Анархізм

Date: 2015-10-07; view: 404.

Фашизм

Фашизм (від лат. /азсіо — пучок, в'язка, об'єднання) — це ідейно-політична течія, ідеалом якої є тоталітарна держава, природа якої створює всі можливості для ведення війни за жит­тєвий простір.

Як ідейно-політична течія фашизм сформувався в Італії ще 1919 року на базі синтезу категорії нації як найвищої і одвічної реальності та могутності держави.

Фашистські режими, що базувалися на ідеології фашизму, існували в Німеччині, Італії, Іспанії, а профашистські — в Угор­щині, Хорватії, Румунії, Словаччині.

Фашизм — це не лише екстремістський політичний рух, а й різновид тоталітаризму. Основне ідейне гасло фашизму — кор­поративність, унікальність окремої нації, заснованої на спіль­ності крові й раси. її ґарантом є фашистська держава.

Фашизм, як і будь-яка інша ідеологія, мав певну еволюцію. На початкових етапах зародження й існування він відрізнявся від звичайного націоналізму, расизму або шовінізму спробами поєднати завдання піднесення національної величі з тогочасною соціальною проблематикою, що спостерігалася в конкретних країнах. Пізніше в його класичній, італійській формі фашизм вже мало був схожий на його ранню модель. Основу його форму­вання й існування становили надто ідеологізовані партійні організації з жорсткою, майже воєнною структурою на чолі з лі-дерами-вождями, культ яких був непохитний. Здобуваючи дер­жавну владу, такі вождістські партії робили все для того, щоб держава перетворилася на знаряддя максимального втілення на­ціональних утопій, обґрунтування і виправдання національних загарбань (це називалося завоюванням для нації "життєвого про­стору"), здійснення відкритих і жорстоких репресій проти всіх інакодумців. Усі процеси у країнах з фашистським режимом під­лягали тотальному воєнному, силовому контролю, який органі­зовувала правляча політична партія. Поступово фашистський режим усував, ліквідовував будь-які свободи, мілітаризував ви­робництво і суспільне життя, здійснював жорстоку зовнішню політику, тримаючи власне населення у страху і покорі.

У післявоєнні роки фашистські організації і групи підпада­ють під тимчасову заборону, але згодом поступово у країнах За­хідної Європи вони легалізуються у формі насамперед неофа­шизму і поширюються у понад 80 країнах світу. Фашистські, фашизоїдні організації та угруповання нині існують і на постра­дянському просторі (країни Бал тії).

Поряд з поняттям "фашизм" часто вживають поняття "на­цизм". Це — назва німецького фашизму, яка походить від назви націонал-соціалістичної робітничої партії, що була утворена в Німеччині в 1919 р. Для розширення соціальної бази партії її за­сновники з демагогічною метою й назвали її так.

Ідеї нацизму, що були викладені головним його натхненни­ком А. Гітлером у праці "Моя боротьба" ("Меіп Катрі"), — це расизм, шовінізм, елітизм, антидемократизм, зовнішньополі­тичний експансіонізм, марення і жадоба світового панування. Зазначена праця, до речі, не є витвором суто А. Гітлера. Багато викладених у ній ідей він запозичив у геополітиків К. Хаустхо-фера та Ф. Ратцеля, фашистів X. Чемберлена і Гобіно. Запози-

чив він також окремі притаманні йому ідеї і у відомих філософів Ф. Ніцше, А. Шопенгауера і О. Шпенглера, хоча погляди остан­ніх були доволі далекі від нацистської ідеології.

Нацисти керувалися принципами "мета виправдовує засоби" і саме найжорстокішими засобами, ні за що не поціновуючи най­вищу цінність— життя людини, вони не лише пропагували зверхність арійців над іншими расами і народами, але елемен­тарно винищували мільйони людей у десятках країн світу, роз­ширюючи в такий спосіб "життєвий простір" для німців. Інші народи і раси ними були проголошені неповноцінними, такими, що не мають права на елементарне, навіть біологічне життя. Геноцид щодо євреїв, слов'ян, циган, інших народів дістав небу­валого розмаху під час розв'язаної нацистами другої світової війни. Після розгрому нацистської Німеччини націонал-со-ціалістські партії, організації були оголошені поза законом. Крім того, на Нюрнберзькому процесі злочинними було визнано керівні органи нацистської Німеччини.

Серед інших теорій вирізняються також анархізм, технокра­тизм, екстремізм та доктрина "держави добробуту".

