Суперетноси

Date: 2015-10-07; view: 404.

Ми всі звикли думати про етнічні взаємовідносини як про щось таке, що є цілком зрозумілим і звичним - мова, економічна і політична ситуація, культурна традиція. Л. Гумільов на основі узагальнення величезного історичного матеріалу засвідчує, що це зовсім не так [159—166]. В історії є багато прикладів, коли етнос розмовляє різними мовами і не втрачає своєї єдності. Наприклад, французи в добу середньовіччя говорили трьома мовами — старофранцузькою (біля Парижа), бретонською (кельтський діалект Бретані) і провансальською (на півдні, у Провансі й Лангедоці). Блискуча культура і квітуча економіка теж аж ніяк не визначають єдності — багато розкішних цивілізацій не змогли встояти перед ідеологічною та військовою експансією народів набагато менш освічених і економічно організованих. У пошуках виходу з глухого кута Л. Гумільов знайшов свою відповідь і запропонував розглядати етнос і етногенез як природні об'єкти, які виникають унаслідок діяльності людини і як результат процесів, які відбуваються в біосфері Землі. «Етногенез, — пише Л. Гумільов, — є насамперед процесом активної адаптації людських колективів до середовища — етнічного і природного, причому ландшафтне середовище змушує людей виробляти комплекси адаптивних навиків — етнічні стереотипи поведінки. Отже, неповторний характер ландшафтів, де склався той або інший етнос, визначає його своєрідність, пов'язану з поведінкою, і багато в чому навіть культурну» [159, с. 228].

Оскільки створення етносів віднесено автором до компетенції природознавства, Л. Гумільов цілком логічно вказує на енергетичну природу самого процесу етногенезу. Як ми вже згадували, джерелом діяльності в історії є, за Л. Гумільовим, біохімічна енергія живої речовини біосфери, відкрита й описана В. Вернадським. Зрозуміло, кожний етнос складається з різних людей — із несхожими прагненнями, рівнями культури, системами переваг. Відрізняються люди і за кількістю біохімічної енергії, яку вони здатні стало видобувати (абсорбувати) із зовнішнього середовища. Деяким індивідам їхньої енергії досить, щоб пристосуватися до навколишнього світу і жити в ньому без особливих претензій (це так звані «гармонійні» люди). В інших засвоюваної енергії не вистачає на підтримку побутової впорядкованості, і вони із задоволенням віддаються приємним порокам, живучи за чужий рахунок і не думаючи про завтрашній день («субпасіонарії»). Але рушійну силу історії становлять пасіонарії — люди, що мають надлишок біохімічної енергії. Вони і вкладають свої зайві сили у творчу перебудову світу. Згодом кількість людей усіх трьох типів у будь-якому етносі змінюється, і ці зміни визначають загальне енергетичне наповнення етносу — рівень його пасіонарної напруги. Як бачимо, сама пасіонарність у розумінні Л. Гумільова — тільки якісний ефект певної кількості біохімічної енергії. Саме енергія пасіонарності забезпечує створення й існування в біо-

Глава 10

сфері Землі всього багатства етнічних систем — природних колективів людей із спільними стереотипами поведінки, які протиставляють себе всім іншим таким же колективам, виходячи з простої антитези — «ми такі, а всі інші — не такі як ми, вони не схожі на нас». Справді, якщо погодитися з твердженням Л. Гумільова про природу пасіонарності, то виникає питання: «А на що витрачається ця енергія?». Адже можливості людського організму накопичувати енергію дуже обмежені, і пасіонарна людина повинна використовувати її під час роботи [159]. Пасіонарії цим і займаються — вони конструюють нові будинки, пишуть книги, ведуть війни, плетуть політичні інтриги в боротьбі за владу тощо. І тому поводження пасіонаріїв різних етносів за своїми цілями принципово не відрізняється: недарма Наполеона порівнюють із Цезарем і Александром Великим, М.І. Лобачевського — з Евклідом, а О. Пушкіна — з Данте. Однак при цій подібності пасіонарні люди різних етносів зовні за формами своєї поведінки вкрай різні, і це теж не дивно. Адже на поведінці кожної людини відбиваються три постійно діючі чинники: 1) географічний, 2) техніко-виробничий, 3) соціально-політичний. Усі вони — це наслідки адаптації етносу до середовища — природного й етнічного, тобто до оточення інших народів.

