Еволюція української культури 20—80-х pp. XX ст.
Date: 2015-10-07; view: 416.
9.3.1. Культура, інтелігенція та українізація в умовах формування тоталітаризму
Українська культура, питання її світової орієнтації багато в чому залежали від таких об'єднань інтелігенції, як «Гарт». Після смерті В. Ел-лана в 1925 р. «Гарт» розпався. Однак багато його членів, у тому числі драматург М. Куліш, поети П. Тичина, М. Бажан, прозаїки П. Панч і Ю. Яновський, створили нову літературну організацію — ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). її очолив М. Хвильовий (Фітільов), талановитий поет, новеліст і публіцист. Ставлячи питання про необхідність виходу української літератури на високий рівень літературної майстерності, її члени закликали орієнтуватися не на Москву, а на цивілізовану Європу
Дилеми «Європа чи Просвіта», «Європа чи Росія» опинилися в центрі суперечок, що стали по суті політичною дискусією про національну політику в Україні. Початок їй поклала стаття Г. Яковенка «Про критику і критиків в літературі» і темпераментна відповідь на неї з боку
. М. Хвильового «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів >,\\ь та інших просвітян». Хвильовий різко критикував «червоне просвітянство», твердив про пріоритет української культури, доводив, що українській літературі слід рішуче звільнятися від російської залежності. Хвильовий пропагував орієнтацію на західноєвропейські стандарти. Ця позиція вилилася в нього у форму закликів: «Геть від Москви!», «Даєш психологічну Європу!».
Під впливом далеких від літератури чинників дискусія дедалі більше перетворювалася на політичну, причому керівники КП(б)У виступали в ній за жорстку регламентацію і партійний контроль. Звинувачення, що посипалися на Хвильового за памфлет «Україна чи Малоросія» і роман «Вальдшнепи», не обминули й інших «ваплітян» — О. Досвітнього, М. Куліша, О. Слісаренка, М. Йогансена. У таких умовах дискусія не могла не стати ареною зведення рахунків, шельмування інакодумців. М. Хвильовий покінчив життя самогубством. Згодом майже всі письменницькі сили були поставлені під суворий партійний контроль, «хвильовизм» було розгромлено, ВАПЛІТЕ — розпущено.
Українізація мала неоціненне значення для розвитку національної культури, оскільки завдяки їй вперше після століть колоніального та напівколоніального скніння українська культура отримала державну підтримку, дістала можливості виходити на вищий рівень. Одночасно процес українізації ніс на собі відбиток притаманної пореволюційній епосі політизації та ідеологізації культурної сфери з боку партійно-державного керівництва, применшення значення самостійності, автономії духовного життя. І все ж завдяки політиці українізації, поштовх якій дала ще національно-визвольна боротьба попереднього часу, культура України зробила важливий крок на шляху подолання провінційності та комплексу «малоросійства» і поступово входила у світовий художній процес, витворювала визначні художні цінності. Але з іншого боку, нова ідеологія, яка спиралася на комуністичні ідеали, утверджувала себе як єдино можлива в культурі, заперечувала інші духовні цінності, це призводило до трагічних явищ у культурному житті.
Україна на початку 1920-х pp. після світової та громадянської воєн знаходилась у дуже тяжкому становищі. У найбільш незахищеному стані опинились культура та інтелігенція. Навіть академіки, як свідчив віце-президент Всеукраїнської академії наук (ВУАН) А. Кримський, «по десять місяців не отримували зарплати» [992]. Професор технологічного інституту в Одесі А. Богін у листі сповіщав про голодну смерть дружини, голодування двох хворих дітей. Сам професор і його діти перехворіли на тиф [992]. І це було типовим явищем.
Матеріальні труднощі призвели до того, що заклади культури та освіти були переведені на ледь жевріючий місцевий бюджет. Це викликало в тому ж 1922 р. скорочення мережі освітніх закладів на 40 % [993]. Голод, відсутність коштів внаслідок воєн, тяжке становище інтелігенції призвели до кризового стану культури та освіти в Україні.
Формування історика-теоретичних основ української культури...
Заданими Наркомосу України, заклади освіти і культури в 1920—1922 pp. існували без будь-якого певного бюджету [994]. «Народна освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення і т. ін., — з сумом констатував нарком охорони здоров'я України М. Гуревич у жовтні 1921 p., — переживають зараз важку кризу. Ніколи за всі роки революції культурне будівництво не знаходилось у такому важкому матеріальному стані, як зараз» [995]. Страйки професорів та шкільних учителів були тоді звичайним явищем [996].
