Глава 10

Date: 2015-10-07; view: 448.

лективним добробутом. Національні структури та уряди в межах дедалі більшої взаємозалежності у світі дедалі менше здатні вирішувати ключові проблеми, в тому числі й культурологічні. Чимала їх частина набула важливого міжнародного значення (проблеми екології, релігій, міжнародний тероризм, міграція та ін.). Міжнародні структури також не здатні вирішувати глобальні проблеми (війна у Перській затоці, Руанда, Югославія, Афганістан тощо). Ступінь взаємозалежностіпостійно збільшується, національні структури дедалі менше здатні вирішувати проблеми, що по суті мають міжнародний характер. При посиленні інтеграційних процесів все частіше йтиметься про створення наднаціональнихструктур для підтримки та надання необхідної спрямованості рішенням глобальних проблем, що виникають.

Противники створення глобальних управлінських структур вбачають перешкоди в частині нівелювання континууму культур через їхню різноманітність. Якщо йдеться про створення правових міжнародних інститутів, то це зовсім не означає стандартизації цінностей,у тому числі і в культурній сфері. Створення наднаціональних структур припускає втрату суверенітету в певних сферах та визнання існування загальних інтересів і переваг.

Інтеріснування передбачає континуум культур, а основною одиницею виміру культури в історії, як відомо, є етнос. Окремі етноси не живуть ізольовано один від одного, вони утворюють своєрідну етнічну галактику. Кожний етнос має свою етносферу, етнічні галактики — поліетно-сферу як одну з оболонок Землі, але з урахуванням множини розходжень при взаємодії етносів, кожного зі своєю етносферою, природним середовищем. Поліетносферу можна визначити як серію процесів виникнення етносів у тих чи інших регіонах: етногенез, розширення первинних субстратів, перетворення їх у частину етнічної історії людства та дисоціації етносів, тобто розпад етнічних колективів. Проте це не пов'язано з загибеллю особин, що входили у зниклий етнос, а є рекомбінацією, перетасуванням популяцій людей — інкорпорацією їх у новий етнос. Континуум культур може виникнути тільки з утворенням своєї поліетноефери.

Як відомо, саме у працях В. Вернадського розглядаються перспективи перетворення біосфери в ноосферу, яка продовжує біосферу, природу якої можна буде визначати вже на рівні біохімічного (енер-гоінформаційного) обміну. Ноосфера виступає у вигляді єдності трьох сфер: техно-, інфо- та екосфер. Сьогодні ми можемо стверджувати, що техносфера сформувалася, а процес формування інфосфери лише розпочався у зв'язку з молодими паростками інформаційної цивілізації. Про єдину екосферу поки що не може бути й мови, ми ще не досягай гармонії «людина ■*> суспільство *> природа <*■ космос». Виходячи з нашої концепції, формування поліетноефери та поліетносферогенезу відбувається на основі континууму культур. І тільки коли природним світом людини будуть остаточно сформовані інфосфера, а потім екосфера і поліетно-сфера, тільки тоді будуть створені всі передумови для ноосферогенезу.

Співіснування культур іполіетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

Планетарна цивілізація, що опанувала небачений культурологічний і технологічний потенціал, зможе уникнути самознищення в черговій точці біфуркації лише в тому разі, якщо люди встигнуть своєчасно вдосконалити систему базових цінностей, норм і механізмів самоорганізації відповідно до нових вимог історії. Це передбачає зокрема, що розмаїтість макрогрупових культур, самоорганізованих за моделлю «вони — ми», сходитиме нанівець, трансформуючись у дедалі більшу розмаїтість мікрогрупових та індивідуальних культур. Цьому процесові може сприяти розвиток нового, глобального виміру, названого інтеріснуванням. Інтеріснування охопило всю планету: кожна держава-нація і кожна регіональна спільнота відчула взаємозалежність від інших держав та спільнот як у плані свого економічного, культурологічного та екологічного добробуту, так і територіальної безпеки. В усіх зазначених сферах існує повна гармонія інтересів. Отже, відносини між окремими націями, так само як і між групами, інтегрованими в регіональному масштабі, мають бути перейняті логікою взаємного співчуття, а не логікою пасивної та індиферентної толерантності.

На сьогодні за історико-географічними та культурно-ментальними критеріями і парадигмами ми виділили новий порядок таких семи су-перкультур: 1) євро-американська (Західна та Центральна Європа, Північна Америка, Австралія, Нова Зеландія); 2) латиноамериканська (Південна і Центральна Америка); 3) євразійська (Східна Європа, Північна Азія); 4) китайсько-японська (Південна і Східна Азія); 5) індуїстська (Південна Азія); 6) ісламська (Північна Африка, Західна і Центральна Азія); 8) африканська (Центральна та Південна Африка).

