Аполітичність — це негативне або байдуже ставлення до політики, політичної життєдіяльності. Причиною аполітичності є різне розуміння людьми суті, призначення політики, її мети,

Date: 2015-10-07; view: 399.

умов, які спонукають або нею цікавитися, або безпосередньо займатися.

Якщо виходити із силового трактування політики, то аполі­тичність є активним або пасивним непідпорядкуванням владі. Іншими словами, людина не поділяє стратегію, конкретні дії влади, байдужа до неї, а тому відкрито ігнорує її рішення, роз­порядження, дії тощо. Велика кількість аполітичних людей — надто загрозливе явище для стабільного існування суспільства, успішного розвитку в ньому демократичних процесів.

Якщо розглядати політику в її функціональному вимірі, то аполітичність виявляється у формі ухиляння учасника ієрархіч­ної системи від сумлінного виконання своїх завдань (функцій). Часто така аполітичність має форму саботажу, а то може зумо­вити й відкрити протистояння владі.

Аполітизм може мати також форму самоізоляції, негативно­го ставлення саме до особистої участі в політичній життєдіяль­ності. Таке визначення аполітизму висувається тоді, коли його розглядають з позицій комунікаційного розуміння. Іншими сло­вами, особистість не потребує участі в політичній життєдіяль­ності тому, що у неї достатньо або немає потреби у спілкуванні з іншими, участі інших людей у вирішенні її власних проблем, за­доволенні реальних потреб.

Людина може бути й цілком аполітичною. Іншими словами, вона об'єктивно не стосується політики взагалі — ні інтелекту­ально, ні емоційно, і до того ж просто свідомо уникає включення в цю складну сферу суспільної життєдіяльності. Як правило, та­ких людей кілька відсотків у будь-якому суспільстві й великої загрози для його існування це не становить.

Психологічні особливості особи об'єктивно тісно взаємо­пов'язані з реальним станом суспільства, його основними, на­самперед духовними, домінантами. На цій основі й будуються відносини людини і держави. Загалом вирізняють чотири основ­них види таких відносин:

• "добре мені, добре й державі". Стан, характерний для де­мократичних суспільств, де людина не боїться за сьогоден­ня, має широкі перспективи, може вільно й відкрито де­кларувати власні ідеї, мати точку зору, позицію;

• "погано мені, добре державі". Стан, який існує, як прави­ло, в авторитарних, тоталітарних суспільствах, де права

людини фактично лише декларуються, але власне людина перебуває під постійним контролем, жорстко експлуату­ються її талант, вміння, здібності, фізичний і духовний потенціал;

• "погано мені, погано й державі".Ситуація залежності між життям, станом окремої людини, народу і держави, яка характерна для вкрай нестабільних суспільств;

• "добре мені, погано державі".Ситуація, коли громадяни максимально відмежовуються від держави, одноосібно ви­рішують власну долю. Зрештою, колись стає погано і для громадян, а не лише для держави.

Доволі часто політики звертаються до так званої громадської думки, апелюють до неї, пояснюють нею власні вчинки, прий­няті рішення.

Громадська думка— явище доволі умовне, позаяк об'єктивно вона не є певною механічною сумою позицій певної кількості людей.

За визначенням видатного політолога Е. Вятра, громадська думка є історично зумовленим і змінним станом громадської свідомості великих груп людей.Всередині громадської думки як надто хиткого, рухливого явища точиться постійна боротьба, відбуваються певні зміни орієнтирів, цінностей тощо.

Громадську думку неможливо уявити уніфікованою,оскіль­ки її носіями є надто різні люди, соціальні групи, класи. Отже, може йтися про домінування однієї або кількох громадських думок за відповідної ситуації чи часу, а відтак умовна громадсь­ка думка завжди плюралістична за характером.

Для того щоб визначити, якою мірою плюралістичною і якою саме є громадська думка, слід конкретно аналізувати всі со­ціально-економічні та політичні умови, за яких така громадська думка існує.

