Людина і етнос

Date: 2015-10-07; view: 439.

Історико-культурологічні аспекти етнічного чинника

У цьому розділі ми будемо виходити з гуманістичних положень, що людство — це єдиний організм; істина, знайдена людьми однієї культури, рівною мірою належить усім. Кожна з націй відповідає за збереження своєї частки загальнолюдської істини і зобов'язана знайомити з нею все інше людство. Захист цієї істини, захист культури, яка цю істину породила, не є «вузьколобим націоналізмом» і «шовінізмом», це — відстоювання культурної спадщини, яка рівною мірою належить усьому людству [12; 14; 15; 23; 221; 267-269; 510; 524; 588; 709].

У другій половині XX ст. у світовому масштабі намітилися процеси, характерна ознака яких — сплеск усвідомлення своєї етнічної ідентичності — належності до певного етносу (етнічної спільності). Але у світовій науці широке визнання одержав ще один підхід до вивчення етнічних спільностей: як соціальних конструкцій, що виникають та існують у результаті цілеспрямованих зусиль політиків і творчої інтелігенції для досягнення колективних цілей, насамперед забезпечення соціального комфорту в межах культурно-однорідних співтовариств [517; 518; 1050].

Однак в історико-культурологічному підході важливі не відмінності — дійсно радикальні — між підходами до інтерпретації етносу; не настільки істотно, чи представляють етноси споконвічну характерис-

Співіснування культур і поліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

тику людства, або вони створені зацікавленими в цьому ідеологами. Більш важливе те спільне, що є у всіх підходах — від батьків-заснов-ників психології народів М. Лацаруса і Г. Штейнталя до Л. Гумільова — визнання того, що етнос є для індивідів психологічною спільністю, а етнічна ідентичність — одна з його характеристик (або навіть єдина).

З погляду історичної культурології не дуже важливо й те, на основі яких характеристик формується усвідомлення етнічної належності. Ет-нодиференціюючими характеристиками, тобто такими, що відрізняють даний етнос від усіх інших, можуть виступати різні характеристики духовної культури: мова, цінності й норми, історична пам'ять, релігія, уявлення про рідну землю, міф про спільних предків, національний характер, народне й професійне мистецтво. Список цей нескінченний.

Значення і роль ознак у сприйнятті членів етносу змінюються залежно від особливостей історичної ситуації, від стадії консолідації етносу, від специфіки етнічного оточення. Етнодиференціюючі ознаки майже завжди відбивають певну об'єктивну реальність, частіше всього елементи духовної культури. Але образ може бути або більш-менш адекватним, або більш-менш перекрученим, навіть помилковим. Інакше кажучи, етнічна спільність - це насамперед спільність уявлень про які-небудь ознаки, а не сама по собі культурна відмінність. Зовсім не випадково спроби визначити етнос через певні ознаки постійно зазнавали невдачі тим більше, що з уніфікацією культури кількість етноди-ференціюючих ознак неухильно скорочується.

Отже, з позиції культурології можна визначити етнос як сталу у своєму існуванні групу людей, які усвідомлюють себе її членами на основі будь-яких ознак, що сприймаються як етнодиференціюючі. Процес зростання етнічної ідентичності населення багатьох країн на всіх континентах спочатку навіть одержав назву етнічного парадоксу сучасності, тому що він є супутником наростаючої уніфікації духовної і матеріальної культури. Зараз етнічне відродження розглядається як одна з основних особливостей розвитку людства другої половини XX — початку XXI ст. Майже повсюдний інтерес до своїх коренів у окремих людей і цілих народів виявляється в найрізноманітніших формах: від спроб реанімації стародавніх звичаїв і обрядів, фольклоризації професійної культури, пошуків «загадкової народної душі» до прагнення створити або відновити свою національну державність.

