Континуум культур

Date: 2015-10-07; view: 455.

10.2.1. Взаємозалежність і діалог культур

Технічний прогрес протягом декількох останніх десятиліть змінив наш світ [8-11; 14; 23; 182-190; 522-525; 527; 528; 562]. Одночасно він (прогрес) драматично вплинув на характер економічних і політичних процесів у світі так само, як і на шляхи розвитку культур, пов'язаних між собою. Жан Моне, творець Європейського Союзу, стверджував, що економічна інтеграція вела нації до добровільного прийняття подібних законів і організації однакових інституціональних структур, а в остаточному підсумку змінювала їх стосунки між собою. Він підкреслював,

Співіснування культур і поліетносфера в добу цивіпізаційної глобалізації

що це постійно модифікувало взаємовідносини між культурами і могло розглядатися як частина «процесу розвитку самої цивілізації». Філософ Бертран Рассел, що багато писав про вплив взаємозалежності, зазначав: «...у новому світі доброзичливість стосовно тих, чия релігія вимагає захисту, буде не просто моральним обов 'язком, а обов 'язковою умовою для виживання. Людське тіло не може довго жити, якщо руки знаходяться у конфлікті з ногами, а шлунок ворогує з печінкою. У цілому людське суспільство набуває ознак єдиного людського організму, і якщо ми будемо існувати і надалі, то повинні знайти почуття, звернені до підвищення благополуччя всіх, при цьому прагнення до індивідуального благополуччя повинно бути спрямоване на весь організм, а не на окремі його частини» [ 1099].

На межі тисячоліть відбувається відродження європейської цивілізації, яка із завершенням інтеграційних процесів у ЄС зможе цілком на рівних конкурувати з американо-австралійською цивілізацією, культура якої ще знаходиться тільки у стадії формування. У той же час синхронізм проникнення європейської культури до Америки, Австралії і Нової Зеландії та жорсткий прискорений конгломерат її з культурою африканських негрів або місцевих аборигенів дозволяє знайти в цих процесах багато спільного, незважаючи на віддаленість цих континентів.

Фінансово-економічна криза 1997—1998 pp. підштовхнула до об'єднання країни Південно-Східної Азії, в яких з'явився новий лідер -Китай. Він усмоктує капітали постраждалих від кризи сусідніх країн -«азіатських тигрів», Японії і стає новим локомотивом світової економіки [182]. Такий же лідер виник в африканській цивілізації — ПАР. Незважаючи на сильний вплив північноамериканської культури, зберігає свою ментальність і культурні особливості латиноамериканський континуум культур. Уже декілька тисячоліть існує індійська культура, духовну силу якої не змогла зломити навіть колоніальна залежність від Англії, яка у часи завоювання Індії була економічним, а багато в чому і політичним світовим лідером. Релігійний чинник лежав в основі формування і духовної сили багатьох культур, хоча в наш час практично тільки така молода і впливова релігія, як іслам, залишається вирішальним чинником формування ісламської, а по суті, навіть панісламської культури. Інші сучасні культури набувають усе більш полірелігійного і поліетнічного характеру.

Однак посилення взаємозалежності одночасно створило проблеми, зумовлені конфліктом між національним суверенітетом і колективним благополуччям. Дійсно, зараз прагнення більшості країн до інтеграції і поглиблення міжнародного співробітництва поєднане з опором, пов'язаним із бажанням захистити національні інтереси, трансформувати суверенітет у супернаціональні структури. Отже, ключовим питанням у майбутні роки стане таке: чи неминуче прискорена економічна інтеграція (підтримувана подальшими технологічними змінами, які вже не в змозіконтролювати лише одна незалежна держава) приведе країни до пошуку загального ґрунту, а можливо, і створення спільних струк-

Глава 10

тур в інших сферах, таких як зовнішньополітична діяльність і оборона? Чи приведе відмова від деякої частини суверенності в економічній сфері до аналогічного процесу в інших аспектах міжнародних відносин?

