Об'єктом політичної діяльності є суспільство, політична система, державні інститути, сфери (економічна, соціальна, культурно-ідеологічна), міждержавні, міжнародні відносини таін.

Date: 2015-10-07; view: 366.

Основний зміст політичної діяльності полягає в розробці політики та її практичній реалізації.

Аналізуючи проблему "людина і політика", обов'язково слід враховувати, що це, власне, не що інше, як відносини різних суб'єктів політики, політичного процесу. Найважливішими при цьому є питання відносин людини (політика) з державою, конкретною ідеологією, владою.

Послідовно розглянемо детальніше зазначене питання.

Відносини людини і державибудуються насамперед на основі розуміння людиною сутності держави, її функцій, особливостей існування, зрештою, на усвідомленні реальної потреби в існуванні держави як соціального, політичного інституту.

Існує кілька найпоширеніших концепцій походження держави. Найвідоміші з них — теократична (релігійна), патріар­хальна, договірна, насильницька, класова.Розглянемо їх дещо конкретніше.

Теократична, або релігійна, концепція(міфологія Сходу, А. Августін, Ф. Аквінський) базується на тому, що держава — це продукт божої волі, її утворення та існування неістотно залежать від волі людей. А відтак з існуванням держави треба погоджуватися, об'єктивно зважати на її існування.

Прихильники концепції патріархального походження держави(Конфуцій, Р.Фільмер) стверджують, що поява держав зумовлена необхідністю захисту людей. На їх думку, держава — це велика сім'я, головна роль якої полягає в батьківському захисті людей, турботі про них. Однак нині ця теорія мало спрацьовує, позаяк була притаманна суспільствам скоріше в період формування держав-полісів, держав феодального характеру.

Відомо багато авторів і симпатиків ідеї договірного поход­ження держави.На їх думку, держава — це результат певної домовленості між правителями і підлеглими (Ж. Ж. Руссо, Т. Гоббс, Дж. Локк). Тут даються взнаки спроби відповідним способом гуманізувати відносини людини і держави, гармоні­зувати їх, що практично доволі рідкісне явище — держава надто часто намагається монополізувати свої відносини з громадя­нами.

Концепція походження держави як насильницької структури(М. Краківський, Л. Гумплович, М. Оппенгеймер) базується на твердженні, що держава — це результат завоювання сильними народами слабших. Така концепція надто поширена і, звісно, має сенс, як і всі інші.

Доволі поширена концепція класового походження держави(Платон, К. Маркс, Ф.Енгельс, В.Ленін), яка базується на твердженні, що держава — це результат панування одного класу над іншим. Достатньо нагадати, що така точка зору була поширена саме у XIX ст. за існування тоталітарних, авторитар­них режимів (держав), які характеризувались абсолютною мо­нополією держави над особою, людиною, практичною відсутніс­тю демократії як такої. Відносини людини і політики, людини і держави в таких суспільствах вибудовувались однозначно на

проголошених антигромадських класових засадах. Мало того, такі суспільства характеризувались абсолютним монополізмом однієї (соціально-комуністичної) ідеології, що проголошувалася державою саме як державна ідеологія.

Про які б особливості держави не йшлося, слід враховувати головне:

• держава — це влада, яка об'єктивно не обстоює і, власне, не може, не повинна обстоювати інтереси всіх громадян, а тому її діяльність не збігається і не може збігатися з інте­ресами всього населення. Відтак у державі є соціальні гру­пи і верстви населення, які мають певні привілеї, можли­вості управляти іншими громадянами в певних сферах суспільної життєдіяльності. Зрештою, у політиці й відбу­вається боротьба таких соціальних груп за відповідні пріо­ритети, що, зокрема, чудово демонструє політична ситуа­ція останніх років в Україні;

• ключова функція держави полягає в захисті існуючих у суспільстві відносин, їх збереженні, поліпшенні та вдоско­наленні. Забезпечити цю функцію держава може різними, у тому числі й репресивними методами, організаторсько-господарською, політико-ідеологічною діяльністю, інши­ми шляхами. Треба, однак, зазначити, що такі відносини не сталі, а постійно змінюються відповідно до того, як змі­нюються політична система держави, структура і характер влади тощо;

• логічним продовженням означеної основної внутрішньої функції держави є її зовнішня функція (захист, розширен­ня власної території, встановлення зв'язків з іншими краї­нами та ін.). Ця функція забезпечується різними способа­ми залежно від реальної політики. Скажімо, розширення території може відбуватися на договірних засадах або во­люнтаристським шляхом через військове вторгнення і конфлікти. Зв'язки з іншими країнами так само забезпе­чуються за рахунок зусиль політиків, дипломатів, від­повідних державних структур.

