо злиденним було життя західноукраїнських селян. Безземелля і безробіття, голод, здирництво австрійської бюрократії вже в кінці XIX ст. викликали масову еміграцію населення в Канаду, США, країни Латинської Америки. Розвиток капіталізму в сільському господарстві зумовив швидке розорення значної кількості господарств, перетворював маси селянства у пролетарів та напівпролетарів. В. Стефаник називав це «трагедією усіх хлопів на світі» [931].

Національна орієнтація інтелігенції яскраво виявилася в інтерпретації нею проблем культурного прогресу, шляхів розвитку національної культури. Суб'єктивний підхід до пояснення природи культури приводив ідеологів української національної ідеї до захисту концепції елітарного характеру культури, еліти як носія та єдино можливого творця національної культури, на противагу «нетворчому плебсу» [932]. Деякі представники національної ідеї обстоювали релятивізм явищ культури, їхню неповторність, заперечували будь-яку спробу позитивно пояснити їх функціонування в межах спілкування культур народів.

Проти ізоляціоністських концепцій культури рішуче виступив І. Франко. Відповідаючи авторам галицького журналу «Правда», які зображували історію української культури у відриві від інших культур, І. Франко писав: «...той народ московський утворив велику державу, до котрої так чи інакше звертаються очі всієї Слов'янщини, що та держава обіймає з двох боків і Галицьку Русь, що той народ московський витворив життя духовне, літературне і наукове, котре також тисячними потоками ненастанно впливає і на Україну, й на нас» [933]. Цей вплив, зазначав І. Франко, був відмінний від впливу на українську культуру західноєвропейської класики [933]. А коли галицькі москвофіли спробували звинуватити українську інтелігенцію в «ненависті до всього російського», І. Франко обурено заперечив: «Ми любимо великоруський народ і бажаємо йому всякого добра, любимо і виучуємо його мову і читаємо на тій мові певно не менше, а може й більше від вас» [934]. Проти національних обмежень у ставленні до художньої скарбниці інших народів виступила і Леся Українка.

В 1908 р. у Петербурзі проходив з'їзд діячів народних університетів та інших культурно-просвітницьких установ. 26 організацій представляли на ньому Україну [935]. Проведення цього з'їзду, як і його резолюції, засвідчують, що діячі культурно-просвітніх установ відстоювали право кожної нації на самовизначення, необхідність введення рідної мови до освітньої системи [935]. Таким чином, в Україні наприкінці XIX — початку XX ст., попри всі негаразди, створювалися історичні передумови процесу українізації духовного життя нації.

Вибух Першої світової війни перервав еволюційний плин розвитку, поглибив уже існуючі суперечності та розколи в українській культурі й спричинив нові не менш трагічні.

Глава 9

Як бачимо, розвиток культури України кінця XIX — початку XX ст., геополітичне розташування країни, засилля іноземного капіталу та політичний тягар різних країн, їх вплив на розірвану на шматки націю спричинили ріст самосвідомості українського народу, передусім інтелігенції, стали основою, підмурками нового явища, яке увійшло в історію як «українізація». Навіть більшовицький режим змушений був, хоча і тимчасово, підкоритись цьому явищу і сприяти розвиткові української культури. Все це привело до піднесення культури країни, духовного буття українського народу, прискорювало його входження у світовий простір.

Як відомо, Україна за часів царату зазнавала особливих утисків у сфері культури. 25 мільйонів українців були позбавлені як школи, так і преси рідною мовою, під забороною знаходились українська література і театр. І не дивно, що таке гноблення культури викликало обурення студентства і прогресивної інтелігенції України. Особливо це проявилось підчас революції 1905—1907 pp., коли письменники М. Коцюбинський, І. Франко, І. Нечуй-Левицький, В. Самійленко, В. Сте-фаник, професор А. Кримський, художники М. Бурачек, Ф. Красицький та ін. активно виступили проти царату [936]. Професура Новоросійського університету в цей час підтримала відому тоді записку 343 учених, у якій вони вимагали надання навчальним закладам конституційних прав і відмовлялись без цього продовжувати заняття [937].