Політичні настрої інтелігенції під час голоду, переходу до непу та початку періоду мирної відбудови господарства були багатобарвними і визначалися переважно соціальним походженням, суспільним та матеріальним становищем у минулому і на той час. 1 не дивно, що влітку 1922 р. професура України виступила за автономію вузів і покращання свого злиденного становища. Слід зауважити, що саме в той час радянська влада вже вкотре спробувала посилити пролетаризацію вищої школи [997]. Протест та незадоволення політикою влади висловлювали як окремі представники, так і угруповання художньої інтелігенції України. В 1922 р. десятки листів протесту, прохання захисту надходили до керівних органів Наркомосвіти України [998].
Про розмах політичних виступів інтелігенції проти влади та голоду, свого безправ'я свідчить той факт, що політбюро КП(б)У декілька разів змушене було аналізувати це питання. Так, на засіданні 23 червня 1922 р. було розглянуто питання «Про політичні виступи професури». До речі, в постанові з цього питання були намічені заходи по боротьбі за приборкання інтелігенції [999]. Саме після цього та інших постанов найактивніші сили протестуючої інтелігенції залишилися без роботи або Вітчизни: частина з них була насильно переселена в межах України або Росії, а решта — депортована за кордон. У серпні 1922 p., наприклад, в адміністративному, примусовому порядку було вислано за кордон 160 найвідоміших і найактивніших представників інтелігенції Києва, Москви і Петрограда [1000]. Подібне траплялось і в інших містах України. Так, у звіті Одеського губкому КП(б)У за вересень—жовтень 1922 р. підкреслювалось, що внаслідок висилки за кордон представників інтелігенції серед професури спостерігалась розгубленість, а в деяких колах — як це було серед лікарів — відзначалось відверто вороже ставлення до радянської влади [1001]. М. Скрипник, виступаючи з доповіддю про роботу в ЦК КП(б)У на VI Одеській губпарткоференції у березні 1923 p., підкреслював, що «Цека партії разом з тим прийняв необхідні заходи по виведенню з вищих навчальних закладів представників старої професури...» [1002]. Інтелігенти, які мали необережність у якійсь мірі висловити своє незадоволення встановленими радянською владою порядками, переслідувалися карними та іншими органами [1003]. В Одесі, як сповіщав губком ЦК КП(б)У, на початку лютого 1923 р. було заарештовано декілька сот інтелігентів, які начебто належали до меншовицьких організацій [1004].
Д° того часУ належать і перші, часто при відсутності складу злочину, суди над старою інтелігенцією, яка не сприймала нову владу і чинила опір. У 1921 р. відбулися суди над «Національним центром» у Харкові та над українськими есерами («процес Голубовича») в Києві [1005], у 1922 р. в Києві процес у справі «Козацької ради Правобережної України» [1006], в 1924 р. — процес над організацією інженерно-технічної інтелігенції — «Дніпровцями» [1007].
І не дивно, що у відповідь активізували роботу проти нової влади національно налаштовані «Просвіти», які об'єднували здебільшого сільську інтелігенцію, незадоволену політикою радянської влади [1008]. Розгорнули свою діяльність серед інтелігенції проти нової влади і різні політичні угруповання, як наприклад «Група українського набату». Активізація антирадянських настроїв водночас спостерігалась сереі основної маси старої інтелігенції [1009].
Перехід до непу викликав прискорення диференціації і в середовищ емігрантської української інтелігенції, що привело до виникнення громадсько-політичної течії у її лавах — «зміновіховства». Вони оголосили бажання співробітничати з новою владою з метою прискорення переродження радянської держави у буржуазну республіку. Однак в Україн вказаний процес мав значно менший соціальний резонанс. І це було викликано передусім русифікаторськими, великодержавними пориваннями «зміновіховців» до «великої» Росії. До того ж введення непу та українізація сприяли розтинанню емігрантської інтелігенції, послабленню її впливу в Україні, бо селянство як політична основа дрібнобуржуазних кіл інтелігенції вітало неп, а українізація давала надію широким колам старої інтелігенції. Користуючись певними змінами в настроях інтелігенції, радянська влада і комуністична партія почали ще рішучіше переслідувати своїх ідеологічних супротивників з інтелігенції [1010].
Водночас слід зауважити, що радянська влада, розуміючи необхідність використання старої інтелігенції у будівництві нового суспільства, робила кроки, спрямовані на поліпшення становища інтелігенції у зв'язку з голодом і жебрацьким станом. Уже в 1921 р. кількість академ-пайків складала 8 тис. [1011]. Пайки отримували й інші загони інтелігенції. Так, наприкінці 1920 р. на 141 тис. членів спілки працівників культури і мистецтва, преси було виділено 75 тис. пайків. Академпайки в Києві, наприклад, у лютому 1922 р. було розподілено між науково-педагогічною інтелігенцією вузів, Академією наук, Академією мистецтв, консерваторією, Музично-драматичним інститутом ім. М. Лисенка, працівниками мистецтва — разом 1040 [1012].