Самі собою люди (громадяни), понад усе політичні діячі так само по-різному усвідомлюють сутність держави, її функції, не­обхідність існування. Так, одні політики необхідність мати дер­жаву, спроможну виконувати роль своєрідного благодійника,

що всіх обігріє, підтримують. Це прихильники патерналістської поведінки держави, і якою мірою батьківська турбота держави про своїх громадян послаблюється, такою мірою вони й крити­кують державу, мають до неї претензії. Свого часу, у тому числі й у колишньому СРСР, політика держави-благодійниці була до­волі поширена, як і патерналістська політика КПРС стосовно громадян. Точніше, такий патерналізм широко проголошував­ся, декларувався, а практично особа в державі нівелювалася, її інтереси і потреби відходили на другий план порівняно з декла­рованими і нереальними колективними інтересами. І все ж ідео­логічно, як відомо, наполегливо проголошувався пріоритет ко­лективного над індивідуальним, що мало негативні результати у формуванні політичної, громадянської культури.

З-поміж громадян є й ті, хто вбачає в державі певного мудро­го "батька", доброго, щирого і такого довірливого, що дозволяє своїм "чадам", тобто громадянам, чинити так, як вони вважають за потрібне і корисне для себе й держави. Звісно, це ідеалістичне підґрунтя такої політичної теорії відносин держави і особи, по-заяк про жодну соціальну гармонію тут не може йтися: дружні відносини держави і особи будь-що забезпечуються не на основі колективного договору, а на конституційно-правових засадах, тобто на правовому рівні. І досягається такий результат шляхом тривалої і копіткої нормотворчої діяльності.

Багато хто з громадян, політичних, громадських діячів ствер­джує, що державу слід максимально обмежити у владі, впливі на громадян. Точніше, вони вбачають у державі виключно апа­рат насилля. Якщо враховувати свободу особистості, потребу за­безпечити таку свободу в державі, безсумнівно, держава завжди значною мірою стосовно громадянина відіграє роль певного при­гноблювача його інтересів.

Проте про які б теоретичні підходи не йшлося, стосовно де­ржав так званого перехідного стану, до яких належить й Украї­на, доходимо такого висновку: існує не так багато громадян, а особливо політиків, політичних і громадських діячів, які не лише глибоко усвідомлюють, а й працюють заради того, щоб де­ржава стала своєрідним органом, який обслуговує людину, яку громадяни, образно кажучи, наймають на службу для власного розвитку і самореалізації, для задоволення власних численних потреб. У цьому разі йдеться про політичну культуру, грома-

дянську позицію особи. Така культура й позиція є довготрива­лим соціально-політичним процесом і має здійснюватись як пріоритетна державна політика взагалі. Безпосередньо цього стосуються засоби масової інформації, окремі політичні, громад­ські, політичні діячі й лідери, еліта держави. А загалом пробле­ма формування політичної культури нації, народу має вивча­тись окремо, глибше і предметніше.

Ставлення політиків до держави може бути свідоме і несвідо­ме, раціональне і ірраціональне.Іноді воно буває з елементами і того й іншого, тобто у чистому вигляді такого ставлення прак­тично не існує, і це цілком природно.

Раціональнехарактеризується достатньою послідовністю, певною узгодженістю між переконанням чи цінностями особис­тості з одного боку і її реальними вчинками — з іншого. У прак­тичній політиці це явище доволі рідкісне, виникає як виняткове узгодження переконань і дій особи. Як правило, людина в такій ситуації чудово вміє узгоджувати власні цілі й інтереси з де­ржавними; при цьому суттєвих суперечностей не виникає.