З позицій усвідомлення нелінійності розвитку історичного процесу можна зробити висновок про те, що XXI ст. — це точка біфуркації нового світового порядку. Йдеться насамперед про вплив на світ п'яти чинників у співіснуванні суперкультур: зверхність сили, глобалізація світової економіки, хаос, пошук самоідентифікації, нерівності. При цьому оцінити їх вплив на еволюцію світового порядку неможливо без ґрунтовного аналізу такого феномену, як культурогенез, який є одним із факторів, покликаних запобігти негативній еволюції історико-культурного розвитку світової цивілізації. Підводячи найзагальніші підсумки проведеного дослідження з питань культурогенезу, нагадаємо, що головною метою останнього був пошук засобів розширення прогностичних можливостей при здійсненні філософсько-історичного аналізу розвитку культури. У даному плані є підстави вважати, що, незважаючи на нелінійний характер культурогенезу (тобто відсутність взаємооднозначного зв'язку між актуальними та потенційними станами культури), було б надто поспішним зараховувати цей процес до абсолютно непрогнозованих.

Розглядаючи основні методологічні альтернативи філософської рефлексії становлення та подальшої еволюції людської культури, най-перспективнішим напрямом у цьому відношенні можна назвати, на нашу думку, аналіз культурогенезу в контексті ієрархії форм та рівнів

Глава 10

самоорганізації буття. Адже сам факт наявності даної самоорганізації свідчить про існування факторів обмеження міри свободи онтологічних процесів. Інакше ці процеси характеризувалися б цілковитою хаотичністю і ні про яке впорядкування (а тим більше про підвищення ступеня впорядкованості систем, що є основною ознакою самоорганізації) не могло б бути й мови. А отже, якщо еволюція буття не є в цілому хаотичним процесом, їй має бути властива певна логіка, виявляючи яку, можна істотно збільшити індекс надійності культуроеволюційних прогнозів.

Згадані «обмеження міри свободи», що зумовлюють логіку самоорганізації матеріального світу як єдиної і цілісної системи, пов'язані з прагненням будь-якого системного утворення до рівноважного стану (як статичного, так і динамічного) та з порушенням встановленої рівноваги взаємодією таких утворень. Таким чином, можна стверджувати наявність загальних гомеостатичних та системодинамічних принципів упорядкування буття, згідно з якими можна не тільки вести мову про каузальне пояснення мотивації історико-культурних подій (адже культура також є системним утворенням), а й ставити питання про їх онтологічну доцільність. У свою чергу, потенційний стан культури, що має найвищий індекс такої доцільності, буде як найімовірнішим, так і найстійкішим серед альтернативних йому станів; а тому визначення такого стану (принаймні теоретико-гіпотетичне) є фактором раціоналізації культури.

На користь цієї тези свідчить низка досліджень кореляції розвитку культури та природного буття у їх взаємному прагненні до рівноваги. У цьому відношенні ще В. Вернадський системно обгрунтував аж ніяк не абсолютну випадковість самого виникнення культури як «олюдненого світу». Він засвідчив, що «...біосфера планети не може далі розвиватися без втручання розуму, вона з необхідністю переростає в ноосферу» [723, с. 268]. Аналогічним чином можна вести мову про онтологічну доцільність будь-якої тенденції в культурі, наскільки вичерпує свій потенціал врівноваження буття людини у світі існуючий модус культурної організації, а також якою мірою ця тенденція здатна відновити зазначену рівновагу.

Ґрунтуючись на даних засадах, ми отримуємо можливість логічної реконструкції культурно-історичного процесу, фази якого визначаються межами критичного діапазону кожної культурноорганізаційної форми. Відповідно, асимптотичне наближення до цих меж, що позначається у вигляді стабільно спадної динаміки потенціалу самостверджувальних та самореалізаційних можливостей людини у її природному та суспільному існуванні, веде до деструктивних тенденцій у її духовності та поглиблює прірву її відчуженості від загальнолюдських суспільнозначимих цінностей, є показником культурної кризи.

Аналіз сучасного етапу розвитку цивілізації свідчить про її глобаль-номасштабний критичний стан, зумовлений дисбалансом між ростом ефективності культурогенних утворень та мірою їх раціональної під-

Співіснування культур і паліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

контрольності. У результаті можна стверджувати про вичерпність он- л, тологічно-врівноважувального потенціалу такої культурної парадигми, що грунтується на індустріально-технологічній домінанті. А отже, найбільш онтологічно доцільною має бути така переорієнтація подальшого розвитку культури, котра будувалася б на домінанті її гуманістичного спрямування (тобто на її підпорядкованості насамперед виробництву духовного світу людини як суб'єкта культури та гармонізації буття у світі, а не виробництву засобів природної та суспільної диктатури).

Реалізувати таку переорієнтацію можливо лише через синтез загальносвітової культурної інтеграції. У іншому разі суперечність між глобальним характером дієвості артефактів культури та локальним характером їх цільового застосування і контролю буде непереборною.