Більшість населення планети усвідомило необхідність організації певних інститутів на національному рівні для забезпечення життєдіяльності суспільства. Є всі підстави вважати, що критерієм досягнутого ступеня розвитку і цивілізованості є своєрідний рівень, до якого відповідним інститутам у даній культурі дозволено піднятися, а надалі — і спроможність забезпечити стабільність життя і процвітання народу. І навпаки, відсутність подібного інституціонального прогресу руйнує творчі сили і життєздатність культури, стримує процес її розвитку. У той же час зрозуміло, що національні структури й уряди в умовах зростаючої взаємозалежності у світі все менше і менше здатні вирішувати ключові проблеми, значна частина яких набула важливого міжнародного значення [1067].

Невдачі в досягненні міжнародних інституціональних домовленостей у політичній сфері очевидні. Від Руанди до Югославії, а також в інших охоплених війною регіонах, — усюди можна спостерігати невдачі міжнародного співтовариства у вирішенні першочергових (а часом пов'язаних із трагедіями) проблем, що є наслідком відсутності міжнародних структур з необхідною владою. А це дозволило б їм вживати заходи в тих ситуаціях, що не в змозі вирішити національні уряди. Якщо за короткий проміжок часу можна було знищити близько 1 млн жителів Руанди, а телевізійні кадри цієї різанини бачили в усіх кутках земної кулі, є всі підстави вважати, що навряд чи міжнародне співтовариство здатне що-небудь зробити, хіба що стояти, склавши руки, висловлювати співчуття і гірко стенати при цьому з приводу своєї немочі. Цю трагедію можна назвати жорстоким звинувачувальним актом, свідченням трагічної вади існуючої міжнародної політичної системи. Доказом проникливості й інтуїції тут може служити дослідження, проведене в 1950-ті роки професорами Гарвардського університету Г. Кларком і Л. Соном, у якому вони писали про необхідність «створення всесвітніх структур, аналогічних тим, що дозволяють підтримувати законність і порядок у національних суспільствах і на місцевих рівнях» [1100].

Усе це зумовлює необхідність постановки наступного питання: якою може бути дієва відповідь на зниження ефективності політики? Перша і найбільш очевидна відправна точка — усвідомлення того, що значна частина неефективності урядових дій, а також безпорадність, що супроводжує їх, виникають внаслідок того, що певні акції здійснюються окремими суверенними державами, вони діють поодинці і прагнуть максимально використовувати свою владу, яка постійно обмежується. У той же час спільні, скоординовані зусилля можуть підвищити (іноді дуже помітно) ефективність недієвої політики. Усвідомлення того, що у світі, де ступінь взаємозалежності постійно збільшується, національні структури все менше і менше здатні вирішувати проблеми міжнарод-

Співіснування культур і паліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

ного характеру, і того, що необхідно елементарно підвищити політичну активність, є рушійною силою низки експериментів, проведених у різних частинах світу і спрямованих на посилення інтеграційних процесів і створення наднаціональнихструктур для їх підтримки і надання необхідної спрямованості [221]. Основним серед подібного роду експериментів можна назвати економічний, політичний та інституціональ-ний розвиток Європейського Союзу.

Оскільки руйнівна сила зброї з урахуванням можливостей сучасної технології стає дедалі більшою, її ефективність зростає, настане час, коли людство просто знищить себе. Однак такого роду погляди знаходяться в гострому протиріччі з постулатами багатьох релігій, згідно з якими «людина — найбільша дорогоцінність, і її вартість надвисока», і що після відповідної освітньої підготовки ці дорогоцінності можуть побачити світло і принести чималу користь людству в цілому. І не слід вважати наївним заперечення релігіями того, що люди поводяться огидно по відношенню один до одного. Можливо, XX ст. згадуватимуть як такий етап у процесі еволюції людини, коли здатність до руйнування досягла жахливих розмірів. Це визнання того, що «руйнація, війна та експлуатація були проявом незрілості у тривалому історичному процесі і зараз людська раса однозначно відчуває почуття тривоги, а це свідчить про досягнення етапу зрілості» [ 1100].