Ступінь політичної активності, як і характер аполітизму ок­ремої людини, багато в чому залежить від її психологічного складу, готовності та вміння спілкуватися. Позаяк неучасть у політичній життєдіяльності людини може виходити з особли­востей її як особи, самоаналізу і оцінки інших, аполітичність може бути результатом внутрішньої установки людини або впливу на людину ззовні, з боку інших людей, суб'єктів, ор­ганів влади.

У структурі політичного спілкування, як і ділового спілку­вання взагалі, вирізняють три складові: комунікативну, інтер­активну та перцептивну.

Комунікативна складова спілкування— це обмін інформацією та її розуміння, що здійснюється за рахунок мови, невербальних засобів (жестів, міміки, пантоміміки), паралінгвістичних (якості голосу, його діапазону, тональності), екстралінгвістичних (пауз, сміху, темпу мови, плачу) та просторово-часових (дистанції, часу).

Інтерактивна складова спілкування— це взаємодія парт­нерів, між якими може бути співробітництво, протиборство, ухиляння від взаємодії тощо.

Перцептивна складова спілкування— це сприйняття одним партнером іншого партнера зі спілкування. Воно залежить від особистісних якостей того, хто сприймає (або не сприймає) іншу людину, його життєвого досвіду, ситуації, моральних установок тощо.

У процесі політичної діяльності, як і у процесі іншої діяль­ності, спілкування буває соціально-рольове, ділове, інтимно-особистісне.

Загалом, підсумовуючи сказане, ще раз наголосимо, що аполітизм, байдуже ставлення до політики значної кількості людей — проблема надто складна і глибока. Підтвердимо це прикладом. Відомо, що для сучасної України чи не найактуаль­нішим є питання відродження власного національного вироб­ництва. І не просто його відбудова, а відбудова на вищому техно­логічному, організаційному рівні. Отже, для нього потрібні не лише висококваліфіковані, високопрофесійні спеціалісти, а фахівці з відповідною мотивацією, самодисципліною, організа­торськими здібностями. Зазначені якості виховуються шляхом формування національної самосвідомості кожного громадянина. Без цього вкрай важко буде не те що вдосконалити виробництво, побудувати його на рівні передових технологічних процесів, а й просто відродити.

На жаль, певна бездуховність, що спостерігається в українсь­кому суспільстві, часто набирає доволі загрозливих форм, особ­ливо в молодіжному середовищі. Самозадоволення, агресивна байдужість, зневажливе ставлення до знань, науки, інтелекту, до людей розумової праці зрештою може спричинити великі

біди, а то й обернутися національною трагедією. Подібні ситуа­ції історії добре відомі. Сподівання, що всі ці вади, зокрема, мо­лоді, та й дорослих, зникнуть, коли стабілізується соціально-економічне становище суспільства, даремні й нереальні. Без цілеспрямованого виховання соціально активного громадянина аж ніяк не обійтися саме в період нестабільного розвитку краї­ни. І тут серйозно постає проблема політичної культури окремо­го громадянина, а потім нації, народу.

За означених умов у так званий перехідний період конче важ­ливою є потреба створення засад для самодіяльності, само­розвитку і самореалізації громадян, насамперед, звісно, праце­здатних. При цьому молодь потребує першочергово створення відповідних стартових умов для вступу в життя, соціалізації, розвитку та життєвого становлення в дорослішому віці. Отже, державні інституції, громадські структури, усі, хто переймаєть­ся долею молодих, повинні підтримувати інноваційну, творчу діяльність підлітків і молоді, її громадських організацій і об'єднань, органів самоврядування. Саме це сприятиме форму­ванню у молоді активної громадської позиції, відчуття значу­щості для суспільства, високої політичної культури. І саме з цих позицій повинна будуватись і реалізовуватись державна мо­лодіжна політика в Україні, подібних їй державах.

Це, однак, зовсім не означає, що не потребують уваги цінніс­ні орієнтації і дорослого населення, громадян, у яких вже фак­тично сформувались ідеали, які визначилися з ціннісними жит­тєвими планами і орієнтаціями.