Зазначені три чинники і формують те, що Л. Гумільов назвав стереотипом поводження етносу, що відрізняє один етнос від іншого. Зрозуміло, такі відмінності не зосереджуються винятково на рівні етносу. Вони також легко простежуються всередині і поза ним.

З досвіду нам відомо, що всередині будь-якого етносу люди також не схожі між собою: легко виділяються субетноси — великі групи людей з різкими відмінностями у поведінці. В історії ми постійно спостерігаємо, що етноси з більш близькими стереотипами поведінки створюють величезні етнічні коаліції — суперетноси (суперетноси — це своєрідні етнічні галактики, де об'єднані групи етносів у цілісності вищого порядку [160]), що в історії зазвичай має назву: «культура», «цивілізація», «світ». Так, для середньовіччя ми знаходимо реальний зміст за такими позначеннями, як «Християнський світ», — усі католики, що визнають верховенство влади Папи Римського, або «Свята Русь» — усі православні, що перебувають під владою государя всієї Русі та визнають церковну владу Московського патріарха. Суперетнос — насамперед ідейно-релігійна і культурна цілісність. Конфлікти всередині цієї цілісності — між етносами, його складовими — зазвичай носять характер боротьби за першість, а не війни за повне винищення супротивника. Сутички між різними суперетносами часто набувають ознак геноциду і поневолення [14; 517; 518]. Саме в межах суперетнічної єдності і відбувається, за Л. Гумільовим, розвиток культурних форм, які є зовнішнім індикатором, відокремлюючим один суперетнос від іншого.

До розпаду етнічної системи призводить: старіння етносу, вторгнення ззовні, внутрішньоетнічні катаклізми. Однак можливі випадки її відновлення або регенерації, що наступає після фази обскурації.

Співіснування культур і паліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

Л. Гумільов характеризує фазу регенерації як короткий сплеск активності етносу напередодні завершення процесу етногенезу. Подібна активність остаточно позбавляє етнос пасіонарності, він переходить у меморіальну фазу, коли окремі його члени продовжують культурні традиції минулого, згадуючи славні діяння предків.

Іноді ядром нового етносу може стати консорція — об'єднання невеликої групи людей, пов'язаних взаємною симпатією, єдиною метою і загальною історичною долею. Це несталі об'єднання, пов'язані лише інтересами або справами, вони можуть бути різного роду і «жанру»: секти і таємні культи, партії, банди і нелегальні угруповання, гуртки, войовничі або відсторонені від життя співтовариства: скальди у Скандинавії або суфії в Персії, вікінги, трапери у США, втікачі у Новоросії у XVIII ст. або борці за віру, газії в середні віки на Близькому Сході. Від них можуть народжуватися нові етноси і виникати потім нові держави, але в основному консорції - це первинний осередок «формоутворення» етногенезу, із ста утворень лише одне-два за сприятливих обставин можуть створити етнос. Необхідно при цьому мати на увазі, що консорції можуть переростати в етноси (суперетноси) тільки у разі пасіонарного поштовху (мікромутації) — це загальна умова народження нового етносу.

Як правило, етнос прагне до реалізації себе в чомусь значному — у військовій державі, імперії, королівстві, надсистемі — суперетносі, в якомусь величезному історичному завданні: у прагненні Александра Македонського, Чингісхана, Наполеона до світового панування або Миколи І у Росії — до створення неовізантійської імперії. Після виконання своєї ролі суперетнос «набуває ваги», стає перевантаженим, розподіленим на складові згідно із загальнопобутовими різними інтересами і внутрішніми запасами тривалості життя. Мобілізувати його на чергове історичне завдання буває неможливо, як, наприклад, неможливе на цій стадії пасіонарності відтворення лідерства російського суперетносу під виглядом СРСР у Євразії, і тоді на перший план виступає бажання етносу впорядкувати відношення всередині себе.

Багато консорцій розпадаються або утворюють конвіксії, тобто невеликі групи людей з однаковим побутом і спільним місцем проживання, що можуть існувати без змін із покоління в покоління. Це — спільність людей, об'єднаних уже на фазі занепаду етносу, на фазі інерційного розвитку — звичайним сімейним або приватним укладом, культурними зв'язками. Конвіксії виникають уже як общини, що спілкуються на пануючій у державі мові, не «висуваються» із ніші, прагнуть реалізувати свою «малу» долю всередині великої і тому частіше зустрічають або підтримку, або байдужість сусідів. Так, радянсько-російські німці стали конвіксією, маючи на меті зберігання своєї історичної фази існування, бажають повернутися на батьківщину до Поволжя для створення там певного соціального організму, який незрозумілий місцевому населенню. Аналогічні процеси відбувалися і в Європі, однак особливо гостро на Близькому і Середньому Сході, в Азії.