Дехто бачить інші перешкоди на шляху створення глобальних структур. Так, вони розглядають різноманіття людського роду як непереборний бар'єр на шляху поглиблення міжнародного співробітництва та реалізації ініціатив, сприятливих для утворення глобального інституту влади. На їхню думку, конструювання державної машини, здатної управляти на глобальному рівні, потребує від індивідуума набору якостей, прийнятних для всіх і визнаних усіма, а це зараз неможливо. Але такий підхід не враховує швидкого розвитку в XX — на початку XXI ст. засобів зв'язку, а це є безперечним свідченням трансформації світу в інформаційну цивілізацію. Революція у сфері комунікацій явно скоротила відстані на нашій планеті й привела до подальшого зближення націй. Більше того, вона змусила людство взяти під сумнів деякі існуючі погляди на людську натуру і нібито його (людства) нездатність перебороти первісну обмеженість, а також зробила чималий внесок у зростання самовідчуття людей як громадян планети.

У будь-якому випадку існування міжнародних інститутів або Всесвітнього уряду зовсім не означає стандартизації цінностей.Головне, щоб було позначене певне коло людських цінностей, визнаних усіма націями і суб'єктами міжнародних відношень, наприклад екологічна стабільність. А вже додатково можуть існувати найрізноманітніші конкретні інсти-туціональні структури: різні релігії і вчення, традиції і звичаї тощо.

Створення наднаціональних структур припускає втрату суверенітету у певних сферах. Але, з іншого боку, готовність передати частину повноважень наднаціональним інститутам (як це було у випадку з

Глава 10

Європейським Союзом) уже сама по собі є цілеспрямованою дією у сфері культурної та національної суверенності. Так, коли в 1994 р. громадяни Австрії, Фінляндії і Швеції взяли участь у національних референдумах у своїх країнах і схвалили рішення урядів про вступ до Європейського Союзу, то тим самим була передана частина суверенітету у ключових сферах, якими раніше опікувалися національні уряди. Владні структури усвідомлювали, що визнання існування спільних інтересів і переваги від більш тісного співробітництва переважують втрату деякої частини суверенності.

Нині функціонуюча система суверенних держав часом створює ілюзію свободи. Можливо, краще не мати свободи для того, щоб мати знаряддя ведення військових дій, оскільки міжнародні політичні організації досягли такого рівня розвитку, який дозволяє їм усунути необхідність значних витрат на безпеку. У такий спосіб вивільняються ресурси для боротьби з голодом і злиднями або для вкладення їх у майбутнє своїх дітей.

Відмовляючись від деяких національних «свобод», не слід потрапляти в полон ідей про єдиний Всесвітній уряд у супердержаві ору-еллівського типу, де контролюється і направляється кожний крок, де знищується сама думка про розмаїтість людських рас, що століттями були джерелом життя і творення. Набагато правильніше було б уважно досліджувати принцип єдності в розмаїтості різних за мовою, способом мислення, навичками і традиціями етносів.

Ще один контраргумент супротивників Всесвітнього уряду полягає в переконанні, що у разі реалізації подібної ідеї з'явиться величезна за своїми розмірами і недієздатна бюрократія [1068]. Водночас створення міжнародних інститутів дозволить урядам позбутися (або значно скоротити масштаби) багатьох обтяжливих функцій (наприклад, оборона), що у даний час є невід'ємною частиною життєдіяльності суверенної держави. Подібне скорочення створило б як мінімум чималі потенційні можливості для ефективної діяльності соціального організму.

Таким чином, утворення глобальних структур не стільки сприяло б зростанню неефективно працюючої бюрократичної системи, скільки б раціоналізувало діяльність уряду, поступово усунуло б на шляху згуртування людства бар'єри, викликаючи страх, підозрілість, нездорову конкуренцію в діях держав. Висуваються аргументи і проти створення міжнародного органу для охорони навколишнього середовища; при цьому мотивацією є те, що це може привести до зростання бюрократи-зованості. Подібні висловлення навряд чи можна вважати серйозними, тому що це однозначно припускає, що альтернатива — краще, тобто нехай виникне глобальна екологічна криза, яка дійсно наступить у результаті відсутності форуму, де можна було б на міжнародному рівні обговорити цю проблему і необхідні дії.

