Окремий фрагмент політичної культури становить субкуль-тура.

Date: 2015-10-07; view: 434.

Специфічні особливості мала політична культура соціалізму.Вона вважалася виключно гомогенною, монолітною, а власне соціалізм характеризувався як абсолютно безконфліктне сус­пільство.Будь-який плюралізм точок зору, установок і орієнти­рів у ньому повністю виключався. Було теоретично створено та­кий суб'єкт суспільної життєдіяльності, який ніби-то увібрав усі найкращі та спільні риси людини соціалістичного зразка і доби як "радянська людина".

Політична культура відрізняється від багатьох елементів культури взагалі тим, що створюється в результаті діяльності певних соціальних верств — ідеологів, учених, політиків, завдя­ки діяльності політичних лідерів, еліти. Поживним ґрунтом для цього є інтереси, уявлення про суспільно-політичне життя на­родних мас, соціальних спільнот, які самі собою ідеологію, звіс­но, не створюють, та й не можуть створити. "Не можна, — спра­ведливо зауважує В. Литвин, — лишати поза увагою той факт, що Україна впродовж усієї нової історії не мала самостійності, а останні три сторіччя взагалі не функціонувала як держава, об'єднана єдиною політико-культурною системою. І позаяк уся політика практично до серпня 1991р. формувалася доконче в Москві, там же ухвалювались і більш-менш відповідальні рі­шення, то в Україні фактично нині лише формуються еліти — політична, економічна та культурна (ідеологічна)" [93, с. 9]. У цьому разі увага акцентується не лише на проблемі творення де­ржавності, а й на впливі на ці процеси національних аспектів, особливостей, сформованих десятиліттями, кількома поколін­нями людей в Україні.

Більшість народів нині живе в політико-демократичних сус­пільствах, де люди значною мірою реалізують природне право не лише на життя, а й всебічний розвиток, самореалізацію тощо. Ще К. Гільвецій констатував, що "вільними народами керують закони, народами рабів керують накази, сила і жорстокість" [49,с. 400].

Принагідно зауважимо, що вільні народи так само потребу­ють власних поводирів — національної еліти,що є обов'язковим атрибутом формування політичної культури, національної само­свідомості громадян. У свою чергу, національна самосвідо­мість — це багаторівневе, багатофункціональне явище, в аналізі якого слід враховувати, що самосвідомість (усвідомлення себе) є основою свідомості (усвідомлення іншого) [20,с. 23].

Коротко розглянемо структуру політичної ідеології.Загалом до її складових належать:

• суспільно-політичні теорії та ідеї;

• суспільно-політичні ідеали і цінності;

• концепції політичного розвитку і політичної програми;

• політичні символи.

Кожну з цих складових слід розглядати як окремо, так і в тіс­ному взаємозв'язку. При цьому важливо наголосити, що полі­тична ідеологія містить певні знання політичного життя, серед яких є не лише достовірні, точні, а й хибні, помилкові, що ста­новлять основу політичних міфів, утопій. Поширення міфів і утопій може навіть зумовлювати тимчасові успіхи тих, хто це робить, хоча в більшості випадків міфи з часом спрацьовують у зворотному напрямі, не на догоду людині й суспільству.

При розгляді політичної ідеології йдеться не просто про ідео­логічні смаки, відповідні "ізми", яких безліч, особливо нині. За всіх ідеологічних модифікацій повинно йтися фактично про три основні ідеології— соціалізм, лібералізм і консерватизм.Усі вони добре вивчені, досліджені в сучасній політології, політич­ній психології, хоча особливості їх прояву надто мінливі й нестійкі.

Політика має певний зміст, в якому вирізняють три основні складові:

• перша—дії, спрямовані на владу (її завоювання, утри­
мання та використання);

• друга— це практична і теоретична діяльність у сфері пев­них відносин між соціальними групами з виявлення, регу­лювання та захисту їх інтересів шляхом використання дер­жавної влади;

• третя— це процес підготовки, прийняття і власне прак­тичної реалізації обов'язкових для суспільства рішень.

