Історико-культурологічні події в Україні доби національно-демократичних революцій та громадянської війни

Date: 2015-10-07; view: 380.

Революційні події 1917—1920 pp. стали зламними в історії української культури. Падіння російського царату, розпад Австро-Угорської імперії, боротьба за національну державність та визначення її соціального

Глава 9

змісту дуже серйозно, але знов-таки суперечливо вплинули на куль-ЩН> турний розвиток народу. З одного боку, в цей час зроблено значні кроки до становлення державних форм організації культурної сфери, української вищої освіти, розвитку народного шкільництва, піднесення національно-культурного життя. З іншого - розрив поступовості розвитку, фатальні події братовбивчої війни призвели до того, що в часи, коли гасла розвитку української культури набули надзвичайного поширення, нових, по-справжньому яскравих, здатних пережити випробування часом витворів мистецтва з'явилося небагато, а велика кількість дійсно визначних пам'яток історії та культури була втрачена у вирі революцій та громадянської війни, знищена або вивезена за кордон.

Революція та громадянська війна призвели до політичного розшарування і протистояння не тільки різні суспільні організації, а й діячів культури. Значна частина її обрала національно орієнтовані рухи й угруповання: провідними діячами Центральної Ради та Директорії були письменник В. Винниченко, історик М. Грушевський, літературознавець С. Єфремов.

Проблема ролі інтелігенції в розвитку культури України, ставлення інтелігенції до Жовтневої революції 1917 р. та більшовицької влади має безумовно всесвітній розголос [267; 269; 946—952]. Перемогу Жовтневої революції в 1917 р. інтелігенція України в переважній більшості сприйняла негативно. Щоправда, були випадки, коли з боку окремих представників старої інтелігенції лунали визнання нового режиму. Одним із них був філолог-славіст, письменник, історик і фольклорист, поліглот, професор А. Кримський. Саме він був одним із фундаторів Української академії наук [940]. У лютому 1919 р. він оприлюднив свою заяву про визнання нової влади [953]. Подібну позицію мав і відомий математик, професор Д. Граве, автор проектів реформи вищої школи, фундатор відомої алгебраїчної школи в Києві. Продовжували працювати при всіх владах, у тому числі й при радянській, українські історики Д. Багалій, О. Левицький, П. Тутковський, В. Вернадський, М. Сумцов, А. Лобода, В. Данилевський, Л. Гіршман, К. Воблий, В. Бузескул, фахівець суднобудівництва, парових котлів і турбін, професор Одеського політехнічного інституту Ч. Кларк та ін. [954]. Незважаючи на часту зміну режимів, влад, умов роботи, попри всі негаразди не зупинили своєї праці професори Катеринославського гірничого інституту О. Терпи-горєв, Д. Черков, М. Павлов, фундатори металургії на Україні, та ін. Багатьом із них пропонували роботу за кордоном, але вони обрали вітчизняну науку [955].

Продовжували творити у скрутних умовах революцій та громадянської війни художники О. Мурашко, О. Богомазов, В. Меллер, акторка М. Заньковецька, режисер і актор Л. Курбас, музикознавець-фолькло-рист К. Квітка, М. Грінченко, актор, режисер і педагог М. Старицька, український кобзар І. Кучугура-Кучеренко [940], відомі майстри українського мистецтва К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, П. Сак-саганський та ін. [956].

Усі подібні факти свідчать про складний і суперечливий характер взаємовідносин різних прошарків старої інтелігенції з новою владою, Ось чому не можна оцінювати культурницьку роботу різних верств української інтелігенції перших місяців і років після жовтня 1917р. тільки виключно через політичну призму. Більшість із них, як уже наголошувалося, не сприймала нову революцію. До того ж режими в Україні постійно змінювалися. Навіть кращі представники інтелігенції не завжди могли розібратись у складнощах жорстоких місяців і років боротьби. Навіть відомий письменник і гуманіст В. Короленко закликав вести світову війну до переможного кінця, а потім жорстко і безповоротно осудив і не визнав ані Жовтневої революції, ані радянської влади [957]. Позиція В. Короленка щодо революційних подій не була унікальною. Основна частина старої інтелігенції (тобто тієї, що отримала освіту і виховання при владі царату) поділяла її.

Продовжували працювати при новій владі такі відомі педагоги, як А. Макаренко, Т. Лубенець, С. Васильченко, С. Чавдаров, М. Даден-ков, Г. Костюк, Є. Вайда, М. Бакевич, П. Горбатий, М. Добровольська, І. Шестопалов, професійний лідер учительства А. Лещенко. У важкі для української інтелігенції і народної освіти часи денікінської окупації А. Лещенко сміливо виступив проти підготовленої групою київських педагогів хвалебної декларації на адресу А. Денікіна. Збори київського українського вчительства його підтримали [957]. Найзаможніша, консервативна частина старої інтелігенції України була налякана революцією, виступала проти неї та покидала батьківщину.

Слід зауважити, що ні в 1917 р., ні в 1918 р. радянська влада не змогла законодавчо і на практиці проявити себе, бо проіснувала до 1919 р. загалом в різних містах і регіонах України від декількох тижнів до 3-х місяців. І тому перша реакція старої інтелігенції на неї була скоріше опосередкованою і нетривкою, як до чогось випадкового, стороннього і тимчасового [959]. Про це свідчать результати виборів до Установчих зборів, які відбулися в листопаді 1917 р. Якщо за більшовиків в Україні проголосувало 754 тис. виборців, тобто тільки 10 % загальної кількості, то українські есери зібрали найбільшу кількість голосів — 3,4 млн [960].

Показово, що позиція основної маси інтелігенції України мало змінилася на початку 1920 р. [961]. Більше того. Навіть деякі відомі представники старої інтелігенції змушені були визнавати вказане. Так, М. Грушевський, який протягом двох десятиріч був одним із визнаних лідерів інтелігенції України, головою Центральної Ради, перебуваючи в еміграції, вимушено констатував, що «...українська інтелігенція не витримала революційного іспиту, в значній частині відійшла від народу, впала в контрреволюцію і антисоціалізм» [962]. А попередній голова Генерального секретаріату Центральної Ради В. Винниченко пізніше визнав, що «Центральна Рада обдурювала маси, морочила голову національним питанням» [936].

Диктатура здебільше русифікованого пролетаріату лякала українську інтелігенцію, особливо сільську, яка боялась руйнації української

*%

Глава 9

ірї і _л культури й суцільної її русифікації [963]. У грудні 1917 р. на підтримку постанови тимчасової петроградської ради вчительських делегатів почався страйк учителів, які вимагали скликання тимчасового зібрання і відмовлялись від співробітництва з «незаконною Радянською владою» [964]. Протидія старої інтелігенції новій владі, розпочавшись у Росії, перекинулась по мірі поширення радянської влади і на Україну [965]. Одночасно чимало вчителів і навіть колективів заявили про співробітництво з новою владою в будівництві єдиної трудової школи, як це було в Києві [966].

Настрої несприйняття нової влади охопили й інші верстви старої інтелігенції. Вороже зустріла Жовтневу революцію науково-педагогічна інтелігенція. «Після Жовтневої революції, — писав у 1919 р. академік К. Воблий, директор Київського комерційного інституту в 1917— 1919 pp., — більшість професорів юридичного факультету Київського університету емігрувала за кордон» [967]. Серед тієї частини інтелігенції, що залишилася в Україні, були поширені гасла особистої «аполітичності» і автономії вищої школи та наукових установ. В Україні, де в ті роки і місяці проходила часта зміна режимів, вказані гасла були своєрідною завісою, яка дозволяла виконувати улюблену роботу при будь-якій владі [938].

Жовтнева революція змусила диференціювати і художню інтелігенцію України. Керівництво семитисячного загону працівників мистецтва Одещини, наприклад, виступило проти радянської влади. На антирадянських позиціях знаходились такі відомі письменники, як В. Винниченко, К. Поліщук, М. Івченко, хоч з'являлись і перші вірші революційного характеру В. Сосюри, Є. Григорука, І. Кулика, П. Тичини, В. Самой-ленка. Водночас відчувався вплив на художню інтелігенцію «Просвіт», які виникли ще в XIX ст. і мали національну спрямованість [936].

Радянська влада не могла обійтися без фахівців — від військових до мистецьких — і тому спробувала подолати їх саботаж, привернути на свій бік. З іншого боку, нова влада зробила спробу висування практиків-організаторів народного господарства як одного із засобів боротьби із саботажем. «Без поради, — підкреслював В. Ленін, — без керівної вказівки людей освічених, інтелігентів, спеціалістів обійтись не можна» [968]. І почалась так звана політика «завоювання», «перевиховання» старої інтелігенції. На першому етапі, як наголошував В. Ленін, «контрреволюцію відсікати, культурно-буржуазний апарат використати» [969].

Проблема культури, інтелігенції постала, як уже зазначалося, перед радянською владою з перших днів її існування. « Треба взяти всю культуру, яку капіталізм залишив, — писав В. Ленін, — із неї побудувати соцішгізм» [970]. Він закликав до використання буржуазної інтелігенції, при цьому придушувати силою протидію, нейтралізуючи ворожі настрої, примусити служити пролетаріату. Але створити їм умови роботи кращі, ніж при капіталізмі, бо «...примусити працювати з-під палиці цілу верству неможливо» [969]. Паралельно В. Ленін пропонував формувати

Формування історико-теоретичних основ української культури...

нову інтелігенцію із робітників і селян, а буржуазну інтелігенцію, яку неможливо «вигнати і знищити... треба перемогти, переробити, переварити, перевиховати...» [971].

Військові спеціалісти були першим загоном, перед яким постало питання вибору. Так, коли країні загрожувало спочатку австро-німець-ке, а потім польське нашестя, значна частина військових з патріотичних мотивів підтримала нову владу. Наприкінці 1920 р. командний склад Червоної армії налічував 1/3 колишніх офіцерів і військових чиновників старої армії, а це становило близько половини офіцерського корпусу старої армії [972; 973]. При цьому їх використовували, як і вчив В. Ленін, під суворим наглядом комісарів, одночасно навчаючись у них [974].

Важко і складно встановлювались стосунки з радянською владою науково-педагогічної інтелігенції України. Влади і режими змінювались десятки разів. Найвідоміших учених об'єднувала Українська академія наук (УАН), яка утворилась у листопаді 1918 р. на чолі з В. Вернадським і секретарем А. Кримським. Показово, що Директорія, відступаючи, запропонувала УАН евакуюватися. На загальних зборах учених-органі-заторів УАН 25 січня 1919 р. було прийняте рішення про те, що вчені не повинні покидати Київ і зобов'язані і далі без перерви продовжувати свою діяльність на благо народу [975]. А 12 лютого 1919 р. відбулись загальні збори УАН. На них, зокрема, А. Кримський, який разом з В. Вернадським відвідав наркома освіти України В. Затонського, сповістив про прихильне ставлення нової влади до академії. І дійсно, в лютому УАН отримала в розпорядження будинок і садибу по вул. Воло-димирській, 54. Було вирішено і питання фінансування академії [976].

Особливо плідно в перший рік існування академії працювали геохімік В. Вернадський, філолог-сходознавець А. Кримський, геологи П. Тутковський, М. Андрусов, хімік В. Кістяківський, літературознавці В. Перетц, М. Петров, М. Сумцов, ботанік В. Линський, біолог Г. Ле-вицький, економіст К. Воблий, археограф-мистецтвознавець М. Бі-ляшівський та ін. У звіті академії за 1919 р. підкреслювалось: «Жодній Академії наук у світі не прийшлося так напружено працювати, як прийшлося Академії наук...» [977]. При УАН починає працювати Комісія по вивченню природних багатств України, яка, до речі, розробляла план електрифікації.

Радянський уряд України, розуміючи ключову роль учених у побудові нового суспільства, 4 липня 1919 р. прийняв постанову про охорону майна й помешкання членів академії [978]. Холод і голод, воєнні дії під час громадянської війни призвели до жебрацького стану населення і передусім безпорадної інтелігенції. Тому вона вміла шанувати увагу і турботу про себе. Керівництво УАН так відзначало у звіті за 1919 p.: «Неможливо не подякувати працівникам народного комісаріату освіти за те добре й уважне ставлення, яке вони проявили стосовно Української академії наук» [979].

Глава 9

Позитивне значення у справі налагодження стосунків інтелігенції з радянською владою на Україні мали декрет уряду «Про покращання положення вчених спеціалістів і заслужених працівників літератури і мистецтва» від 31 серпня 1920 р. і постанова «Про Українську Академію наук» від 25 січня 1921 р. Завдяки таким рішенням найвідоміші представники інтелігенції мали змогу покращити своє жалюгідне матеріальне становище і продовжувати роботу на благо свого народу [980].