Анархізм(від грецьк. апагскіа — безвладдя) — це теорія і утопічний ідеал вільного суспільного порядку, суспільства, що виключає владу над людиною, людьми; ідейно-теоретична та суспільно-політична теорія, в основу якої покладено запере­чення інституціонального, насамперед державного управління суспільством [138,с. 19].

Анархізм повністю заперечує, вважає шкідливими і непот­рібними політичні й суспільні порядки примусового характеру, насамперед запроваджені й такі, що вимагаються з боку держави.

Позаяк анархізм виник і розвивався як антитеза, противага авторитаристським ідеям і моделям державності, стає зрозуміло, чому відповідно до його ідеологічних постулатів щодо організації суспільства є вільні угода, асоціація та федерація.

Головними ідеологами анархізму вважаються М. Штірнер, П. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін. Однак джерела анархізму відомі ще з УІ-У ст. до Р. X. Так, грецький філософ Зенон стверджував, що замість будь-якої форми державного устрою

повинні бути вільна солідарність, єдність громадян. Окремі ідеологи анархізму, зокрема У. Гудвін, взагалі вимагали не інакше, як негайно ліквідувати державу, стриманіші вважали за потрібне максимально мінімізувати функції держави з тим, щоб поступово підійти до її ліквідації.

У XIX ст. з-поміж теоретиків та ідеологів анархізму були не лише М. Штірнер, П. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін, а й Е. Реклю, Д. Уоррен, Б. Такер, К. Хесс, Дж. Бедлеллі та інші відомі вчені — суспільствознавці, політичні та громадські діячі.

Наприкінці XIX— на початку XX ст. анархізм як ідейна течія і практика політичної боротьби дістав великого поширен­ня і в Україні. Так, у Києві, Харкові, Житомирі, Одесі, Ніжині, Катеринославі діяли анархістські групи, гуртки, об'єднання. Одним із дієвих, помітних, зокрема, був Київський гурток, який у 1876р. вдався до спроби організувати повстання в Чигиринсь­кому повіті. У Гуляй-Полі (нині Дніпропетровська область) чле­ном анархістського гуртка був відомий лідер руху анархістів Н. Махно. За кордоном анархізм був і залишається доволі поши­рений в Іспанії, Італії, Швейцарії, деяких інших країнах. При­бічники анархізму— анархо-терористи свого часу здійснили низку гучних терористичних актів у Франції, СІЛА,Італії, Авст­рії, інших країнах.

Хоча анархізм не був і не є надто масовий, він дає про себе знати й нині, особливо в молодіжному русі насамперед європей­ських країн.

Як доволі складне вчення анархізм має чотири найзначні-ших напрями:

1. Індивідуалізм.У центрі цього напряму — людина як абсо­лютно вільний, недоторканний індивід, що заперечує будь-яку державність, вважає найвищою цінністю власну волю, "індивідуалізм". Прибічники цього напряму запере­чують навіть демократію як державний устрій. Фактично вони стоять за те, щоб кожна людина мала умови і можли­вості для якнайповнішого задоволення власних егоїстич­них бажань і потреб.

2. Солідаризм.Замість держави, державного устрою при­хильники цього напряму анархізму обстоюють ідею солі­дарності, взаємодопомоги людей. У свою чергу, це дає можливість і передбачає утворення різних союзів, асоціа-

цій, федерацій, об'єднань, куди громадяни входять за власним бажанням.

3. Колективізм.Анархісти цього напряму вважають, що ка­пітал, засоби виробництва, земля повинні бути власністю сільськогосподарських та промислових робітничих асоціа­цій і комун. На їх думку, держава не може існувати в жод­ній формі, окрім федерації вільних від державного утиску робітничих асоціацій. Мало того, вони вважають, що по­рядок у суспільстві повинен будуватися не згори вниз, а навпаки, від периферії до центру.

4. Вільний Комунізм.Це— найскладніший за теоретичним обґрунтуванням напрям анархізму. Його адепти наполяга­ють на повній відмові від оплати праці і вважають, що за­гальна власність на засоби виробництва обов'язково зумо­вить спільне використання людьми продуктів спільної, колективної праці. Для досягнення цього люди повинні об'єднатись у комуни, комуни — у федерації.

З першого погляду марксистський комунізм і Вільний Ко­мунізм ніби-то мають багато спільного. І це справді так, але шляхи, методи досягнення комунізму були й залишаються для них різними. Анархісти — прибічники моделі Вільного Комуніз­му вважають, що державу треба знищити воднораз. Жодної дик­татури пролетаріату, яка може здійснити і завершити револю­цію, на їх думку, не потрібно. Мало того, жодної довготривалої підготовчої, роз'яснювальної роботи задля Вільного Комунізму не потребується. Як не дивно, але прибічники цього напряму анархізму багато в чому виявилися вірними своїм утверджен­ням, бо та ж таки диктатура пролетаріату, як відомо, у соціаліс­тичних країнах перетворилася не інакше як на диктатуру однієї партії і однієї ідеології.