Політика має також специфічні якості, основними з яких є універсальність; всеосяжність; відносна автономність; наяв­ність власної логіки розвитку.Усі вони сприяють формуванню відповідного ставлення особи до політики.

Політика має доволі складну структуру.Зокрема, це політич­ний інтерес (засади політичної діяльності, у результаті яких суб'єкти політики певним способом усвідомлюють мету своєї діяльності); політичні відносини (панування і підкорення, бо­ротьба і співробітництво соціальних груп, класів, індивідів і де­ржави); політична діяльність (практична реалізація політичних інтересів із суб'єктами політики); політична свідомість (усвідом­лення кожним індивідом власних або корпоративних інтересів у сфері влади); політичні та правові норми (закони, програми, плакати тощо); політична організація (держава, політичні пар­тії, громадські об'єднання, групи тиску, лобістські групи тощо).

По суті політика існує на різних рівнях,і окремий політик може діяти на будь-якому з них або на кількох рівнях одночас­но. Це залежить від його знань, рівня підготовленості, умов для політичної діяльності.

Перший рівень(макрорівень) — це держава, публічна приму­сова влада, її устрій і функціонування в центрі та на місцях.

Другий рівень(мікрорівень) — це діяльність міжнародних організацій.

Як специфічне явище політика постійно взаємодіє з іншими формами суспільної свідомості та сферами суспільного життя.Це — економіка, право, ідеологія, культура, релігія, мистецтво, мораль та ін. Такі відносини доволі специфічні, потребують ок­ремого розгляду і аналізу. При цьому слід зважати на те, що це стосується насамперед сфер життя, де особа діє як суспільне, со­ціальне явище.

Політика виконує ще й такі функції:

• визначення мети суспільного розвитку та організації жит­
тя, винайдення та використання з цією метою відповідних
ресурсів;

• тісно пов'язана з першою і є її похідною — підтримка і зміцнення суспільства;

• виявлення та узгодження відповідних владних інтересів різних соціальних груп, верств населення. Таке узгоджен­ня вкрай необхідне, позаяк від нього залежать суспільна злагода, стабільність і мир;

• безпосереднє запобігання конфліктам, суперечностям, які природно відбуваються у суспільстві, налагодження цивілі­зованого позитивного діалогу між громадянами і держа­вою;

• захист основних прав і свобод громадян, забезпечення со­ціальної справедливості та загального блага;

• політична соціалізація громадян, щонайширше їх залу­чення до здійснення громадських і державних справ.

Безпідставно визначати пріоритетність наведених функцій політики, оскільки в реальному житті всі вони взаємодіють і взаємозалежні. До того ж часто вказані функції можуть спра­цьовувати і у зворотному напрямі.

Ідеологічну, політичну діяльність за всіх обставин можна за­рахувати до духовного виробництва.Як й інші форми діяль­ності, вони відповідним способом організовані, інституціалізо-вані та професійно закріплені за окремою групою людей (ідеологи, політики), багато з яких спеціально підготовлені до такої діяльності.

Разом з тим політична діяльність, як і будь-яка інша, має ве­лику частку творчості, а здебільшого практично і є творчістю, позаяк базується на безлічі взаємозв'язків людей, на їх взає­модії, спільній діяльності.

Політична діяльність керована, бо існують об'єкт управління(відносини, в які вступають учасники політичних процесів, політичної діяльності) і суб'єкт управління(установи, структу­ри духовного виробництва— партії, громадські об'єднання, рухи та ін.).

Відображенням певних тенденцій суспільного розвитку, ак­тивною силою, що сприяє об'єднанню і організації людей, є політичні ідеали.

Політичний ідеал— це не лише очікувана, бажана суспільна дійсність, але дійсність, що існує, розвивається, стає досконалі­шою.

