Основні поняття класичної риторики

Date: 2015-10-07; view: 613.

Найпростіше визначення класичної риторики — мистецтво пе­реконувати — реалізується через такі основні загальні поняття риторики, що мали назви в античній науці: логос, етос, пафос, то-пос.

Логос. У давньогрецькій мові слово logos означало такі дві гру­пи понять:

а)слово, мова, мовлення і б)поняття, думка, розум, а точні­ше — єдність цих понять обох груп як всезагальну закономірність. Це відбилося в семантиці сучасних слів з коренем лог-, які зосе­реджені в основному у сферах логіки (науки про закони і форми мислення) та мовознавства: логічна граматика, логічне мовлення, логічний наголос, логічний суб'єкт, логічне судження, логотип, логограма, логічний предикат тощо. Логос як основна категорія класичної риторики покликаний був воєдино представляти думку і слово, що практично означало: сло­во має зміст, думку, воно має йти від розуму й апелювати до нього.

У сучасній риториці логічність є однією з основних ознак промо­ви і тексту. Вона реалізується через можливість вибору у мовному викладі послідовності міркувань, несуперечності тез і положень промови, у доцільності співвідношень, якщо реальність диктує суперечливі положення.

граматичні парадигми відмінкових, особових, видо-часових форм).

Етос. У давньогрецькій мові слово еїЬов означалозвичай, звич­ка, характер, норов (від нього походить і сучасне слово етика) і в античній риториці спочатку вживалося як ознака до слова оратор, а потім закріпилося в риторичній науці як моральний принцип її. Етос є основою формування риторичного ідеалу.

Як одна з основних категорій класичної риторики етос визначав зразкову суспільну й особисту морально-етичну поведінку оратора, інакше промовець не зможе переконувати інших і впливати на них. Власне, без етосу (морального кодексу) риторика самознищується, перетворюється не в істину думок і почуттів, а в самообман. За Арістотелем, промовець має впізнаватися слухачами як людина достойна, гідна промовляти до їхніх сердець і розуму. Арістотель писав, що «істина й справедливість за своєю природою сильніші за свої протилежності»', тому їх треба дотримуватися неухильно. Слухачі завжди і всюди складають уявлення про етос оратора, в цьому допомагає їм його промова.

Антична риторика широко послуговувалася поняттям етосу, вихо­вувала високу мораль (гідність, чесність, справедливість, порядність).

Розвиваючи засади античної риторики, Феофан Прокопович подавав етос риторики як види чеснот: мудрість, справедливість, хоробрість, поміркованість. Кожна з цих чеснот описувалася як комплекс рис промовця, правил поведінки і дій, які мають вести до вдосконалення моралі й етики особистості.

Звичайно, риторику як технологію мовлення, як комунікатив­ний матеріал можна використати як на благо людей, так і на зло. Однак риторична наука і практика декларувала і відстоювала ви­соку моральність оратора як непорушний закон, як велике благо оратора і риторики в цілому. В усі віки цінувалися високі помисли, чисте серце, щира душа оратора.

Пафос (гр. раиіох — пристрасть, почуття) — це інтелектуальне, вольове, емоційне устремління мовця (автора), яке виявляється і в процесі мовної комунікації, і в його продукті — тексті.

Пафос є категорією естетики. У «Лекціях з естетики» Г. Гегель так визначив понятгя пафосу, посилаючись на античне розуміння його: «Ми можемо за прикладом античних авторів позначити сло­вом Рауоя ті всезагальні сили, які виступають не тільки самі со­бою, у своїй самостійності, а й живуть у людських грудях і руха­ють людську душу в її найпотаємніших глибинах...

...Пафос утворює справжній осередок, справжнє царство мис­тецтва; його втілення є головним як у творі мистецтва, так і в сприй­нятті останнього глядачем. Бо пафос зачіпає струну, яка знаходить відгук у кожному людському серці. Кожний знає цінне й розумне начало, яке міститься в змісті справжнього пафосу, і тому він ви­знає його. Пафос хвилює, тому що в собі і для себе він є могут­ньою силою людського існування»'.

Пафос є фактом життя. Певні справи, погляди, ідеї можуть на­стільки оволодівати особистістю людини, що стають пристрастю (пафосом) її життя, творчості чи суспільної або виробничої діяль­ності. І безперечно, все це виявляється у пафосі мовлення спон­танно, тобто незалежно від волі автора, природно або зумисне, з певною настановою на досягнення очікуваного стилістичного ефек­ту, співчуття, переживання, захоплення тощо. У промовця пафос може виникати під враженням його ж тексту і власного проголошення, промовець сам входить у пафос від своєї риторики — «як добре я говорю».

Топос (гр. Іороя — місце),топіки — це риторичне поняття, що означає загальні місця у промові. До них належать найтиповіші часо-просторові мовні ситуації та описи їх, які легко запам'ятати і які майже у всіх мовців однакові (Моя сім 'я; У магазині; У транс­порті тощо). Антична риторика любила топоси і розробляла заго­ловки для них (логограми) та схеми, які легко можна було присто­сувати до аналогічних ситуацій, а люди, що розробляли такі лого­грами, називалися логографами. Цій меті значною мірою служили й зразки промов з певних тем і для певних ситуацій.

Індивідуально-оригінальним у мовленні є якраз те, що перебу­ває поза топіками, або топіки мають якесь незвичне вираження. Однак треба пам'ятати, що існує певна пропорційність між топо-сом і оригінальністю у промові, і наявність топосів підкреслить красу й доцільність оригінальних висловів.

У повсякденному житті ми спілкуємося у межах топосів різних моделей: театр, гості, хвороба, робота, навчання дають нам багато звичних ситуацій, у яких не постає питання: як запитати? що відпо­вісти? Тут діє аналогічна стратегія побудови текстів. Проте кож­ний з нас колись та потрапляє в ситуацію невідомої нам мовної поведінки, де тих, уже нам відомих, загальних місць мало, а є більше невідомих, якіми маємо уже самі витворити, заповнити можливостями свого інтелекту і мовного смаку (зрада близької людини, перший прийом у посольстві тощо).