Культурологічні аспекти незалежної України у загальносвітовому контексті

Date: 2015-10-07; view: 470.

Перебудовчі процеси розпочалися в Україні із запізненням. Протягом 1986—1988 рр. спочатку в літературно-мистецькому середовищі та в культурницькій пресі, а потім у ширших колах інтелігенції розгорнулися дискусії. Велике значення для осмислення ситуації та усвідомлення завдань відіграла стаття Івана Дзюби «Чи усвідомлюємо ми українську культуру як цілісність?», де цій культурі поставлено діагноз — неповно-структурність як наслідок бездержавності [1044].

Помітні зміни відбувалися й у сфері художньої творчості. Хоча гор-бачовська політика «гласності та демократизації» не означала цілковитого скасування цензури та повної свободи слова й творчості, а лише принесла послаблення партійно-державного тиску на митців, у їх середовищі почалося значне пожвавлення. Однак практично вся культурна інфраструктура, як, втім, і вся економіка залишалися під державним контролем та керувалися в основному командно-адміністративними методами, а єдиними джерелами фінансування галузі культури залишалися державний та місцеві бюджети [1045].

Все ж поширеною є думка, нібито власне горбачовська «перебудова» спричинила глибоку економічну кризу, що охопила й галузь культури.

Формування історико -теоретичних основ української культури.-

Насправді в таких твердженнях є дві серйозні неточності: по-перше, непослідовні й половинчасті реформи стали лише каталізатором гли-бокої кризи, що віддавна назрівала, натомість «деградація культури» є насправді лише занепадом державно-комунальної культурно-просвітницької інфраструктури [1046].

1 грудня 1991 р. на референдумі проголошення незалежності підтримало понад 90 % українських виборців. Українська незалежність стала фактом міжнародної політики, але їй ще належало стати фактом повсякденного життя, зокрема культурного [1043]. Як зазначалося, в 1989— 1991 pp. питання культурної політики стали невіддільними від власне політики, більше того — висунулися на перший план. Однак націонал-демократи, що переживали пік свого політичного впливу, розглядали культуру скоріш як засіб боротьби за державність, аніж як самоцінне явище.

Націонал-демократи з їх ідеалізацією незалежної держави та рецидивами народницької недовіри до приватної ініціативи, вкупі з «партією влади» породили головний документ державної культурної політики цього часу — «Основи законодавства України про культуру», прийнятий Верховною Радою в лютому 1992 р. «Основи»* стали величезним кроком уперед порівняно з часом, коли культурна політика визначалася постановами ЦК КПРС. Тут було декларовано принципи державної політики в галузі культури, що загалом збігаються з міжнародно визнаними, однак серед головних пріоритетів названо «відродження й розвиток культури української нації», а також «утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті», що, як законодавчо зафіксоване положення, може в певних умовах стати підставою для запровадження цензури чи позбавлення підтримки певних мистецьких явищ, визнаних не досить високоморальними чи негуманістич-ними.

Українська Конституція, яку було прийнято влітку 1996 p., проголошує гарантії свободи мистецької творчості й широкий доступ громадян до всього комплексу культурних надбань народу, без огляду на політичні переконання. Але одночасно комерціалізація культури в Україні набуває гостріших форм, ніж у західних країнах з міцними традиціями приватного благодійництва та з продуманим правовим захистом «третього сектору» в культурі. У нас процес створення ефективного законодавства для неприбуткових та благодійницьких організацій лише розпочався, ще немає умов для того, щоб митець міг працювати творчо, не «продаючись» суто комерційному попитові. Ситуація ускладнювалась тим, що у централізованому СРСР домінувала «радянська культура», натомість українське часто самі українці сприймали як провінційне,

* До речі, на їх підмурках та з урахуванням накопиченого досвіду для обговорення широким загалом було надруковано, зокрема в газеті «Культура і життя», проект Закону України «Про культуру».