Безумовно, в межах даного дослідження ми в основному торкалися проблем об'єктивної логіки розгортання культурно-історичного процесу. Проте, як відомо, «логічна необхідність» означає тут не стільки історичну неодмінність, скільки вищезгадану «онтологічну доцільність» тих чи інших культурноорганізаційних перетворень, реальне здійснення яких залежить від багатьох «суб'єктивних факторів історії». Саме тому людство поставлене зараз перед кардинальним питанням свого буття; «питання це зводиться до того, чи є історія у своєму прориві лише миттю, проміжною ланкою між неісторичними формами існування, чи це прорив глибинних можливостей, які навіть в образі безмежного лиха, піддаючись загрозі та постійним руйнаціям, у цілому ведуть до того, що буття буде відкритим людиною, а вона сама в небаченому злеті здобуде свої незнані досі можливості» [155, с. 74].

До аналізу культурно-історичного процесу формування культурології в добу цивілізаційної глобалізації, який було проведено у монографії, необхідно, на нашу думку, додати і розгляд концепції майбутнього. Проблема майбутнього вперше постала в ранньому християнстві і набула свого визнання та первісного вирішення у біблійному вченні, яке розглядало історію та культуру як часову протяжність між основоположними фактами священної історії — створення світу та день страшного суду. А. Блаженний уперше сформулював функціональні відмінності модусів єдиного часу (вічності): минуле — пам'ять, сучасність — споглядання, майбутнє — передбачення, пророкування, прогнозування, проект.

Культуротворча діяльність людини має цілеспрямований характер, певну мету. У зв'язку з цим спроба передбачення мети та результатів її реалізації — невід'ємна сфера людської практики. Передбачення майбутнього тісно пов'язане з культурологічною, чуттєво-емоційною стороною діяльності людини, вольовими зусиллями, морально-смисловим, а не тільки практично-утилітарним вибором. Християнське трактування майбутнього формує глибоку істину, яка полягає в тому, що майбутнє — невід'ємна частина людської історії, один із основоположних вимірів соціального часу, який надає кінцевого сенсу людському існуванню. Без усвідомлення майбутнього неможливе усвідомлення людської історії або смислу життя окремого індивіда. По суті концепція майбутнього знаходиться в основі будь-якого світогляду, надає йому неповторної, особливої форми та змісту.

Що ж таке майбутнє! Що складає зміст цього поняття? Чи можливо ототожнювати цей зміст з науково достовірним знанням, чи воно з області гіпотетичних висловлювань? А можливо, розглядаючи майбутнє, ми маємо на увазі деяку ідеальну мету, вищу якість того стану, до якого ми прагнемо, одночасно розуміючи, що це лише своєрідний ідеал, досягнувши якого ми отримаємо найвищі результати своєї діяльності? Чи поняття «майбутнє» є методологічною установкою, яка постійно вимагає від людини та людства передбачувати наслідки своєї діяльності в сучасності, тобто майбутнє як рефлексія сучасного? Ці та подібні питання виникають при аналізі даної проблеми [1101]. Розглянемо погляди на деякі з них, на нашу думку, найсуттєвіші.

Майбутнє — специфічний об'єкт висвітлення. При розгляді цього поняття неможливо використати відомі методи наукового дослідження, оскільки майбутнє не існує як певний реальний предмет або процес. Воно начебто приховане за історичним минулим (тобто таким, яке вже відбулося) та сучасністю. Саме ця «невловимість» майбутнього поро-

джує численні варіанти його значень. Аналізуючи історію культурологічних та філософських вчень ми спостерігали багато пророкувань майбутнього, які не тільки відрізнялися одне від одного, а й часто мали антагоністичний характер як такі, що взаємовиключні та несумісні. Про складність наукового прогнозування майбутнього, його неоднозначність у своїх поглядах стверджував Карл Поппер [265], який послідовно обґрунтував тезу про логічну суперечливість будь-яких пророкувань майбутнього. Подібні думки в різній інтерпретації висловлювалися і раніше. Однак, всупереч поглядам прибічників суворої наукової думки, питання про завтрашній день конкретної людини, суспільства та його культури завжди турбувало людей, примушуючи їх замислюватися над тим, що саме очікує їх у близькому чи далекому майбутньому. Це бажання не є результатом простої цікавості або необхідності побудови яких-небудь логічних теорій. Очевидно, слід звернутися до більш глибоких структур людського буття, які відбиваються генотипними горизонтами мови. Майбутнє — невід'ємна частина соціального часу, основа пізнавальної, ціннісно-смислової, культуротворчої, розумної діяльності людини. Самоусвідомлення себе та історії неможливе без цілісного часу.Обговорення майбутнього — необхідний елемент пізнання, переживання, розуміння, культуротворчої діяльності загалом. Відмова від одного з модусів соціального часу — минулого, сучасності або майбутнього — означає розпад цілісного часу, смисложиттєвих орієнтирів людської діяльності та культури.

У давнину ця потреба людського буття задовольнялася пророкуваннями оракулів, ясновидців, магів, чаклунів, волхвів, чародіїв тощо. Відомі історико-культурологічні та філософські знання через світоглядну функцію не лише визначали теоретичний образ світу загалом, а й рефлектуючи (тобто відбиваючи процес формування, функціонування світогляду), розробляли нові можливі варіанти життєвих смислів і цінностей.