Технократизм

Технократія(від грецьк. іескпе — мистецтво, ремесло, майс­терність і кгаіоз — влада) — це влада технічних фахівців (технократів), а також ідейно-теоретичне обґрунтування цієї влади, тип політичного режиму, в якому технократи мають домінуюче положення.

Фактично ідеологічні засади технократів прості: вони вважають, що прогрес суспільств, цивілізації загалом дедалі

більшою мірою ускладнює суспільне життя, а головне — владу утримують надто вузькі групи спеціалістів.

Про величезне, а то й домінуюче значення в житті суспільства, людей технічних знань, фахівців стверджував ще А. Сен-Сімон, а згодом, в епоху індустріалізації М. Вебер, Д. Гелбейт, Д. Белл, У. Ростоу, О. Тоффлер та багато інших вчених.

Об'єктивно розвиток суспільств щодалі більше потребує професіоналів, професіоналів-управлінців, дієвішого викорис­тання новітніх досягнень сучасної науки і техніки. Мало того, управління суспільством, державним апаратом поступово переходить до професіоналів-політиків, бюрократів, високо­кваліфікованих спеціалістів. Однак за всієї об'єктивності абсолютно ідеалізувати цей процес вважати, що колись може статися так, що держава повністю стане аполітичною інституцією, навряд чи варто. Держави-менеджери поки що можуть бути скоріше об'єктом фантастів, а не реальністю. Навпаки, суспільна практика демонструє широке проникнення в технічну сферу соціологів, політиків, політологів, психологів, соціальних психологів, екологів таін.

Екстремізм

Екстремізм (від лат. ехігетиз — крайній) — це схильність в ідеології і політиці до крайніх поглядів і засобів досягнення певних цілей.

Екстремізм (його прибічники) вважає, що потрібно силою ліквідувати існуючі громадські структури та інституції. Він про­пагує сліпу покору, виконання навіть тих наказів, які супере­чать здоровому глузду.

У своїй діяльності екстремісти широко використовують гучні гасла, відкриту демагогію, організовують заворушення, прово­кації, ведуть партизанські війни.

Екстремізм відкидає будь-які альтернативи, намагається не­одмінно нав'язати власну систему поглядів в усіх сферах: полі­тиці, економіці, військовій справі таін.

Передумовами породження екстремізму є різні соціально-економічні явища — кризи, зниження життєвого рівня окремих верств населення, рівня деформації, руйнування політичних структур таін.

Розрізняють екстремізм національний, релігійний, політич­ний, екологічний.

Національний екстремізмдіє з позицій захисту інтересів "своєї" нації, її історії, культури, традицій, мови. Право інших націй на такі дії він категорично відкидає.

Релігійний екстремізмбазується на нетерпимості до пред­ставників інших релігійних конфесій, напрямів, на протистоян­ні їм.

Політичний екстремізмзакликає і ставить за мету знищення існуючих державних структур і встановлення диктатури тоталі­тарного порядку лівого або правого ґатунку.

Екологічний екстремізмпроти науково-технічного прогресу, закликає до призупинення несприятливих в екологічному плані підприємств, доводячи, що вони псують навколишнє середови­ще.

Загалом екстремізм поділяють на лівий і правий.

Лівий екстремізмапелює здебільшого до марксистсько-ленінського вчення, наполягаючи на тому, що саме він є найпос­лідовнішим борцем за справу робітничого класу.

Лівий екстремізм перебільшує роль особи в управлінні де­ржавою, часто наділяючи такого керівника рисами харизматич-ного лідера. Лівоекстремістська ідеологія була втілена в СРСР (1917-1953 рр.), КНР (1956-1976 рр.), Республіці Кампучія (1975-1979 рр.).

Праві екстремістивбачають вади існуючого суспільства у зниженні моралі, відсутності належного порядку, наявності "масової культури", споживацтва, егоїзму, гострих соціальних, економічних проблем.

За всіх відмінностей спільне для всіх течій екстремізму поля­гає в протистоянні демократії, а часто й нацизмі, шовінізмі, во­рожому ставленні до інших доктрин, хоча в політичній практиці часто-густо важко знайти між ними помітну відмінність.

Екстремізм нині дістав такого великого поширення, що ста­новить глобальну загрозу для існування людства взагалі.