Політичні ідеали розглядаються насамперед крізь призму уявлення про державу як ідеальну форму організації влади за­галом.Про ідеальну державу розмірковували Геракліт Ефесь-кий (близько 544 — близько 483 р. до н. є.), Платон (437-347 до н. є.), філософи та історики, які жили пізніше. Зокрема, Платон появу держави пояснював різноманіттям людських потреб. Аристотель поділяв держави на правильні та неправильні, тобто такі, що мають неправильні форми. Макіавеллі вважав, що го­судар, якщо він бажає зберегти свою владу, повинен не лише бути мудрий, а й навчитися відступати від добра.

Найповніше і найглибше категорію "політичний ідеал" до­слідили Е. Кант, Й. Фіхте, Г. Гегель, Ф. Шіллер.

За твердженням Е. Канта, ідеал — це уявлення окремої лю­дини, адекватне певній ідеї. Кожний крок на шляху прогресу, на його думку, і є кроком до реалізації ідеалу.

Г. Гегель розумів ідеал як річ у собі, єдність протилежностей, процес, що постійно розвивається від одного стану до іншого.

Видатний німецький філософ Л. Фейєрбах розглядав пробле­му ідеалу в найтіснішому зв'язку з розвитком людини, вважаю­чи, що держава розчиняється в людях.

Філософська, політична думка останніх десятиліть збагати­лася ґрунтовними розробками проблеми політичних ідеалів за­вдяки працям В. Парето, Ф. Ніцше, Г. Маркузе, К. Ясперса та багатьох інших відомих вчених. Здебільшого вони пов'язували політичний ідеал зі світоглядом людини, людей, народу, з цін­нісними орієнтаціями, загальною та політичною культурою. В ідеалі вони бачили певний взірець, еталон, вищу точку людсь­ких устремлінь. У цьому зв'язку політичний ідеал виконує такі функції:

• пізнавальну;

• мобілізуючу;

• організуючу;

• спрямовуючу.

За всіх особливостей згадані функції виявляються в тісному поєднанні, спонукаючи людину до цілеспрямованої, зорієнтова­ної дії. "У політичній психології політичний ідеал визначається як уявлення про досконалий політичний устрій, досконалий взі­рець чогось у політичній сфері, вища кінцева мета устремлінь у політичній діяльності" [135, с. 166].

Без розуміння суті, особливостей політичних ідеалів немож­ливо об'єктивно і свідомо сприйняти реальне політичне життя, як і передбачити його розвиток. Політичні ідеали — це найнеоб-хідніший стимул до конкретної суспільно корисної, соціально активної діяльності як окремої особи, так і певної соціальної групи, класу, народу, будь-якої людської спільноти.

Невіддільними атрибутами політики є ідеологічна, політич­на діяльність і політична боротьба.

Основу політичної діяльності, її зміст становлять певні полі­тичні відносини, їх характер.Завдяки відносинам відбувається узгодження (або неузгодження) політичних дій, об'єднання (або роз'єднання) суб'єктів суспільного, політичного процесів.

До найважливіших соціальних функцій політичних відносин належать такі:

• об'єднувальна;

• координаційна;

• соціально-політичного творення;

• діяльнісна.

Політичну діяльність (характер, особливості, наслідки) зумо­влюють такі чинники (детермінанти):

• об'єктивні(реальні суспільні потреби, інтереси суб'єктів суспільної, політичної життєдіяльності);

• суб'єктивні(політична, правова, суспільна свідомість, культура, рівень практичної підготовленості суб'єктів сус­пільно-політичної діяльності).

Об'єктивні та суб'єктивні чинники взаємопов'язані та взає­мовпливові.

Згідно з ідеями французького вченого Ж. Бодуяна існують три основні концепції політичної діяльності: елітарна, плю­ралізму еліти і моделей майбутнього державного управління.

Політична боротьба — одна з форм взаємодії різних політич­них сил з метою досягнення певних політичних інтересів, ре­зультатів.

Основу політичної боротьби, її спонукальне джерело станов­лять інтереси окремих осіб, груп, класів, соціальних спільнот, що є суб'єктами конкретних політичних відносин, а об'єктом — відносини власності, позаяк інтереси людей саме й забезпечу­ються за рахунок власності.