Серед осіб, які отримували академпайки в тому ж 1922 р. по місту Києву, наприклад, були 95 кращих представників художньої інтелігенції: відомі майстри літератури і мистецтва України — художник О. Богомазов, актор Н. Вершинін, режисер С. Варський, прима балету О. Гаврилова, актор І. Замичковський, корифеї українського театру П. Саксаганський
Формування історика -теоретичних основ української культури...
і М. Заньковецька, хормейстер оперного театру А. Коваліні, соліст опери І. Летичевський, актор і режисер А. Лундін, режисер драми М. Строєв, оперний диригент Л. Штейнбергта ін. [1013]. Інтелігенція Харкова в грудні 1921 р. отримала 1789 академпайків, із них 220 — представники художньої інтелігенції [1014].
Реконструкція країни вимагала вирішення питання забезпечення народного господарства висококваліфікованими кадрами. За перше десятиріччя радянської влади в СРСР було підготовлено значну кількість спеціалістів — 198 тис. з середньою та 340 тис. з вищою освітою [1015]. Однак радянську владу турбувало те, що на 1928 р. більше третини фахівців народного господарства представляли стару інтелігенцію, а у вищій школі та наукових закладах, які формували нових спеціалістів, вона налічувала майже 60 % [1016].
Стара інтелігенція була тим прошарком суспільства, що володів усім культурним багатством, яке виробило людство. У радянської влади не було іншого виходу як привернути до себе стару інтелігенцію. На практиці ж така політика в 1920— 1930-х pp. призвела до морального знущання, ідеологічного ґвалтування, масових провокаційних процесів і жорстоких репресій, цькування та фізичної розправи над старою інтелігенцією. У другій половині 30-х pp. інтелігенція вже не могла відігравати значної ролі в культурних, економічних і тим паче політичних процесах суспільства. її політично нейтралізували, репресували і замінили так званою «новою інтелігенцією». І це не могло не позначитися на падінні престижу України та її культури в загальноєвропейському просторі.
9.3.2. Монополізація духовного життя в 30-тіроки XXcm. Трагедія української культури
Форсована колективізація суспільства вимагала створення комуно-мобілізаційної системи не тільки в економіці, а й у політиці, пропагандистській і культурно-виховній роботі. Безжалісній економічній експлуатації відповідала повна зневажливість до соціокультурних проблем. Ентузіазм уже потребував допінгу, який вводився саме системою по-літосвітроботи. Інтенсивна обробка суспільної свідомості з метою зміни стереотипу суспільної поведінки людини вела до ламання загальнолюдських етичних норм і заміни їх ідеологічними нормативами. Яскравим свідченням тому було формування «феномена Павлика Морозова».
Тридцяті роки XX ст. — часи одного з найвинищувальніших походів держави на церкву. Відкритий терор, який розпочався ще у попереднє десятиріччя, переріс у планомірне витравлювання релігії із суспільної свідомості. У цьому загальний сенс декрету уряду від 15 травня 1932 р. про «безбожну п'ятирічку». Академія наук поспіхом санкціонувала зняття охорони з більшості пам'ятників архітектури, які належали раніше церкві. До 1938 р. було офіційно закрито близько 30 тис. культових споруд [1017]. Ще близько 10 тис. були відібрані у церкви без належ-
Глава 9
ного оформлення [1017]. На кінець десятиріччя у Московської пат-ІРь ріархії по всій території СРСР залишилось не більше ста «зразково-показових храмів». На волі залишалось лише чотири із сорока єпископів, включаючи самого митрополита [1018].
30-ті роки XX ст. — час неприкритого та цинічного захоплення владою своєю безкарністю. Деморалізований народ, який звик до слухняності, став учасником і матеріалом небаченого за своєю жорстокістю експерименту — духовного самолінчування [1019]. Приховане або явне протистояння населення генеральній лінії партії підхльоснуло владу до розгортання механізму тотального обездуховлення країни. Репресії до-сягли такого рівня, що в січні 1930 р. Папа Римський Пій XI закликав усіх до всесвітнього молебню за віруючих, яких переслідували в СРСР [1020]. Створення для них нестерпних умов призвело до різкого зменшення кількості людей, які виконували релігійні обряди відкрито. Однак протягом 30-х pp. дві третини сільського населення і мінімум одна третина мешканців міст все ж відносились до категорії віруючих [1021].
Таким чином, монополізація радянською системою, її державно-партійним апаратом основних сфер культури, духовного життя суспільства в 30-ті pp. призвела до драматичних наслідків. У суспільстві стверджувалась подвійна мораль, подвійна поведінка. Партійно-державна «програма-мінімум» була виконана. СРСР фактично «палив мости», що зв'язували його з загальнолюдськими культурними традиціями.