Глава 9

другорядне. Така ієрархія культурних цінностей вкарбувалася в масову ЇМ)' свідомість мільйонів, і тепер на українському культурному ринку й далі провідні місця посідає неукраїнська маскультурна продукція. Все це має прямі економічні наслідки - нові ринкові структури культурних індустрій формуються повільно [1046].

Високорозвинений американський ринок товарів уторував шлях до України. Для сучасної української молоді «найкращими» здаються не лише американські автомобілі, а й фільми, поп-співаки, кінозірки, а в результаті — принесені цими культурними продуктами життєві цінності та герої, часто вульгарного штибу. Проблема України, як і деяких інших держав, полягає в тому, що культурно-товарний обмін з іншими країнами світу, на жаль, має багато в чому однобічний напрям. Хоч він є наслідком втілення в життя принципів вільного культурного обміну, все ж він залишається неконтрольованим і необмеженим та відбирає у нас, як поки що слабшого партнера, значно більше, ніж дає, передусім — можливість органічного самостійного культурного розвитку. Тому висновок: аби не втратити свою унікальну культуру, слабші нації мають захищати свою економіку, культурно-дозвіллєву індустрію, але не через заборони та бар'єри, а через впровадження сприятливих податкових та інших механізмів для національного виробника культурно-мистецьких цінностей.

Двоїстою виявилася роль існуючих творчих спілок, побудованих за «галузевою» ознакою (письменників, композиторів та ін.). За успадкованою від радянського часу інерцією лише ці мистецькі об'єднання одержували фінансування з бюджету, незалежно від того, наскільки активною та мистецьки значущою була їхня діяльність. Керівництво «традиційних» спілок намагалося добитися законодавчого закріплення цього стану в нових умовах, аргументуючи це своїм великим внеском у збереження національної культури та виборювання незалежності, що викликало в нових мистецьких угруповань та асоціацій невдоволення і гостру критику. В цих умовах поширеною стала думка про «занепад української культури», хоч насправді можна говорити лише про господарський занепад державно-комунальної «галузі культури», цілком залежної від бюджетного фінансування та створеної свого часу передусім для ідеологічної обробки населення. Натомість у культурі, як такій, відбувалися складні, суперечливі процеси глибинної трансформації, які незавжди підтримувались відповідними законодавчими та господарчими акціями держави.

У роки незалежності Україна проходить тернистий шлях створення правових, управлінсько-адміністративних та фінансово-господарських умов задля збереження й розвитку своєї культури, духовних надбань українського народу, його кращих традицій і новацій. І вже сьогодні ми зрештою маємо певну інфраструктуру культури, яка робить можливим подальший духовний прогрес народу, використання для цього духовної скарбниці, витвореної нашими пращурами. Конституція України

Формування історико-теоретичних основ української культури...

проголошує гарантії функціонування і розвитку основи національної культури — української мови — як державної. Основний закон України визначає права і свободи творчості людини, збереження і охорону культурної спадщини, творче втілення нових духовних напрямів і тенденцій.

Сьогодні всі галузі культури України охоплені докорінним реформуванням, яке передбачає передусім певні зміни в структурі організації культурного процесу, піднесенні ролі культури в державотворчих процесах та утвердженні національної свідомості. Майже 44 тис. установ і закладів культури України переживають зараз період реформ. На стані розвитку сучасної української культури не могли не позначитися складні і часто суперечливі процеси у суспільній свідомості, які пов'язані зі змінами в соціально-політичному та економічному житті України. Як і раніше, заклади культури продовжують орієнтуватись виключно на державне фінансування, обсяги якого щорічно зменшуються. І в цій ситуації мистецькі та культурологічні заклади, колективи мають знаходити нові форми роботи, альтернативні позабюджетні джерела фінансування.

Процес реформування відбувається і в галузі освіти, яка готує фахівців для вирішення майбутньої долі нашої культури. Цей процес іде важко, боляче і з певними втратами, які так відчутні у сфері мистецтва. Відсутність коштів часто веде до унеможливлювання навчання талановитої молоді, особливо якщо це навчання платне. Не менш загрозливе становище і професорсько-викладацького складу навчальних закладів. Необхідно зберегти та залучити до творчо-наукової діяльності кращих митців, діячів мистецтв, чимало яких знані й відомі світовому загалу.