Глава 10

Коли зустрічаються етнічні субстрати або люди, об'єднані в кон- сорції, або окремі представники різних етносів, у них виникає відчуття підсвідомої взаємної симпатії або антипатії. Відчуття взаємної симпатії Л. Гумільов назвав позитивною компліментарністю, а відчуття взаємної антипатії — негативною компліментарністю. Компліментарність залежить від ритму етнічного поля тих або інших етносів. Позитивна компліментарність виникає у тих етносах, ритми етнічних полів котрих, накладаючись, утворюють гармонію. У разі дисгармонії етнічних полів, при контакті різних етносів в окремих його представників виникає відчуття недоброзичливості або навіть ворожості, тобто негативна компліментарність. Таким чином, компліментарність — явище природне і відіграє у взаємовідносинах етносів важливу роль.

Позитивна компліментарність етнічних систем приводить іноді до їх злиття з утворенням нового етносу, але частіше до їх симбіозу. При симбіозі кожний етнос займає свою нішу в ландшафті і не заважає сусіду займати іншу. Своєрідність кожного етносу не приводить до їхньої ворожнечі, а навпаки, сприяє обміну між ними результатами їх діяльності. Близьке за змістом і формою світовідчуття тим більше, якщо воно базується на спільній релігійній вірі, згодом виробляє в симбіонтів настільки однакові національні риси, що вони перетворюються в субетноси етнічної системи більш високого порядку, тобто в суперетнос.

Якщо в одному регіоні вступають у контакт етнічні системи з негативною компліментарністю, якщо при цьому одна з них не знаходить у ландшафті відповідної її природі ніші, то виникає така форма їх взаємозв'язку, як химера. Химери несталі в соціальному плані. Вони руйнуються через внутрішні непримиренні протиріччя або стають жертвами сусідніх етносів. Л. Гумільов дав таку характеристику суті химери: «Утворена внаслідок поштовху суперетнічна система тісно пов'язана з природою свого регіону. її ланки і підсистеми — етноси і субетноси — знаходять кожний для себе екологічну нішу... Але якщо до цієї системи відбувається вторгнення нової чужої етнічної цілісності, то вона, не знаходячи собі екологічної ніші, змушена жити не за рахунок ландшафту, а за рахунок його мешканців. Це не просто сусідство і не симбіоз, а химера, тобто поєднання водній цілісності двох різних несумісних систем» [159, с. 228].

Крім симбіозу і химери, між етносами може бути і третій вид контакту — ксенія як форма нейтрального співіснування у регіоні. При ксенії між етносами не виникає конфліктів, але і не відбувається поділу ландшафту на окремі ніші, коли вони могли б обмінюватися результатами своєї праці. Кожний етнос живе сам по собі, без нагальної потреби не цікавлячись, чим займається сусід, а ця потреба виникає дуже рідко. Нейтральний етнічний контакт неможливий у початкових фазах етногенезу, а відбувається лише тоді, коли рівень пасіонарної напруги етносів зменшується.

Іноді етнічний контакт для одного з контактуючих етносів може закінчитися порушенням природного процесу зміни фаз етногенезу,

Співіснування культур і поліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

що Л. Гумільов назвав зсувом. Етногенез може бути обірваний повсякчас, якщо натиск ззовні дуже сильний. Однак легше за все зсув відбу-вається під час переходу етнічної системи від однієї фази до іншої. Особливо слабкою ланкою в етногенезі є перехід з акматичної фази до фази надламу. Обрив етногенезу може статися не тільки з причин зовнішньої агресії, а й у результаті дій у надрах етносу антисистеми -добре організованої групи людей з негативним світовідчуттям, що полягає в негативному відношенні до природного ходу подій і прагненні до спрощення навколишнього світу.