Історія осмислює ці процеси, є самоусвідомленням культури і як така виходить за межі існуючої культури, розглядає різні перспективні варіанти розвитку майбутнього. Цей розгляд передбачає, передусім, пошук універсальних цінностей (універсалій), які відповідають потребам та запитам людей, а також розгляд та вибір стратегій виживання в радикально нових умовах [181; 557].

Для переломних етапів людської історії характерне радикальне перетворення категоріальної моделі світу [184; 186; 228]. Наприкінці XX та на початку XXI ст. у всесвітньо-історичному масштабі і відбувається таке перетворення. Саме цей процес визначає інтерес до майбутнього, формування нової моделі відбувається як розгляд його різних проектів.

Генотип глобальної цивілізації формувався в європейському регіоні як мутація (перетворення) традиційних культур. Основною ознакою сучасної цивілізації є її техногенний характер,тобто певний тип мислення (раціоналізм), діяльності, розвиток науки і техніки, технологій. Кожна епоха еволюції історико-філософської думки залишала свій від-

£

Замість післямови

биток на формуванні цієї цивілізації. Найважливіші цінності техногенної культури складалися історично. Однією з них є віра в силу розуму, яка поступово перейшла в раціоналізм. Античність, християнська традиція, епоха Ренесансу, Новий час поступово складали образ думки та дій раціоналізму. Виникає поняття про діяльність особистості, яка цілеспрямовано впливає на природу і світ соціальних відносин. Для техногенної цивілізації характерне особливе розуміння природи як невичерпної скарбниці ресурсів, що складає закономірно впорядкований простір, який представляє необмежене поле діяльності людей. Причому формується уявлення про автономію особистості, її самоцінність. Найвищим ступенем раціоналізму все більшою мірою стає науково-технічне, науково-теоретичне, культурологічне мислення.

Особлива роль у формуванні техногенної цивілізації належала насильству, яке було своєрідною формою рушійних сил історичного прогресу. Певна річ, само насильство в його формальному здійсненні зазнавало суттєвих змін. Так, відома думка К. Маркса про те, що на певному етапі історичного розвитку відношення особистісноі залежності припиняють домінувати і поступаються місцем відношенням речової залежності. Також відомо, що силові відносини в будь-якій системі залежності врівноважувалися ціннісно-етичними системами. Проте в техногенній цивілізації сила, панування, могутність завжди ототожнюються з необхідною складовою, домінантою, важливою умовою здійснення людської культурної діяльності загалом [184].

Ці та інші універсалії сприяли формуванню розгалужених ціннісно-смислових систем, які визначають своєрідність та унікальність техногенної цивілізації. Успіхи техногенної цивілізації у галузі науково-технічного прогресу, поліпшення життя людей породили ілюзію, що саме вона є магістральним шляхом розвитку людства в умовах глобалізації. Але, як було висвітлено на сторінках монографії, у другій половині XX ст. людство зіткнулося з цілком новими безпрецедентними проблемами виживання. Універсалії техногенної цивілізації виявилися непридатними для подальшого історичного руху людства. Всебічно виявляється непереконливість насильства, силових стосунків як форми суспільно-соціального, наукового, політичного розвитку. Історичний розвиток залучає людство до нових форм взаємодії. Через це виникає нова реальність, яка характеризується зростаючою цілісністю розмаїття різних культур, традицій, релігій, цінностей [557]. Збереження цілісності всього людства як найважливішої умови його виживання вимагає узгодження різноманіття, розвитку принципів, діалогу, консенсусу, обмеження «силових» методів, які за своєю природою порушують діалог, викликають протистояння, асиметрію сили та волі, методів панування та підкорення. Ненасильствояк стратегія має розглядатися як необхідна умова виживання людства і вимагає всебічного перегляду всієї новоєвропейської культурної традиції. Утвердження нових ідеалів потребуватиме і нових зразків людського способу думки та дії. На жаль, ще існуючі ідеали панування і сили формують різноманіття зразків, програм і норм поведінки,

життєвих смислів, які ми всмоктуємо із культури, часто не усвідомлюючи цього.

Важливим підтвердженням необхідності корінного перегляду цінностей попередньої епохи (техногенної цивілізації) є розвиток науково-технічного прогресу. Науково-технічний розвиток за традиційною установкою все більшого пізнання та перетворення оточуючого світу поступово залучає до культуротворчої діяльності нові об'єкти, які вимагають радикального перетворення людської поведінки у світі та відношення до цього світу. Такими об'єктами є відкриті складні системи, що саморозвиваються разом з людиною (енергетичні, технологічні, біосоціальні, інформаційні, космічні та ін.). Розвиток подібних систем характеризується їх проходженням через особливий стан несталості (точки біфуркації), коли випадкові, незначні впливи можуть призвести до непередбачуваних трансформацій всієї системи. Тут уже немає потреби у збільшенні енергетичного силового впливу, а необхідна дія, яка основана часто на незначному енергетичному впливі, — укол у необхідному просторово-часовому фокусі, що призводить до перебудови всієї системи (пригадаємо розпад СРСР). У синергетичних системах, що саморозвиваються, людина та її діяльність не є чимось зовнішнім — вона сама стає частиною системи [523]. її діяльність визначається численністю різних можливостей та проблемою вибору певної лінії розвитку системи. Причому цей вибір не може бути принципово однозначно визначеним. Тому важливо спробувати передбачити такі зони взаємодії людина—система, які потенційно містять можливості катастрофічних наслідків. Подібні об'єкти починають відігравати роль у життєдіяльності людини, спонукаючи вносити суттєві корективи в цінності та смисли техногенної цивілізації [518].

Визначаючи стратегію майбутнього, слід враховувати радикальні зрушення, які відбуваються у техногенній діяльності. Сучасна технічна діяльність все більшою мірою характеризується не просто традиційною системою «людина—машина», а складними системними комплексами, де пов'язані технологічний процес з людино-машинними відношеннями, природна екосистема та соціокультурне середовище, в межах якого здійснюється нова технологія. Діяльність людини в межах подібної глобальної цивілізаційної системи може викликати наслідки як у найближчих, так і віддалених елементах системи, а за певних умов призвести до катастрофічної перебудови загалом. Тому неминуче і обмеження діяльності, стратегія обмеження,яка забезпечує виживання. Ця стратегія реалізується у вирішенні екологічних проблем, які стають пріоритетними в діяльності суспільства — передусім екологія, а потім, по можливості, економіка. Нову цивілізацію часто пов'язують з такими ознаками: обмеження суспільних потреб і відмова від так званих псевдопотреб; культивування помірного способу життя, відмова від хімізації сільського господарства, одноразових предметів споживання, шкідливих технологій тощо; дезурбанізація, тобто поступове розселення крупних мегаполісів компактними поселеннями, які створюють

17 5-560 513

Замість післямови

найсприятливіші умови для життєдіяльності людини; зменшення транспортних засобів, особливо автомобілів; створення безвідходного виробництва; досягнення гармонії між суспільством та природою як головної умови подальшого розвитку людської історії та виживання людства тощо.

Досвід історичного прогнозування свідчить про те, що майбутнє важко передбачити в усіх деталях та проявах. Можливо лише говорити про більш чи менш імовірний сценарій розвитку історії. Нині можна зафіксувати як історичний факт початок глибинних перетворень сучасної цивілізації [183]. Систематичні дослідження цих змін виявляють не тільки зв'язок з минулим, а й беруть участь у пошуку світоглядних орієнтацій майбутнього.

Розглядаючи майбутній розвиток цивілізації, неможливо не торкнутися концепції сталого розвитку людства. Сьогодні смисл сформульованого в 1992 р. на Міжнародній конференції ООН у Ріо-де-Жанейро імператива сталого розвитку людства перед загрозою кризи і катастрофи («кінця світу») в основному зрозумілий більшості освічених людей у всіх країнах світу. Менше відомі: концепція циклічності розвитку систем, які самоорганізуються, закон фатальної смертності органічної системи (організму) та концепція органічної активності живих систем, серед яких найактивнішою є людина, які начебто є виключно предметом інтересу системщиків, біологів, психологів та соціологів. На наш погляд, зазначені теоретичні положення і концепція сталого розвитку людства виключають одне одного, між ними існує контроверза, яка має зовсім не академічний характер. Спробуємо виявити суть зазначених суперечностей і показати шляхи їх вирішення, застосовуючи ідею фундаментальності історичних системних законів і принципів, порушення котрих рівнозначно ігноруванню фундаментальних законів природи.

Можливо, саме несхожість організму та соціосистем за несистемними ознаками (розумність, креативність, передбачення майбутнього та ін.) досі дозволяла культурам, трансформуючись, виживати. Проте граничний варіант (тобто смертність системи) має обов'язково враховуватися. Таке обґрунтування слід шукати в метатеоретичній області, якою, на наш погляд, є на сьогодні загальна теорія систем та її відгалуження — системологія. Зазначені теорії за своїми можливостями може перевищити біхевіористика, концепція якої була запропонована у згадуваних раніше працях [868—910] та детально розглянута у даній монографії.

Нагадаємо, в чому полягає смисл концепції сталого розвитку людства. Справа в тому, що входження людської цивілізації у глобальну багато-аспектну кризу, яка складається з демографічної, продовольчої, енергетичної, екологічної, гуманітарної, соціально-економічної, політичної, культурологічної та інших складових, загрожує існуванню людства на планеті. Феномен цей історично новий. У зв'язку з цим всі мають прийняти модель сталого розвитку людства, в центрі якої — люди та їх право на здорове і плідне культуротворче життя. При цьому людство має жити у гармонії та рівноважній взаємодії з природою, піклуватися про

