Національна ідея як об'єднуючий чинник української реформації і проблеми національної психології

Date: 2015-10-07; view: 527.

Психологія народу тим і відрізняється від психології маси, що народ має характерне обличчя, лише йому притаманні індивідуальність, неповторність і унікальність, тоді як масова психологія, або психологія маси, — утворення неперсоніфі-коване.

Психологія маси, або масова психологія, має певні особливості, і її не слід плутати, скажімо, з психологією народу або нації.

По-перше, масова поведінка не несе жодного відбитку індивідуальності на відміну від специфіки в характері будь-якого народу.

По-друге, масова психологія не так суб'єктивна, як ситуа­тивна. Вона має здатність розчиняти в собі все індивідуальне, особистісне.

По-третє, масова психологія надто підвладна таким законо­мірностям і механізмам, які впливають скоріше на почуття, емоції і безсвідомі реакції людини, ніж на її розум і свідомість [127, с. 273].

Маса схильна до раптових, неусвідомлених дій найчастіше за рахунок підвищеної емоційності, нестриманості, аферичності.

Позаяк психологія маси має багато форм прояву (соціокультурні, політичні, релігійні, національні, спортивні та інші рухи, масові виступи, переміщення людей внаслідок землетрусів, повеней, ураганів, масові соціальні катаклізми — голод, війни, міграції, великі аварії), то й політична психологія маси так само має багато форм (мітинги, пікети, марші, маніфестації).

Політична психологія маси має величезне значення в політичній боротьбі. Відомо, наприклад, як уважно вивчав і враховував у революційній боротьбі психологію маси В. Ленін і його соратники. Саме це дало змогу більшовикам підняти на боротьбу за владу сотні тисяч людей. При цьому В. Ленін уміло маніпулював масовою психологією в інтересах більшовиків, створеної ними партії і не зробив похибки, побачивши в масах рушійну революційну силу. Інша річ, і це підтвердили події після жовтня 1917р., що масова психологія далеко не завжди

може бути творчою, спрямованою на позитивні зрушення в суспільстві. Ще Г. Плеханов, М. Бердяєв, І. Бунін та багато інших прогресивних діячів Росії вказували на загрозу масової психології як деструктивної сили. І. Бунін, зокрема, зауважував, що революціям, у яких задіяні маси людей, властиві жадоба гри, лицедійство, позерство, балаганщина. У людині під час революцій, зауважував він, пробуджується мавпа.

Не є чимось однозначним, сталим громадська думка.

Громадська думка — це один з проявів масової суспільно-політичної свідомості.Вона відображає ставлення народу або певної його частини до влади, тобто це своєрідна сукупна, надособистісна позиція, точка зору конкретної спільноти стосовно певних явищ, подій, суспільно-політичних ситуацій [138,с. 75].

Люди по-різному розуміють сутність певних політичних явищ, подій, відповідно ідентифікуючи їх.Показовим прикла­дом цього можуть бути, скажімо, відповіді громадян на запитан­ня "Що для вас означає поняття "демократія?", які розподіли­лися так: наявність свобод, основних прав — 38 %; справедливий розподіл матеріальних благ, рівність, справедлива оплата пра­ці — 12 %; правова держава, повага до прав людини, закону, рівність перед законом — 8 % ; участь громадян в управлінні де­ржавою — 7 %; наявність партій, проведення виборів — 3 %; суспільна злагода, толерантність, спокій, життя без страху — 2 % (інші відповіді — 11 %); 26 % респондентів не відповіли на запитання, що так само показово стосовно рівня освіченості, політичної культури громадян взагалі.

Громадська думка, особливо стосовно вагомих і особливо принципових політичних питань, часто малорухома, консерва­тивна. Іщоб вона змінилася, іноді потребується багато часу і зу­силь. Візьмемо для ілюстрації цього положення таку важливу і доленосну проблему, як соціально-економічні орієнтації насе­лення України. З часу проголошення незалежності нашої де­ржави і початку реформування економіки на ринкових засадах минуло майже п'ятнадцять років. Однак вивчення громадської думки і нині засвідчує, що фактично лише близько третини опи­таних громадян згодні з тим, щоб Україна йшла обраним шля­хом. За даними соціологічних опитувань, проведених у 1999 р.,

лише 21 % респондентів вважали, що Україна справді має стати країною з ринковою економікою, 39 % — що найкраще для Ук­раїни обрати соціал-демократичний шлях (коли поряд з розвит­ком приватної власності, підприємництва забезпечуються ши­рокі соціальні ґарантії для всіх), а 31 % визнали за потрібне повернутися до побудови соціалізму (як було до перебудови). На кінець 2003 р. ці показники суттєво не змінилися.

Консерватизм громадської думки з огляду на важливі сус­пільно-політичні процеси у країні та за її межами зумовлений тим, що громадяни пов'язують ці процеси безпосередньо із задо­воленням або незадоволенням власних інтересів, потреб, споді­вань. За даними опитування, проведеного в Україні того ж 1999 р., на запитання "Чи виправдалися за роки незалежності надії, які ви мали в 1991р. у момент проголошення незалеж­ності України?" ствердно відповіли лише 9 % опитаних, а 65 % відповіли, що їхні надії не справдилися.

Розглянуті метаморфози громадської думки, її нестабіль­ність значною мірою пояснюються різними інтересами і моти­вами, завдяки яким люди цікавляться і займаються політикою, вона становить для них інтерес.

Інтерес громадян до політики здебільшого посилюється тоді, коли вона реально може вплинути на їхнє життя. Найвищий та­кий інтерес у нестабільних суспільствах, під час криз, радикаль­них суспільно-політичних змін і навіть окремих подій. За дани­ми всеукраїнського представницького опитування, проведеного в березні 1999 р. напередодні тодішніх президентських виборів, лише 16 % респондентів відповіли, що вони не цікавляться полі­тикою, 23 % — незначно нею цікавляться, а понад половину — 62 % — зазначили, що політика для них становить інтерес, при цьому "дуже значний" — 2 %, "значний" — 12 % . Останні циф­ри іноді коментують як надто низький рівень політичної актив­ності громадян, хоча практично це не так: 12 % громадян, для яких політика становить "значний інтерес" — природно харак­терна цифра для більшості демократично розвинених сус­пільств. Політика не може бути предметом більшості.