Ірраціональнехарактеризується саме як суперечливе став­лення людини до дійсності, до держави. Реально воно призво­дить до того, що громадяни очікують як певну месію саме ха-ризматичного лідера, своєрідного рятівника країни, з появою якого, мовляв, все станеться на краще. Така ситуація особливо характерна для нестабільних суспільств, суспільств так званого перехідного періоду. І зумовлена вона швидкою зміною, неврів­новаженістю політико-економічної, соціальної ситуації в сус­пільстві. Якщо казати про громадян України, то останніми ро­ками більшість з них перебуває саме у схарактеризованій ситуації.

Прибічники "сильного лідера" ("сильної руки"), як правило, мають доволі спрощене уявлення про справді демократичну, громадянську державу, яка поступово дедалі більше своїх функ­цій передає безпосередньо громадським організаціям, об'єднан­ням, відповідно стимулюючи (у тому числі й фінансово) їх діяль­ність. Це й є шлях до створення справжнього громадянського суспільства як найдемократичнішого, найпрогресивнішого, найгуманнішого. Для його побудови окрім відповідних законо­давчих актів, що зумовлюють статус та діяльність громадських

організацій і утворень взагалі, необхідно як мінімум принципо­во визначити і врегулювати відносини держави з тими ж громад­ськими організаціями. Окремі приклади такого врегулювання і в історії посткомуністичної України вже маємо. Достатньо нага­дати, скажімо, відому угоду між Урядом України і профспілка­ми або Конституційну Угоду, яка свого часу зіграла доволі по­мітну роль у стабілізації політичної ситуації в Україні. Однак таке явище недостатньо поширене, подібні угоди зазвичай не­довготривалі та малоефективні.

У контексті відносин політика з державою суттєве значення має розвиток саме так званих цивілізаційних функцій держави і насамперед найдавнішої з них за часом — господарсько-органі­заційної. Тому економіка і політика, як зазначалося, тісно взаємопов'язані сферами життя суспільства.

Ще раз нагадаємо, що особливості, характер діяльності полі­тика зумовлюються насамперед тим, в якому суспільстві, за якого політичного режиму він живе, займається будь-якою, у тому числі й політичною, діяльністю. Іншими словами, пробле­му "людина — політика" не можна розглядати поза конкретним режимом, політичною системою, суспільством.

У широкому розумінні суспільство— це частина матеріаль­ного світу, що відокремилася від природи.Це — форма жит­тєдіяльності людей, яка постійно історично розвивається.

У вузькому розумінні суспільство — це певний етап людської історії або окреме, індивідуальне суспільство.

Філософи, соціологи розуміють суспільство і як сукупність людських індивідів, які об'єднуються для задоволення "соціаль­них інстинктів" (Аристотель), контролю над власними діями (Т. Гоббс, Ж. Ж. Руссо).

Як зазначалося, вирізняють переважно два види суспільс­тва — традиційне і модернізоване. Іте, й інше мають специфіч­ні ознаки і особливості, які потребують урахування саме в кон­тексті практичної реалізації політики, і понад усе — урахування особистісних і групових соціально-психологічних характерис­тик людей і груп.

Розглянемо особливості згаданих суспільств з урахуванням означеного.

Традиційне суспільство характеризуєтьсяпростим відтво­ренням, переважним існуванням ремісничих технологій, наяв-

ністю общинно-корпоративних цінностей, шанобливим ставлен­ням громадян до історії, традицій, культурних надбань, помітною орієнтацією на історичне минуле, спонтанними со­ціальними змінами. Це, однак, не означає, що таке суспільство виглядає сталим, статичним, позбавленим динаміки, розвитку. Просто йдеться про переважне дотримання національної мен­тальності культури, традицій, шанобливе ставлення до них гро­мадян, у тому числі й активних політиків.

За багатьох обставин, а насамперед можливостей забезпечити самореалізацію особистості прогресивнішим, розгорнутішимє модернізоване суспільство.Характерними ознаками такого сус­пільства вважають розширення і забезпечення свободи діяль­ності людини, завершення індустріалізації, наявність ринково­го господарства, принципові зміни у структурі зайнятості населення, підвищення ролі знань та інформації.