неї та оберігати її. Згідно з принципами гуманізму та демократії у суспільстві має бути забезпечене рівне задоволення потреб людей у розвитку та якості життя; задовільний стан оточуючого середовища; рівень життя; умови для розвитку культури і освіти; можливості для майбутніх поколінь. Сталий розвиток людства можливий за таких умов: а) зміни нинішніх технологій на більш чисті та менш енерго- та ресурсоємні;

б) зміни сировини, що не поновлюється, на таку, що поновлюється;

в) зменшення темпів приросту населення; г) ріст продуктивності праці (що приведе до поліпшення якості життя); д) зростання наддержавного регулювання та управління (через ООН та інші міжнародні організації), а також державного керівництва, яке забезпечує реалізацію зазначених цілей та умов на основі зміщення центру ваги від приватних (в основному, егоїстичних) інтересів до суспільних [1102]. Однак основною умовою створення можливостей подальшого існування людства є потреба налагодження діалогу культур різних народів та культуротворча співпраця.

У зв'язку з необхідністю в сучасних екстремальних для людини умовах забезпечити на планеті наддержавне та державне регулювання, управління та керівництво виникли ідеї не тільки всесвітньої ринкової інтеграції, а й ідея «світового уряду». Нині ця ідея ґрунтується на економічній, політичній та військовій перевазі так званого «Заходу», особливо США, у фактично однополюсному світі.

Всі відомі моделі сталого розвитку людства спираються на те, що суспільство наприкінці XX ст. все ще перебувало в «медузоподібному» стані (як його визначив понад 100 років тому К. Леонтьєв [157]) напередодні кризи та глобальної катастрофи. Обираючи модель сталого розвитку, суспільство має злитися в системне ціле, своєрідне тіло, точніше, організм. Тенденція злиття та інтеграції людства за багатьма важливішими життєвими аспектами була зображена, наприклад, В.І. Вернадсь-ким у його концепції ноосфери, а спочатку — поліетносфери [524]. Поліетносфера, а потім і ноосфера, є єдиною складною системою, яка самоорганізовується та самоуправляється, тому вона не може бути «медузоподібною» або зореподібною (термін Б. Малиновського [ПОЗ]) системою, яка нагадує спільноту популяцій або колоніальний організм. Вона має також представляти собою ієрархію за структурою, функціями управління, видами культуротворчої діяльності, взаємовідносинами підсистем та елементів з цілим. У мондіалістському баченні такого суспільства до складу центральної підсистеми ввійде так званий «золотий мільярд» держав і народів, який також ієрархічно організований внутрішньо і аналогічно ієрархічно побудовані функціональні підсистеми, які управляються у межах допустимої для них автономії. Високорозвинена технологічно («інформаційна», заХ. Тоффлером [471; 1104]) перша підсистема процвітає через експлуатацію ресурсів та робочої сили підсистем різних порядків, які їй підлеглі. Чи буде така система життєздатною?

Замість післямови

Певний час — так, оскільки вона організмоподібна. Чи актуальна така модель для сталого розвитку людства? В умовах екстремальності — так. Але чи відповідає вона вищим ідеалам гуманізму, демократії, людяності та справедливості? Звичайно, ні! Більше того, через внутрішню нерівноважність по лініях економічного, соціального, гуманітарного, культурного та політичного характеру вона вибуховонебезпечна. Людство все більше входить у кризу. Модель, яку ми розглядаємо, — це модель сталого розвитку людства, що майже фатально веде до катастрофи. Проте саме таку модель організації та функціонування людства не тільки настійливо навівають різними засобами, а і впроваджують практично.

Між тим, як відомо з літератури, зазначені підходи і модель сталого розвитку людства давно вже зіткнулися з певними труднощами [490; 672; 1105-1139]. їх принаймні три.

По-перше, марксизм виявив, що розвиток засобів виробництва та знарядь праці разом з технологіями приводить до зміни відношення людей до них та один до одного, що зумовлює однотипні за формою цикли розвитку та зміну суспільно-економічних формацій для всіх цивілізацій. До «інформаційної» цивілізації вони мають прийти всі, ніхто не має права заморожувати їх розвиток. Крім того, як з'ясував К. Леонтьєв, а потім Л. Гумільов [159—166], всі цивілізації, будучи певними етнокультурними цілісностями, переживають приблизно тися-чодвохсотлітній цикл свого розвитку за схемою: первісна простота — квітуча складність — вторинне («змішувальне») спрощення. Наприкінці етнос та культура гинуть або пристосовуються до нових умов, набуваючи нових форм. До того ж дійшли О. Шпенглер [143; 144] і А. Тойнбі [146; 147; 462] (останній запропонував схему: виникнення — ріст — надлом — розпад). За результатами їх досліджень логічно зробити такий висновок: немає потреби створювати єдине людство та цивілізацію, оскільки подібна цілісність неминуче розпадеться і загине, тим паче розвиваючись на межі кризи та катастрофи.