Основні форми політичної боротьби— революція, грома­дянська війна, парламентська діяльність, міжпартійна бороть­ба.

Революція(від лат. геооїиііо — поворот, переворот) — це якісні зміни в розвитку будь-якого явища або процесу у природі та різних сферах життя суспільства [139,с. 241].

Вісторії політичної думки існує багато підходів до обґрунтування феномена "революція". Основні з них такі:

• це спосіб забезпечення циркуляції еліт (В. Парето);

• це перехід від суспільно-економічної формації, що віджи­ла, до перспективнішої, прогресивнішої (марксизм-лені-нізм);

• це неефективне явище, що має певні недоліки (прибічни­ки концепції "соціології революції");

• це ситуація, яка має для суспільства радикально "очищу­вальний" характер (прибічники "ліворадикальної" кон­цепції революції);

• це криза процесу модернізації (С. Хантінгтон);

• це вихід системи зі стану рівноваги (Ч.Джонсон).
Історичні типи політичних революційтакі:

• рабовласницький(неполітична влада авторитету в суспільстві змінюється на політичну, державну владу);

• феодальний(заміна рабовласницького політичного ладу на феодальний);

• буржуазний(заміна феодального політичного ладу на бур­жуазний);

• соціалістичний(заміна буржуазного політичного ладу на соціалістичний);

• перехідний(поєднує риси політичних революцій будь-яких основних типів).

За сферами суспільства, де відбуваються революції, останні типологізують так:

• соціальні;

• політичні;

• культурні;

• наукові;

• промислові (індустріальні) та ін.

За рушійними силами, що беруть участь у революціях, остан­ні поділяють так:

• селянські;

• буржуазні;

• пролетарські;

• народні.

За засобами і методами, що використовуються в революціях, останні визначають так:

• мирні

• немирні.

Мирні революції,як правило, відбуваються у формі парла­ментських, стихійних переворотів, до чого спричинює перевага певних класових сил. Зразковим прикладом такої революції була лютнева революція в Росії 1917 року.

Немирні революціїздійснюються в результаті збройних пов­стань, партизанських війн тощо.

Вирізняють ще й таку специфічну форму революції, як послі­довно здійснювані, глибокі реформи, що з часом змінюють, і до­волі суттєво, політичну обстановку в державі або можуть навіть зумовити кардинальні якісні зміни в розвитку суспільства зага­лом.

Політична революція — це суспільний рух і переворот, які здійснюються з метою повалення старого режиму шляхом на­сильницького завоювання політичної влади, а потім здійснення докорінних змін політичного життя суспільства.

Практично всі політичні революції під час підготовки і навіть здійснення мають на меті утвердити демократичну владу, тобто владу народу, однак часто такі революції відкривають шлях до влади і недемократичним політичним режимам. Вважається, що насильницькі революції не можуть сприяти появі високої, досконалої демократії. Шлях до неї — довготривалий еволюцій­ний процес.

Громадянська війна — це найгостріша з форм політичної бо­ротьби, що становить насамперед збройну сутичку між класами і соціальними групами, партіями, націями тощо.Під час грома­дянської війни точиться боротьба за досягнення певних політич­них цілей, головною з яких практично є досягнення повноти де­ржавної влади.

Громадянські війни мають економічні засади (різний ма­теріальний стан, рівень і умови життя окремих верств населен­ня) та соціально-політичні (суперечності між інтересами різних

верств населення, стосовно певних соціальних і політичних за­вдань, які потребують вирішення в суспільстві).

Типи і форми громадянської війни різні. Це й повстання ра­бів (Спартак), і селянські, партизанські війни тощо.

Практично громадянські війни можуть зачіпати як особистіс-ні інтереси громадян, так і колективні, групові, а відтак призво­дити до політичного розколу суспільства.

На відміну від війн, військових сутичок громадянські війни призводять до того, що до розв'язання соціально-політичних проблем і суперечностей залучаються якнайширші маси насе­лення. Часто, як це було й у Росії, Україні (1918-1920рр.) та ба­гатьох інших країнах, громадянські війни характеризуються великою жорстокістю, кровопролиттям, людськими жертвами.