Ті ж, хто думає, що створення Всесвітнього уряду неминуче призведе до суперцентралізації влади, до надмірного скорочення локальних і

Співіснування культур і поліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

національних свобод і навіть до виникнення деякої світової диктатури, повинні звернутися до історії. Коли у Сполучених Штатах колонії відмовилися від суверенітету на користь федеральної влади, нічого подібного не сталося; тим більше аналогічні речі не відбулися в Європі. У демократичних суспільствах, які живуть відповідно до існуючого законодавства, цілком можливо обмежити легальними способами активність уряду (як це відбулося з Європейським Союзом) через використання час від часу принципу допоміжності. Використання зазначеного принципу припускає, що питання охорони навколишнього середовища, управління економікою, оборони, безпеки (оскільки вони торкаються інтересів будь-якої країни) повинні перебувати під контролем наднаціональних структур. У цьому ж напрямі діє і такий чинник, як високий ступінь інтеграції держав.

10.2.2. Концепція поліетносфери

Основною одиницею виміру історії виступає етнос [23; 517]. Він може бути малим і великим, як китайці, росіяни, бенгальці, араби. Елементом структури етносу є субетнос, який спочатку може забезпечувати утворення етносу. Окремі етноси не живуть ізольовано один від одного, вони утворюють немовби етнічну галактику. На підставі положень Л. Гумільова ми вже з'ясували, що етнос не є вигаданою категорією або філософським узагальненням тих чи інших особливостей людей. Він, етнос, даний нам безпосередньо у відчуттях, як світло, тепло, електричний розряд, і ми вивчатимемо поліетносферу, як одне з явищ природи, біосфери, а не як гуманітарну концепцію. Етноси не існують ізольовано, виняток становлять реліктові племена, але і там проблеми позаетнічного існування окремих осіб не виникає. її там просто не може бути, тому що вигнанець, позбавлений етносу — батьківщини, підтримки колективу, приречений у суворих умовах на загибель.

Однак етноси, які безпосередньо досліджуються етнографами, — лише «хвости» тривалих фаз розвитку, причиною яких є, як уже зазначалося вище, вибух пасіонарності, результат нерівномірного поширення по землі енергії живої речовини біосфери. «Вибух» на поверхні земної кулі — немов би мутація, що викликає розвиток вільної енергії, здатної виконувати роботу, і ця енергія поштовху біосфери виявляється в етносах і живій навколишній природі у бік, зворотний принципу ентропії. Інакше кажучи, процес етногенезу компенсує собою загасання енергетичного заряду або удару біосферного запасу на Землі й у Космосі, перетворюючи інерцію спаду на свою протилежність — на життя і боротьбу людей.

Потім відбувається розширення ареалу дії активного етносу, початок відліку віку етносу — формоутворення, кристалізація, спрощення структури, бо через 600 років після появи вона стає занадто складною, стабілізація соціогенезу, потім одне-два століття «кровопускань» — пе-

Глава 10

ребільшень, шоку, далі вихід до інерційної фази і встановлення гармонійної рівноваги, гомеостазу, «очікування» нового витка вібрації біосфери. Наприкінці шляху етнос перетворюється на ізолят.

Видатні вчені, уважні до фактів історії, завдяки своїм методикам визначили тривалість початкового злету етносу, точніше, історичний період формування «свіжого» народу і його політичної системи у 300 років. Потім відбувається чергування підйомів і занепадів — теж у 300 років, потім ослаблення життєдіяльності, що веде до впорядкування своєї долі і достатку життя, до того, що А. Тойнбі назвав breakdown (брекдаун у біологів). Нарешті, настає остаточний занепад волі й повільне сповзання «до прірви життя». Така доля всіх народів.