Але якщо в житті сучасної людини усвідомлення своєї належності до певного народу, пошуки його особливостей, у тому числі й особливостей психіки, має настільки велике значення і настільки серйозно впливає на відносини між людьми — від міжособистісних до міждержавних, то цілком гостро постає питання вивчення психологічного аспекту етнічного чинника. Серед багатьох питань, що потребують відповідей культурологів та етнопсихологів, є ті, що порушені в цьому розділі: які психологічні причини зростання етнічної ідентичності в наш час; чому саме етнічні спільноти часто виявляються аварійними групами

Глава 10

підтримки в ситуації гострої соціальної нестабільності; які стратегії ви- користовуються людьми для підтримки позитивної етнічної ідентичності? У світовій науці існує декілька концепцій етнічного відродження другої половини XX ст. Численні культурологічні школи пояснюють зростання етнічної ідентичності по-різному:

а) реакцією відсталих у розвитку народів на етнокультурний поділ праці, що породжує економічну і технологічну експансію більш розвинених народів;

б) світовою соціальною конкуренцією, внаслідок якої інтенсифікується внутрішньоетнічна взаємодія, незважаючи на уніфікацію матеріальної і духовної культури;

в) підвищенням впливу великих соціальних груп в економіці та політиці й полегшенням процесів їх згуртування завдяки засобам масової комунікації. При цьому стверджується, що саме етнічні спільності знаходяться в більш вигідному становищі, ніж інші великі групи, наприклад класи.

Ми не будемо аналізувати досягнення і вади цих культурологічних концепцій, тому що в будь-якій із них, як справедливо відзначає А. Су-соколов [1051], етнос розглядається як група, покликана забезпечувати економічні й політичні переваги. А в культурологічному підході етнос цікавить насамперед як психологічна спільність, здатна успішно виконувати важливі для кожної людини функції: 1) орієнтувати в навколишньому світі, надавати відносно впорядковану інформацію; 2) визначати спільні життєві цінності; 3) захищати, відповідаючи не тільки за соціальне, а й за фізичне самопочуття.

Людині завжди необхідно відчувати себе частиною «ми», і етнос — не єдина група, в усвідомленні належності до якої людина шукає опори в житті. Серед таких груп можна назвати партії, церковні організації, професійні об'єднання, неформальні об'єднання молоді. Опора виявляється не досить стійкою, адже склад груп постійно оновлюється, терміни їх існування обмежені в часі, саму людину можуть за якісь провини з групи виключити. Усіх цих недоліків позбавлена етнічна спільність.

Звичайно, крім етнічних, є й інші стабільні великі групи. Ще більше їх існувало на попередніх етапах розвитку людства. У традиційних суспільствах і зараз є групи, які краще, ніж сучасні етноси, виконують ціннісно-орієнтаційну і захисну функції. Так, інформація, яку від них одержують, не тільки однорідна та впорядкована, а й вимагає однозначного, точного виконання великої кількості обрядів, що супроводжують кожний етап життя людини від народження до смерті, а також усю його господарську діяльність. Культури таких груп, тобто культури, орієнтовані на предків і традиції, американський етнолог М. Мід назвала постфігуративними [356].

Сучасні етнічні спільності не мають настільки незаперечних традицій і стабільної картини світу, багато елементів їхніх культур розмива-

Співіснування культур і поліетносфера в добу цивіпізаційної глобалізації

ються — інтернаціоналізується господарська діяльність, житло, їжа, мистецтво. Етноси значною мірою відірвані від традицій, поведінка предків не розглядається членами групи як еталон. Відповідно до термінології М. Мід, це конфігуративні культури, у котрих пріоритетною моделлю поведінки для людей стає поведінка їх сучасників [356].

Але американська дослідниця прогнозувала появу ще однієї культурної норми — префігуративних культур, де ні предки, ні дорослі сучасники, а сама дитина визначає відповіді на сутнісні питання буття. У цьому випадку дорослі не бачать повторювання у житті молодих їх власного досвіду. Життя батьків не є моделлю для дітей, відбувається розрив поколінь. Діти немовби говорять батькам: ти ніколи не був молодим у світі, де молодий я.

У житті сучасного суспільства можна виявити свідчення того, що прогноз М. Мід збувається. Тенденція до зростання впливу однолітків на процес формування ціннісно-нормативних орієнтацій підлітків ідо одночасного зниження впливу сім'ї зафіксована і в емпіричних дослідженнях інших соціальних психологів. Так, Є. Авдуєвська і С. Баклу-шинський виявили досить яскраві, хоча статистично і не значимі зміни в соціальній мережі підлітків: від 1991 до 1993/94 pp. частка однолітків у ній зросла з 42 % до 50 %, а частка сім'ї знизилася з 50 % до 41 % [1052].