Війна як крайня форма конфлікту між народами, держава­ми.

Форм війни існує багато,зокрема між різними родами, пле­менами, етносами, країнами, народами, імперіями, коаліціями держав; локальні, регіональні та світові; обмежені, загальні, аб­солютні, тотальні та ін.

За твердженням К. фон Клаузевіца, війна є продовженням політики іншими засобами, хоча політика як така з початком і під час війни абсолютно не зникає. У війні вороги більш-менш відкрито протистоять один одному. "Війна, — зазначає К. Гад-жієв, — це колективний акт, який відрізняється за своєю при­родою від індивідуальних актів насилля, в яких беруть участь мінімум дві особи, такі, як, наприклад, звичайна війна двох осіб або дуель. Іншими словами, війна — це акт взаємодії не двох конкретних осіб, але двох або більше держав" [39, с. 443].

Тварина не знає війни, оскільки їй достатньо здобути і задо­вольнити суто біологічні потреби — у їжі, теплі, території для полювання, продовженні роду. Людині ж окрім біологічних пот­реб завжди необхідне визнання іншими її сили, авторитету, пе­реваг, необхідна влада над іншими, їх підпорядкованість.

Відтак війну можна вважати явищем, що випливає з приро­ди, єства людини, власне людською потребою.

Породжуються війни не лише матеріальними, економічни­ми, соціальними, династичними релігійними чи іншими чинни­ками. Вони є також результатом психічних, психологічних станів людей, їх внутрішньою невдоволеністю чимось, браком

нереалізованих інтересів і потреб. Агресивність учасників війсь­кового конфлікту, війни, як відомо, багато в чому зумовлюється агресивністю їх конкретних ідеологів, організаторів, учасників. Оскільки кожна з воюючих сторін, учасників війни в певний спосіб зазіхає на цінності, інтереси іншої сторони, війни завжди мають ідеологічний характер.

Для війни потрібні не лише сторони, що протистоять одна од­ній, а й ворог (наявний, удаваний). Без нього війна неможлива, позаяк саме під впливом образу ворога формується психологічна установка на знищення протилежної сторони, звершуються ге­роїчні вчинки та подвиги.

Далеко не кожна війна може розв'язати наявні конфлікти. Часто війна ще значніше поглиблює суперечності між воюючи­ми сторонами, загострює й без того глибокі конфлікти. Мало того, у сучасну ядерну епоху війна фактично не є продовженням політики, що сприяє врегулюванню конфлікту, позаяк завер­шення війни не є закінченням ядерного протистояння держав, зникненням військово-промислових комплексів тощо.На жаль, сучасна епоха об'єктивно не може стати епохою суцільного миру, порозуміння і злагоди між країнами і народами.

Парламентська діяльність— це діяльність депутатів, об'єд­нань, фракцій, груп, опозиції тощо з розробки та прийняття за­конів, здійснення контролю за їх дотриманням. Крім того, пар­ламентарі приймають бюджет, контролюють діяльність уряду, виконують інші функції.

Міжпартійна боротьба, зв'язки та відносини— це різнобічна діяльність політичних партій, їх консолідація, розмежування, активне протистояння тощо.

Схарактеризовані форми політичної боротьби становлять таке складне явище, як політичну життєдіяльність. Це — одна з основних сфер суспільної життєдіяльність, яка пов'язана з кон­кретною і безпосередньою діяльністю, відносинами індивідів і соціальних спільнот, створених ними суспільних інститутів, а також боротьба за їх реалізацію через політичну владу у про­цесі політичного розвитку.

Політичне життя вважається витвором економічного та со­ціального компонентів і концентрує всі соціально значущі інте­реси й потреби людини, людей. Завдяки цьому воно є найдина-мічнішою і наймінливішою сферою суспільної життєдіяльності.