Тридцяті роки стали для української культури зловісною Голгофою, хресним шляхом, пройденим з вини антинародної, антинаціональної політики радянської держави сталінських часів. Процеси українізації було насильницьки припинено, її ініціаторів та ідеологів репресовано, зведено майже під корінь представників свідомої національної інтелігенції незалежно від їх політичної орієнтації, вчинено справжній геноцид щодо українського селянства під час голодомору 1932—1933 pp.
Аналізуючи загальну соціально-культурну ситуацію 30-х pp. в Україні, можна умовно виділити такі етапи її розвитку:
1. 1930—1932 pp. Маховик штучно загостреної «класової боротьби» вже розкручується, але в національно-культурному житті зберігається позитивна інерція 20-х pp. Поки ще продовжується робота на ниві українізації преси, школи, культурно-пропагандистської діяльності, діловодства. Зберігаються залишки лібералізму в культурній політиці.
2. 1933—1935 pp. Постанови ЦК ВКП(б) піддають нещадній критиці «помилки КП(б)У у запровадженні колективізації та національному питанні». Усунений зі своєї посади, М. Скрипник покінчив життя самогубством. З арештом у травні 1933 р. письменника М. Ялового почалися репресії проти діячів культури м. Харкова, застрелився М. Хвильовий, заарештовано та відправлено в табори Остапа Вишню. Л. Курбаса, звинуваченого в націоналізмі, вигнали з театру, ув'язнили, згодом він загинув у таборі. Жертвами репресій стали художник М. Бойчук та його послідовники, драматург М. Куліш, письменники — члени ВАПЛІТЕ,
Формування історика-теоретичних основ української культури...
Майстерні революційного слова «МАРС», неокласики, футуристи та ін. Відразу після вбивства С. Кірова у грудні 1934 р. заарештовано і розстріляно Г. Косинку, Д. Фальківського та ін. Тільки письменників за цей час репресовано близько 500! Саме про цих людей можемо сказати, що вони уособлюють «розстріляне відродження» української культури. Підпали під розгром ВУАН і Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів, ліквідовано значну кількість НДІ, передусім гуманітарного профілю, «проріджено» кадри національного вчительства та кооперативного руху.
3. 1936—1938 pp. У 1936 р. хвиля репресій спадає, стабілізується економічне становище. Та вже в 1937-1938 pp. репресовано майже всі керівні партійні, державні, військові та ін. кадри на всіх рівнях, у тому числі й ті, руками яких здійснювався терор. Новий шквал репресій знищив багатьох ще вцілілих діячів культури. Тільки в кінці 1938 р. масовий терор тимчасово стихає, зусилля концентруються на вирішенні практичних завдань, бо виникли великі труднощі, викликані кадровими спустошеннями і погіршенням міжнародної ситуації.
Таким чином, 30-ті pp. XX ст. дають суперечливу і по-своєму строкату картину. Нечуваною ціною оплачені господарські «подвиги» доби індустріалізації. Утверджена тоталітарна політична модель. Поруч з деякими досягненнями (адже творча діяльність не припинилася зовсім) спостерігалася втрата творчого потенціалу, накопиченого в 20-ті pp. Звузилася тематика і проблематика мистецтва, збідніла його поетика; із засудженням «формалізму» припинилися стильові культуротворчі пошуки. Все це створювало ґрунт для поширення в Україні сталінської соціальної міфології, давало можливість маніпулювати масами, використовувати їх в антинародних, антигуманних і, по суті, антикультур-них цілях.
Сталінська концепція культури - «соціалістичної за змістом, національної за формою» — набула фатального значення для розвитку національної культури. Оригінальний зміст творів мистецтва, який спирався на національні традиції, оголошувався «націоналістичним» і переслідувався. Натомість книжкові сторінки, театральний кін, концертні сцени та ін. заповнювали псевдофольклорні підробки, відроджувався малоросійський гопаковий імідж, з яким передові діячі українства боролися ще в XIX — на початку XX ст., або заохочувалося безглузде наслідування, копіювання канонізованих античних, ренесансних, передвижницьких та ін. традицій. Ця «імітат-культура» пропагувалася і під час декад та тижнів українського мистецтва, що з величезною помпою проходили в Москві і які так полюбляв «батько народів».
Непростими, але по-своєму яскравими були шляхи розвитку української культури за межами УРСР. Як відомо, з літа 1919 по осінь 1939 pp. Західна Україна була окупована Польщею. Північна Буковина перебувала під владою Румунії, а Закарпаття опинилося у складі Че-хословаччини. Іноземні володарі у ставленні до місцевого населення
Глава 9
проводили відкрито колоніальну політику. Тут хазяйнували міжнародні монополістичні об'єднання. В руках монополістів США, Франції та інших держав знаходилося 93 % видобутку нафти, значна частина карпатських лісів. Іноземні експлуататори також вважали західноукраїнські землі територією, що має постачати дешеву сировину для промисловості Заходу [1022; 1023].