Кожне суспільство характеризується відповідним характе­ром політичної життєдіяльності.

Сутність політичної життєдіяльності в суспільстві станов­лять відповідні політичні відносини, основними з яких є такі:

• відносини політики і влади;

• політична участь(участь у політиці всіх її суб'єктів);

• політична система і режим(характер і особливості функ­ціонування).

Політичні відносини спостерігаються всюди, де впливає вла­да, що існує в результаті відповідного управління. Це — еконо­міка, суспільна життєдіяльність, право, культура та ін. Іншими словами, політичні відносини спостерігаються не лише в політи­ці, а й в усіх сферах життя суспільства — економічній, політич­ній, соціальній, духовній таін.

Основними є такі складові політичної життєдіяльності сус­пільства [136, с. 46]:

• політичні потреби та інтереси;

• політика;

• влада і владні відносини;

• політична участь (діяльність, поведінка);

• політична система суспільства;

• політичний режим.

За визначенням М. Вебера, політика "охоплює всі види діяль­ності із самостійного управління. Кажуть про валютну політику

банків.., про політику профспілок під час страйків; може йтися про шкільну політику міської або сільської громади, про політи­ку правління, керуючого корпорацією, зрештою, навіть про політику розумної дружини, яка намагається керувати своїм чоловіком" [32,с. 644].

Життя громадян, а понад усе політичне життя видається особливо складним саме в суспільстві перехідному, нестабіль­ному,позаяк у ньому бракує стабільного економічного розвитку, відрегульованої політичної системи, де основні структурні еле­менти (політичні інститути, політичні та правові норми, полі­тичні відносини, політична свідомість та культура) сформовані та більш-менш чітко взаємодіють.

У різних за характером та особливостями суспільствах існу­ють і владарюють, як відомо, різні політичні режими.Тому до­волі складним є питання "людина й ідеологія".

Ідеологія взагалі — це система відповідних цінностей, пог­лядів, тверджень, де відтворюється ставлення людини до дійс­ності.У цьому ж разі йдеться про політичну ідеологію саме як систематизовану сукупність понять і уявлень, за допомогою яких різні суб'єкти — особистість, група, клас, суспільство тощо — усвідомлюють власні політичні позиції та інтереси і які доволі часто є відповідними мотивами їх політичної діяльності. Це складний, малодосліджений і доволі суперечливий процес, позаяк торкається особистісних, у тому числі й психологічних, рис людини.

Термін "ідеологія" запровадив французький вчений А. Дес-тют де Трасі. Під цим поняттям він розумів вчення про ідеї або систему відповідних уявлень про світ.

По суті політичні ідеології виникли і певною мірою сформу­валися в епоху Просвітництва, коли було висунуто, обґрунтова­но не лише ідеї суспільного прогресу, а й можливості створення відповідного раціонального порядку на основі сформульованих людьми цілей. Тоді, власне, і постала потреба науки про ідеї, їх роль і значення в житті людей.

Політичні ідеології нині становлять світосприймальні заса­ди політики, позаяк постають у формі раціонально-ціннісної мотивації політичної поведінки [18, с. 210].

Тлумачень поняття "ідеологія", однак, існує кілька. Наведе­мо основні з них.

Розшире тлумачення (Т.Парсонс). Ідеологія вважається сис­темою конкретних цінностей певного суспільства, яка орієнтує соціальну діяльність суб'єкта політики в певному напрямку.

Директивне тлумачення,тобто марксистське, пов'язане зі спробою виокремити ідеологію з-поміж інших форм політичної свідомості в контексті інтересів і сподівань певного класу.

Культурологічне тлумачення(М. Вебер, К. Мангейм, Е. Дюрк-гейм). Ідеологія в цьому разі розглядається як сфера суб'єк­тивних цінностей.