У високорозвинених, демократичних суспільствах політична життєдіяльність є максимально можливе надання політичній боротьбі цивілізованих, конституційних форм і методів, коли створюються умови для максимально добровільного, свідомого вибору кожною людиною, іншими суб'єктами політичного про­цесу власного життєвого шляху, способу і форми поведінки.

Результатом політичної боротьби є політичне панування, або гегемонія. Політичне панування — це такі відносини між полі­тичними силами, суб'єктами політичного процесу (лідерами, партіями, рухами), коли одна (один) з них вирішально впливає на інші за рахунок системи власних інтересів, цінностей, безпо­середньої практичної діяльності.

Політичне панування організаційно закріплюється і оформ­люється у відповідній формі влади, яка й забезпечує потім зв'язки між суб'єктами влади та її об'єктом.

Для панування влада створює, формує відповідний управ­лінський апарат, систему наказів, контролю за їх виконанням. При цьому політичне панування може створювати пільгові умо­ви для існування або більшості, або лише верхівки суспільства, що здебільшого спостерігається в авторитарних, тоталітарних суспільствах. Більшість же в ідеалі ніколи не є в суспільстві виз­начальною, панівною.

Позаяк в Україні нині будується громадянське суспільство, слід пам'ятати, що в ньому держава є лише окремою його части­ною з чітко визначеними функціями і до того ж підконтрольна суспільству. Це — ідеальне становище, що характерне для висо­корозвинених і високодемократично організованих суспільств, а тому шлях України до такого суспільства доволі складний і довготривалий. Тут існує суттєва залежність такого характеру. Коли держава безконтрольна з боку громадян, вона працює лише на себе, образно кажучи, поїдаючи себе. Активно експлуа­туючи при цьому власних громадян, вона спонукає до цього і політиків, власну еліту. Ця ситуація часто загрозлива для по­дальшого процесу демократизації суспільства, удосконалення всіх соціальних процесів, які в ньому існують.

У контексті викладеного становить інтерес питання політич­ної культури українського суспільства безпосередньо на сучас­ному етапі його розвитку. Без цього неможливо розглядати про­блему "людина і політика" взагалі.

Зауважимо, найголовніше і найпринциповіше: у сучасній Україні домінантою суспільної кризи є не соціально-економіч­ний стан і проблеми його реформування, а духовна криза, низь­кий рівень моральної, політичної культури і водночас високий рівень правового нігілізму громадян.

Така криза значною мірою успадкована від минулих років та з додаванням проблем, породжених десятиліттям недоліків у розв'язанні вже принципово нових соціально-економічних про­блем у процесі формування української державності.

Які ж основні ознаки політичної культури українського сус­пільства та його громадян нині найпомітніші та найскладніші і в який спосіб вони виявляються?

Упродовж майже п'ятнадцяти років творення нової українсь­кої держави через політичні маніпуляції, відкритий і далеко не моральний політичний популізм, нехтування багатьма політи­ками, державними діячами реальними інтересами громадян у співвітчизників сформувалося доволі байдуже, а то й негативне ставлення до політики як абсолютно негативного явища. Найза-грозливішим на цьому тлі є неповага до владних структур, про­відних громадських, державних, політичних діячів; дистанцію-вання від власної держави, а відтак і від країни, Батьківщини. Останнє виразно підтвердили багаторічна численна міграція і надто поширена корупція, у тому числі й здійснювана особами, політичними та громадськими структурами, що не втомлюють­ся й нині декларувати найгуманніші цінності та цілі. Подібне вкрай негативно позначається насамперед на молодому поколін­ні, на тих, хто з різних причин піддає сумніву не лише ідеали минулого, а й дії, вчинки, ідеологію та практичні дії сучасників, особливо політиків загальнонаціонального рівня, тих, хто на­справді, в усякому разі формально, є представником української еліти.