Така політика прирікала місцеве населення на зубожіння [1024]. Не кращими були умови життя у містах [1025]. Західноукраїнське населення було позбавлене державної підтримки у розвитку освіти, науки, мистецтва. Так, не випадково польські колонізатори навіть назву Західної України замінили на «Східну Малопольщу». Під гаслом чистки суспільства від «гайдамацького елементу» розпочалося масове звільнення українських робітників, зміщення з різних посад української інтелігенції [1022; 1026].
Шовіністичні політичні кола Польщі придушували українську культуру. Для цього й вигадані були «наукові» докази про те, що культура західноукраїнського населення начебто є «ані українською, ані польською». Дискримінаційні заходи застосовувались і до освіти. Уряд Польщі практикував масове переселення вчителів-українців в глиб Польщі і насаджував у школах Західної України польських учителів-шовіністів [ 1022]. Внаслідок масової полонізації шкіл на Західній Україні в 1939 р. залишилось лише 139 шкіл з українською мовою навчання [1027].
31 липня 1924 р. польський уряд прийняв ганебний «кресовий» шкільний закон («кресами», тобто прикордонною смугою, польські шовіністи називали територію Західної України та Білорусії). Згідно з цим законом вживання української мови у школах практично заборонялося. Дітям українського населення доступ до навчання у вузах фактично був закритий.
Важливу роль у культурному житті, у зв'язках зі світом відігравала преса. За даними американського дослідника проф. Ю. Шевельова, в міжвоєнний період у Галичині виходило 143 періодичних видання, в тому числі 44 політичних, 15 юнацьких, 9 літературних тощо (сукупні дані за 20 років). Літературним центром національного табору був «Вісник» Д. Донцова, до нього примикав уніатський часопис «Дзвони». Лівий табір репрезентували журнали «Нова культура» (1923—1924), «Культура» (1924—1934), газета «Світло» та ін. Виступаючи за національну культуру, українські національні організації утворили видавництва та періодичні видання, де пропагували свої ідеї в галузі культурного життя. Активно виступали проти націонал-радикальних та клерикальних концепцій розвитку культури письменники Я. Галан, С. Тудор, П. Козланюк, О. Гаврилюк, В. Бобинський та ін. Для цієї верстви західноукраїнської творчої інтелігенції соціалістичний лад був суспільним ідеалом, а Жовтнева революція усвідомлювалась як утвердження нової культури, розкутого людського творення, щастя й радості [1028]. Так, С. Тудор у полемічному запалі необгрунтовано звинувачував діячів
Формування історико-теоретичних основ української культури...
культури національної орієнтації в тому, що вони, «прикриваючись» гаслами національної культури, нібито пропагують фашистську ідео-логію [1029]. Комуністичну ідею про класовий характер культури в антагоністичному суспільстві активно пропагував і застосовував Я. Галан [1030].
Зусиллями «лівих» письменників Західної України, за активною участю керівництва Комуністичної партії Польщі та КПЗУ 16—17 травня 1936 р. у Львові відбувся антифашистський конгрес діячів культури. В конгресі взяли участь такі прибічники прорадянської орієнтації культури, як Я. Галан, С. Тудор, Ванда Василевська, Л. Кручковський, О. Гав-рилюк, К. Пелехатий, П. Козланюк, Г. Дембінський, В. Броневський та ін. У доповідях вони закликали до боротьби проти фашизму [1030]. У своїй промові Я. Галан вказав на «інтернаціональне єднання діячів пролетарської культури», наголошував, що прикладом «єдності соціалістичної культури» є культура СРСР [1030]. У прийнятій на конгресі резолюції зазначалося: «Зібрані на з'їзді представники працівників культури закликають усіх прихильників прогресу і свободи без огляду на національність до спільного могутнього напруження всіх зусиль на захист культури» [1031]. Там же було дано оцінку антикультурній спрямованості фашистської ідеології [1031]. Підготовка, проведення і результати антифашистського конгресу діячів культури у Львові відіграли свою роль у боротьбі проти загрози фашизації польського суспільства [1031]. Свої сподівання «ліві» покладали на Радянський Союз.