Під час реакції інтелігенція України продовжувала свою творчу роботу, особливо через різні об'єднання і товариства. Одним із таких було Харківське історико-філологічне товариство (XIФТ), яке виникло ще в 1877 р. на базі наукових сил університету. Найактивніше і найплідніше працювали: в галузі літературознавства — О. Білецький, І. Айзеншток; історії — В. Бузескул, Д. Багалій, М. Ковалевський; історії права — М. Максименко; етнографії - Д. Яворницький; архітектури - С. Тара-нущенко і багато інших [938].

Подібну роботу проводила інтелігенція, яка згрупувалася навколо Історичного товариства Нестора-літописця, заснованого при Київському університеті ще в 1872 р. Друкована продукція цього товариства складала 24-томне видання «Чтений». Наукове товариство імені Т. Шевченка виникло у Львові в 1892 p., товариство з такою ж назвою почало працювати в Києві під час революції 1905-1907 pp. Активними учасниками товариства у Львові були: І. Франко, Д. Гнатюк, А. Маковій, І. Крип'якевич, Ф. Колесса, М. Возняк та інші вчені й письменники. І якщо львів'яни регулярно видавали «Літературно-науковий вісник», то кияни протягом 1907—1914 pp. випустили 16 томів «Записок наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка». В останньому, наприклад, друкувались роботи таких відомих учених, як академіка О. Шахматова, Ф. Корша, М. Сумцова, Ф. Вовка, М. Возняката ін [939].

І все ж таки загальний рівень культури в Україні напередодні нових жахливих випробувань Першої світової війни залишався надзвичайно

Формування істерико-теоретичних основ української культури...

низьким. При населенні в 25 млн на одну тисячу припадало лише 67 учнів. За писемністю Україна посідала одне з останніх місць [936]. На початку 1914—1915 навчального року на території України, яка входила до складу Росії, функціонувало лише 19 вищих навчальних закладів, у яких навчалося 26 695 студентів [940]. Слід зауважити, що більшість із них було відкрито на приватні пожертвування. При цьому 2/3 вищих навчальних закладів припадало на Харків і Київ, де концентрувалась основна маса студентства України. Характерно, що у вузах України в 1914 р. навчалось 64 % дітей заможних верств населення [941].

Важливу роль у культурному житті України відігравало вчительство. На початок 1917 р. в Російській імперії нараховувалось 280 тис. учителів, із них 50 тис. працювали на Україні. При цьому слід зауважити, що вчительство було далеко неоднорідним за своїм соціальним походженням, матеріальним станом та політичною орієнтацією [942]. Якщо царат прагнув підкупити й приборкати міське вчительство стабільним і достатнім матеріальним забезпеченням, то низове, масове вчительство народних шкіл зазнавало нестатків, відчувало на собі насильство, обмеження доступу до знань [943]. І звичайно, значна частина вчителів була незадоволена політикою царату і -з ентузіазмом зустріла Лютневу революцію 1917 p., хоч і після неї їх становище не стало кращим.

На культурне життя України після Лютневої революції 1917 р. впливала і низка різноманітних, переважно профспілкових організацій, створених за ініціативою вчительства. Як визначали самі вчителі, вони перебували під впливом Тимчасового уряду і його лідера О. Керенсь-кого [944]. Така картина була характерною для переважної частини губерній східної України. Але і тоді серед учительства формувалось ядро, що об'єднувало найбільш радикальну за настроями частину інтелігенції, яка підтримувала позиції революційно-демократичних партій [945]. Вчителі на своїх з'їздах пропонували перетворити всі школи в «народні» з доступом в них простого населення і навчанням рідною мовою [946]. Революційна настроєність значної частини вчительства змусила Тимчасовий уряд 8 серпня 1917 р. звільнити їх від військової служби [942].

Як бачимо, в буремні роки перших російських революцій, світової війни, розрухи й жебрацтва в умовах великодержавної політики царату інтелігенція України, особливо її демократична частина, найчисельні-ший її загін — учительство, продовжувала свою творчу, культурно-просвітницьку роботу і тим самим сприяла розвитку вітчизняної науки і культури, її зв'язків з культурами іншіх народів.