Основними є такі функції ідеології:

• оволодіння масовою політичною свідомістю людей, впро­вадження в таку свідомість програми, відповідно до якої люди повинні орієнтуватися в політичному просторі. Фак­тично ідеологія в цьому плані повинна створювати пози­тивний образ здійснюваного політичного курсу, його уз­годження з інтересами суспільства;

• стимулювання цілеспрямованих дій усіх суб'єктів політи­ки;

• інтегрування суспільства на основі певних інтересів, цілей, поглядів;

• згуртування людей і акумулювання їхньої енергії.
Перелічені функції тісно взаємодіють, безпосередньо взає-

мовпливають, а головне, по-різному детермінують поведінку ок­ремих громадян у суспільстві. Скажімо, не всі суб'єкти політи­ки, політичного процесу однаковою мірою стимулюються до дії у власних інтересах і суспільства саме під впливом конкурент­ного політичного впливу, у результаті дії ідеології. Таке саме стосується також проблеми акумулювання енергії людей, їх згуртування, без чого спільна перетворювальна діяльність ви­дається неможливою.

Існують і предметно-прикладні визначення ролі(а отже, і функцій) ідеологійу суспільному житті:

• орієнтаційна(спрямовує людську діяльність);

• мобілізаційна(мобілізація громадян, суспільства на розв'язання конкретних проблем);

• інтегративна(пов'язана з узгодженням інтересів грома­дян, груп, організацій, партій таін.);

• амортизаційна(сприяє певному послабленню соціальної напруженості в результаті розв'язання реальних суспіль­них проблем);

• соціально-представницька(відбиває і захищає інтереси певних груп населення);

• пропагандистська(створює позитивний імідж політичній лінії певної держави, нації, класу тощо).

Ідеологію можна розглядати також як певне вчення (доктри­ну), програму і політичну практику, що виявляється на таких рівнях:

• теоретичному.На цьому рівні формуються основні поло­ження, що відтворюють інтереси й ідеали певного класу, прошарку, нації, держави;

• програмному.На цьому рівні інтереси, ідеали трансфор­муються у програми і лозунги політичної еліти, правлячої верхівки і є ідейними засадами для прийняття управлінсь­ких рішень і стимулювання поведінки суб'єктів політики;

• поведінковому.Це вже рівень втілення конкретної ідеоло­гії в конкретних формах політичної участі громадян, у певному типі їх політичної поведінки. Таке втілення ви­дається можливим шляхом засвоєння громадянами цілей і принципів цієї ідеології.

Кожний громадянин тією чи іншою мірою включається в політичний процес як на рівні особистісному (індивідуалізова­но), так і за рахунок об'єднань, політичних партій, ідеологію яких він поділяє, пропагує, сприяє її реалізації. А відтак поза ідеологією не існує жодної політичної дії, не можуть існувати й політичні партії, об'єднання, рухи, фракції, групи, інші суб'єкти політики, політичного процесу.

Політичні ідеї, які засвоює людина, з часом перетворюють­ся, становлять певну систему переконань людини, спонукають її до дій з метою досягнення зумовленої цими ідеями меті.Така мета не обов'язково повинна узгоджуватися з цілями інших лю­дей, нації, народу. Іноді вона буває навіть діаметрально проти­лежною, що позбавляє націю, народ можливості об'єднатися з метою вирішення загальних проблем і завдань.

Засвоєння політичних ідей, діяльність з їх практичної реалі­зації сприяють формуванню у людини загальної та політичної культури— невіддільної складової соціально-активної особи.

Категорію "політична культура"почали систематично вико­ристовувати у 50-ті роки XX ст., хоча вперше вона з'явилася ще у XVIII ст. у працях німецького філософа І. Гердера.

Фактично безпосереднім передвісником цього терміна був термін "національний характер",який трактувався як комп­лекс політичних, моральних, культурних та інших уявлень, притаманних конкретній нації і відповідно закріплених у націо­нальних традиціях. Така позиція щодо політичної культури іс­нувала певний час після другої світової війни.