Відомо, що в часи економічної скрути передусім страждають культура, наука, освіта і медицина. І все ж таки в останні десятиріччя в Україні вдалось створити і зберегти досить ефективну систему мистецької та культурологічної освіти — від дитячих естетичних, хореографічних, мистецьких, музичних шкіл, училищ до вищих навчальних закладів культури і мистецтв. Нині в Україні є понад 25 тис. масових бібліотек і 23 тис. закладів клубного типу, понад 100 державних театрів, мережа концертних організацій, численні творчі художні колективи, мистецькі школи, які відомі далеко за межами України [1046]. Здійснюються заходи із збереження духовної спадщини, зокрема традиційних культур етносів і народів, які мешкають в Україні. Чимало зроблено і у створенні єдиного загальнодержавного культурного простору, правового поля, утвердженні української мови як важливого чинника розвитку культури і мистецтва [1046-1048].

Шукаючи свій шлях розвитку культури, український народ не цурався і не цурається наслідувати кращі здобутки своїх історичних сусідів, надбання європейських народів. Поряд з проблемою збереження народної культури, духовного надбання минулих поколінь виникають і вирішуються питання інтеграції на підвалинах загальнолюдських

Глава 9

цінностей, які об'єднують нас з європейською, світовою культурною спільнотою. На цьому шляху особливу увагу приділяємо вихованню творчої молоді в атмосфері поєднання високої духовності, національної свідомості та світових культурних надбань [23].

Кризова ситуація, в якій опинилася на сучасному етапі Україна, вимагає пошуку шляхів подолання негативних тенденцій соціально-економічного та духовного розвитку, які заважали процесу культуротворчого інтегрування в європейську спільноту. Сьогодні культурний розвиток України визначається такими головними чинниками та тенденціями [28]:

1) Інфраструктура культури в Україні є досить розвиненою, як на східноєвропейські стандарти, але водночас — досить закоснілою, технічно та морально застарілою. Сильний відбиток на неї наклали колишній суспільний лад та притаманна йому культурна політика; наслідком цього є орієнтованість на централізоване управління та пряме бюджетне утримання, помітний дефіцит власної ініціативи закладів культури, їхня непідготовленість до існування в умовах суспільного і господарського плюралізму та вільного ринку.

2) Останні роки (горбачовська «перебудова» та перші роки української незалежності) характеризувалися, з одного боку, застоєм і навіть симптомами розкладу традиційно централізованої, одержавленої галузі культури, спричиненими глибокою економічною кризою (держава вже нездатна утримувати інфраструктуру культури хоча б на колишньому рівні, не кажучи про її розвиток) та помітним збайдужінням посткомуністичних керуючих еліт до культури як політичного чинника, як засобу ідеологічної обробки населення. З іншого боку, демократизація суспільного та господарського життя спричинила появу перших пагонів нової, недержавної культурної інфраструктури, яка, втім, охоплює поки що лише окремі її ділянки (образотворче мистецтво та його ринок, шоу-бізнес, частково театр та ін.) і у найближчому майбутньому не зможе, вочевидь, замінити собою державно-комунальну інфраструктуру. Однак ці процеси трансформації попри свій об'єктивний та загалом непередбачуваний характер відбуваються здебільшого стихійно, при інерційній, часто непослідовній політиці держави та практичній відсутності єдиної регіональної політики в Україні. Це пояснюється як другорядністю культурної проблематики в очах керуючих кіл, так і браком чітких уявлень про те, як слід трансформувати культуру, і не лише серед широких мас, а й у самому культурно-мистецькому середовищі. Поки що продовжує домінувати думка, що більшість проблем культури можна вирішити простим збільшенням бюджетних асигнувань, а обов'язок самої культури полягає в тому, аби слугувати незалежній Українській державі більш-менш так само, як вона раніше слугувала радянському режимові.