По-друге, в сучасній біології доведено, що будь-який організм — смертний. Біологи кажуть: «Організм — єдина система, яка поєднує складність організації з незмінністю трагічного кінця ...Самопонов-лення, яке забезпечує безсмертя популяції, приречує її на ізоморфізм часток, на їх малу взаємопов'язаність, на низький рівень її власної організації». Якщо прийняти цей «вирок», то підтверджується той самий висновок: немає причин людству «сповзати» в цілісність, яка приречена на загибель. Ми розуміємо, що один із центральних пунктів наших міркувань та висновків є дискусійним. Йдеться про поширене в соціо-біології ототожнення організму та соціальної системи. Ми прийматимемо їх подібність як відносно повну лише за системними ознаками. Зазначимо, що даний висновок стосується начебто виключно стратегії, а не тактики виживання. Тому не дуже прозорливі політики зовсім не беруть його до уваги, хоча історія вже багато разів доводила, як небезпечно в політиці ігнорувати закони науки.

По-третє, існує ще один камінь спотикання, але тактичного плану. Можливо, політики приділять йому певну увагу. Йдеться про контроверзу між розвиненою спочатку в фізіології, далі у психології теорією активності та концепцією сталого розвитку людства. В 60-ті pp. XX ст. в нашій країні відомий психолог М. Бернштейн, працюючи в галузі психології та фізіології праці, спираючись на вчення О. Ухтомського [1120] про домінанту поведінки, виявив: «Активність виступає як найбільш загальна всеохоплююча характеристика живих організмів і систем» [1136]. Порівняно з ідеєю системності організму як її бачить кібернетик, згідно з якою управління та гомеостатична регуляція є головним у функціонуванні живих систем, позиція Бернштейна виявилася суттєво найновішою, причому вона суперечила концепції Кеннона [1137]. Разом з тим, методологічну установку останнього, яка полягає в тому, що будь-яку організовану систему — виробничого, економічного або соціального характеру — можна співвіднести за аналогією з живим організмом, ми, по суті, знайдемо і у Бернштейна. Вона характерна також для всієї сучасної соціобіології. Щоправда, в сучасній соціобіології в ролі моделі-прототипу суспільства частіше виступає узагальнена «людина», але вона все одно розглядається і як живий організм, тільки більшої спільності та складності.

Фактично, все це можна було знайти і у Арістотеля [1138]: організм як система є цілісним, сталим, активним, цілеспрямованим, але побудованим ієрархічно. Телеологічність при цьому «списана» з людини та її поведінки. Однак важливим досягненням сучасної нейрофізіології та психології в розумінні активності, крім всього іншого, ми маємо вважати принципове положення Ухтомського, що живу систему разом з адап-тивністю і гальмуванням відрізняє «експансія» по відношенню до середовища, пошук нових можливостей дії, а не тільки прагнення до врівноваження з нею (гомеостазис) і усунення від її впливу [1120]. Пояснюючи свою позицію, ми можемо означити її як біосистемну і повніше — соціобіо-системну. Більше того, ми припускаємо, що існують єдині фундаментальні системні закони і принципи, які рівно управляють всіма системами, а саме:

1. Будь-яка біхевіоральна система проходить відповідний її природі та умовам, включаючи різні обмеження, цикл розвитку — від виникнення і розквіту до надлому та загибелі.

2. Будь-яка біхевіоральна система, оскільки вона є організмова, — смертна.

3. Будь-яка біхевіоральна система організмового типу, не будучи обмеженою в різних ресурсах і противагах, які гальмують її активність, агресивно прагне до необмеженої експансії по відношенню до середовища та оточення.

Можна розвити далі перелік загальносистемних (біхевіорально-системних) законів, узагальнюючи при цьому відомі нині закони, але лише зауважимо, що всі такі закони залежать самі від одного з найважливіших системних законів, відповідно до якого сума дії всіх компонентів системи завжди менша сукупної дії системи як цілого, і навпаки.

Замість післямови

Зважаючи на вищевикладене, ми побачимо, що концепцію сталого Ш W' розвитку людства без обмежень та противаг у вигляді зазначених вище законів, а також і інших, в принципі реалізувати неможливо. Точніше, її реалізація катастрофічна: а) для суспільства як реальної системи; б) через органічну для такої системи експансивність і агресивність — для середовища та оточення загалом.

Через це будь-які, навіть жорсткі за формою попередження (К. Ле-онтьєва [157], Ф. Ніцше [220], О. Шпенглера [143], К. Леві-Стросса [359] та ін.) про небезпечність для людських цивілізацій злиття в організмове ціле актуальні як ніколи, як актуальні сьогодні заклики про збереження на планеті різноманіття культур. Заслуговує на підтримку боротьба проти «вторинного спрощуючого змішування» (термін К. Леонтьєва) та проти буржуазно-міщанського зрівнювання. Нівелювання культур в єдину постіндустріальну або іншу будь-яку культуру рівнозначно об'єднанню генофонду життя, живого в біосфері. Фактично, необхідний поліморфізм форм і напрямів еволюції культур. Цивілізація (за Леві-Строссом) має бути коаліцією культур (або, як зазначалося в монографії, континуумом, а потім федерацією культур). Ідея мондіалізму, якщо вона буде реалізована у варіанті «золотого мільярду», об'єктивно призведе до катастрофи людства.