Ґрунтовно аналізувати окреслену проблему можна лише тоді, коли усвідомлюється, що таке нація, враховуються основні її характеристики, риси національної психології людей, громадян конкретної країни.

Визначень поняття "нація" багато.Серед них найприйнятні-шими видаються такі.

На думку британського дослідника Г'ю Сетон-Ватсона, "на­ція є спільнотою людей, члени якої пов'язані між собою почут­тям солідарності, загальною культурою та національною свідо­містю" [111, с. 539].

Проте доволі узагальнене визначення "нації". Як приклад дещо деталізованішого визначення можна навести точку зору Е. Сміта. На його думку, нація — це певний колектив людей, що має власну назву, історичну територію, спільні міфи та істо­ричну пам'ять, спільну масову громадянську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів. Таке визначення поняття "нація" ширше, деталізованіше, точ­ніше.

Своєрідно визначав поняття нації, її роль і значення в житті суспільства, держави відомий російський філософ, економіст та історик П. Струве. По-перше, він не вважав державу апаратом насилля і утиску. По-друге, держава для нього завжди була ор­ганізацією порядку, яка стоїть поза і над будь-яким класом, творчою культурною силою, основу якої становить національ­ність. Звідси логічно П. Струве вважав, що нація завжди є куль­турною індивідуальністю, культурною спільністю в минулому, сьогоденні та майбутньому. Він першим заперечив проти визна­чення характеристики націоналізму як національного егоїзму, самообмеження, завищених претензій на монополізм у суспіль­но-політичній життєдіяльності. Націоналізм П. Струве визна­чав виключно як почуття любові до свого народу, як вірність його національному духові. Виходячи з цього він і обґрунтову­вав національну ідею Росії як ідею примирення влади і народу. Саме ця ідея, а не класова боротьба й повинна була забезпечити прогресивний поступальний соціально-економічний розвиток

Росії. Ідея примирення, на думку П. Струве, повинна втілюва­тися шляхом компромісу, який протистоїть відчуженню і примусу людини. Неважко помітити, що в такому підході до визначення і розуміння суті феномена "нація" домінують духов­но-моральні засади, що для сучасного процесу державотворення стосовно України, подібних держав має виключно важливе зна­чення.

Становить інтерес стосовно визначення поняття "нація" по­зиція українського дослідника — філософа дисидента-шестиде-сятника В. Лісового, який стверджує, що для буття нації важли­ва не тільки, а часом і не так наявність окремих особливостей у культурі чи політичній історії, як те, у чому самі люди вбачають власну особливість, відмінність від інших націй, народів. Саме це самоусвідомлення має важливим складником певні ціннісні орієнтації і волю, тобто передбачає діяльне утвердження люди­ною себе як колективної "особистості" [94,с. 594].Тут логічно перейти до необхідності того, щоб нація мала власну національ­ну свідомістьяк "усвідомлення державно-політичної, громадсь­ко-територіальної спільності (соборності), духовної єдності, етичної та історичної спорідненості, психологічної, культурної самобутності та неповторності" [88, с. 87]. За іншим визначен­ням національна свідомість — це "різновид свідомості соціаль­ної спільноти, групи, що базується на уявленнях про соціальні вартості та норми, визначальні для зарахування особистості до певної нації, тобто до спільноти національної" [70, с. 63].

З усіх визначень поняття "національна самосвідомість" найґрунтовнішим, об'ємнішим, на наш погляд, є таке: "націо­нальна самосвідомість — це усвідомлення та ствердження пред­ставниками національної спільноти унікальності об'єктивних та суб'єктивних особливостей життєдіяльності нації як основи її єдності та реалізації спільних потреб й інтересів її представ­никами" [107,с. 69].

Узагальнюючи більшість визначень поняття "нація", у тому числі й наведені у словниках, сформулюємо його так: нація(від лат. паііо — плем'я, народ) — це стійка спільність людей, яка історично склалася на основі єдності походження (спільність "крові"), культури, спільного проживання, діяльності та кому­нікацій (економічних, політичних та ін.).

У структурі нації вирізняють етнічні та соціальні компо­ненти.

Етнічні компоненти— це походження, мова, культура.

Соціальні компоненти— це спільна економічна життєдіяль­ність, розвинені комунікації і групова ідентифікація.

У політичній життєдіяльності велике значення має психологія окремої особистості, нації, народу, суспільства (масова психологія).

Психологія народу — одна з найскладніших проблем не лише суспільної науки, а й суспільного буття. її досліджували В. Вундт, Г. Тард, Г. Лебон, М. Лацарус, Г. Штейнталь, М. Бер-дяєв, В. Бехтерев, М. Михайловський та багато інших зарубіжних і вітчизняних вчених. Відомий російський психолог кінця XIX — початку XX ст. Д. Овсяніков-Куликівський, наприклад, вважав, що в національній психіці на перше місце висуваються особливості інтелектуального порядку і що відмінності між націями треба шукати саме у психології мислення і розумової творчості.

Дещо подібні позиції щодо психології народу мали російські революціонери — демократи О. Герцен, В. Бєлінський, М. Добролюбов, М. Чернишевський, маючи на увазі те, що народи різняться інтелектуальними, емоційними, вольовими рисами громадської психології.

Вочевидь, правильним є також твердження В. Бехтерева стосовно багатогранності психічного складу окремого народу, особливостей його емоційного стану, різного світосприйняття тощо, що повною мірою стосується, зокрема, і українського народу.

Кожний народ своєрідний, неоднозначний у реакціях, діях, вчинках, проявах. Про неоднозначність, суперечливість росій­ського характеру свідчили, зокрема, Ф. Достоєвський, В. Со-ловйов, М. Бердяєв, М. Лосський, І. Ільїн та багато інших відомих вчених і громадських діячів.

"Національні риси психіки, — зауважує сучасний вчений Б. Паригін, — виявляються в особливостях будови характеру, темпераменту, традиціях, звичаях і смаках людей. Структуру психічної будови можна розглядати і у плані визначення різної ролі та різних рівнів певних компонентів суспільної свідомості народу" [127, с. 270].

