ІІ. Практичні завдання

Анекдот - це коротенькі оповідання чи сценки про комічні події, пригоди, ситуації, людську поведінку або вчинок. Анекдот, як правило, ґрунтується на одному життєвому епізоді, відзначається лаконічністю викладу змісту і обов'язково завершується несподіваною смішною, дотепною розв'язкою. Персонаж проводиться через єдину сюжетну конфліктну ситуацію, але таку, яка найповніше виявляє його соціальну чи моральну сутність. Непередбаченість сюжетних ходів у анекдотах часто має настільки незвичайний або винятковий характер, що з певних міркувань (соціальних, етичних, вікових і т. д.) змушує оповідача добирати відповідного слухача, вимагає атмосфери цілковитої взаємності й довір'я між ними. На це вказує й сама назва жанру, що походить від грецького слова анекдотос, тобто не готовий в люди (заміж), або переносно: нерозголошений, таємний, неопублікований. У європейській літературі цей термін спершу адресували до коротких розповідей про незвичайні смішні випадки й пригоди з життя видатних людей, згодом перейшов у фольклористику як узагальнена назва усних дотепних прозових творів різного змісту й форми. З українських діячів культури термін анекдот стосовно народних гумористичних оповідань чи не вперше вжив Г. Квітка-Основ'яненко, який анонімно 1822 року в журналі «Вестник Европы» і 1832 року в газеті «Молва» переповів кілька почутих на Харківщині бувальщин про трьох братів, які, сховавшись під час татарського наскоку, не втримали язика за зубами і тому потрапили в руки нападників, про Наполеона, що нібито втік з Москви, дізнавшись про наближення полтавського полку; про Остапа з Охрімом, що рахували галок на хрестах, та ін. 1859 р. в Києві з'явилася вже й перша окрема збірочка творів цього фольклорного жанру — «Маленька книжка малоросійських анекдотів. У живій мові та фольклористиці існували й інші назви, що яскраво засвідчує заголовок збірки «Руські народні казки й приказки, байки й прибаютки, брехеньки й побрехеньки, билиці й небилиці, прикладки й нісенітниці», виданої в Києві 1875 р. К. Шейковським. Прозові гумористичні твори називали також «можебилицями» (П. Єфименко), «придабашками» (Ю. Федькович), «гуморесками», «вигадками» тощо. І в наш час поруч з узагальнюючим терміном «анекдот» зустрічаються, особливо в періодичній пресі та в заголовках популярних збірок народного гумору, назви «народна усмішка», «сміховина», «дотеп» тощо.

Література:

1. Діловий етикет: моральні цінності і культура поведінки бізнесмена: Навчальний посібник. – Київ: «Центр навчальної літератури», 2004. – 232 с.

2. Жайворонок В.В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. – К.: Довіра, 2006. – 703 с.

3. Усі крилаті вислови, прислівя, приказки, загадки. Укладач Н.В.Курганова. – Харків: ТОРСІНГ ПЛЮС, 2007. – 320 с.

Дата добавления: 2015-07-26; просмотров: 305; Нарушение авторских прав

Мы поможем в написании ваших работ!