Надто неоднозначною видається нині так звана масова полі­тична свідомість громадян,що характеризується доволі супере­чливим ставленням до процесів ринково-демократичних пере­творень, динамічним соціальним розшаруванням, неповагою до "багатих" і певною ностальгією за раніше удаваною рівністю. У сукупності з постійною значною недовірою до владних структур, їх представників усе це, на жаль, може спрацювати відчутніше, ніж поки, як так званий ефект бумеранга — можуть бути диск-

редитовані не лише здобутки демократії, ринкових перетворень, а й власне ідея демократизації суспільства. При цьому зауважи­мо, що за всі роки розбудови демократичної України рівень ціл­ковитої довіри парламенту, уряду, профспілкам, політичним партіям фактично загалом не перевищував 15 %. А цілковита довіра сім'ї і родичам, собі та Богові була і залишається нині на рівні 30-70% . Звідси третя загальна ознака політичної культу­ри українського соціуму — його громадяни доволі помітно пере­ходять до індивідуальних моделей виживання, байдуже став­ляться до держави як такої.Тільки великий природний ресурс виживання, генетична мудрість і поміркованість убезпечували українців від глибоких соціальних зривів та конфліктів упро­довж останніх двадцяти років. Отже, проблема духовної єдності в Україні з порядку денного не знімається і не може бути знята. Навпаки, нині вона, як і раніше, вкрай актуальна, доленосна. Формування національної свідомості, зміцнення духовної єд­ності українства — центральне завдання соціальної політики в будь-якій державі, а особливо в такій, якою є сучасна Україна.

У свою чергу, індивідуальні моделі життя, виживання пород­жують і поглиблюють егоцентризм, одноосібність, егоїзм. Будь-які форми колективізму піддаються критиці, їх не бажають і не сприймають тисячі громадян. Отже, відбувається принципова зміна соціальної психології, яку слід обов'язково враховувати.

Політична культура українського соціуму за багатьох обста­вин потерпає і від правового нігілізму, відсутності поваги до за­конів, норм співіснування.Багато в чому це стало можливо за умов низького рівня соціального захисту, забезпечення прав і свобод громадян. Далася також взнаки звичка не поважати, а просто побоюватися закону, обходити його за будь-яких можли­востей. А відтак незначно зменшується кількість тих, хто нега­тивно загалом ставиться до реформаторських процесів у суспіль­стві, бажає бути їх активним учасником.

Зрештою, на нашу думку, глибокі проблеми формування політичної культури в Україні пов'язані з доволі спрощеним ставленням до національного інформаційного простору.Свого часу Україна доволі вільно впустила в цей простір Росію, низку європейських країн, СІЛА. Йдеться не просто про засоби інфор­мації, а взагалі про політику в гуманітарній, видавничій справі, освіті, культурі. Сюди ж треба додати певну невизначеність з ін-

телектуальною власністю, її значну незахищеність, проблеми з обстоюванням права на таку національну власність поза межа­ми України.

З огляду на викладене постає питання щодо можливих стра­тегічних кроків з інтенсифікації процесу формування політич­ної культури громадян, суспільства загалом. Якими вони могли б бути?

Спроба свого часу, зокрема, з боку Президента України, а пото­му Верховної Ради України утворити більшість, сконсолідувати суспільство була дещо запізнілою, однак і нині найактуальніша. За наявності сотень суб'єктів політичного процесу — політич­них партій, об'єднань, організацій, амбітних політиків, громад­ських діячів — пошук політичного консенсусу— виключний варіант соціально-політичної стабілізації українського суспільс­тва. Нині ж замість того, щоб сприяти узгодженню часткових, корпоративних інтересів задля загального суспільного інтересу, політика в Україні була й нині переважно залишається засобом обстоювання особистісних, групових, корпоративних інтересів. З огляду на загальний культурний та політичний рівень багатьох так званих нових українців неважко уявити, що може очікувати на українське суспільство за такого стану справ у майбутньому.

Консенсус, конструктивна більшість повинні утворитися не в результаті лише діалогу політичних сил та ідеологій, де фактич­но все ж обстоюються окремі суспільні цінності, а на основі від­повідної системи загальної відповідальності за все, що відбу­вається в суспільстві. Великої мудрості бути деструктивною опозицією ніколи не було й не буде. От би дочекатися сильної конструктивної, державотворчої опозиції, тоді й система проти­ваг у державі була б дієвою, результативною.