Ще глибша проблема — "нація і національна ідея".Роз­глянемо її в контексті національно-культурної розбудови в сучасній Україні, у контексті проблем державотворення.

Призначення України, що народилася під знаком Венерн, — вища космічна творчість. Україна ніколи не була обділена талантами, обдарованими людьми, які зажили слави власному народові, уславили Україну як у рідній стороні, так і за її межами. То ж чому сьогодні, маючи чудовий історичний шанс здобути нарешті власну державність, утворити її, ми багато чого не спромоглися зробити, а дещо з державотворчого позитиву навіть втратили?

Існує таке явище, як український фактор. Це— ступінь усвідомлення нацією, народом власної значущості, сили ваги, потреби в тому, щоб з нами — українством — рахувались інші.Про це не лише писали десятки вітчизняних видатних вчених, громадських, політичних діячів, зокрема Т. Шевченко, І. Фран-ко, В. Липинський, Г. Сковорода, П. Юркевич, Д. Бертянський, Т. Зіньківський, Д. Чижевський. У різних історичних ситуаціях цей фактор і виявляється по-різному. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років він переконливо заявив про себе, набирав сили і навіть демократія відроджувалася в Україні саме як національна, етнічна, українська. Однак у ті перші роки держа­вотворення український фактор мав також помітне романтичне забарвлення, відзначався не лише романтизмом, а й ідеалізацією майбутнього процесу державотворення, а надто внаслідок легалізації та утворення численних всеукраїнських організацій, таких як Народний Рух, Меморіал, Українська республіканська партія, Товариство української мови та ін. Однак природний процес визначення української нації поступово позбавився не лише романтизму, а й реальної потреби з'ясувати, що, власне, нас має в Україні всіх об'єднувати, якою має бути консолідуюча сила, яку називають національною ідеєю.

Що ж таке українська національна ідея, у чому її унікальність, неповторність і чого нам бракує у її використанні як консолідуючого фактора державотворення, формування української нації саме як політичної? І до сьогодні це питання залишається складним і дискусійним. Наша точка зору з цього приводу така.

Українську національну ідею можна розглядати як категорію історичну, філософську, політичну, етнічнутощо. Так, відомий український етнодержавознавець Ю. Риманенко проблему націо­нальної ідеї розглядає у трьох аспектах: як детермінанту національного поступу; реалізацію природного права народу на гідне існування; основу національного розвитку [160,с. 15-19].Безумовно, важливі всі три складові, які слід враховувати саме в їх тісному поєднанні.

Філософські ідеї, що обґрунтовують національну ідею, воче­видь беруть початок з Кирило-Мефодіївського братства. Вже тоді в їх основі були слов'янське братство та конструктивний на­ціоналізм. Згодом багатьма, навіть справжніми патріотами Ук­раїни ці ідеї сприймались і трактувалися значною мірою ізольо­вано, як крайнощі, а тривалий час зовсім відкидалися марксистами-матеріалістами. Однак вони, хоча й не розвива­лись як слід, допомагають формувати національну ідею сьогод­ні. При цьому зауважимо, що сформованої як цілісна ідея де­ржавотворення національної ідеї як такої, на жаль, не існує. Кожне її трактування має певні хиби, спірні моменти. Не мож­на, зокрема, визнати цілком вдалим визначення суті національ­ної ідеї, запропоноване і Президентом України Л. Кучмою. "На­ціональна ідея, — зазначав він, — це форма державного самоусвідомлення народу, показник того, як народ розуміє себе, своє місце і роль у світі.Без свідомості народ, як і людина, не­життєздатний. Але акт усвідомлення себе— самоідентифіка-ція — починається з дотримання принципу неподільної історії, визнання всіх її сторінок" [197].Важко, однак, зрозуміти, що таке "державне самоусвідомлення" або "принцип неподільності історії". Ці та інші сентенції лише опосередковано стосуються проблеми "національна ідея".

Національна ідея не є чимось надуманим, привнесеним у життя нації. Вона зароджується з моменту зародження нації виходячи з її історичних потреб і тому не є й не може бути чи­мось статичним, незмінним; зі зміною реальних потреб нації, її мети, завдань змінюється й національна ідея. Отже, зрозуміло, що національна ідея нині жодною мірою не може декларувати­ся, повторюватися, сприяти демократичним перетворенням в Україні в незмінному розумінні її суті нашими великими попе­редниками, навіть такими непересічними, як М. Костомаров,

Т. Шевченко, Л. Українка, В. Липинський, М. Грушевський, Д. Донцовтаін.

Мало того, сліпе відтворення, повторення національної ідеї не просто не відповідає часу, ситуації, а абсолютно не сприй­мається новими поколіннями, які живуть, діють, спілкуються з іншими націями й народами в зовсім інших умовах, аніж їхні великі пращури. То ж чи варто ображатися, коли нас звинувачу­ють у "шароварщині", сліпому наслідуванні традицій, ритуалів і звичаїв. У культурі маємо непоодинокі спроби спрощено повер­нути народ до традицій сивої давнини, що елементарно не спри­ймається, особливо молодим поколінням.

Отже, можна цілком пристати до думки, що національна ідея базується на трьох принципах [194, с. 3]:

• історичному(одвічні права на власну територію, на якій виник та існує український етнос);

• етнічному(виникнення і розвиток українського етносу і його переродження в націю);

• духовному(наявність культурних, соціальних та інших ознак, притаманних лише конкретній нації).

На думку багатьох вчених, українська національна ідея — це певний комплекс вірувань, національного світобачення і ро­зуміння, своєрідний духовно-інтелектуальний потенціал нації, людини-державотворця і співгромадянина, яка, спираючись на минуле і пишаючись ним, а не докоряючи йому, повинна мобілі­зувати творчі сили на здобутки сучасні й майбутні, творіння ук­раїнського народу як єдиної політико-етнічної спільноти, ціліс­ної одиниці світового співтовариства. Таке визначення поняття української національної ідеї, яке запропонував, зокрема, ук­раїнський вчений С. Вовканич, найвагоміше і має право на існу­вання в першій його частині. Друга ж його частина є проекцією національної ідеї на суспільне життя, суспільно-політичну діяльність особистості, окремо взятого громадянина і нації, на­роду загалом.

