Як і конфлікти, надто складним явищем є опозиція.

Date: 2015-10-07; view: 440.

У кожній країні відповідно до її політичної системи, конкрет­ної суспільно-політичної ситуації є реальна, правляча більшість, яка визначає стратегію суспільного розвитку, формує виконав­чу владу, і є меншість, або опозиція.

Опозиція — складне і неоднозначне явище соціального та політичного характеру.

Опозиція(від лат. орозіііо — протиставлення) — протидія, опір певній політиці, політичній лінії, дії; організація, партія, група, особа, які заперечують панівну думку, уряд, систему, владу, конституцію, політичну систему загалом [138,с. 232].

Обов'язковою умовою опозиційності, наявності організованої опозиції є свобода думок, позицій, поглядів, діяльність у суспільстві найрізноманітніших громадських об'єднань і органі­зацій, незалежних і вільних засобів масової інформації. Отже, цивілізована опозиція справді можлива лише в демократичному, правовому суспільстві.

Позаяк однополюсна точка зору, позиція в демократичному суспільстві практично неможлива, то багатобарв'я таких точок зору і позицій саме й забезпечується за рахунок існування цивілізованої опозиції, що, у свою чергу, є запорукою балансу влад, різних гілок влади. На це звертали увагу, зокрема, англійський дослідник Д. Белінгбрук (XVIII ст.) та німецький політолог Г. Оберройтер.

У суспільстві постійно постає потреба єдності більшості й опозиції в головному — стратегії суспільного розвитку і водночас об'єктивно може не збігатися їх тактика щодо такого розвитку. Саме останнє є рушійною силою в пошуку ефективних рішень, дій, позаяк завжди існує альтернатива. Інша річ, що така боротьба ідей, точок зору, позицій повинна вестись цивілізовано, у межах законності, прийнятих у суспільстві норм співіснування.

Наявність опозиції, яка до того ж діє відповідно до встановленого статусу, багато в чому упереджує радикальні прояви і вступи навіть тих сил, яких абсолютно не влаштовує дія більшості, легітимної влади. Отже, суспільству загалом не загрожують руйнівні процеси, анархія, диктатура, тоталіта­ризм.

У демократичних суспільствах опозиція має всі умови для завоювання прихильників навіть поза межами таких великих політичних подій, як вибори, референдуми тощо.

Опозиції поділяють у такий спосіб:

• за їх ставленням до влади — лояльні та нелояльні;

• за місцем існування і дії— парламентські та непарла-ментські;

• за способом дії — системні та ситуаційно-орієнтовані.

У різних країнах відповідно до їх політичної системи, особ­ливостей наявних конфліктів створюються й існують різні умо­ви для існування опозиції.

У державах авторитарних і особливо тоталітарних опозиція офіційно, як правило, не визнається, з нею ведеться відверта і часто навіть жорстока боротьба. Опозицію в цьому разі вважа­ють ворогом влади і навіть нації, народу.

У державах з президентською формою правління (наприклад, у США) часто роль опозиції виконує конгрес.

У країнах з парламентськими формами правління існують правляча більшість і меншість, яка до управління державою не допускається. Саме така меншість й утворює організовану, цілеспрямовану у своїй діяльності опозицію.

Парламентська опозиція, як правило, найдієздатніша, най-міцніша, позаяк вона має можливість істотно впливати на фор­мування законодавчої бази, діяльність уряду, окремих його структур. Крім того, така опозиція має можливості для конс­труктивної розробки альтернативної політики і програм з метою не лише критики, "підштовхування" до активних дій реальної влади, а й забезпечення балансу влад. Потужні, добре зорганізо­вані опозиції не лише вміло тиснуть на реальну владу, вплива­ють на підбір і розстановку політичних, державних діячів, а й формують так звані тіньові уряди.