Але якби прогнозування американської дослідниці справдилося цілком, людство зникло б з території Землі. Незважаючи на будь-які інновації, людству, щоб самовідтворюватися і саморегулюватися, необхідно зберігати зв'язки між поколіннями [221; 510]. Не випадково і результати згаданого дослідження Є. Авдуєвської і С. Баклушинського свідчать про те, що навіть в умовах швидких соціальних змін підлітки, хоча й інтенсифікують зв'язки з однолітками, але орієнтуються насамперед на норми і цінності дорослих.

Отже, ми виділили одну з культурологічних причин зростання етнічної ідентичності у другій половині XX ст. — пошук орієнтирів і стабільності в перенасиченому інформацією і нестабільному світі.

Друга психологічна причина лежить на поверхні, ЇЇ наявність не вимагає особливих доказів. Це — інтенсифікація міжетнічних контактів як безпосередніх (трудова міграція, студентські обміни, переміщення мільйонів емігрантів і біженців, туризм), так і опосередкованих сучасними засобами масової комунікації від супутникового телебачення до мережі «Інтернет». Повторювані контакти актуалізують етнічну ідентичність, тому що тільки через порівняння можна найбільш чітко сприйняти свій «американізм», «єврейство» тощо як щось особливе.

Культурологічні причини зростання етнічної ідентичності однакові для всього людства, але особливої значимості етнос набуває в епоху радикальних соціальних перетворень, які викликають соціальну нестабільність. У таких випадках при переживанні епохи соціальної нестабільності такими групами стають міжпоколінні спільності — сім'я та етнос.

Глава 10

З усвідомленням своєї належності до етносів люди, що втратили опору в житті, пов'язують пошуки виходу із становища соціальної безпорадності, прагнуть знайти психологічну безпеку і стабільність, відчути себе частиною спільності з привабливими ознаками.

Ідеться насамперед про процеси категоризації, соціальної ідентифікації і соціальної диференціації (на «ми» і «вони»), якщо використовувати категоріальну сітку англійських дослідників А. Тешфела і Дж. Тер-нера, що широко застосовується у світовій соціальній психології [1053]. Вони висунули загальний психологічний принцип, відповідно до якого диференціація (або оцінююче порівняння) груп нерозривно пов'язана з іншим когнітивним процесом — груповою ідентифікацією. Або, за влучним висловом російського дослідника Б. Поршнева, «...будь-яке протиставлення об'єднує, будь-яке об'єднання протиставляє, міра протиставлення є мірою об'єднання* [1054].

Етнічна ідентичність — складова соціальної ідентичності особистості, психологічна категорія, зміст якої — усвідомлення своєї належності до певної етнічної спільності. У її структурі звичайно виділяють два основних компоненти - когнітивний (знання, уявлення про особливості власної групи й усвідомлення себе її членом на основі певних характеристик) і афективний (оцінка якостей власної групи, відношення до членства в ній, значимість цього членства). Деякі автори вважають компонентом соціальної ідентичності поведінку, розуміючи її як реальний механізм не тільки усвідомлення, а й прояву себе членом певної групи [1055].

Останніми роками особливу увагу дослідників привертає такий аспект формування етнічної ідентичності: поява у індивіда почуття незмінності й усталеності етнічних характеристик — етнічна константність [1056]. Як свідчать емпіричні дані, формування етнічної константності відбувається подібно до процесу засвоєння сталості статевих і расових ознак. Серед сучасних дослідників немає єдності в питанні про послідовність виникнення когнітивних і афективних компонентів [1057].

Крім численних обставин індивідуального людського життя, на формування і прояв етнічної ідентичності впливає багато чинників, зумовлених особливостями соціального оточення і міжгрупових відносин. Серед найважливіших виділяють [517]:

1) глобальні зміни в соціально-політичній сфері й пов'язані з ними зміни в міжетнічних відносинах;

2) гетерогенність / гомогенність етнічного оточення.