Згідно з Л. Гумільовим, нові етноси не виникають в монотонних ландшафтах — наприклад, власне степ, рівний до обрію простір, суха рівнина не сприяла генезису жодного народу, так само, як і зона тайги. Етноси виникають на межі ландшафтних регіонів, у зоні етнічних контактів, де неминуча інтенсивна метисизація. Вона, втім, не є причиною етногенезу, але додає антропологічний матеріал до самої форми контакту й еволюції етносу. Сприяє пусковому моменту етногенезу поєднання різних культурних рівнів, типів держави, несхожих традицій. Загальним для історії є принцип розмаїтості, який стає синхронним відтворенням мозаїчності землі, її поліетносфери.

Л. Гумільов пропонує розглядати як досліджуване явище планетарного, за В. Вернадським, масштабу саме етносферу - особливу оболонку геосфери, земної поверхні, що включає рослинний і тваринний світи, геологічні та інші процеси, клімат, води і все інше, що супроводжує життя. Так ми дійдемо висновку, що поліетносферу доцільно розглядати як одну з оболонок Землі, але з урахуванням великої кількості відмінностей при взаємодії етносів з природним середовищем [221; 524]. Міжетнічні та історичні колізії відбуваються завдяки участі природного, у тому числі й мутаційного, тла. Отже, поліетносферу можна розуміти як серію процесів виникнення етносів у тих або інших регіонах: етногенез, розширення первинних субстратів, перетворення їх на частину етнічної історії людства і дисоціації етносів, тобто розпад етнічних колективів. Це не пов 'язано із загибеллю особин зникаючого етносу, а є рекомбінацією, перетасовуванням популяцій людей — інкорпорацією їх до нового етносу.

Оскільки протягом свого життя етнос завжди функціонує у межах якої-небудь суперетнічної системи (римський, мусульманський, китайський суперетноси), відбувається «енергетичний» обмін з елементами суперсистеми. Це зумовлює коливання імпульсу руху в деяких межах навколо математичної кривої розвитку, яку взято як ідеальний випадок розвитку. Але етнос — не хаос і не безглузда суперечливість своїх елементів; спільним для всіх випадків множини є властивість елементів мати всі види активності, які приводять до створення статичних або динамічних струтур. Таким чином, етнічна цілісність — динамічне існування системи корпускулярного типу, де первісний

Співіснування культур і паліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

імпульс — заряд енергії та пасіонарності, що втілюють її в людях, поступово витрачається, а ентропія (згасання поштовху) безперервно -г ґ" зростає. Тому жива речовина за законом ентропії або етнічна система, що в даному разі стає реалізацією цього закону, мають постійно усувати ентропію, яка накопичується, обмінюючись з оточуючим середовищем енергією. Цей обмін регулюється керуючими системами, які використовують запаси інформації, що передається у спадок. Роль керуючих систем в етногенезі відіграє традиція, яка взаємодіє із суспільною та природною матерією. І тоді виразно визначається, що можна витратити запас енергії рівно за такий проміжок часу, на який опір зовнішнього середовища та «поганого» чи «гарного» суспільного устрою прирікає його на згасання. Отже, функціонування зовнішньої системи зв'язків етносу може привести як до прискорення розвитку, так і до спаду й навіть загибелі, якщо величина обміну перевищує деякі критичні значення, різні для різних моментів життя етносу.

Л. Гумільов розробив проблему варіантів етнічних контактів на територіях, заселених різними етносами. Він розрізняє чотири варіанти: співіснування, асиміляцію, метисизацію і злиття — коли при контакті забуваються традиції обох первинних компонентів і поруч із двома попередніми або сусідніми, або замість них виникає третій, новий етнос. Це, по суті, — головний варіант етногенезу. У всякому разі, саме так виник, наприклад, великоросійський або етнос США. Але, звичайно, такий варіант етногенезу в історії спостерігається не часто.

За рівнем співучасті етносів у контактних утвореннях Л. Гумільов розрізняє декілька можливих варіантів. Один із них — варіант «ксенії», коли два різних за динамікою етноси потрапляють до одного соціального організму, наприклад фламандці і валлони в Бельгії. І варіант «химери», коли один етнос на етапі спаду, надламу іншого етносу привласнює собі нішу ослабленого етносу і починає функціонувати в ній у межах дисонансу, тобто руйнації навколишнього середовища, рідного для надламаного етносу. Варіанти другого рівня, хворобливі і для етногенезу, і для вивчаючих проблеми контактів учених, завжди приймаючих сторону якогось із етносів, Л. Гумільов розглянув на матеріалі Старого і Нового Світу [165; 166].

Отже, ми маємо необхідний інструментарій для подальшого вивчення народів у поліетносферній оболонці земної кулі.

Передусім розглянемо сучасний континуум культур.Культура - потужний чинник людської діяльності: вона присутня у всьому, що ми бачимо і відчуваємо, і все, що ми бачимо і сприймаємо, потрапляє до нас забарвленим чеканнями і схильностями. їх основу становить наша культура: ми бачимо світ крізь призму кольору нашої культури. Величезна кількість людей користується цією призмою, навіть не підозрюючи про її існування. Дії людей прямо залежать від того, у що вони вірять, а їх переконання, у свою чергу, залежать від обумовленого культурою бачення себе і навколишнього світу.

Глава 10

Незважаючи на те, що існуючі нині живі культури піддаються сильному тиску з метою їх нівелювання й уніфікування, вони відрізняються між собою цінностями, поглядами та уявленнями про людину і космос. Розмаїтість культури заслуговує на те, щоб познайомитися з нею ближче, бо вона формує установки і поведінку людей кожної окремої культури. Більше того, впливаючи на всі інші культури, кожна культура формує також відносини у всьому полікультурному світовому просторі.

У процесі історичного розвитку виникали і створювали своє бачення світу великі культури людства. На зорі історії світ бачився анімістичним: душі мали не лише люди, а й тварини, рослини — усе в природі було живим. Джерело у савані викликало побожний страх перед духами і силами природи, а також перед душами мертвих; олень, який випадково потрапив до людського поселення, ототожнювався з духом предка, який завітав до рідних; грім вважався знаком Праматері або всемогутнього Батька. Протягом усієї писемної історії традиційні культури були перевантажені розповідями про чуттєве сприйняття невидимих істот, які перебували у символічній ієрархії.

Класична культура Давньої Греції замінила заснований на міфі погляд на світ на концепції, основу яких становили міркування, хоча останні рідко піддавалися перевірці за допомогою експериментів і спостережень. З біблійних часів на Заході і протягом декількох тисячоліть на Сході в поглядах людей домінували настанови і образи релігії (або інших прийнятих систем вірувань). Цей вплив значно послабшав у XVI і XVII ст., коли в Європі виникла експериментальна наука. За останні три століття науково-технологічна культура стала домінувати над міфологічними і релігійними поглядами середньовіччя, хоча і не цілком витіснила їх.

У XX ст. науково-технологічна культура Заходу поширилася по всій земній кулі. Незахідні культури нині вирішують дилему: відкрити двері перед західною культурою або замкнутися і продовжувати традиційне існування, зберігаючи звичний спосіб життя, діяльність і культи. Західна культура індивідуалістична і персоноцентрична. Вона вважає священними особисті цінності, свободу і прагнення до щастя. Природа і всі істоти існують, головним чином, для блага людини. До того ж західна культура прагматична: вона відкидає значну частину того, що не можна побачити або схопити, — тобто того, що неможливо «пред'явити» руці або оку [1069]. Винятком є іудо-християнська система вірувань з її трансцендентним Богом, сонмом святих та інших потойбічних істот і вірою в безсмертну душу. Що стосується духів, так само як інших нематеріальних і невидимих сутностей, перед котрими благоговійно схиляються традиційні культури, то прибічник західної культури з науковим складом розуму їх просто відмітає як забобони, хоча широкі маси населення часто дотримуються протилежних поглядів (наприклад, за даними повідомлення у грудні 1995 р. у журналі «Life», 69 % американців вірять в існування ангелів).