Більшість цивілізованих народів нині живе в економічно сталих, політично демократичних суспільствах і користується природним правом на свободу людини, обмежену відповідними законами, спрямованими на незаперечення права на свободу інших людей.Однак багато також народів, які поки що позбав­лені умов життя в демократичних цивілізованих суспільствах, особливо це стосується громадян країн, що розвиваються. Звіс­но, руйнування колишніх тоталітарних держав однозначно при­зведе до глибоких проблем, а то й кризових явищ у суспільстві, позаяк передбачити розвиток історичних подій не завжди здат­на навіть найкраща соціальна теорія, найталановитіші вчені. А практика демонтажу і перебудови таких суспільств видається ще суперечливішою і неоднозначною, бо перебудовувати,

удосконалювати будь-що найчастіше складніше, ніж будувати, як кажуть, з нуля.

Відомо, що історико-політична свідомість найсуперечливіша в різних соціальних групах населення, а також у різних етно­графічних регіонах країни. Виразно це засвідчує ситуація, що спостерігається в Україні впродовж останнього десятиліття. Вивчаючи проблему "людина і політика", слід постійно врахову­вати цей та інші аспекти, зокрема, такий: у трактуванні пробле­ми "людина і політика" є дві основні традиції.

Перша традиціяпов'язана з наданням особі вирішальної ролі в розв'язанні найскладніших політичних проблем. Особливо по­мітно вона виявлялася наприкінці XIX— на початку XX ст., коли точилися гострі дискусії навколо ролі видатних письменників (Л. Толстого, А. Чехова, М. Горького та ін.), пролетарських, більшовицьких вождів (В. Леніна, Й. Сталіна, Л. Троцького та ін.) у питаннях побудови соціалістичного суспільства.

Друга традиціяпротилежна першій і пов'язана зі значним зниженням або взагалі запереченням ролі особи в політиці.

Обидві, однак, є крайнощами. А істина, очевидно, як зазвичай посередині. Існує багато здібних і талановитих політиків, однак без відповідної підтримки з боку громадян, народу, маси кожний з них мало чого вартий; підтримки тим самим народом, до якого вони часто апелюють, від якого й очікують підтримки. Як правильно й те, що середовище, суспільне життя висуває політика, впливає на його формування і безпосередньо діяльність. Зокрема, становить інтерес і така точка зору: роль особи в політиці відповідна тому, як середовище сприймає те, що вона йому пропонує (американський політичний психолог Ф. Грінстайн). Заперечити таку точку зору важко.

Так само актуальною є проблема індивідуальної та масової політичної свідомості,особливостей їх формування та реального прояву в суспільній життєдіяльності.

На основі численних соціологічних досліджень доходимо висновку, що масова свідомість громадян сучасної України постійно поляризується у двох основних аспектах: демокра­тичному і авторитарному. За таких обставин для досягнення вищого рівня в розвитку свободи особистості основний зміст радикальних суспільних перетворень повинен полягати в тому,

щоб новостворена національна держава ввійшла в русло загальноцивілізованого розвитку та органічно включилася в систему економічних і політичних взаємозв'язків світового суспільства з метою подолання соціальної кризи в засвоєнні нової технологічної та інформаційної культури. Просто вести, наприклад, суперечки, куди йти Україні — до Європи, Азії чи ще куди — справа невдячна і спрощена. Це питання набагато складніше і багатоаспектніше. Проте головне полягає в тому, що масово-політична свідомість українського загалу в перехідний період справді нестабільна, рухлива. Значною мірою це залежить від несформованості соціальних інститутів і відсутності концептуального бачення майбутнього розвитку держави, на чому нині активно наголошують історики, політики, з приводу чого сперечаються філософи. У такій ситуації соціально-політична свідомість може по-різному впливати і впливає на розвиток України. Часом, скажімо, політичні партії та окремі політики, не завжди враховуючи справжній стан речей, намагаються діяти відповідно до вимог суспільної думки, вважаючи, що їх вчинки відповідають ніби-то усталеній системі суспільних відносин, вимогам життя [20, с. 10].Реально ж ситуація часто протилежна.

Групи тиску як учасники політичного процесу.Групи тиску (нім. Огирре) — це суспільно-політичні об'єднання, які прагнуть задоволення власних інтересів шляхом відповідного впливу на державну владу або політичні партії, на інших суб'єктів полі­тичного процесу.