Щоб опозиція діяла ефективно в інтересах і держави, і її гро­мадян, одночасно мають бути наявні такі передумови:

• законодавче закріплення в державі права на свободу сло­ва, об'єднань, збирання, думок;

• врахування права парламентської меншості при прийнят­ті законів, відповідних нормативних актів;

• дотримання опозицією конституційних і правових вимог, парламентських процедур;

• відповідальність політичних сил (партій, об'єднань, груп), що утворили опозицію, за власну діяльність.

Часто опозицію утворюють кілька або навіть одна політична партія. Тому в разі провалу чи непопулярності їх політичного курсу вони об'єктивно мають поступитися місцем конструк­тивній опозиції, що бере на себе відповідальність за запро­понований нею політичний курс.

Відомий політолог Ж.-М. Денкен вважає, що в політиці, політичному процесі поряд з політичними партіями, опозиціями суттєвого значення набуває діяльність так званих груп тиску.Він детально розглянув і запропонував власну модифікацію таких груп, вирізняючи групи організовані; прибічників; автономні; які здійснюють ефективний тиск.

Крім того, він окремо вирізнив групи, що захищають мате­ріальні інтереси, профспілки найманих робітників, підпри­ємницькі організації, комерційні та сільськогосподарські організації, групи, що захищають моральні інтереси людей, церкву (як структуру, що часто відіграє роль групи тиску, спеціалізовані політичні організації, політичні клуби) [93, с. 144-157].

Опозиція, її статус, місце і роль у конкретних політичних процесах так само об'єктивно зумовлені й конкретні. Таке саме можна сказати і стосовно опозиції в Україні, де така опозиція поки що здебільшого оперує словами і гаслами "ганьба", "геть" таін.

Опозиція в Україні тривалий час і доволі активно бореться. Боротьба ця ведеться з реальною владою і заради влади. Щоб цілком зрозуміти реальну ситуацію з опозицією в Україні, треба уточнити, якою вона є насправді, механізми (джерела) її існування; чи має вона перспективи, і якщо має, то які.

У демократичних суспільствах опозиція — це сукупність сил, що сконсолідувалися в парламенті для протистояння більшості в розробці, прийнятті та реалізації політичних рішень.Фактично така ситуація склалася від початку проголошення незалежності України і в парламенті України, тобто у Верховній Раді України. Проте й нині в Україні бракує легітимно-юридичних підстав для цивілізованого існування опозиції, не існує процедурних і субстанційних інститутів у державі з тим, щоб опозиція справді виконувала конструктивну, політико-соціальну роль, а саме підштовхувала, спонукала правлячу силу, владу до плідніших дій в інтересах не просто держави, а народу, усіх громадян України. За таких обставин і на п'ятнадцятому році розбудови самостійної держави існує опозиція, яка не має власної програми, конструктивного курсу, але спрощену, примітивну опозиційність, мета якої, якщо не взяти владу сповна, то хоча б урвати від неї шматочок, бажано

якнайбільший. Про стратегічні, конструктивні наміри в діяльності такої опозиції поки що практично не йдеться, що не сприяє розвитку справді демократичних процесів в Україні.

Українську опозицію найчастіше вважають лівою і абсолютно ідентифікують з КПУ, СПУ чи іншими партіями лівої орієнтації. Це не зовсім так. Інша річ, що ліва опозиція нині має найчіткіше ідеологічне забарвлення, є найсистемнішою і найчастіше критикує владу. Головне, що цю опозицію важко назвати конструктивною з тієї причини, що її позиція, вимоги та дії не так спрямовані на позитив, як відчутно ставлять політичну владу під загрозу. Яка ж реальна, легітимна влада шануватиме таку опозицію, поділятиме з нею владу, коли наявне зазіхання не на щось другорядне, а на кардинальну зміну політичного курсу у країні взагалі? Такі дії можна класифікувати і як антиконституційні.

У демократичних суспільствах, як зазначалося, місце опозиції саме в парламенті.Партії в таких суспільствах створюються здебільшого до початку та проведення виборів, а після їх закінчення фактично майже припиняють активну діяльність. Часто їх так і називають — партії виборчого процесу. В Україні ж опозиція в парламенті справді існує, але джерела її існування перебувають далеко за межами вищого законодавчого органу країни. У нас багатобарвна, зініційована різними політичними силами — партіями, об'єднаннями, групами опозиція перенесена з парламенту до структур виконавчої влади, а затим і регіонів. Мало того, опозиція в Україні набрала якостей корпоративності, сформувалася загалом як кон'юнк­турно-ситуаційна, далека від бажаної реальності та конструк­тивізму.Отже, спрацьовує така опозиція на догоду конкретної політичної сили і згідно з конкретною суспільно-політичною си­туацією, вдало змінюючись, мімікруючи, пристосовуючись. Класичний приклад — сюжет з першим віце-спікером українсь­кого парламенту Віктором Медведчуком, якого у грудні 2001р. було звільнено з цієї посади у Верховній Раді України. Йдеться не про конкретну особистість, а про реальний факт. Виникла у частини опозиції потреба продемонструвати силу, трохи підля-кати владу, а найбільше керівництво парламенту, провчити не­піддатливого віце-спікера — геть з парламенту! Бог їм суддя, отим опозиціонерам і не лише їм, позаяк виходячи за межі пар-

ламенту, опозиція мозаїчно розсипається по всій Україні фак­тично у формі дієвих і безконтрольних законом та громадськіс­тю груп тиску на владу. Модифікацію таких груп можна розглядати як підприємницькі (там, де нафта, газ, енергія, си­ровина); комерційні та сільськогосподарські; групи тиску, що стосуються моральних, конфесійних симпатій та інтересів гро­мадян, позицій держави; регіональні групи тиску; військові; мо­лодіжні — перелік можна продовжувати.

Вказані та інші групи активно використовуються в боротьбі за владу під час загальнонаціональних політичних подій, кам­паній, особливо референдумів, виборів тощо. їх ініціаторами і творцями насамперед є політичні партії, об'єднання, рухи, час­то профспілки і навіть окремі громадські діячі, політики.

Опозиція в Україні існує насамперед на рівні еліти, яка ус­пішно рекрутує, що називається, пересічних громадян до таких груп тиску через давно відомі форми — колективні заяви, пікети, демонстрації, страйки. Використовується для цього все — від обіцянок до різноманітних матеріальних заохочень. Основа — спекуляція на соціально-економічних проблемах і негараздах. І робиться це на очах більшості тих же пересічних громадян, які розуміють, що не можна жадати від держави того, чого немає і не може бути об'єктивно, — матеріального, духовного.

Ніхто, і ми так само, однозначно не стверджує, що в Україні влада ідеальна, а опозиція, мовляв, суцільно погана. Але дозво­ляти опозиції беззастрежно і свавільно трясти себе — не кращий вихід з існуючого становища для легітимної влади. Не кращий такий вихід не лише для держави, а й для кожного її громадяни­на. У кожному разі слід пам'ятати, що і влада має не лише мож­ливість, а й право обирати, з якою опозицією їй співробітничати. На жаль, замість того, щоб зайняти справді принципову позицію у взаємодії з опозицією, а точніше з окремими її загонами — гру­пами тиску, влада в Україні постійно займається умовляннями, виправдовуваннями і, образно кажучи, латанням дірок найпер­ше в економіці — хто і за кого тисне на владу, тому й підкидає "шматок", позбавляючи його водночас тих, хто мовчить, а ще краще працює, намагається разом з владою долати труднощі. Така стратегія завчасно хибна і жодного позитиву не додає.

І третій аспект проблеми: чи має така опозиція перспективу. Якщо має, то яку? Не має і мати не може. Вона мала б перспек-

тиву, якби була визнана в державі як невіддільна, об'єктивна складова влади. Тут, однак, багато залежить і власне від влади.

Опозиція мала б перспективу, якби не була однополюсною (лівою, правою, ліво- чи праворадикальною, ліво- чи правоцент-ристською). Якби вона до того ж мала юридичний, легітимний статус тощо. Усе це, зрозуміло, має діяти одночасно і взаємо-узгоджено. Опозиція в будь-яких її різновидах має в Україні надто потужні джерела для живлення й існування. Основні з них — соціально-економічні проблеми суспільства, великий про­шарок люмпенізованих груп, до яких входять вчені, лікарі, творча інтелігенція. Що ще треба, щоб мати змогу трясти реаль­ну владу? З відомих причин перелічені соціальні групи об'єктивно не здатні бути самостійною політичною силою (вони не мають власності), а тому їх доволі легко робити розмінною монетою і у великий, і в малій політиці. Прикладів десятки. Час від часу біля стін будівлі Уряду чи Верховної Ради України мер­зли і мерзнуть то групка вчителів, то лікарів, то ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС або вчених. І мало хто усвідом­лює, що то не всі вчителі, не всі вчені чи ліквідатори України і навіть не їх більшість. Але ж факт є факт — пікетують, поста­ють проти влади! Вже цього соціального резонансу достатньо для формування у громадськості певної негативної думки про владу взагалі.

Доля опозиції в Україні складна і важкопрогнозована. Нарівні вищих органів влади опозиція поки що не сприймаєть­ся як логічна складова влади, а тому й реальних кроків до її ле­гітимації фактично не робиться. На закулісну боротьбу за міністерські портфелі, посади губернаторів, керівників впливо­вих, виграшних і вигідних комерційних, підприємницьких структур, призначення вищими посадовими особами десятків консультантів і радників, підбирання державних службовців, особливо на загальнонаціональному рівні, не зважатимемо, по-заяк то скоріше декоративні дії, ніж потрібна реальність. У кож­ному разі жодної логіки тут немає. Можна лише дивуватися, якби пани Буш, Мейджор, Шредер чи інший відомий держав­ний діяч міжнародного рівня спокійно спостерігали за ситуа­цією, коли в його команді працює людина, яка на словах підтри­мує керівника, лідера держави, а водночас бігає на засідання, збори опозиційної сили, яка заперечує офіційний курс, що пок-

ликаний реалізувати цей лідер. В Україні ж це — буденне явище вже багато років, скоріше правило, а не виняток.

Ніхто нічого іншого у "боротьбі" з опозицією не придумав, як надання права і можливості опозиції (меншості) діяти так, щоб колись вона могла перемогти (стати більшістю) або хоча б не втрачала в це віру; відповідним способом допускати опозицію, її представників і лідерів до реальної влади. Але допускати з вели­кою часткою відповідальності, підзвітності за стан суспільних справ.

В Україні існує також так звана, хоча й слабка, але лояльна, доволі таки конструктивна опозиція. Про це завжди слід пам'ятати. Чому б реальній владі не спробувати підтримати її, піти назустріч, розпочати діловий і предметний діалог, підста­вити плече, допомагаючи у важливих і відповідальних справах. А відтак, можливо, справедлива точка зору, що проблема опози­ції — то значною мірою проблема влади. Такому стану справ по­ряд з іншими діями могло б зарадити проведення зборів на кшталт Всеукраїнського Громадянського форуму, іншої загаль­нонаціональної акції. Не просто для розмов обміну думками, а для реальних кроків вперед, з одного боку, у консолідації сус­пільства, а з іншого — для надання опозиції справді цивілізова­ного статусу і форм. Такі збори повинні завершитися не черго­вою декларацією про наміри, непотрібним набором відомих гасел і сентенцій, а принциповим рішенням про статус опозиції, "правила гри", за якими вона має "грати" з державою в особі ор­ганів її влади. Інакше й у подальшому матимемо у країні не опо­зицію, а гру в опозицію, буденну і примітивну опозиційність, неспроможну справді допомагати владі розбудовувати, зміцню­вати державу.

Насамкінець наведемо основні положення щодо влади в су­часній Україні.

Найпринциповіші, наріжні засади влади в Україні визначені в Конституції України.Вони такі.