3) Поглибився інтерес до джерел історії та культури України, до проблеми самовизначення людини в культурі [518], розвивається потяг до традиційної народної культури, до найкращих зразків фольклору; на

Формування історико-теоретичних основ української культури...

цьому ґрунті виникає концептуальний «неофольклоризм» у поезії, жи-вописі, музиці як свідоме втілення в художній творчості народного етичного та естетичного ідеалу. Повернуті до української культури насильно вилучені з неї імена визначних діячів — В. Винниченка, М. Гру-шевського, М. Хвильового, М. Куліша, В. Підмогильного, М. Бойчука, П. Холодного, їхня творчість стає важливим фактором сучасного духовного життя; увійшли до культурного обігу твори наших сучасників, які знаходилися під забороною, писалися «до шухляди» — О. Гончара, І. Дзюби, Є. Сверстюка, В. Стуса, М. Руденка та ін.

4) Відроджено або створено громадські організації та установи, покликані вести просвітницьку роботу, пропагувати, вивчати історію і сьогодення української культури: Товариство української мови ім. Т. Шевченка, «Просвіта», культурологічне товариство «Спадщина», Наукове товариство імені Т. Шевченка, Міжнародна асоціація україністів тощо. Виникають нові форми культурно-освітньої і бібліотечно-інформаційної справи, пов'язані зі зростанням потягу мас до самоосвіти та вдосконалення власних знань, умінь і навичок у різних галузях науки і культури, зацікавленістю людей до відродження народних свят, обрядів, звичаїв.

5) Розвиваються краєзнавчі та народознавчі дослідження, які допомагають конкретніше усвідомити регіональні та етнографічні особливості національної культури українців та культур інших народів, що мешкають на території України. Актуальними стають проблеми підвищення культури міжнаціональних стосунків та міжнаціонального спілкування, розвивається прагнення інших народів до національно-культурної автономії, до утворення власних культурницьких організацій.

6) Поглиблюються зв'язки української культури з культурою діаспори, розпочинається процес плідного обміну збереженими цінностями та власними унікально-неповторними досягненнями, зникає політизо-вана упередженість щодо наукових українознавчих студій за кордоном, вони починають входити в культурне життя народу України [524].

7) Зростає роль церкви в процесах соціального та духовного розвитку: відроджено Українську греко-католицьку (уніатську) церкву, заборонену після Другої світової війни, та Українську автокефальну православну церкву. Але водночас міжконфесійна ворожнеча загрожує стати дестабілізуючим чинником громадського життя, може негативно вплинути на процеси культурного розвитку [1043].

Об'єктивний аналіз сучасного становища та перспектив розвитку українського суспільства загалом і його культурної сфери зокрема показує, що лише «косметичний ремонт» чи ідеологічне перефарбування дотеперішньої культурної політики — справа безперспективна з кількох причин.

По-перше, українське суспільство, яке стає дедалі відкритішим і демократичнішим, уже не задовольниться «державною культурою», а ринково-орієнтована українська економіка не буде її утримувати так,

Глава 9

як це раніше робила командна економіка. До того ж культура радянсь-даіУ' кого типу могла успішно існувати лише через брак будь-якої конкуренції, чого вже, вочевидь, не буде. По-друге, найбільш динамічна й творча частина культурно-мистецького середовища не погодиться з «одержавленням» культури й мистецтва, не перетвориться на слухняних обслуговувачів державної пропагандистської машини.

Все це свідчить про необхідність реформ у культурній сфері, стрижнем яких має стати реформування культурної політики. Водночас ясно, що за будь-яких реформ повинні зберегтися державне фінансування як головне джерело підтримки культури (незалежно від форм власності та господарювання), а також переважна частина матеріально-технічної інфраструктури культури.