Зважаючи на довготривалу неможливість українства розви­ватися самостійно, втручання в цей процес інших країн, особли­во Росії, нині маємо своєрідну "розмиту національну свідо­мість". Небезпідставно окремі фахівці вважають, що за десятиріччя комуністичним ідеологам вдалося привчити україн­ців, і не лише їх, до думки, що українська національна ідея ціл-

ком "замішана" на спотвореному націоналізмі, тобто на виключ­но негативному розумінні суті націоналізму як такого.

У ситуації, що склалася в Україні, коли багато людей втрати­ли не лише національні, а й духовні, культурні орієнтири, коли середовище виявилося для них маловідомим, незрозумілим, кожний громадянин, а відтак і всі нації, народи шукають певні культурні моделі, ідеологічні схеми, за допомогою яких можна було б покращити його, зробити зручнішим для життя. У такій ситуації просте повернення до власної історії, її пізнання, ово­лодіння досягненнями не лише національної, а й світової куль­тури не сприяє необхідній і об'єктивній ідентифікації українця.Реальною потребою для цього є національна ідея, за наявності якої процес ідентифікації, самоусвідомлення власного єства та його покликання активізується, унаочнюється, стає очікуваною реальністю.

Національна ідея в жодному разі не має на меті утворення, досягнення умовної, штучної єдності, якої дехто прагне. Нація, де кожний громадянин почуватиметься вільним, самостій­ним, — не гурт випадкових людей, а єдність особистостей, ду­ховно близьких, споріднених ідеями і прагненнями людей.

ВУкраїні досі ніхто не усвідомлює повною мірою недавню трагедію, що сталася внаслідок розпаду СРСР. Загинув не прос­то СРСР. Загинула радянська моностилістична культура, що де­сятиліттями формувала штучний, далекий від реального образ світу. Це призвело до масової дезорієнтації людей, втрати ними відповідної національної ідентифікації як на груповому, так і на індивідуальному рівні. Для українського етносу, нації це надто складна, майже трагічна ситуація, адже століттями осердям на­ціональної ідеї українця було насамперед бажання мати власну національну державу. Інині це бажання треба не так відродити, як сформувати у свідомості кожного громадянина. Оптимізму додає хіба що думка Л. Гумільова стосовно того, що українська нація — не просто давня нація складної й трагічної долі, вона водночас молода пасіонарна нація, яка має великий сукупний інтелект і здатна відіграти важливу роль у прогресивному роз­витку людства.

Українська нація завдяки кращим своїм носіям повинна не просто стверджувати власну давність, сутнісні риси і особливості, вивищуватися над іншими, а консолідуватися, об'єднуватися з

іншими націями, які проживають на території України, задля єдиної мети — побудови власної, справді демократичної, право­вої, суверенної держави. І це тому, що основним вектором націо­нальної ідеї завжди було формування, становлення демократич­ного, громадянського суспільства, а шлях для досягнення цієї мети — сприяння формуванню суспільної злагоди.

Загальні обриси української національної ідеї сьогодення за­кріпила Конституція України. Однак без національної єдності, самосвідомості громадян, їхньої спрямованості та ініціативи в розбудові української державності найбільшою мірою матеріалі­зувати національну ідею надто проблематично.

Національна ідея тому й є національною, що повинна відби­вати загальний інтерес, потреби всієї нації,а в такій багатона­ціональній державі, як Україна, йдеться про інтереси всіх ет­носів, які мають вільно розвиватися й самореалізовуватися. Кожному етносу притаманна власна національна ідея, і в ідеалі, не полишаючи її, він має змогу жити й діяти узгоджено з усіма етносами, які існують у суспільстві. Власне, будь-який етнос об'єктивно змушений зважати на інтереси інших, а понад усе з тим інтегрованим, яким якраз і є українська національна ідея.

При цьому зазначимо, що національна ідея жодною мірою не може бути окремою думкою, поглядом, який поділяють усі. Це система поглядів, ідей щодо комплексу питань, які стосуються існування суспільства, нації, народу, який живе у країні. Отже, за змістом національна ідея, особливо українська, — явище ба­гатоскладове, поліетнічне, яке не можна розуміти суто в етнона-ціональному плані.

І все ж таки національна ідея повинна бути єдиною, визна­ною, усвідомленою всім народом, окремими етносами завдяки і через власну культуру.

Однак попри те, що впродовж кількох століть сутність ук­раїнської національної ідеї змінювалась, є підстави стверджува­ти: вона все ж таки мала й нині має певний стрижень, об'єднувальну базу. Це завжди було пов'язано з намаганнями української нації мати власну державу. Та ось парадокс: фор­мальне проголошення держави власне й відбулося в новій Ук­раїні в 1991р. з прийняттям Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України. Звернімо увагу на те, що вже в цьому доленосному документі було записано: "продовжу-

ючи тисячолітню традицію державотворення в Україні" та за­значено, що проголошується "незалежність України та створен­ня самостійної української держави— України" [112, с. 603]. Отже, прийняття цього Акта стало початком творення націо­нальної ідеї, до того ж її основою якраз і було споконвічне праг­нення мати власну національну державу. Прийняття Декларації прав національностей, закону про національні меншини, поста­нов Верховної Ради України про державний Прапор, Герб, Гімн України та інших актів було важливим кроком до якісного на­повнення суті національної ідеї, але вони більшою мірою закріп­лювали хоча й обов'язкові, проте формальні ознаки української державності. Попереду було й залишається не просто формальне творення самостійної, демократичної держави, а формування політичної нації, що є довготривалим і складним процесом.

Допоки "сама нація ще не усвідомила себе нацією, не підня­лася з колін, не згуртувалася, щоб розбудувати державу" [112, с. 25]. З таким твердженням першого всенародно обраного Пре­зидента України Л. Кравчука аж ніяк не можна не погодитися, як і з численними думками інших політиків, вчених стосовно того, що нині національна ідея набрала переважно економічного характеру: станемо економічно сильнішими, заможнішими — матимемо і національну державу— такими є більшість твер­джень. Однак це думка-пастка, бо не можна національну ідею фетишизувати, штучно матеріалізувати, прискорюючи її втілен­ня в життя і свідомість громадян. Поки налагодимо економіку, станемо заможнішими, втратимо інтелектуальну базу, націо­нальну еліту.