Розглядаючи вплив політики українізації на розвиток культури, стан інтелігенції, її свідомість, самосвідомість та соціально-психологічні настрої, можна звернути увагу на такі моменти. По-перше, офіційна українізація відбувалася паралельно з процесом національно-культурного відродження, розпочатого національною інтелігенцією. Вона створила сприятливі умови для цього національно-культурного відродження. У практичних діях партійних органів щодо українізації спостерігалися два паралельних напрями: один — офіційна українізація в суворо окреслених рамках; другий - придушення або обмеження непідконтрольних прагнень національної інтелігенції до вільного національно-культурного самовизначення (цей напрям був пов'язаний з поширенням «класового підходу» до культури). По-друге, українізація, перекинувшись на освіту, науку і культуру, викликала серйозне піднесення національної самосвідомості української інтелігенції, яке згодом у тоталітарній державі довелося гасити жорстокими репресіями. По-третє, саме завдяки українізації в освіті вдалося закласти основу для змін у складі інтелігенції на користь корінної національності. Незважаючи на репресії 30-х pp. XX ст., знищення частини старої інтелігенції, її відтворення по всіх каналах відбулося з перевагою саме вихідців із українських верств. Нарешті, збігаючись у часі і просторі з процесами національного са-мовідродження, українізація багато в чому сприяла формуванню самобутньої літературно-художньої культури нової генерації, яка на пов-
Глава 9
ний голос заявила про себе у 1920-ті pp. і майже цілком була знищена в 30-ті. До того ж українізація як політико-культурологічний феномен привернула до себе увагу всіх видатних політичних і культурних діячів світу, що сприяло зв'язкам України зі світом.
9.3.3. Культура України кінця 30-х-80-хpp. XX cm.
Роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі чотирьох держав було пекучою проблемою не тільки для українців, а й для всієї європейської політики. Українське національне питання відбилося на внутрішньополітичному становищі в СРСР, Польщі, Румунії та Чехо-словаччині, а також на зовнішній політиці цих держав.
Трагічні події 30-х pp. XX ст. в радянській Україні сприймалися багатьма діячами культури, представниками інтелігенції інших країн з почуттям розчарування й пригнічення [29; 615]. З'єднання двох найбільших українських земель об'єктивно відповідало одвічному прагненню народу до соборності, тому факт злуки Наддніпрянщини і Наддністрянщини був із задоволенням сприйнятий більшістю українців. Але водночас ці перетворення відбулися практично без участі західноукраїнського населення, гасла возз'єднання були використані Сталіним для прикриття своїх злочинних намірів щодо національно-визвольного руху українців. Усе це зумовило суперечливі результати возз'єднання. Напад гітлерівців на СРСР 22 червня 1941 р. поклав початок новим, надзвичайно важким випробуванням в історії українського народу та його культури. На початку війни майже третина вцілілих українських літераторів пішли на фронт, пізніше в діючій армії перебувало дві третини письменників. Деякі з них брали участь у партизанській боротьбі [127]. 22 червня при Спілці художників УРСР було створено бригаду для виготовлення антифашистських плакатів. При АН УРСР організовано Науково-технічний комітет сприянню оборони. Відбувалася евакуація на схід закладів науки та культури, музейних цінностей. Радянська інтелігенція віддавала всі сили боротьбі з фашизмом. Під гаслом «Все для фронту, все для перемоги» розгортали свою діяльність в евакуації вчені, працівники культури.
Наприкінці Другої світової війни завершилося об'єднання українських земель у складі УРСР. Частина українців залишилася на етнічних землях Польщі, Чехословаччини, Румунії. Під виглядом боротьби з бандерівщиною маріонетковий уряд Б. Берута у Польщі в «найкращих» сталінських традиціях учинив депортацію українців у західні регіони Польщі. Після перемоги над фашизмом частина української інтелігенції сподівалася, що жахлива політика терору і репресій припиниться, що Україна, яка уславила себе в боротьбі із загарбниками, одержить можливості більш вільного національно-культурного розвитку. Але сталінське керівництво пильно слідкувало за тим, щоб розбуджена національно-патріотична свідомість не поширювалася, щоб
Формування історико-теоретичних основ української культури.»
зберігався тотальний контроль над думками і душами населення. Після короткотривалого перепочинку розпочалися нові акції, спрямовані проти інтелігенції та культури [922].
У другій половині 40-х pp. XX ст. продовжувалася відбудова матеріальної бази культури. За роки четвертої п'ятирічки практично повністю було відновлено діяльність закладів культури, науки і освіти [1032; 1033]. Це був результат героїчної праці українського народу, а також братерської допомоги, яку надали й інші республіки. В післявоєнні роки розкриваються літературні таланти О. Гончара та М. Стельмаха, виходять нові твори М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри. Серед музичних творів, які виникли в повоєнне десятиріччя, увагу привертали: 2-а симфонія К. Данькевича, симфонічні поеми «Пісня юнаків» та «Дніпро» С. Людкевича, опери «Молода гвардія» Ю. Мейтуса та «Богдан Хмельницький» К. Данькевича. Визнання здобули твори українських художників Т. Яблонської, В. Костецького, Ф. Манойла, гравюри та офорти В. Касіяна, М. Дерегуса, Л. Ловицького. Але на художній творчості не могли не позначитися згубні естетичні засади, пропаговані «мистецтвознавцями в цивільному» [924].