Процес реформування культурної сфери мав би включати такі головні моменти:

— формування нової законодавчої бази для культури, мистецтва, суміжних сфер суспільного життя, яка б відповідала сучасним світовим вимогам та українським особливостям і узгоджувалась із законодавством про «неприбуткові» організації як серцевиною такого законодавства;

— реорганізація державних та регіональних інституцій, які донині «керували культурою», аби спрямувати їхню діяльність на рейки підтримки культури як такої, незалежно від підпорядкування та форми власності;

— реорганізацію майнових та фінансово-господарських взаємин у культурній сфері в напрямі трансформування культурної інфраструктури в складову «третього сектору суспільного виробництва»;

— заохочення недержавних, незалежних культурно-мистецьких організацій (спілок, фундацій, професійних гільдій, творчих колективів), які забезпечуватимуть здоровий розвиток культури через різноманітність творчих, господарських, адміністративно-правових форм її існування;

— гуманізація культурного життя і передусім у сфері освіти та науки [1;8];

— створення режиму здорового протекціонізму щодо вітчизняної культури, національної культурно-мистецької продукції, аби забезпечити їх конкурентоспроможність, не допустити нової «культурної колонізації» України, сприяти її входженню в континуум світових культур.

Таким чином, ми стоїмо сьогодні на порозі великих зрушень у розвитку української культури. Багатовіковий досвід її розвитку, в якому були часи піднесення і занепаду, розквіту і згасання, свідчить, що наша культура має сили та резерви для виходу з кризового стану, але це потребуватиме максимально зосереджених зусиль всього народу, державної та міжнародної підтримки, докорінних змін у сучасній культурній сфері. Стає зрозумілим, що глибинна структурна перебудова всіх сфер життя українського народу, включення в загальноєвропейську та загальносвітову цивілізацію неможливі без концентрації громадської уваги на культурній роботі, без визнання пріоритетності вирішення

Формування історико-теоретичних основ української культури...

завдань духовного оновлення країни. Письменник Р. Іваничук влучно зазначив: «24 серпня 1991 року Україна раптово перемістилася з Азії в -rf' Європу, і хоч Європа вважається світовою модницею, все ж вона оцінюватиме нас за нашим розумом. Що ми бідні — всі бачать, що ми потенційно багаті — теж усі знають, але шануватимуть нас європейські народи не за наші скарги на злидні, не за наш традиційний український мазохізм і навіть не за матеріальний достаток, що є річчю набутною, а передусім за рівень просвіченості наших громадян» [1049].

Незважаючи на серйозні проблеми і згадані вище негаразди, культура України була й залишається яскравим явищем світової культури, становить ще невикористаний резерв у загальнолюдській цивілізації [15].

У другій половині XIX - на початку XX ст. розвиток української культури був зумовлений тим, що українські землі знаходилися у складі двох імперій — Російської та Австро-Угорської. Вони гальмували суспільний культурно-економічний розвиток, прирікали український народ на економічне й духовне зубожіння та національний тиск. У той же час саме цей чинник давав хоч і крихітну, але змогу українській культурі бути причетною до цивілізаційних процесів, відчувати биття світової культури. І це сприяло прискоренню культурологічного самоутвердження України в контексті світової культури.

Історія української культури в XX ст. — це доба складного і суперечливого розвитку, який, з одного боку, все тісніше та глибше включав Україну до загальносвітового культурного процесу, а з іншого — у воєнних та суспільно-політичних колізіях ламав фундаментальні засади національного народного буття, нищив витвори культури й самих її носіїв — як творців матеріального добробуту, так і представників духовної сфери. XX ст. являє нам своєрідне «коливання маятника» від всебічного розвитку культури доби національного відродження до занепаду, виродження та асиміляційних процесів. Історія української культури XX ст. в той же час це - і свідчення незламного духу народу, його інтелігенції, який, незважаючи на скрутні, часто драматичні обставини існування, постійно тяжів до збереження власної мови, історичної пам'яті, мистецьких надбань минулих часів та до витворення нових культурних цінностей, які своїм неповторним національним колоритом зробили вагомий внесок у скарбницю світової культури.