Що стосується першої групи чинників, то значимі події в соціальній сфері можуть сприяти інтенсифікації етнічної ідентичності цілого народу [1058]. У цій ситуації етнічна ідентичність пробуджується у «пригноблених» етносах, але це може супроводжуватися формуванням негативних гетеростереотипів і ростом негативних почуттів, пов'язаних з етнічною належністю, а також загостреним сприйняттям дискримінації і збільшенням культурної дистанції з «титульним» етносом. Таким чином, може проявитися «синдром нав'язаної етнічності» [1059].

Співіснування культур і паліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

Отже, етнічна ідентичність більш чітко усвідомлюється, а знання про відмінності між групами набуваються раніше, якщо людина живе в поліетнічному середовищі. Але наскільки точні ці знання і наскільки позитивні соціальні установки, багато в чому залежить від того, до якої групи вона належить — більшості або меншості. Британські соціальні психологи виявили, що діти пакистанських іммігрантів у Шотландії здобувають уявлення про етнічні групи раніше, ніж діти шотландців, що є групою етнічної більшості. Діти з групи меншості неминуче інформовані про домінантну культуру як через засоби масової комунікації, так і через особисті контакти. А їх однолітки з групи більшості можуть взагалі не мати інформації про пакистанську культуру, якщо вони не мають сусідів цієї національності. Вони спілкуються переважно всередині своєї групи, а контакти з національними меншостями відбуваються у контексті домінування норм їхньої культури [1057]. Але навіть якщо членам групи меншості відомо про відмінності між двома культурами, це зовсім не означає, що вони обов'язково визнають свою належність до меншості.

У численних дослідженнях розвитку етнічної ідентичності, що проводилися у США, Великій Британії, Новій Зеландії, дошкільникам пред'являли набір ляльок або картинки із зображенням людей різних рас і національностей та пропонували вибрати ті, що більше схожі на них самих. Діти з груп меншостей часто вибирали «неправильні» стимули, наприклад, чорні діти вибирали білих ляльок. А білі діти вибирали ляльок, дійсно схожих на них.

З віком і розвитком етнічної ідентичності у членів етнічних меншостей звичайно відбувається зрушення до «внутрішньогрупової орієнтації». У таких випадках завжди можливий прояв націоналізму [1060].

Інакше кажучи, в індивіда цілеспрямовано формується позитивна етнічна ідентичність. І все-таки у разі несприятливого міжгрупового порівняння члени етнічних меншостей мають широкий вибір стратегій при визначенні етнічної ідентичності.

Перша стратегія — найприродніша для людини — полягає у прагненні зберегти або відновити позитивну етнічну ідентичність, що дає відчуття психологічної безпеки й стабільності. Для цього вони використовують стратегію соціальної творчості, яка передбачає перегляд критеріїв порівняння. Основні форми цієї стратегії такі:

а) пошук нових основ для порівняння. З проявом даної стратегії ми зустрічаємося в автостереотипах груп, що зазнали поразки в економічному змаганні. Групи із більш низьким статусом мають тенденцію характеризувати себе з погляду добросердя. Приклад успішного використання критеріїв для порівняння — рух «чорне — це прекрасно» у 1970-ті pp. у США. Він сприяв тому, що ідентичність афроамериканської меншості стала набагато позитивнішою, а маленькі чорні діти перестали вибирати білих ляльок, як найпривабливіших і схожих на них;

б) вибір для порівняння ще менш успішних або ще більш слабких груп і відновлення таким чином суб'єктивного благополуччя. Так, східні

Глава 10

німці після об'єднання Німеччини виявилися на нижчому щаблі соціальної ієрархії, ніж західні, але своє невдоволення вони направили не на могутню державу і не на домінантну групу західних німців. Для порівняння вони знайшли ще більш уразливі групи іноземних робітників (в'єтнамців, турків та ін.). Із цим пов'язане зростання упереджень і агресивних актів проти іноземців у східних землях ФРН.

Приймаючи етнічну ідентичність, члени дискримінованих груп меншості можуть вибрати й іншу стратегію - прийняти правильну са-моідентифікацію разом із негативною оцінкою групи. При цьому в них формується негативна етнічна ідентичність. Але приймаючи негативну самоідентифікацію, людина може по-різному реагувати на негативні оцінки свого етносу. Вона може відносити їх до інших членів своєї групи, але не до самої себе, встановивши психологічні межі між ними і собою.

Зберігання себе як особливої групи допускає і формування ідентичності за негативним принципом: «нехай ми такі погані, але це дійсно ми». Подібне афективне підкреслення належності виявлене у Франції у вихідців із країн Північної Африки [1056].

Третя стратегія полягає у спробі перемінити групу. Якщо розглядати етнос як біосоціальний організм, то він виявляється групою з нульовим рівнем міжгрупової мобільності: ніхто не може вибирати етнічну групу, до якої хотів би належати, етнічність є успадкованою якістю. Однак у наш час рідко хто, дотримуючись настільки крайньої точки зору, визначає етнічну належність людини по «крові». Більшість дослідників вважає її, скоріше, приписуваною, ніж успадкованою якістю. Як уже зазначалося, у процесі соціалізації та інкультурації суспільство «приписує» дитину до певного етносу. Внаслідок цього у більшості людей проблеми вибору не виникає, але багато хто, насамперед члени груп меншості та вихідці з міжетнічних шлюбів, проходять через «постійний внутрішній референдум» на лояльність до тієї або іншої спільності. У них у процесі етнічної ідентифікації, крім критерію приписування (ким їх сприймають інші), велика роль належить і критерію внутрішнього вибору (ким вони самі себе усвідомлюють). Належність людини до народу визначається не біологічною спадкоємністю, а свідомим прилученням до тих культурних цінностей і святинь, що становлять зміст історії народу: «Людина, дійсно, сама духовно визначає себе, відносить себе до даного народу, вона може навіть «перемінити» народ, увійти до складу і духу іншого народу, однак знову не «довільно», а через наполегливу працю, перетворення того духовного укладу, що її детермінує» [1061].

Критерій приписування особливо важливий, коли етнічність виявляється в дуже явних фізичних характеристиках, наприклад расових відмінностях. Навіть люди, що мають об'єктивні підстави вважати себе належними до певної спільності, наприклад діти зі змішаних у расовому відношенні шлюбів, часто виявляються чужими для неї [1062].

Розглянуті стратегії — ідентифікація зі своєю групою (підтримка позитивної етнічної ідентичності або прийняття негативної етнічної

Співіснування культур і поліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

ідентичності) та ідентифікація з домінантною групою — відповідають лінійній моделі ідентичності. Насправді члени групи меншості або ви-хідці з міжетнічних шлюбів мають більше варіантів вибору, ніж повна ідентифікація з певною групою. Так, модель двох вимірів включає чотири варіанти етнічної ідентичності, за яких індивід із різним ступенем інтенсивності ідентифікує себе з однією, двома або навіть декількома етнічними спільностями [1063]. Для більшості індивідів характерна моноетнічна ідентичність, що збігається з офіційною етноналежністю. Як й інші варіанти ідентичності, вона виявляється в численних рівнях інтенсивності. За сприятливих соціально-історичних умов позитивна етнічна ідентичність супроводжується почуттями гордості, гідності, оптимізму, впевненості, задоволення, патріотизму [1058]. Крім того, у численних дослідженнях доведено, що існує «тісний внутрішній зв'язок між позитивною груповою (етнічною) ідентичністю й аутгруповою (міжетнічною) толерантністю» [1059]. Утойжечасгіперідентичністьзі «своїм» етносом у поліетнічному суспільстві супроводжується етноцент-ристськими стереотипами, упередженнями стосовно представників інших етнічних груп і відхиленнями від тісної взаємодії з ними.

Моноетнічна ідентичність із чужою етнічною групою або зміна етнічної ідентичності, як уже зазначалося, можлива у випадках, коли в поліетнічному суспільстві «чужа» група сприймається як група з більш високим економічним, соціальним та іншим статусом, ніж «своя». Моноетнічна ідентичність із чужою етнічною групою веде до повної асиміляції, тобто прийняття традицій, цінностей, норм, мови чужої групи аж до повного розчинення в ній (за умови прийняття індивіда групою). Глибока ідентифікація з обома взаємодіючими групами веде до формування біетнічної ідентичності. Люди з такою ідентичністю мають особливості обох груп, усвідомлюють свою подібність з обома культурами [1064].