Таким чином, українська культура вийшла із важких воєнних випробувань знекровленою, зруйнованою, але живою. Подолавши роз'єднаність своїх земель, Україна здобула можливість відродити науку, освіту, мистецтво, спираючись на спільні зусилля Сходу і Заходу. На жаль, сталінізм не давав можливості повною мірою розгорнути широкомасштабні відроджувальні процеси. Спроби пробудження національної самосвідомості відразу придушувались, як і зв'язки з культурами інших країн світу.
Друга половина 1950-х та початок 1960-х pp. в Україні були часом поступового національно-культурного пробудження. Могутній імпульс цьому процесові надав XX з'їзд КПРС та офіційне засудження «культу особи» Сталіна. Наступні роки в Україні характеризувалися глибокими суперечностями. З одного боку, відбувалися процеси реабілітації, повернення в культуру спадщини репресованих митців. У цей час виникла нова генерація української радянської інтелігенції, яка шукала шляхи до джерел, вимагала повного знання вітчизняної історії, культури. Вийшли на творчу арену молоді поети: І. Драч, В. Коротич, В. Симоненко, В. Стус, Л. Костенко, Є. Сверстюк, які внесли новий плин у художнє життя. В «самвидаві» поширювалися есе В. Мороза («Хроніка опору», «Із заповідника ім. Бери»), твори Є. Сверстюка («Собор у риштованні»), М. Осадчого («Більмо»), І. Калинця, В. Стуса та інших, а також листи-протести до партійних і державних керівних органів проти нищення пам'яток української культури, репресій, русифікації [1034].
Виникло «українське поетичне кіно» — унікальне культурне явище, яке привернуло увагу творчістю С. Параджанова, Ю. Іллєнка, Л. Осики, І. Миколайчука, допомогло українській інтелігенції об'єднувати творчі зусилля. Але, з іншого боку, політичне керівництво, налякане зростанням
Глава 9
політичної активності, посилювало боротьбу з інакодумством, «націо- налізмом», під яким фактично розумілося прагнення до національної справедливості та реальної рівності або й просто всякий інтерес до національних проблем, власної історії, мови.
На зламі 1960-1970-х pp. в умовах застою, який починає визначати характер суспільного життя, утверджувалось зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що виявилось, зокрема, у звуженні сфери функціонування рідної мови, у забороні деяких художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідуванні діячів культури. Ця гірка чаша не обминула видатного сучасного скульптора, живописця, етнографа, заслуженого діяча мистецтв УРСР, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка І. Гончара, художників А. Горську, Л. Семикіну, О. Заливаху, Г. Севрук. В доробку художниці-кераміста Г. Севрук, наприклад, були твори, що належали до «Козацького циклу», але в період застою ця тема виявилася забороненою і талановитого митця виключили зі Спілки художників України, її творчість цілком ігнорувалась [1035].
Роки «застою» характеризувалися наростанням негативних тенденцій та явищ у суспільно-культурному розвитку республіки, офіційно впроваджуваний курс на «злиття націй» фактично перетворився на русифікацію освіти, преси, книговидавничої справи, театру. Монополізація матеріальних та організаційних умов художньо-творчої діяльності керівництвом творчих спілок не давала можливості знайти місце в художньому житті яскравим представникам творчої молоді [1036, 1037].
Як результат занедбання національної культури, неувага до її потреб розвивалася «масова культура» комерційного забарвлення або офіціозна псевдокультура. Тому Чорнобильська катастрофа 1986 р. була не просто трагічною за наслідками виробничою аварією, а й символом духовної катастрофи, яка зависла над українським народом та його культурою, свідоцтвом нагальності, невідкладності докорінних суспільно-економічних і культурних змін в УРСР [1038; 1039].
Але культура України другої половини 50-х - початку 80-х pp. XX ст. була сферою вияву її творчих сил. Розвиток науки, освіти, мистецтва в той час свідчив про потенційні можливості народу, про його потяг до реалізації себе в культурній творчості. Значними були досягнення науки. Вчені України зробили великий внесок у розвиток фізики, технічних та сільськогосподарських наук. Так, у 1964 р. у Фізико-технічному інституті АН УРСР побудовано найбільший у світі на той час прискорювач електронів. Школа академіка М. Глушкова була однією з най-впливовіших у кібернетиці. Україна стала світовим центром досліджень із техніки зварювання металу.