Отже, відправними у формуванні національної ідеї, адекват­ної викликам часу, нації, були й залишаються наука і знання. Щоб бути багатим, заможним, зовсім не треба бути свідомим, мати чітку громадянську свідомість. У світі тисячі багатих лю­дей, які ніколи не замислювалися й не замисляться над тим, хто вони, якого роду й племені. Здебільшого це люди, які ніколи не почувалися маленькою часткою нації, народу та етносу. Без­умовно, треба стати багатими, сильними, але не від кількості багатих залежить багатство держави. Справжнє багатство націо­нальної держави (а цим Україна вирізняється з високорозви-нених країн) — у духовній єдності, згуртованості навколо єдиної ідеї.

Єдність— не суцільний "одобрямс", не сліпе наслідування інших. Єдність — це вміння свідомо узгоджувати власні дії з діями інших, навіть за об'єктивно існуючих відмінностей.

Прогресивний розвиток і конструктивна сила української національної ідеї значною мірою залежать від розуміння сут­ності нашої нації, її національного потенціалу.

Нині українство має, як далеко не кожна нація, чітко вира­жені відмінності — етнічні, культурні, історичні, духовні, є до­волі численним, соціальним утворенням, щоб продуктивно дія­ти, самостверджуватися, обстоювати власні національні інтереси, мати певні групові почуття, лояльність і неуперед­женість до інших великих спільнот, а також забезпечувати всім людям фактично рівні громадянські права, згуртовувати їх у спільній праці навколо єдиної мети. Тут якраз і йдеться про створення міцної, сильної, квітучої та демократичної країни, що й проголошено Конституцією України. "Політична нація, — зауважує відомий український етнополітолог О. Картунов, — то не просто населення якоїсь країни і не просте співгромадянство, а справді спільнота, об'єднана (часто, але не завжди) спільною мовою, спільними символами, спільною лояльністю до держави та її законів, спільною волею, спільними інтересами, спільними надіями на майбутнє тощо" [80, с. 135].

Ґрунтовно досліджуючи феномен української національної ідеї, вітчизняний політолог І. Кресіна небезпідставно стверджує й те, що "національна ідея уособлює стихійний, навіть інстинк­тивний процес боротьби українства за забезпечення етнічної са­мобутності, яку воно вело багато століть" [88, с. 244]. Однак слід зважати на те, що з часом таку самобутність дедалі важче збері­гати, а надто відроджувати, до того ж якщо фактичної зовніш­ньої загрози державному суверенітету (як нині в Україні) не іс­нує. Розглядаючи національну ідею як явище рухливе, певною мірою мінливе, І. Кресіна наводить таке її філософське визна­чення: "Національна ідея на відміну від політичної мрії — полі­тичний проект майбутнього нації, імператив її свідомості й чину, смисложиттєвий чинник національного розвою" [88, с. 327]. Доволі влучне визначення.

Разом з тим слід пам'ятати, що українська нація надто своєрідна, багато в чому несхожа на інші нації. За психологіч­ним складом українці — народ західного, європейського типу,

тоді як росіяни, колишні наші "старші брати" — східного, азій­ського типу.

Доцільно зауважити також, що тривала відсутність власної державності, боротьба за неї спричинилися до появи в україн­ців комплексу національної меншовартості.Це позначилося й на їх національній ідеї, специфіка якої, на думку сучасного вче­ного В. Кизима, полягає в тому, що це ідея "не так "незалеж­ності для", як "незалежності від", тобто це ідея не творчості, а свободи, яка доволі часто розуміється як стихія вольності й руй­нування" [81,с. 120].Така ситуація добре зрозуміла, як і те, що політична культура поневоленої нації взагалі має ознаки кон­формізму, коли певною мірою забуваються власні культура, мова, традиції, звичаї й навіть символи. То чи варто дивуватися, що така велика частка "російського" елемента не лише в побуті, а й у свідомості людей, так само, як і польського, угорського та іншого, позаяк панування або навіть спроба його здійснити в Україні будь-якою іншою державою безслідно не зникають. Вони розшматовують свідомість нації, народу і психологічно, і духовно, і територіально.

Українцями, як і німцями, французами або будь-ким іншим, не народжуються.Національність не є біологічно спадковою. "Двоє людей, — зазначає сучасний політолог-дослідник Е. Гелл-нер, — належать до однієї нації, якщо і тільки якщо їх об'єднує єдина культура, яка, у свою чергу, розуміється(підкреслено ав­тором. — М.Г.) як система ідей, умовних позначень, зв'язків, способів поведінки і спілкування" [48, с. 124]. Згрупована націо­нальна ідея і є системою ідей, що складається з певних цінніс­них орієнтацій, норм моралі та поведінки. Національна ідея не може існувати без глибокого усвідомлення необхідності жити і діяти саме в такий спосіб, а не в будь-який інший. Вона не може бути штучною, формальною і до того ж автоматично не сприй­мається і не може сприйматись особою.

Розглядаючи національну ідею, слід пам'ятати, що найсклад­нішиму цьому контексті є питання відносин нації і держави.

Точок зору стосовно того, що перше виникає, нація чи держа­ва, що важливіше для суспільно-історичного розвитку — безліч починаючи з твердження І. Бочковського ("Національна спра­ва", 1918 р.) про те, що нація і держава, мовляв, ненавидять одна одну.

Не вдаючись у глибокий розгляд означеної проблеми, нага­даємо лише одне принципове положення.

Існують держави, які виникли задовго до появи націй, але є й нації, які існували набагато раніше, ніж з'явилися держави. Отже, нація може існувати без держави і навпаки. Забувати про це означає ідеалізувати або націю, або державу.

Нація може бути як більшістю в державі, так і об'єктивною меншістю, що залежить не від кількісних показників.

Нація може існувати не лише у своїй державі. Навіть розділе­на, розпорошена по інших державах вона не перестає, однак, бути нацією. Якщо держава, скажімо, не може існувати без те­риторії (виняток становить хіба що Палестина), то нація цілком може існувати без неї (радянські німці, євреї до створення де­ржави, цигани таін.).

Суб'єктами права в державі є і нація, і держава. Перелік не-вирішених питань, суперечностей, неузгодженостей можна про­довжувати.