Згодом, особливо після 60-х років, праці з проблем націо­нального характеру дещо втратили первинну популярність, а їх місце посіли праці С. Верби, Г. Алмонда, Т. Парсонса, Р. Такера, які вже ближче пов'язують сутність політичної культури з тра­диціями, історичною пам'яттю, мотивами, цінностями, симво­лами тощо. Найкласичніше визначення політичної культури свого часу запропонував С. Верба, який пов'язував його насам­перед з певним взірцем орієнтацій, системою символів, ціннос­тей, вірувань, установок та політичних дій. При цьому більшість спеціалістів для вивчення феномену "політична культура" вико­ристовували і використовують методи так званої глибинної пси­хології, звертаючись до таких її потужних і дієвих елементів, як телебачення, література і мистецтво, гумор, поп-музика, кіно та ін. Саме ці елементи дають змогу скласти якнайповніше уявлен­ня не лише про політичну культуру, а й про політичну систему суспільства загалом. Для розуміння його суті та особливостей це має непересічне значення.

Попри всі розбіжності найприйнятнішим є визначення по­няття "політична культура", наведене українським політологом В. Бебиком. На його думку, політична культура — це якісний параметр політичної життєдіяльності суспільства, що характе­ризує ступінь розвитку і співвідношення між правовими, со­ціальними та психологічними регуляторами функціонування політичної сфери суспільства [18, с. 232].

Таке визначення відповідає суті двох основних сформованих у політичних науках підходів до тлумачення політичної культури:

• суб'єктивному змісту політики(політика як відповідна су­купність духовних явищ — С. Верба, Г. Алмонд, Д. Ди-вайн, Ю.Краснов);

• суб'єктивному ракурсу політики(політика як прояв нор­мативних вимог — С. Вайт, як сукупність типових зразків поведінки — Дж. Плейно, як конкретний спосіб політич­ної діяльності — У. Розенбаум).

Політична культура має суб'єкт і об'єкт.

Суб'єкти політичної культури— це індивіди з власними уста­новками, цінностями, перевагами, мала або велика групи, ре­гіон, держава, нація, партія, клас та ін. Кожний з цих суб'єктів так само має систему цінностей, якою керується в житті та сус­пільній діяльності.

Об'єктами політичної культуриє політична система суспільс­тва загалом та окремі її компоненти, зокрема режим, соціальні інститути, організації, об'єднання, політичні партії.

Для політичної психології найбільший інтерес становить ди­наміка зміни об'єктів політичної культури. При цьому вирізня­ють три найважливіші проблеми:

• установки громадян щодо окремих політичних ролей (лі­дер партії, глава держави, спікер парламенту та ін.) або політичних структур (законодавство, бюрократія та ін.);

• установки громадян щодо конкретних виконавців згада­них ролей (індекс авторитету, популярності);

• дані про такі елементи політичної культури, як окремі політичні рішення, правові акції, окремі політичні події.

Відповідно до наукових розробок Г. Алмонда і С. Верби в політичних науках розрізняють три так званих чистих типи політичної культури:

• патріархальний(коли громадянин не виявляє жодного інтересу до політичної системи суспільства);

• підданський(сильна позитивна орієнтація громадянина на політичну систему, однак слабка особиста участь у полі­тичній, громадській діяльності);

• активістський(громадянин намагається брати активну участь у політичній системі).

У політичній життєдіяльності частіше зустрічаються певною мірою мішані типи політичної культури громадян.

Політична культура виконує такі функції [18, с. 227]:

• ідентифікаційну.Це — тлумачення інтересів, потреб лю­дини згідно з її груповою, соціальною, етнічною, конфесій­ною тощо приналежністю та безпосередньою участю в об­стоюванні, забезпеченні реалізації цих інтересів;

• адаптаційну.Йдеться про пристосування людини до пев­них умов соціального середовища, а відтак про здійснення нею певних прав, владних повноважень, функцій;

• соціалізації.Йдеться про засвоєння людиною відповідних норм, що регулюють, обстоюють суспільне життя;

• інтеграції(дезінтеграції). Це— забезпечення можливос­тей співіснування різних груп у межах певної політичної системи, збереження цілісності держави та її відносин з громадянським суспільством;

• комунікації.Йдеться про інформаційні та інші умови для взаємодії найрізноманітніших суб'єктів і об'єктів політи­ки, політичних процесів.