Коли один етнос гине внаслідок старіння, його сили вже виснажені, інший виникає на його основі, точніше з його уламків, а також із уламків інших етносів (які Л. Гумільов назвав етнічними субстратами), успадковує матеріальну й духовну культуру свого попередника. Як правило, успадковується переважно культура і віросповідання (світогляд) більш розвиненого етносу зі вкрапленнями до системи культури першого, досягнень інших етнічних субстратів. «Культура найбільш консервативна і стала, — підкреслював Л. Гумільов, — внаслідок чого нові етноси успадковують знання і навики старих, що йдуть у небуття. Через це часто виникає ілюзія безперервності прогресу, але треба пам'ятати, що і він підвладний законам діалектики або, як їх називали в давнину, «перекрученням»[162].

Спробуємо провести і соціально-культурологічний аналіз можливості існування суперечливих суперетносів або спільностей. Чи можуть існувати суперечливі спільності під кутом зору соціально-політичної динаміки? Історія минулих головних культур (та й сучасних також) свідчить, що в них боротьба була об'єднуючою; конфлікт, ворожнеча і навіть війна, коли вони були тривалими (звичні, тривалі або неминучі), були формами об'єднання, що створюють соціальні взаємовідносини між суперниками, антагоністами і ворогами, а також соціальні системи, які складаються з них. Визнається велика кількість форм суперечливого об'єднання в релігії, фомадському житті та соціальній теорії. Навіть у самій мові слова «прогрес», «регрес», «дисонанс», «протиріччя», «суперечка», «драма», «сутичка», «війна» означають, що ми визнаємо існування спільностей, створених із протиріч між звуками, ідеями, особистостями, персонажами, тілами, групами. Протиріччя об'єднують лаоські роди, індуські касти, марксистські класи, кантіанські антиномії, таким чином створюючи єдності або системи. Діалектика Сократа і Гегеля, Ізраїль та Іудея, пантеон Гомера, конгрес, ворожі племена, двопартійна система, Семеро проти Фів, Панч-Джуді шоу і пакт Гітле-ра—Сталіна — всі ці суперечливі пари і набори окремих спільностей також, звичайно, визнаються як внутрішньо антагоністичні єдності. Але теоретична ідея, яка твердить, що, зіштовхуючись із конфліктом, нам слід його розглядати як об'єднуючий і як об'єднання, дотепер ще не загальновизнана. Скоріше, вона створює окремий напрям у соціальній теорії, репрезентований, наприклад, Георгом Сіммелом і Льюісом

Глава 10

Козером [1066]. Міркування Козера про конфлікт та інтеграцію більш повно виражають їх внутрішній зв'язок: а) конфлікт пов'язує конфліктуючі спільності, а також і всі інші, що залучаються до нього; б) конфлікт установлює, визначає, обмежує, підтримує й об'єднує внутрішню структуру тих спільностей, між якими він відбувається; в) конфлікт може привести до встановлення згодом менш конфліктних зв'язків між антагоністами; г) конфлікт може привести до поліпшення суспільного порядку і структури [1066].

Отже, правильно і необхідно стверджувати існування соціальної системи, єдиного соціального цілого, навіть там, де ми не можемо знайти інших доказів цього існування як цілого, крім тривалої, періодичної або постійної боротьби між протилежними сторонами. Такий тривалий зв'язок, хоча і ворожий, між групами, хоча і різними, неминуче означає, що обидві сторони є (були або стали) частинами деякої більшої групи або системи. За таких умов ми повинні визнати, що об'єднуюча соціальна спільність або система існує, коли є докази, що дві групи чередують війну з переговорами або війну з торгівлею, війну з коаліцією або війну з підпорядкуванням, війну з напруженим чеканням або війну із загрозою і готовністю до неї. І якщо ми погодимося, що народи, етноси, групи та організації, що знаходяться в тісному контакті між собою і борються, ненавидять, бояться, загрожують, конкурують, домінують, експлуатують, скоряють або виступають один проти одного, тим самим пов'язані між собою й утворюють об'єднану спільність із соціальною структурою, то вивчення всієї людської ойкумени в пошуках боїв, небезпек, експлуатації, повстань стає доречним. Якщо ми можемо розглядати єдину соціальну систему як таку, що складається з антагоністичних елементів, то легко уявити собі, що, навпаки, коли ми знаходимо сукупність більш-менш антагоністичних, але активно взаємодіючих елементів, ми маємо справу з єдиною соціальною системою. І коли ми вивчаємо людську ойкумену і зіштовхуємося із сукупністю більш-менш суперечливих, але активно взаємодіючих культур, то ми маємо справу з єдиною цивілізацією [23].