Серед найдискусійніших проблем культурно-політичної історії України кінця XIX - першої третини XX ст. залишається вивчення суті й оцінки так званої «українізації». З одного боку, її характеризують як «розквіт, стрімкий розвиток» в культурі, з іншого — як жупел «насильницької українізації», яким політики і сьогодні лякають як російськомовне, так і населення інших національностей в Україні. Дослідження дово-

15 5-560 449

Глава 9

дить, що процес українізації як такий зародився ще наприкінці XIX ст. і має дві полярні оцінки у сприйнятті — позитивну, при якій українізацію обґрунтовано розуміли як об'єктивний процес, і надумано-нега-тивну, коли її розглядали як насильну денаціоналізацію, асиміляцію українського населення. До речі, цей процес отримав широкий світовий резонанс, що відбилося у чисельній літературі як у країні, так і за кордоном.

Національно-демократичні події та громадянська війна в Україні стали зламними в історії культури України та вплинули на інші країни світу. Падіння російського царату, розпад Австро-Угорської імперії, боротьба за національну державність та визначення її соціального змісту справили надзвичайно серйозний, але знов-таки суперечливий вплив на культурний розвиток українського народу. З одного боку, в цей час зроблено значні кроки до становлення державних форм організації культурного процесу, піднесення національно-культурного життя. З іншого — розрив поступовості розвитку, фатальні події братовбивчої війни призвели до того, що нових, яскравих, здатних пережити випробування часом національних творів мистецтва з'явилося небагато, а велика кількість дійсно визначних пам'яток історії та культури була втрачена у безодні громадянської війни або вивезена за кордон. Щоправда, Україна зробила свій внесок у світову культурологічну скарбницю завдяки новому етапу національно-культурного відродження. За всіма цими культуротворчими процесами стояли кращі представники інтелігенції України. Одні з них, рятуючись від переслідувань і голоду, змушені були поповнити лави митців і науковців за кордоном, а інші попри всі негаразди продовжували зберігати та збагачувати культурні надбання народу.

У 30-ті pp. XX ст. процес монополізації радянською системою, її державно-партійним апаратом основних сфер культури, духовного життя українського суспільства призвів до драматичних наслідків. Переплавляючи у собі суспільні цінності і змішуючи їх зі шлаком партійних завдань, ця система відливала стерилізовану ідеологічну матрицю, в якій викристалізовувалось та уніфіковувалось духовне життя країни. Ці роки стали для української культури зловісною Голгофою, хресним шляхом, пройденим з вини антинародної, антинаціональної політики радянської держави сталінських часів. Процеси українізації було на-сильницьки припинено, її ініціаторів та ідеологів репресовано, зведено майже під корінь представників свідомої національної інтелігенції.

У кінці 30-х — середині 50-х pp. XX ст. Україна фактично втрачає культурні зв'язки з іншими країнами, а її культурологічна і національна самоіндефікація опиняється під загрозою. Роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі СРСР, Польщі, Румунії та Чехословач-чини було гострою національно-культурною проблемою не тільки для українців, а й для всієї європейської політики. І навіть у кінці Другої світової війни, коли завершилось об'єднання українських земель у

складі УРСР, стан національної культури та інтелігенції не покращився. Продовжились акції, спрямовані проти української інтелігенції та культури.

Друга половина 1950-х — 1980-ті pp. привели до поступового національно-культурного відродження України. Певне пожвавлення культурологічного процесу в Україні активізувало творчі зв'язки з культурами слов'янських народів, передусім країнами так званого «соціалістичного табору». Разом з тим, ослаблення, а потім і падіння комуністичних режимів, сприяло налагодженню взаємних культурних стосунків з народами близького й далекого зарубіжжя.

З 1991 р. українська незалежність стає фактом світової політики, але їй ще належало стати фактом культурно-цивілізаційного розвитку. В Україні почався процес долання культурологічної ізоляції та поступового входження в глобально-цивілізаційний контекст. Україна, яка 60 років тому стала співзасновницею ООН, поступово повертається у світове співтовариство, його культурологічний простір.

Глава 10

Співіснування культур і поліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації