Основними чинниками соціальної стратифікації П. Сорокін вважав права і привілеї, обов'язки і відповідальність, соціальне багатство і бідність, владу і вплив.

Date: 2015-10-07; view: 383.

Згодом М. Вебер до перелічених чинників додав специфіку стилю життя, відповідний тип освіти і занять, дотримання зви­чаїв і правил поведінки, прихильність певним цінностям і віру­ванням.

Нині високорозвинені західні суспільства від пірамідального типу суспільства перейшли до ромбоподібного, всередині якого є так званий середній клас. За такої системи суспільство має такі класи:

• вищий(люди, які доволі забезпечені й фактично в жодно­му собі не відмовляють);

• середній(люди, які мають можливість придбати необхідні продукти, речі, оплатити відповіді послуги);

• нижчий(люди, яким постійно бракує коштів і можливос­тей для задоволення власних потреб починаючи з продук­тів харчування).

Такі класи є в будь-якій суспільній групі (робітники, селяни, інтелігенція, службовці, підприємці таін.).

Коли розглядають середній клас, необхідність його утворен­ня в суспільстві, то йдеться про те, що його наявність дає змогу зменшити протистояння, різнополюсність бідних і багатих, але не про те, що всі або збідніють, або стануть раптом багатими.

Природний розподіл людей на соціальні страти засвідчив, що не може існувати штучної, удаваної рівності, яку так активно пропагувала комуністична ідеологія. Не може тому, що люди неоднакові, нерівні від природи — за здібностями, талантами, життєвими умовами і можливостями для розвитку.

Наведена щойно модель соціальної стратифікації, проте, до­волі спрощена. У західній соціології загальноприйнята модель соціальної стратифікації У. Уотсона, який серед укрупнених класів вирізнив ще й проміжні [174, с. 39-40]:

• вищий — вищий клас(представники впливових та багатих династій, які мають значні ресурси влади, багатства та престижу в масштабах держави);

• нижчий — вищий клас(банкіри, відомі політики, власни­ки великих фірм, які досягли найвищих статусів у процесі конкурентної боротьби чи завдяки різним якостям);

• вищий— середній клас(успішні бізнесмени, наймані уп­равляючі фірм, відомі юристи, лікарі, видатні спортсмени, наукова еліта). Саме їх вважають багатством нації;

• нижчий— середній клас(наймані працівники — інжене­ри, середні та дрібні чиновники, викладачі, наукові пра­цівники підрозділів на підприємствах, висококваліфіко­вані робітники). Цей клас нині в розвинених західних країнах найчисленніший;

• вищий — нижчий клас(наймані робітники). Цей клас ба­гато в чому залежний від вищих класів щодо отримання засобів існування і через це постійно веде боротьбу за поліпшення умов свого життя;

• нижчий — нижчий клас(убогі, безробітні, бездомні, іно­земні робітники та інші представники маргінальних груп населення).

У соціальній структурі суспільства класи, соціальні групи постійно намагаються, а багато хто з них і змінює соціальний статус, переходить з одного класу в інший. Таке явище назива­ють соціальною мобільністю. Що інтенсивніший розвиток сус­пільства, насамперед економічний, то помітніша соціальна мо­більність як форма соціального відтворення і соціальних (вертикальних і горизонтальних) переміщень.На думку П. Со-рокіна, "під соціальною мобільністю розуміється будь-який пе­рехід індивіда чи соціального об'єкта, створеної чи модифікова­ної цінності завдяки діяльності від однієї соціальної позиції до іншої" [178,с. 373].

Горизонтальна мобільність— це переміщення з позиції на позицію в межах одного й того самого класу, тобто на одному со­ціальному рівні.

Вертикальна мобільність— це перехід індивіда з однієї со­ціальної групи в іншу (вгору-вниз).

Наголошуємо ще раз: абсолютна рівність людей у суспільстві за здібностями, талантами, доходами, майновим станом тощо — утопія. Рівність повинна бути правовою щодо можливостей здо­бути певний соціальний статус, стати заможним, досягти і мати відповідний соціальний захист.

З огляду на це й будується та реалізується в конкретному сус­пільстві соціальна політика. Активно використовуючи еконо­мічні здобутки і досягнення, вона має на меті максимально мож-

ливе задоволення інтересів і потреб людини, усіх громадян згідно з ефективністю їх суспільно корисної діяльності. Жодної, особливо штучної зрівнялівки не може бути в цивілізованому суспільстві, позаяк це спричинює великі конфлікти і протисто­яння окремих соціальних груп.

Основними є такі функції соціальної політики:

• захисна(заходи забезпечення громадян роботою, прожит­ковим мінімумом, пенсійне, медичне забезпечення);

• стабілізуюча(підтримання соціальної, політичної стабіль­ності);

• виховна(формування світогляду, об'єктивного ставлення до потреб тощо).

Соціальна політика реалізується в чотирьох основних моде­лях: консервативній, ліберальній, соціалістичній, соціал-демок-ратичній.