У вересні 1919 p., коли денікінські війська захопили Київ, учені УАН зазнали значних утисків і почали покидати місто. Після відходу денікінців в УАН залишилось лише 500 співробітників із 1000 [976]. Ще більших втрат зазнала УАН під час польської навали у 1920 р. Матеріальний стан учених змусив радянський уряд 13 вересня 1921 р. прийняти постанову «Про соціальне забезпечення заслужених працівників науки» [981], яке мало врятувати науковців від голодної смерті. Вчені УАН намагалися пристосуватись до будь-якої влади, аби мати роботу і творити улюблену справу. Так, президент УАН В. Вернадський і академік Б. Кістяківський під час денікінської окупації їздили до Ростова у ставку Денікіна, щоб відстояти інтереси УАН [982]. Тобто не можна однозначно оцінювати вельми суперечливі висловлювання та вчинки в той вкрай складний період. Відомий науковець С. Єфремов зустрів Жовтневу революцію з відвертою ворожістю. В одній із надрукованих у 1918 р. статей він зазначав, що «...братовбивця Каїн і зрадник Іуда — праведники, чисті голуби у порівнянні з твердокамінними експериментаторами із Смольного» [983]. За подібні висловлювання у червні 1919 р. його заарештували, але на прохання президента УАН В. Вер-надського відпустили [984]. У складі УАН наприкінці 1920 р. попри всі негаразди діяло 26 науково-дослідних кафедр, 3 інститути і 15 комісій [976]. І все це завдяки самовідданій праці науковців у надзвичайно скрутних і жорстоких умовах.

Важкі випробування випали і на долю науково-педагогічної інтелігенції України. Різні режими, австро-німецькі окупанти захоплювали приміщення вищих навчальних закладів, грабували, вивозили обладнання лабораторій і кабінетів, знущались з патріотично настроєних студентів і професури [985]. В листопаді 1918 р. у Києві відбувся загальноміський страйк студентства. З другого боку, Директорія, яка прийшла на зміну Гетьманщині, відзначила своє коротке правління розгулом шовінізму, спробами утиску російських вузів [986]. Загалом у 1920 р. у вузах України навчалося лише 18 % студентів українського походження, а в 1923 р.-25%.

Нова влада, починаючи з 1919 p., приступила до реформ школи. Декретами уряду «Про вступ до вищої школи» і «Про анулювання плати за навчання у школах» (березень 1919 р.) були відкриті двері вищої школи для всіх бажаючих з 18 років з безплатним навчанням у всіх школах [987].

Професура, безумовно, чинила опір, відстоюючи автономію вищої школи, її «аполітичність». Організація роботи вузів була покладена на

Формування історика-теоретичних основ української культури...

ради викладачів, очолюваних комісарами. В тих містах, де було декілька вузів, створювались ради комісарів, які координували роботу і здійснювали загальне керівництво ними [988]. Професура вузів, особливо університетів, вкрай негативно зустріла подібні нововведення. До того ж декретом уряду від 18 травня 1919 р. влада анулює всі наукові ступені і звання та привілеї, пов'язані з ними [989]. І все ж таки на 1921 р. в Україні було 38 вузів і близько 56 тис. студентів [986]. Під час реформ і пошуків ефективних заходів стимулювання вузів були досить одіозні кроки, як, наприклад, ліквідація в 1920 р. університетів на Україні. Спроби приборкання старих науково-педагогічних фахівців і студентства, пролетаризації вузів, зміни форм їх існування викликали шалений опір старої вищої школи й здебільшого у перші роки не давали бажаного успіху. Так, у 1921 р. у вузах навчалось 3 % студентів із робітників і 6 % — селянського походження [990].

Загалом на 1920 р. у вузах України навчалися близько 82 тис. студентів і працювали 2500 професорів та викладачів [991]. Як відзначалось у звіті Наркомосу, особливо організовано працювали медичні факультети університетів, жіночі медичні інститути, ветеринарні та сільськогосподарські інститути і більшість технічних навчальних закладів. Тобто, попри всі негаразди основна маса навчальної науково-педагогічної інтелігенції після важких випробувань матеріального, політичного, ідеологічного й морально-етичного характеру повернулась до роботи і тим самим наприкінці періоду громадянської війни та інтервенції змушена була фактично перейти на бік професійного співробітництва з радянською владою.