1950—1970-ті pp. були часом виходу узагальнюючих наукових праць у галузі суспільних наук, літературознавства і мовознавства. Було видано першу в історії українського народу україномовну універсальну енциклопедію, двотомний «Словник української мови», 8-томну (в 10 книгах)
Формування історико-теоретичних основ української культури-.
академічну «Історію Української PCP», 8-томну «Історію української літератури». Велика синтетична праця «Історія українського мистецтва» удостоєна в 1971 р. Державної премії УРСР. У кінці 1950-х — на початку 1960-х pp. побачили світ «Матеріали до вивчення історії української літератури» — цінне джерело, яке й нині залишається важливим посібником для кожного, хто вивчає історію української культури. Тоді ж було підготовлене фундаментальне академічне двотомне етнографічне дослідження «Українці», яке, на жаль, через мізерний тираж практично невідоме читачеві. Побачив світ перший радянський посібник з історії української культури (М. Марченко).
У 1960—1980-х pp. виникло багато яскравих художніх творів, які стали суттєвим внеском в європейську культурологічну скарбницю. Користувалися великою увагою читачів твори П. Тичини, В. Сосюри, М. Бажана. У цей час виявився яскравий талант Григора Тютюнника, якого літературознавці порівнюють з В. Шукшиним. Державну премію УРСР 1978 р. було присуджено (посмертно) автору яскравої національної дилогії «Лебедина зграя» і «Зелені млини». Світ давній і нинішній відкривали читачі в романах П. Загребельного, С. Скляренка. Вагомим був внесок у розвиток образотворчого мистецтва художників В. Касіяна, М. Глущенка, М. Дерегуса, В. Бородая, Т. Яблонської та ін. Широку популярність серед знавців і любителів музики здобули твори Г. Май-бороди і П. Майбороди, А. Кос-Анатольського, А. Штогаренка, Ф. Шамо, О. Білашата ін. Творча інтелігенція демонструвала свої надбання за межами СРСР [1040; 1041].
Особлива роль у часи «застою» належала театральному мистецтву. Одним із провідних театрів республіки був Київський державний академічний театр опери та балету Української РСР ім. Т. Шевченка. Його репертуар збагатився оперою «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, балетами «Легенда про любов» А. Меліковата «Світанкова поема» В. Косенка. Важливе значення мали Київський український драматичний театр ім. І. Франка, Київський російський драматичний театр ім. Лесі Українки, Харківський український драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка і Харківський російський драматичний ім. О.С. Пушкіна, Львівський український драматичний театр ім. М. Заньковецької. Лабораторією творчого пошуку наприкінці епохи «застою» став Київський молодіжний театр, коли його очолював яскравий режисер Лесь Танюк.
Незважаючи на важкі умови боротьби за свої права, українська культура продовжує розвиватися. В 1980-х pp. повернулися до творчості реабілітовані письменники. В процесі відродження української літератури й культури гідну роль відіграли «шістдесятники», загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Д. Павличко у своїх творах осудив байдуже ставлення до народу, України, рідної мови; Л. Костенко вела діалог минулого із сучасним, заглиблювалася в проблему обов'язку митця перед народом (роман «Маруся Чурай»); І. Драч розкривав непростий зв'язок науково-технічного прогресу з духовними цінностями нації (поема «Чорнобильська мадонна»), В. Голобородько філософськи осмис-
лив сенс людського життя; Р. Іваничук, використовуючи історичну тематику, розкрив правду про минуле українського народу («Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю») [1042].
Із середини 1980-х pp. починають заповнюватися «білі плями» в царині українського мистецтва, повертаються імена і твори митців, несправедливо репресованих, забутих. Так, більше півтора десятка років замовчувалась творчість талановитого живописця І. Кулика, лише в 1990 р. він дістав змогу організувати в Черкасах ретроспективну виставку, представивши на ній широкі полотна й етюди, пейзажі, жанрові картини, портретний живопис, натюрморти. Серед них: «Лісоруби», «Святковий день у селі Космачі», «ТЕ Шевченко в Корсуні», портрети К. Стеценка, І. Нечуя-Левицького, В. Стуса. Відомий нині своїми самобутніми творами художник С. Чуприна з Рівненщини, який за останні двадцять років створив найцікавіші картини «Перехід козаків через Степань», «Хрещення в Степані», «Берестецька битва 1651 р.» [1043].
Таким чином, розвиток української культури протягом останніх тридцяти років характеризувався спробою національно-культурного піднесення в часи «відлиги», а пізніше, коли цей процес, який сьогодні називають «задушеним відродженням», перервався, відбувалося поступове накопичення й узагальнення наукових і мистецьких надбань, які сприяли усвідомленню необхідності глибоких соціокультурних перетворень заради збереження українського народу та його культури, його входження у світову спільноту.