За функціями, однак, держава "багатша" і "сильніша" хоча б тому, що має більші порівняно з нацією права та механізми їх обстоювання. Саме тому вона має, наприклад, право представля­ти все суспільство всередині країни і водночас поза її межами, чинити суд, видавати закони та інші нормативні акти, дбати про безпеку країни. Усе це фактично не має можливості обстоювати нація, що, зрештою, і є важливим джерелом суперечностей між нацією і державою.

Проте іноді нація може на певний час стати панівною, куль­товою, як це відбувалося свого часу, зокрема, у державах фа­шистського типу. У країнах же тоталітарного характеру і ре­жимів, навпаки, культ партії, її ідеології відсуває нації і національні інтереси на другий план, принижує їх роль і реаль­не становище.

Непоодинокі випадки, коли в багатонаціональних державах нації не лише конфліктують, а й ведуть відкриту гостру бороть­бу між собою. Більш-менш гармонійні відносини між націями, як, наприклад, у Швейцарії, існують доволі рідко, особливо у слаборозвинених країнах з низьким рівнем демократії.

Часто-густо в багатонаціональних державах нації борються переважно не на теренах того, якою повинна бути держава, а яка нація повинна мати більше влади, повноважень, прав.

Феномен відносин української нації і держави доволі своєрід­ний. Український народ, нація століттями не мали власної де­ржавності, хоча їх спроби утворити таку державність були неод­норазовими і часто кривавими. Державницький інстинкт українства тривалий час тримався на національній мові, куль­турі, традиціях, волелюбстві, а то й на звичайній романтиці. Кращі риси української нації не змогли знищити ані сила, ані підступні дії інших народів, особливо у ХУП-ХУПІ ст., за часів московського царату і пізніше, навіть у XX ст. Державницький інстинкт завжди був притаманний українству і тепер маємо, зрештою, його практичне втілення. Хоча це— складний і суперечливий процес.

Складні та неоднозначні також питання національної психо­логії в контексті національної ідеї та практичної реалізації на­ціонального потенціалу народу.

Спочатку поміркуємо про національну психологію.

З виникненням націй формується національна психологія як складова гуманітарного знання, що вивчає психологічні особли­вості народів саме на етапі виникнення націй.

Зрозуміти, усвідомити сутнісні характеристики національної психології можна лише тоді, коли добре відомі особливості фор­мування конкретної нації. Річ у тім, що спільного походження, мови, побуту чи культури недостатньо для того, щоб перетвори­ти народ на націю. Для цього потрібні самосвідомість, глибоке розуміння спільної культурної, політичної мети, щось подібне до спільної релігійної віри. Більшість дослідників цієї проблеми (зокрема, І. Кресіна) справедливо зазначають, що домінуючим націотворчим чинником беззаперечно є національна ідея [88, с. 238].

Як бачимо, нація, як і національні почуття, не є чимось при­родним, даним від народження.Так само як любов до свого міс­та чи села, до Батьківщини загалом ще не є ознакою національ­ної свідомості. Нація з'являється тоді, коли у людини, народу формується і викристалізовується національна свідомість.

Національну психологію не слід плутати з етнічною, психо­логієюнацій, народів, етносів, що сформувалася значно раніше, ще за часів античності. Національна психологія як самостійна галузь знань має складнішу структуру, оперує такими кате­горіями, як "національний характер", "національна свідомість",

"національна самосвідомість" (які не властиві етнічній психо­логії).

Основним елементом у структурі національної психології є національний характеряк своєрідне, специфічне поєднання за­гальнолюдських рис, конкретних історичних та соціально-еко­номічних умов буття нації. Він виявляється в ціннісних став­леннях до навколишнього світу, а також у культурі, традиціях, звичаях, обрядах [180,с. 260].

Риси національного характеру формуються під впливом со­ціально-економічних, історичних і географічних чинників. Ці риси змінюються повільно, позаяк багато з них доволі консерва­тивні, а то й такі, що штучно приписуються певній нації, вико­ристовуються для протиставлення її іншим націям, характери­зуються необ'єктивно. Скажімо, працелюбність, хоробрість, волелюбність подаються характернішими рисами одного наро­ду, ніж іншого. Іноді окремій нації приписують риси, які фак­тично є загальнолюдськими і тому гіперболізувати та виокрем­лювати їх на догоду будь-кому так само не виправдано, а то й неприпустимо.

Тепер щодо національного потенціалу українців, який часто в Україні не розуміється і недооцінюється. Він надто великий і потужний. На думку сучасного дослідника Ю. Саєнка, цей по­тенціал має такі складові [191,с. 74]:

• національно-вольовий; дух народу — всепроникна, транс­цендентна, трансперсональна енергія потягу до життя: вміння ставити завдання, віднаходити методи та механіз­ми їх розв'язання, доводити намічене до конкретного ре­зультату тощо;

• морально-етичний; дух народу — етико-естетична енерге­тика, спрямованість якої виважена за віссю "добро — зло";

• інтелектуальний — сума знань та досвіду щодо технологій політичної, соціальної, економічної, інженерно-технічної та екологічної життєдіяльності народу;

• матеріально-трудовий — ресурси трудові, техніко-техно-логічні, природні.

Не випадково матеріально-трудовий потенціал, ресурси на­звано останніми, позаяк, як свідчить реальна життєва практи­ка, нині справжнього прогресу досягли країни, які, навіть не

маючи таких ресурсів, забезпечили розквіт інтелекту своєї на­ції, народу завдяки розвитку освіти, науки, поставили за мету дати вищу освіту і професійну підготовку більшості продуктив­ного населення.

У ситуації, що склалася в Україні, повинно йтися не про на­цію взагалі, а про політичну націю, про те, що в основу націо­нальної ідеї покладено національний інтерес.А відтак внутріш­ня і зовнішня політика України повинна базуватися на національних і національно-державних інтересах, виходити саме з них.