Консервативна модель соціальної політикипередбачає невтру­чання або мінімальне втручання держави в регулювання еконо­мічної та соціальної сфер; поступове скорочення державних со­ціальних програм; постійне заохочення діяльності недержавних організацій, структур, які здійснюють соціальну діяльність, займаються соціальним забезпеченням населення (фонди, агент­ства, об'єднання, організації, страхові компанії).

Ліберальна модель соціальної політики— це регулювання споживчого попиту; максимальне розширення трудового права, системи соціального страхування; регулювання ринку праці; удосконалення політики прибутків.

Соціалістична модель соціальної політикибазується на тому, що держава монопольно перебирає на себе вирішення всіх со­ціальних проблем громадян, забезпечення їх необхідною під­тримкою і допомогою. Як правило, не маючи найнеобхідніших матеріальних, фінансових можливостей і усуваючи від вирішен­ня соціальних проблем громадськість, держава виявляється практично неспроможною комплексно реалізувати соціальну політику як таку.

Соціал-демократична модель соціальної політики— це полі­тика, що якнайтісніше пов'язана з ліберальною соціальною політикою, хоча ліберали таку політику наводять всупереч со­ціалізму, а демократи — з метою просування до "демократично­го соціалізму".

Тепер щодо специфіки соціальної політики в сучасній Ук­раїні. Вона формується і практично реалізується за трьох основ­них особливостей:

• кардинальних трансформаційних процесів, прискореної суспільної стратифікації. Яким буде за кількістю та особ­ливостями соціальних страт українське суспільство допо­ки невідомо. Можна лише прогнозувати. Спрощена його схема така: вищий, середній і нижчий класи. Ускладни­тись ця стратифікація може з часом, насамперед у резуль­таті економічного розвитку. Проте ця ситуація знову ж таки прогностична;

• наявності вже набутого досвіду розробки та реалізації со­ціальної політики і формування нових, кращих зразків щодо практики безпосередньої соціальної діяльності;

• можливості використання власного та передового зарубіж­ного досвіду здійснення соціальної політики.

Охарактеризуємо вплив на формування і реалізацію соціаль­ної політики всіх трьох умов і особливостей.

Перша пов'язана з розшаруванням суспільства, появою со­ціальних страт (груп), яких раніше у країні не було, позаяк відбувається перехід від класового поділу суспільства до со­ціально-майнового. Така ситуація передбачає визначення (про­гнозування) таких соціальних груп, які потребують відповідної соціальної допомоги і соціальної роботи з ними та навколо них вже сьогодні й у майбутньому. Отже, соціальна діяльність в Ук­раїні як суспільстві перехідного характеру, суспільстві нестра-тифікованому має здійснюватися диференційовано. Основним її адресатом об'єктивно є діти (особливо сироти, інваліди, обдаро­вані, хворі), молоді люди, які самостійно не здатні забезпечити стартові умови життя (здобуття освіти, професії, створення сім'ї, побутове забезпечення), жінки та сім'ї (особливо молоді, неповні, багатодітні). Найпринциповіше при цьому те, що со­ціальна політика за багатьох обставин не може бути такою, як політика в минулі роки, за колишньої, так званої соціалістичної системи, тобто обслуговуючою стосовно всіх інших сфер суспіль­ної діяльності.

За всієї важливості соціально-економічного розвитку країни, формування ринкових відносин основна мета такого розвитку повинна полягати у створенні набагато кращих умов для розвит-

ку, самореалізації громадян, задоволення їх потреб та інтересів, ніж існують нині. Без цього неможливо мати здорове, праце­здатне покоління, ефективно вирішувати демографічну ситуа­цію, формувати нову українську еліту. До того ж будь-яке про­гресивне, спонукальне до прогресу суспільства перетворення насамперед відбувається у свідомості людини, нації, народу, а вже потім реалізується в соціально-економічній сфері, матері­альному виробництві. Звідси, до речі, об'єктивна потреба насам­перед у фінансуванні і підтримці з боку держави освіти, науки, охорони здоров'я, соціального забезпечення громадян взагалі.

Друга умова реформування соціальної політики, соціальної діяльності — використання соціальної діяльності як такої. Фак­тично за всіх умов і обставин нова модель соціальної політики, технології соціальної діяльності були започатковані в Україні з 1990 р. починаючи з перших законів України і особливо "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Ук­раїні". Це перший закон, де було визначено основні принципи, умови, правові та політичні ґарантії соціального становлення та розвитку молоді, визначено сутність соціальних служб для мо­лоді (ст. 6). Отже, фактично нормативно-правову базу соціальної діяльності в Україні вже сформовано. Може йтися лише про її подальше розширення і вдосконалення.

За останнє десятиріччя розбудови Української держави в на­шій країні напрацьовано доволі цікавий досвід організації со­ціальної діяльності стосовно дітей, підлітків, сім'ї, жіноцтва. З'явилися структури, утворення, яких раніше об'єктивно не було: притулки, центри зайнятості, сім'ї, соціально-реабіліта­ційні медичні та інші структури.