До груп тиску належать підприємницькі, релігійні, проф­спілкові, культурні та інші організації, які намагаються впливати на громадську думку, адміністрацію або керівників з метою забезпечення власних, специфічних інтересів.

Групи тиску безпосередньо не змагаються за владу і не беруть безпосередньої участі в управлінні державою. Як правило, їх активно використовують у політичній боротьбі інші суб'єкти політики — держава, політичні партії, рухи та ін. Ступінь їх впливу на всі суспільні процеси, державні органи тощо визначається і зумовлюється кількістю учасників таких груп, економічним потенціалом і можливостями, роллю, яку вони відіграють у суспільстві взагалі. Отже, до основних ознак груп тиску належать їх існування поза офіційними структурами і

органами влади; тиск на політичні інституції з метою прийняття державою відповідних рішень; відтворення інтересів певної соціальної групи або верстви населення.

В одних державах (наприклад, США) групи тиску офіційно визнані, зареєстровані, в інших діють нелегально. В останньому випадку поширені кримінальні групи тиску (мафія), які існують у багатьох країнах.

Широко відомі групи тиску у формі лобі. Здебільшого вони мають розгалужену систему фірм, агенцій, представництв.

Без груп тиску уявити політичний процес неможливо.

Групи інтересів як учасники політичного процесу.Групи інтересів — це сукупність людей, взаємопов'язаних спільними відносинами, інтересами і бажанням реалізувати їх за допомогою політичної влади.

Такі групи з огляду на власні інтереси висувають певні вимоги не лише до інших груп, а й до органів влади, суспільства загалом з тим, щоб підтримати або й поліпшити власні позиції, досягти певної мети.

Власне поняття "група" як певна класифікація, відоме здавна. Ще Аристотель вирізняв родинні, дружні групи. Нині ця класифікація завдяки таким відомим політологам, як А. Бентлі, Д. Трумен, Д. Дьюном, складніша, що зумовлюється великою диференціацією інтересів, плюралістичним характером суспільств, нерівномірним характером їх розвитку. Такі групи нині існують і у владних структурах. Зокрема, А. Бентлі вважає, що групи інтересів є своєрідними "прокладками", які з'єднують громадянське суспільство з політичними партіями, державою. Групи інтересів не є урядовими чи іншими структурами, однак значно впливають на суспільні процеси, позаяк джерелами такого впливу є власність, контроль над ресурсами та ін. Класифікують групи інтересів по-різному. Наприклад, за сферою діяльності їх поділяють так:

• економічна (об'єднання підприємців, профспілки та ін.);

• соціальна (об'єднання із захисту соціальних прав);

• дозвілля і відпочинку (спортивні, художні об'єднання та ін.);

• релігії, науки, культури (церкви, секти, об'єднання, асо­ціації, клуби);

• суспільно-політична (правозахисні, екологічні, жіночі ор­ганізації, групи таін.).

Групи інтересів мають матеріальні та моральні засоби, які часто збігаються. Крім того, у процесі політичної боротьби групи інтересів часто захищають виключно корпоративні інтереси й цінності і тоді їх об'єднання з іншими групами неможливе.

У високорозвинених демократичних суспільствах групи інтересів діють відкрито, використовуючи широкі можливості засобів масової інформації, інші засоби, за рахунок чого їх вплив на тих, хто приймає рішення, доволі значний.

У країнах, де панують тоталітарні режими, ситуація має зворотний характер — групи інтересів у них відкрито не діють. Мало того, вони успішно інтегруються у структури влади. Це притаманно й багатьом нестабільним суспільствам, де не сформовано чіткої політичної системи, бракує соціальної та політичної структуризації.

Усім зазначеним учасникам політичного процесу тією чи іншою мірою притаманна політична діяльність, тобто вони самореалізуються, обстоюють власні інтереси у процесі такої діяльності.

Політична діяльність — це одна з форм соціальної активності суспільних суб'єктів.Вона або вписується в межі існуючих відносин влади, або протистоїть їм, розмиває, розвалює їх.