В останні роки, незважаючи на «кока-колонізацію» і «макдональ-дизм», цінності й поняття західної культури почали стикатися з опором. У Південній Америці виник новий різновид культурного націоналізму. Латиноамериканців обурює їхня залежність від Північної Америки, вони невдоволені своєю роллю споживачів, а не творців культурних течій, що формують сучасний світ. Домінування іноземної культури переживає агонію і в умонастроях освічених арабів, вони сприймають західну традицію як елемент гегемонії Заходу над їхніми країнами. Араби усвідомлюють себе пасивним учасником інтеркультурного діалогу, який пов'язує їх майже виключно із Західною Європою і Північною Америкою [1069].

Індія і країни Південної Азії, хоча і продовжують контакти з британською культурою, асимілюючи багато її відмінних ознак, стали активно відстоювати свою власну культурну спадщину. У Росії накопичений великий історичний досвід амбівалентного ставлення до західної культури; таке ставлення зберігається і понині. Його головні особливості — визнання досягнень Заходу як у технології, так і у високій культурі, але одночасно — побоювання, що ці досягнення можуть придушити російську культурну спадщину і таким чином позбавити російський народ його самобутності.

Замилування західною культурою поряд із побоюванням характерне також для молодих африканських націй Сахари. Але жадібно споживаючи індустріальну культуру, вони водночас докладають значних зусиль до захисту своєї культурної спадщини. Африканські інтелектуали зайняті пошуками коренів своєї расової самобутності, а їхні лідери прагнуть зміцнити національну самосвідомість своїх народів.

Контрасти із західними підходами бачення світу і себе цілком реальні, хоча і не завжди усвідомлюються. Так, латиноамериканці володіють більш високо розвиненою духовністю, ніж населення США і Канади. Це має свої історичні корені: трансценденталістські елементи латиноамериканської культури тяжіють до XV ст. Для всієї Південної Америки католицька схоластика європейського середньовіччя була чимось більшим, ніж просто монастирською філософією: схоластика відігравала роль когнітивної системи, внутрішньо властивої державі й суспільству, і управляла всіма аспектами життя. Латиноамериканців учили, що щастя дарується як милість Божа, яка, у свою чергу, є винятковою прерогативою католицької церкви. Не дивно, що підкорення авторитету церкви, так само як вірність королю і покора Богу, стали аксіомою у повсякденній моралі. Навіть коли колоніальна епоха наблизилася до свого кінця, акомодація між схоластичною спадщиною і сучасною науковою думкою не відбулася. Англосаксонський прагматизм, що ґрунтується на застосуванні понять і методів природничих наук до матеріальної сфери життя, не зміг затвердитися у Латинській Америці.

Трансценденталізм, хоча й у різних формах, — це відмітна ознака індуїстської і буддійської культур на індійському субконтиненті; в му-

Глава 10

сульманській культурі до цього домішуються монотеїзм і містицизм. Корінним культурам Чорної Африки завжди були властиві спіритуалізм та анімізм; ці елементи не були витравлені ні фанатизмом християнських місіонерів, ні маркетинговою пропагандою транснаціональних корпорацій.

Східне мислення зберігає багато особливостей своїх традиційних вірувань. Широкий спектр культур, що вийшли з Китаю протягом останнього тисячоліття, сформувався під впливом натуралізму Лаоцзи, соціальної дисципліни Конфуція і невсипущих турбот Будди про особисте вдосконалення. У XX ст. ці культурні джерела розділилися на численні течії, породивши ортодоксальну культуру маоїстського яна-ня, прагматичну культуру гонконгського конг-дао, а також суміш натуралізму, конфуціанства і буддизму, характерну для культури сучасної Японії. Оскільки конг-даосистське і японське відгалуження китайської культурної традиції зберегли прихильність до всього конкретного і практичного, не дивно, що суспільства, у котрих ці традиції набули значного поширення, не відчувають ніяких труднощів у прийнятті й навіть удосконаленні західної технології. Названі нами культури «модернізувалися», але не піддалися вестернізації. їх власний різновид модернізму зберігає культурну специфіку — саме з цієї причини східні трудові навики і групові пристрасті не можуть бути легко і просто пересаджені в Європу та Америку.