Не забуватимемо, що сучасне людство — це щось на зразок популяції держав та народів, де держави — такі ж системи організмового типу. Будь-яка із них, однак, поводиться зовсім інакше, ніж члени живої спільноти в популяції. Як зазначав І. Хейзинга: «...сьогодні, в XX ст., держава державі вовк» [144]. Звичайна людська мораль не властива державі, вона — імморальна і керується принципами природної моралі та відносин, типових для хижака і жертви в боротьбі за існування. Разом з тим, наприкінці XX — на початку XXI ст. під впливом імморалізму держав аналогічну поведінку обирають також різні «навколополітичні» групи населення всередині держав та на міжнародному рівні. Безперечно, це призводить до ще більшого ризику катастрофи. Ми говоримо про тероризм (наприклад, удари по Пентагону та хмарочосах у Нью-Йорку, теракти в Росії тощо), злочинство взагалі, які живляться також індивідуалізмом як мораллю.

Але в будь-якому разі діє закон, за яким сталою та надійною є саме така система, всі основні елементи і підсистеми якої також надійні та сталі. Тому людству сьогодні, напередодні катастрофи, яка йому загрожує, слід складатися із більш сталих та надійних держав і жити за принципом допустимої в конкретних умовах толерантності. Вихід ми бачимо також у часовому для всього людства посиленні згуртованості та централізації (але додержуючись принципів гуманності, рівності, справедливості), спираючись на ООН та інші міжнародні організації. Подальший розвиток людства по мірі «відсування» від краю прірви може бути забезпечений також через: а) посилення гуманізації стосунків між людьми на всіх рівнях; б) перетворення справи керівництва та управління на ниві для честолюбних, безвідповідальних та егоїстичних

дилетантів у високопрофесійне заняття («наукове управління суспільством»); в) припинення маніпуляції суспільною свідомістю, інформаційними війнами та поведінкою в корисливих цілях через контроль суспільства над ЗМІ; г) створення психологічних умов для згуртовування людей, їх кооперування у всіх сферах діяльності, інакше буде запізно (втрата покоління); д) звуження сфери діяльності негативної активності людей, яка ніким не контролюється, груп, прошарків, держав та ін., оскільки індивідуалізм та егоїзм у крайніх проявах стає дедалі небезпечнішим для долі людства; є) розширення сфери діяльності в суспільстві позитивної активності людей та ін. Ці висновки витікають безпосередньо із самої суті фундаментальних суспільних законів, які не можна ігнорувати ні в якому разі. Багато що із причин кризи, яка нині відбувається, є наслідком нерозуміння та недооцінки характеру зага-льносистемних законів.

Що має робити людство в цілому, оцінюючи ситуацію як екстремальну? Ми вже спробували відповісти на це питання в монографії. В ній визначено ті міри, які можливо застосувати сьогодні. Вони намічені також у публікаціях з глобальних проблем сучасності [23; 182—184; 186— 190; 267; 522; 524; 535-561; 577-584; 1129-1131]. І все ж таки, хотілося б ще чіткіше означити альтернативу: 1) людству ще не запізно відійти від краю прірви, і воно має це зробити; 2) якщо цього не зробити, нам всім загрожує загибель.

Проте зазначимо, що імператив виживання людства неминуче штовхає до схеми організації людства, яка історично реалізувалася в таких 4-х варіантах: 1) тотальної капіталістичної (яка сьогодні передбачає скорочення людства до 2—2,5 млрд); 2) ліберально-демократичної (у дусі К. Поппера [265]), яка була реалізована в деяких країнах світу; 3) кооперативно-соціалістичної (почасти в дусі П. Прудона, М. Бакуніна, П. Кропоткіна) — в експериментах; 4) тоталітарної соціалістичної (модель СРСР). Схеми 1 і 4 — суто нейтралістського типу, певний час ефективно працюватимуть в умовах екстремальної ситуації, але не зможуть забезпечити виживання людства як організму через системні закони. Схема 1 — антигуманна. Схема 4 у варіанті пізнього СРСР гуманна, але вона веде до стагнації. Схеми 2 і 3 навряд чи придатні для екстремальних умов існування.

Ймовірна, але не скоро, реалізація схеми розселення людства у космічному просторі (у дусі ідей К. Ціолковського [1133—1135]. На наш погляд, найпридатнішою є змішана стратегія, а саме: наближення екстремальних умов дозволить прийняти, якщо не переважить егоїзм та хижацтво елітарних держав, схему 4, потім, по мірі розселення людства у Космосі, відбудеться перехід людства до вибору будь-яких інших схем центристського або ацентристського типу.

На завершення порівняємо теоретичну ситуацію з концепцією сталого розвитку людства. Зазначимо, що у розпорядженні тих, хто її розробляє, немає певної зв'язної та послідовної теорії з відповідним розумовим та номологічним апаратом. По суті, вся концепція зовсім не є