Політичні конфлікти поділяють також на антагоністичні та неантагоністичні, явні та приховані, тобто латентні.

Date: 2015-10-07; view: 399.

Як і будь-які інші, політичні конфлікти за рівнем розгортан­ня поділяють на внутрішньоособистісні, міжособові, індивіду­ально-групові, внутрішньогрупові, міжгрупові, організаційні, класові, міжнаціональні, міждержавні.

Внутрішньоособистісниминазивають конфліктиміж "хочу!", "повинен!" і "розумно!" [84, с. 95]. Людина завжди є носієм пев­ної свідомості, поглядів, які не є сталими. Вони змінюються під впливом найрізноманітніших обставин. При цьому нормальний розвиток особистості пов'язаний із розумінням відмінності між реальною та ідеальною метою, у результаті чого й виникає внут­рішній конфлікт. Він особливо характерний для політичних діячів високого рівня, які орієнтуються не лише на сьогоденну, реальну мету, а й на так звану велику, або ідеальну, мету, нама­гаючись якомога швидше утвердитися.

Внутрішньоособистісні конфлікти, як правило, спричиню­ють міжособові, позаяк людина, не знаходячи відповіді на пи­тання, що її хвилюють, не дістаючи схвалення і підтримки своєї позиції іншими, намагається досягти цього саме за рахунок між-особових конфліктів.

Міжособові конфліктив політиці так само мають певні особ­ливості. У житті кожної людини таких конфліктів багато. Між­особові конфлікти характеризуються, з одного боку, змістом, тобто тим, що становить предмет різних поглядів конфліктую­чих сторін. У політиці найголовніше — політичні погляди, оцін­ки, ідеали, ідеології. З іншого боку, конфлікт має психологічну основу, пов'язану з особливостями конфліктуючих як особис­тостей. Це визначає манеру, стиль поведінки конфліктуючих сторін.

Міжособові конфлікти часто переростають у групові, коли конфліктуючі сторони в різний спосіб доповнюються прихиль­никами, однодумцями. У політиці таке явище поширене най­більше.

Міжорганізаційні конфліктив політиці виникають як зіткнення окремих партій, громадських організацій, об'єднань, великих груп. Останні мають доленосне значення для цілих на­цій, народів, позаяк у великі групи люди об'єднуються на основі спільного соціального становища, місця проживання, єдності, схожості інтересів, громадянства чи підданства, національності тощо.

Політичний конфлікт,як і будь-який інший, може бути інте­груючимі дезінтегруючим,або системним і несистемним. Сис­темні конфлікти стосуються базових засад суспільства, принци­пів, на яких воно базується й існує, і є дезінтегруючими.

Несистемні конфлікти таких засад не торкаються, а тому є інте­груючими.

У процесі політичного конфлікту його учасники вибирають відповідну стратегіюповедінки, намагаючись при цьому макси­мально обстоювати, задовольняти власні інтереси. Типовими стратегіями такої поведінки є конкуренція, співробітництво, ухиляння, пристосування.При цьому конкуренція і співробіт­ництво вважаються активними діями, а ухиляння і пристосу­вання — пасивними [190,с. 84-92].

Політологи, зокрема Г. Зіммель, дійшли такого висновку: що гостріший політичний конфлікт, то згуртованіші конфліктуючі групи, сторони.Власне, без такої згуртованості взагалі марно сподіватися на перемогу в конфлікті. Логічно й те, що пом'якшення гостроти конфлікту зменшує і його інтегруючу функцію в суспільстві.

Розвиток конфлікту фактично один і той самий: перед-конфліктна ситуація, власнеконфлікт (інцидент), ескалація конфлікту(коли відбуваються певні його акти), кульмінація(найбільше загострення конфлікту), завершення, наслідки конфлікту.

Будь-який конфлікт може існувати лише тому, що люди вит­рачають енергію на підтримку його існування."Багаття" конф­лікту горить тому, що люди підкидають у нього "дрова" — відда­ють йому час, душевні сили, здоров'я, а іноді й усе життя [84, с. 41]. Іншими словами, найпростіше і найлегше позбутися кон­фліктів — не розв'язувати їх. Однак це практично неможливо, оскільки в зоні конфліктів найчастіше перебувають надто важ­ливі для людей цінності та інтереси.

Існують два основних варіанти розкриття суті політичних конфліктів — гласнийі негласний.

У першому випадку суть політичних конфліктів розкриваєть­ся відкрито — через пресу, радіо, телебачення, мітинги, збори, засідання парламенту тощо. Гласний варіант розкриття конф­ліктів властивий демократичному суспільству. Гласно розв'я­зуються конфлікти у процесі обміну думками, дискусій, вивчен­ня громадської думки та ін.

Негласне розкриття суті політичного конфлікту відбувається таємно, коаліційно, на рівні групи й тому, як правило, конфлікт залишається нерозв'язаним, суперечності неусунутими, згоди

між сторонами, що конфліктують, не досягається. Тимчасово зменшується тільки гострота конфлікту.

За всіх особливостей та специфічних умов розв'язання кож­ного конкретного конфлікту можна виокремити найзагальніші складові технології запобігання політичному конфлікту та його розв'язання.

Розглянемо способи запобігання політичному конфлікту.

По-перше,потрібно мати якомога більше інформації про об'єктивні умови, в яких політичний конфлікт може виникну­ти. її збирають багатьма методами, включаючи різноманітні со­ціологічні, експертні опитування, референдуми тощо. При цьо­му особливого значення набуває вивчення осіб, задіяних у конфлікті, мотивів і аргументів, якими вони керуються в полі­тичній діяльності та поведінці.