У широкому розумінні українська нація— це відкрита поліетнічна спільнота.Вона історично склалася на території Ук­раїни, усвідомлює себе українським народом, а її члени вважа­ють себе громадянами України. Саме тому й існують підстави вважати українську націю політичною. А якщо це так, то така нація повинна нести подвійну соціальну відповідальність: з од­ного боку, за згуртування всього народу на теренах розбудови державності, з іншого — за реалізацію національного інтересу, що передбачає зміцнення економічної могутності держави, роз­виток національної культури, мови, підтримку на належному рівні національної свідомості громадян, формування національ­ного буття спільноти. У такій постановці питання повинно йти­ся про націю-державу як суб'єкт міжнародних права і відносин [101,с. 91].

Багато вчених вважають, що національна ідея має бути чітко визначена, державницька. Однак у такому разі, особливо в нестабільних державах, постає проблема державної монополії на національну ідею. Держава, не маючи або й усуваючи певних політичних конкурентів, у ситуації, що нагадує українську, час­то нав'язує власне розуміння суті національних інтересів, націо­нальної ідеї. І це тоді, коли такі інтереси визначаються виключ­но об'єктивними процесами, що відбуваються в державі. Вони не можуть трактуватися по-іншому, особливо при зміні великих державних, політичних осіб або й загальнонаціональних влад­них структур.

Для нестабільних суспільств характерна надмірна ідеаліза­ція суті національних процесів.При цьому не слід поринати в ринковий фундаменталізм, вважати, що ринок, ринкові рефор­ми є панацеєю від усіх бід, забувати про шкідливість втрати

вкрай необхідних регуляторних можливостей впливу на сус­пільство, його функціонування. Це, зокрема, спостерігається і в сучасній Україні.

Крім того, необхідно пам'ятати, що національні процеси не повинні суперечити інтернаціональним, інтеграційним, так зва­ним глобальним. Вони обов'язково за пріоритетності національ­них мають узгоджуватися.

Політична нація є спільнотою, яка певним способом сформу­вала принципи, правила, процедури та ритуали розподілу вла­ди, а проблема формування політичної нації є насамперед про­блемою організації розподілу влади та владних повноважень між людьми на всіх рівнях суспільної життєдіяльності [193,с. 329].Водночас за майже п'ятнадцять років незалежності в політичному плані саме проблема влади, її розподілу була й за­лишається в Україні невирішеною й часто призводить до надто гострої боротьби саме в найвищих ешелонах влади.

У нас, українців, є всі підстави відтворитися та утвердитися не лише як політична нація, а й як ідеальна політична нація,позаяк для цього потрібно— і для цього існують усі можли­вості — стати спільнотою, яка має певні характерні риси, що чітко вирізняють її серед інших; вільна від будь-якого зовніш­нього контролю і доволі сильна, щоб забезпечувати власну сво­боду [101,с. 91].

Можливо, декому таке видається парадоксом, але в Україні власне влада і держава, якої так прагнули мільйони українців, по-справжньому ніколи не пошановувалися. Передусім це зумо­влено складними процесами відносин держави і нації.

Видатний український етнополітолог В. Старосольський, зокрема, зазначає, чому нація не лише історично ввійшла у від­носини з державою, але по суті повинна "займати становище" супроти держави і навпаки. На його думку, "націю і державу ви­різняє "універсальність" інтересів, в яких перша є центром, а друга — засобом для їх задоволення... Як найширший центр ін­тересів нація повинна для їх заспокоєння заволодіти наймогут-нішим історично даним суспільним механізмом, себто держа­вою" [183,с. 104].

При цьому зазначимо, держава так само існує заради реалі­зації певної базової мети. Власне для цього вона й утворюється, а саме задля втілення в життя ідей, мети домінуючої нації.Для

таких держав, як Україна, це— втілення національної ідеї. Саме держава в умовах України повинна сприяти національно­му згуртуванню і відповідній інституціалізації нації, не заміню­ючи її і не спростовуючи. "Нація, — як справедливо зауважив Л. Тихомиров, — є основою, при слабкості якої слабка й держа­ва; держава, що послаблює націю, тим самим доводить свою не­спроможність" [187,с. 33].

Хоча як це не парадоксально, але в Україні й українці ніко­ли, як зауважувалося, владу особливо не пошановували і не тому, що не було авторитетних можновладців. Народ розумів, що влада його не захистить. Можливо, через це й донині україн­ці живуть без відповідної поваги і до духовної, і до земної влади, зрідка просто засвідчуючи, що шанують і ту, і ту. Необхідно й сьогодні виховувати, особливо у молодих людей, повагу до влас­ної влади, підвищувати її авторитет, спонукати до праці в інте­ресах народу, а не ганьбити її, доводячи її некомпетентність і нікчемність. У противному разі нинішня влада не вистоїть, як не вистояли колись УНР і ЗУНР.

Принагідно зауважимо, що в Україні доволі довго — і сьогод­ні також — домінує психологія нужденних. Заможних в Україні ніколи не поважали, як не поважали й владу, і роботодавців, і громадські організації. Власне, це— феномен пострадянської доби, який і нині існує в моделях життя: "Хапай і біжи!", "Живи цією миттю", "Здохла у Івана корова, нехай ще й хата згорить!" та ін. Саме з огляду на це потрібно забезпечити динамічний роз­виток гуманітарної сфери, тобто основні капіталовкладення і сили слід спрямовувати на розвиток людини, а саме в науку, ос­віту, культуру, нові технології. Без цього неможливо сформува­ти й виховати громадянина, особистість, відповідальну не лише за себе, а й за державу, в якій живе. Можна пристати до думки вчених, які стверджують, що в Україні потрібен власний повно­цінний гуманітарно-інформаційний сектор економіки, що забез­печить оновлення гуманітарної політики взагалі.