Множинна ідентичність найвигідніша для людини, вона дозволяє їй використовувати досвід однієї групи для адаптації в іншій, опановувати багатства ще однієї культури без збитку для цінностей власної. Таких людей називають посередниками або мостами між культурами. Усвідомлення і прийняття своєї належності до двох етнічних спільностей благотворно позначається і на особистісному зростанні вихідців із міжетнічних шлюбів. Але можлива і слабка, чітко не виражена етнічна ідентичність як зі своєю, так і з чужою етнічними групами — маргінальна етнічна ідентичність. У цьому прикрому випадку людина коливається між двома культурами, не володіючи належною мірою нормами і цінностями жодної з них. Подібні маргінали, плутаючись в ідентичностях, часто відчувають внутрішньоособистісні конфлікти. І саме тому зовні вони можуть бути агресивно налаштованими націоналістами — на користь своєї або чужої групи, залежно від того, хто із них має більш високий статус у суспільстві. Це виявляється у повсякденному житті, і це підтверджено результатами емпіричних досліджень [1064].

Глава 10

Але і модель двох вимірів не описує всіх можливих стратегій зберігання людиною внутрішнього благополуччя при несприятливому порівнянні її етнічної спільності з іншими. Щоправда, імпліцитно цей варіант закладений у ній: якщо існують різні рівні усвідомлення своєї належності до однієї або декількох етнічних груп, виходить, можливий і його нульовий рівень. Інакше кажучи, можлива слабка, чітко не виражена етнічна ідентичність або навіть її повна відсутність, принаймні на усвідомлюваному рівні. Як стратегія зберігання особистісного благополуччя вона проявляється в запереченні значимості етнічного чинника як у своєму житті, так і в суспільстві в цілому [1065].

Подібна стратегія дозволяє членам груп меншостей зберегти позитивну ідентичність і виключити з неї етнічну ідентичність, що викликає занепокоєння.

По-перше, вона може виявлятися в перевазі особистісної ідентичності відносно етнічної і соціальної в цілому, в усвідомленні себе насамперед унікальним індивідом, а не членом групи.

По-друге, можлива переструктуризація соціальної ідентичності з витісненням із неї етнічної ідентичності [1065]. Які категорії використовує індивід, щоб запобігти переживанням, пов'язаним із належністю до етнічної групи? При формуванні соціальної ідентичності він може спиратися на громадянську ідентичність. Або зараховувати себе до великих наднаціональних спільностей — європейців, азіатів, громадян світу, тобто декларувати космополітичну ідентичність. Однак витіснення із структури соціальної ідентичності однієї з її найважливіших складових — етнічної ідентичності — загрожує, з одного боку, втратою цілісності Я-образу, а з іншого — втратою зв'язків із будь-якою культурою. Втрата етнічної ідентичності може призвести до негативних наслідків для людини в цілому. Тривалий час це мало місце, наприклад, у негритянському відчутті «я — ніхто», невидимості, відсутності імені, безликості [1060].

Характеризуючи способи зберігання позитивної етнічної ідентичності, ми свідомо не назвали ще одну можливу стратегію — колективну стратегію соціальної конкуренції. У цьому разі позитивні відмінності встановлюються в прямому змаганні, і з перемогою група може зайняти більш високе положення у суспільстві. На жаль, коли законні інтереси одного етносу з підтримки позитивної етнічної ідентичності зіштовхуються з інтересами інших етносів, соціальна конкуренція дуже часто переростає в ситуацію міжетнічної напруженості. Справа доходить до відкритих міжетнічних конфліктів і кровопролитних війн. У 1990-ті pp. серед найтяжчих можна виділити сутички між сербами і хорватами в колишній Югославії, народностями тутсі і хуту в африканських державах Бурунді й Руанді, абхазами і грузинами та між азербайджанцями та вірменами на території колишнього СРСР. Але пошуки психологічних причин міжетнічних конфліктів і впливи на них процесу етнічної ідентифікації вимагають окремого розгляду. Спробуємо на них відповісти з позиції теорії етногенезу Л. Гумільова.