За географічним положенням, національним складом, особли­востями українського етносу Україна є надто складним утворен­ням. Необхідно дбати про культуру, традиції, кращий спосіб життя, конструктивну ідеологію щонайменшого за чисельністю народу, кожної окремої меншини. Іншими словами, політична культура українства буде дієздатною лише тоді, коли кордони національної держави збігатимуться з її етнічними кордонами.Слід привносити у свідомість кожного громадянина нагальну потребу об'єднатися в ширшу спільноту— етнічну, політичну націю.

Політичні прогнози, що здійснюються на основі постійного вивчення громадської думки, наочно доводять, що, на жаль, глибокі соціально-політичні конфлікти постійно можливі на ґрунті етнічних та релігійних проблем і неузгодженостей. Зреш­тою, світовий політичний процес так само підтверджує це й зму­шує не стояти осторонь етнічно-релігійних питань в Україні, а намагатися розв'язати їх найближчим часом.

При цьому історичний досвід останніх років наочно довів, що у стратегії формування політичної культури українства, як і стратегії розвитку України, домінуючою все ж є орієнтація на європейську систему цінностей, головними серед яких були й залишаються демократія, ринкові, підприємницькі економічні відносини, вільний інтелект.

Останнім часом точиться багато дискусій стосовно українсь­кої національної ідеї. Не вдаючись у предметний розгляд цієї складної проблеми, зазначимо головне, що є основоположним у розумінні сутності, особливостей національної ідеї.

В основі — як мета — такої ідеї має бути формування націо­нальної ідентичності.

Що ж до окремих форм української ідеї, її ознак слід наголо­сити, що ними найскоріше мають бути:

• національно-етнічний консерватизм, що базується як на здобутках світової демократії, так і на власних культурно-національних традиціях;

• відповідний регіонально-економічний вимір. Йдеться про особливості регіонального розвитку з одночасним ураху­ванням загальнодержавних інтересів і потреб.

Більшість недоліків у питаннях як демократизації українсь­кого суспільства взагалі, так і формування якісно нової полі­тичної культури пов'язана з недооцінкою гуманізації такого суспільства.З часу проголошення незалежності ми мало усвідо­мили, що будь-яке перетворення як позитивний процес розпочи­нається з перетворення у свідомості окремо взятої людини, а далі — нації, народу загалом. Однак жодний з існуючих урядів в Україні до справи гуманізації суспільства, тобто розвитку осві­ти, науки, культури, захисту національного інформаційного простору, чіткого визначення векторів геополітики, предметно й ґрунтовно так і не підійшов. Нині, коли власність фактично перерозподілена, визначено сегменти суто державного впливу

на суспільні процеси, інтенсивно розвивається світовий інфор­маційний простір, необхідно враховувати, що не фірми, устано­ви, заклади вирішують долю держав, рівень їх розвитку, а люди — освічені, свідомі та високопрофесійні. Звідси й першо­чергова увага, пріоритетний розвиток вітчизняних науки, осві­ти і культури, формування духовних засад суспільства.

Контрольні питання

1. Історичний аспект розвитку теорії політики.

2. Відносини людини і політики. Особливості ідеологічного трактування.

3. Людина (громадянин) як учасник і суб'єкт політичного процесу.

4. Основні типи відносин "людина — політика".

5. Основні аспекти політичного спілкування.

6. Особливості участі груп тиску в політичному процесі.

7. Групи інтересів як учасники політичного процесу.

8. Особливості відносин людини (політики) з державою, ідео­логією, владою.

9. Основні типи суспільства.

10. Складові політичної життєдіяльності, їх психологічні особливості.

11. Ідеологія та її основні функції.

12. Структура і особливості політичної ідеології.

13. Функції політики.

14. Політичні ідеали та їх функції.

15. Ідеологічна, політична діяльність, політична боротьба: сутність, характер, форми, особливості.

16. Війна як крайня форма конфлікту між народами, держа­вами.

17. Політична свідомість і політична культура громадян.