Як зазначалося, в Україні еліти, інтелектуалів ніколи не бра­кувало.На початку 90-х український інтелектуал, як неоднора­зово наголошував український політолог В. Полохало, з одного боку, опинився в ситуації без звичних та обов'язкових "правил гри", до того ж його соціальний і матеріальний статус різко зни­зився. З іншого боку, перед ним відкрилися великі можливості

для індивідуального успіху, самореалізації, а для декого— і збагачення. Якщо стисло окреслити основні ціннісні установки українських інтелектуалів, — то це асоціальний індивідуалізм. Саме це обмежує їхній вплив (та вони й не прагнуть впливати) на формування громадянського суспільства. Доволі слушна думка, що характеризує практично всю українську еліту. І все ж на нинішньому складному, надто суперечливому та перелом­ному етапі державотворення національна ідея в Україні об'єк­тивно повинна мати державницький характер,позаяк насампе­ред держава повинна захищати та забезпечувати максимальну реалізацію інтересів усіх етносів, особливо національних мен­шин. її завдання — це допустити розбрату, шовінізму, потуран­ня інтересів найменшої соціальної групи в суспільстві. Іншими словами, держава повинна закріпити у своїх основних докумен­тах, насамперед у Конституції, законах, основні положення національної ідеї, отримані в результаті загальнонаціональних референдумів, опитувань громадської думки, відкритих демок­ратичних дискусій тощо. Громадськість небезпідставно вже впродовж майже п'ятнадцяти років очікує від органів влади де­ржави — Президента, Уряду, Верховної Ради — обґрунтованої стратегії розвитку суспільства, чіткого визначення курсу щодо бажаного майбутнього. Водночас цілі та перспективи розвитку України залишаються нечіткі. У зведеному плані бракує науко­во обґрунтованої програми соціально-політичного розвитку з визначенням пріоритетних, сьогоденних та перспективних про­блем і питань. Коли державотворчі процеси розвиваються за ме­тодом "спроб і помилок", бажаного результату досягти надто складно.

Ще раз наголосимо, що національна ідея значною мірою зу­мовлена саме національним інтересом.Нині для більшості ук­раїнців це — національне виживання. І хоча певною мірою на­ціональний інтерес сприяє консолідації нації, проте завдання формування національної державності він остаточно не роз­в'язує, позаяк моделі життя українських громадян максималь­но індивідуалізовані. Ми не політична, а етнічна нація, і допоки не сформуємось як нація політична, не матимемо й держави як такої в її найкращому сенсі.До того ж політичні партії і об'єднання, окремі відомі політики, громадські діячі в Україні використовували й нині використовують політику виключно як

засіб боротьби за владу, а не державотворення, становлення власної державності.

У ґрунтовному дослідженні "Дух нашої старовини" українсь­кий вчений Д. Донцов стверджував, що причини наших невдач криються в нешляхетності правлячої касти. На його думку, най­вища каста, впадаючи в користолюбство й зажерливість, дово­дить державу до безславного кінця. Подібні факти можна знай­ти не лише за часів Б. Хмельницького, І. Мазепи чи М. Групіевського. Фактично двічі українці мали шанс створити національну державу, проте так і не створили, хоча не бракува­ло тоді ні духовних сил, ні організованості воєнної чи таких об'єднувальних і авторитетних осіб, як Богдан Хмельницький та інші. Нешляхетність правлячої касти — ось причина того, що вже у XXI ст. українство намагається утвердити власну держав­ність. Правляча каста в Україні понад усе любила й нині любить не власний народ, країну, а себе, і дбає насамперед про себе, пос­тійно висловлюючи і позірно демонструючи нібито велику лю­бов до власного народу. Така ситуація надто загрозлива, адже політику робили й роблять не класи і маси, як стверджували К. Маркс, Ф. Енгельс і В. Ленін, а невеликі соціальні групи, еліти. Саме вони контролюють і впливають на розподіл матеріальних і фінансових ресурсів суспільства. Отже, практична реалізація національної ідеї багато в чому залежить від того, як її сприймає правляча еліта, до якої в Україні, на думку окремих політоло­гів, зокрема Д. Видріна, можна зарахувати щонайбільше 100 осіб.

Ще у "Слові про закон і благодать" Ілларіона (XI ст.) — першого Київського митрополита російського походження, найближчого сподвижника Ярослава Мудрого, наголошувалося, що поділ суспільства на тих, хто керує і ким керують, — справа рук божих. То кого ж тоді запитувати про долю України?

Болісно, поступово, але український народ все ж виробляє вкрай необхідний імунітет стосовно всіляких "вождів", "батьків нації", однак це не означає, що можна взагалі не поважати власних лідерів, особливо загальнонаціональних, яких до того ж здебільшого висуває на політичний олімп уся нація. Насамперед це стосується особи Президента України. Ми маємо всенародно обраного Президента, і як би до нього не ставилася окрема людина, громадянин, необхідно сприймати його як

Президента всіх громадян нашої країни. Висока політична культура народу, нації в тому й виявляється, щоб ставитися до власних державних лідерів поза особистісними політичними переконаннями та ідеологічними уподобаннями. Це важливо ще й тому, що не в кожній країні — і Україна не виняток — існує своєрідний центр як конструктивний потенціал, спроможний об'єднати більшість громадян хоча б навколо визначальних ідей і цінностей. Найчастіше центризм значною мірою умовний, недовготривалий, хоча й надто бажаний. Влада й політики загальнонаціонального рівня такі, яких народ обирає сам.

Здобуття свободи, незалежності — надто велика відпові­дальність за те, який вибір буде зроблено, яким шляхом піде народ, нація, яку систему відносин будуватимуть. Незрівнянно висока відповідальність при цьому покладається на представ­ників національної еліти, політики та громадських діячів загальнонаціонального рівня, тобто на тих, кому громадяни делегують власні повноваження як виборці, учасники різних референдумів, опитувань громадської думки. Та якщо відверто, дуже поширеними масовими явищами в українській політиці є політична корупція, мімікрія, шахрайство, ошукування, недо­тримання обіцянок, а то й зрадництво людської довіри. За таких обставин постає потреба не лише апелювати до загальної та політичної культури, а й шукати механізми (можливо, і в сучасному праві) контролю дій політиків. Громадянам вже набридло спостерігати дешеві політичні спектаклі й вчинки окремих національних політиків, які доволі часто спосте­рігаються навіть у парламенті України.

Головна продуктивна сила людського розвитку — інтелектуальний капітал.При цьому складовою української національної ідеї має стати культ знань [89].Мало того, за наяв­ності в Україні великої кількості талановитих людей, власної національної еліти реальною, на думку першого всенародно об­раного Президента України Л. Кравчука, є потреба в інтелекту­алізації суспільства. За його визначенням, "це сукупність рівнів освіченості та культури, загальнолюдської свідомості, професіо­налізму, здатності продукувати конструктивні ідеї, вміння своїм прикладом спонукати до дії інших індивідів" [216].