По-друге,вирішальне значення для запобігання політичному конфлікту має розробка спеціальної програми дій з метою попе­редження, недопущення переростання конфліктної ситуації в конфлікт. Розробляє таку програму сторона, не зацікавлена в можливому конфлікті. При цьому продумуються і плануються першочергові та подальші дії, що можуть (прогностично) усуну­ти основні причини, які зумовили конфліктну ситуацію (йдеть­ся про нейтралізацію соціально-економічної бази конфлікту). Багато в чому політична конфліктна ситуація може виникати за наявності політичного лідера як конфліктної особистості.

По-третє,запобігти політичному конфлікту можуть реальні дії щодо його недопущення.

Коли конфліктна ситуація переростає в політичний конф­лікт, постає проблема його розв'язання. У цьому разі використо­вують політичні технології, практично аналогічні тим, які за­стосовують для попередження конфлікту, але постає складна центральна проблема — як знайти вихід із ситуації, що склала­ся.

Практика політичної життєдіяльності свідчить, що політич­ні конфлікти розв'язуються переважно двома способами — си­ловим та переговорним.Звісно, другий спосіб складніший, пот­ребує великої практичної підготовки тих, хто готує, організовує, веде переговорний процес, але саме цей спосіб найперспективні-ший і плідний.

Розрізняють два основних методи ведення переговорів — по­зиційний торг і принципові переговори, або переговори по суті.

Переговори як позиційний торгхарактеризуються спробою розв'язати конфлікт, досягти домовленості шляхом певних пос­тупок сторін. Такі переговори здебільшого малоефективні й до розв'язання конфлікту фактично не приводять.

Набагато складніші та результативніші принципові перего­вори,або переговори по суті.Вони потребують розмежування між учасниками переговорів та предметом переговорів, зосеред­ження на інтересах, а не на позиціях сторін, окреслення кола можливостей перед тим, як вирішувати, що робити. У резуль­таті таких переговорів найчастіше сторонам вдається зберегти особисту позицію, погляди. В ідеальному варіанті підсумок та­ких переговорів виглядає як "перемога — перемога".

Практично кожний учасник політичного конфлікту, якщо він заінтересований у його припиненні, повинен замислитись і поставити перед собою три завдання: як запобігти конфлікту; як поводитись під час конфлікту, щоб максимально перешко­дити його загостренню; як завершити конфлікт із щонаймен­шими втратами для себе. Це своєрідні етапи розвитку, перебігу конфлікту, які передбачають і своєрідні дії конфліктуючих сторін.

Отже, треба знати, що таке політичний конфлікт, як він ви­никає, розвивається, як слід поводитися на стадіях зародження конфлікту (у конфліктній ситуації), щоб запобігти конфлікту, у процесі його розвитку, якщо конфлікт розпочався, та після розв'язання конфлікту.

Існують три способи дій, у результаті яких конфліктуючі сто­рони можуть спробувати вийти з політичного конфлікту, роз­в'язати його. Це — насилля, роз'єднання і примирення.

Коротко охарактеризуємо кожний з них.

Насилля.До нього найчастіше вдається сильна сторона кон­флікту. Це щось подібне до хлопчачої бійки, коли правоту нама­гаються довести кулаками. Крім фізичної сили з метою насилля можуть використовуватись адміністративна, службова, мораль­на сила. З позицій моралі девіз "сильний завжди правий" свід­чить про святосвят дурості. Кожний, хто вдається до насилля як засобу розв'язання конфлікту, сподівається завершити боротьбу якомога скоріше і результативніше на свою користь, хоча пере-

мога в конфлікті за рахунок сили доволі часто видається надто неефективною, позірною.

У політичних конфліктах насилля часто здійснюють із вико­ристанням зброї, вдаючись до воєнних дій. До якого результату це призводить можна легко переконатись, спостерігаючи, зокре­ма, за подіями в Чечні.

Роз'єднання.До цього способу вдаються, намагаючись розір­вати або й розриваючи відносини з конфліктуючою стороною (на кшталт розірвання шлюбу). До роз'єднання можуть вдаватись обидві сторони конфлікту або й певна кількість його учасників. Такий спосіб розв'язання політичного конфлікту ефективний. Як правило, конфлікт припиняється, однак конфліктуючі сто­рони використовують такий спосіб рідко. Це пояснюється тим, що конфліктуючі сторони втрачають контакти, без яких їм важ­ко продовжувати політичну діяльність, а швидко поновити такі контакти важко, а то й неможливо.

Примирення.Це ефективний спосіб розв'язання політичного конфлікту, однак він використовується не так вже й часто. До того ж примирення може бути химерним, нестійким, нетрива­лим.

Примирення найчастіше досягається під час переговорів, але іноді може відбутися "саме собою", коли конфліктуючі сторони втомлюються від боротьби, обопільно втрачають до неї інтерес, а то й слабшають.

Зрештою, політичний конфлікт може припинитися за умови втручання третьої особи (сторони). її запрошують для цього кон­фліктуючі сторони (одна або обидві) або ж, маючи власний інте­рес, така сторона з'являється сама собою, з власної ініціативи.

Дуже рідко вдається досягти повного розв'язання конфлікту, позаяк це залежить від ступеня задоволення сторін, досягнення ними консенсусу. Це цілком закономірно, оскільки для сучас­них суспільств характерна величезна диференціація інтересів, які до того ж змінюються, переплітаються, вступають у супереч­ність.