Відтак в Україні практично вже сформувались і продовжу­ють удосконалюватися відповідна модель соціальної політики та механізми її реалізації. У широкому розумінні це конкретна практична соціальна діяльність, що здійснюється в таких основ­них стратегічних напрямах:

• реалізації цільових, комплексних (національних та регіо­нальних) програм;

• індивідуальної профілактичної, соціальної допомоги та підтримки вразливих верств населення, окремих соціаль­них груп;

• широко розгорнутої волонтерської роботи;

• спеціальної цілеспрямованої підготовки кадрів.
Предметнішими формами цієї діяльності стосовно конкрет­
ної особи є такі:

• індивідуальна (полягає в поданні соціальної допомоги, на­данні соціальних послуг та організації соціальної реабілі­тації громадян відповідно до потреб особистості й характе­ру власне соціальних проблем);

• групова (призначення якої — організація соціально значу­щих ініціатив, участі особистості в соціально спрямованій діяльності громадських об'єднань та організацій);

• соціально значуща, у тому числі громадський дитячий та молодіжний рух;

• соціальне навчання, що здійснюється в різних типах де­ржавних, приватних освітніх закладів і пов'язане з отри­манням певного рівня соціальної освіти;

• соціальна психолого-педагогічна та юридична підтримка громадян, призначення якої полягає в поданні професій­ної допомоги та посередницькій діяльності професіоналів із соціальної роботи в розв'язанні різних проблем;

• консультування, у процесі якого виявляються і окреслю­ються основні напрями виходу з проблем, що хвилюють особистість;

• науково обґрунтовані й своєчасно застосовувані дії держа­ви, соціальних інституцій, у тому числі центрів соціаль­них служб для молоді, спеціальних установ, професіоналів та волонтерів, спрямовані на попередження можливих фі­зичних, психологічних та соціокультурних колізій у роз­витку окремих індивідів і груп ризику; збереження, під­тримання і захист нормального продуктивного рівня життя та здоров'я дітей і молоді; сприяння молодим лю­дям у досягненні поставлених цілей і розкритті внутріш­ніх потенціалів та ін.

Практична реалізація соціальної політики в Україні на су­часному етапі державотворення зумовлена кількома принципо­вого характеру обставинами, основними з яких є такі:

• пряма залежність рівня соціально-гуманітарного розвитку
від ринкових перетворень та трансформації громадянсько­
го суспільства;

• гостра потреба підтримки соціально вразливих верств на­селення;

• необхідність реалізації соціально-гуманітарної політики в її узгодженні з міжнародним законодавством, існуючою практикою і напрацьованим досвідом.

Отже, підсумовуючи викладене, доходимо висновку, що ос­новними пріоритетами соціальної політики і соціальної діяль­ності в Україні нині повинні бути такі:

• створення працездатним громадянам умов для отримання роботи відповідно до рівня кваліфікації, ефективності та якісної праці, справедливого заробітку, підвищення кваліфікації, зміни професії, оздоровлення і відпочинку;

• створення сприятливих умов для підприємницької діяль­ності, стимулювання соціальної спрямованості та її роз­витку;

• підтримка сімей, що мають неповнолітніх дітей;

• створення юнакам і дівчатам рівних стартових життєвих можливостей для здобуття освіти і професійної підготовки за рахунок суспільства, а також робочих місць після закін­чення навчання.

Третя особливість реформування соціальної політики і со­ціальної діяльності стосується досвіду, конкретної практики та­кої діяльності. їх моделі, що склалися в інших країнах, в Ук­раїні мають розглядатись і використовуватись лише відповідно до національних умов і особливостей, культури та традицій. Принципового значення при цьому набуває таке.

Попри гуманістичну спрямованість, благочинний характер соціальної діяльності її неможливо вибудувати виключно і лише на добровільних засадах, з ініціативи окремих громадян і ор­ганізацій. Нинішня ситуація в Україні об'єктивно потребує тіс­ного поєднання двох складових, двох організуючих складових.

Перша — державна складова, завдяки якій повинна вирішу­ватися правова, матеріальна, методична база соціальної діяль­ності. Зокрема, це бюджетна політика, кадри професійних со­ціальних працівників, спеціальні установи, діяльність яких патронує і підтримує держава. Йдеться про міністерства, дер­жавні комітети, центри соціальних служб, зайнятості, сім'ї та ін.

Друга — громадська складова, завдяки якій до соціальної ро­боти потрібно долучити якнайбільше небайдужих, соціально ак-

тивних громадян. Це — громадські організації і об'єднання, фонди, ініціативні групи. Соціальна політика в її практичному розв'язанні, реалізації — це політика власне громадян.

І насамкінець соціальна політика і соціальна діяльність як основний механізм її практичної реалізації в сучасній Україні потребують радикальних змін у контексті як кращого світового досвіду, так і національних особливостей та традицій. Іншими словами, нові підходи, соціальні стандарти, що характерні для країн з найрозвиненішою соціальною сферою взагалі, в Україні можуть бути впроваджені та впроваджуються у процесі ради­кальної зміни соціальної структури суспільства, його складної соціальної стратифікації. Саме це й надає соціальній політиці в Україні специфічного, особливого забарвлення, унікальності, що є характерною ознакою соціальної політики більшості пост­радянських, постсоціалістичних країн.