Політичний лідер — це людина, здатна згуртувати навколо себе багатьох, завоювати у них авторитет, повести за собою.

Date: 2015-10-07; view: 583.

Проблему лідерства досліджували Геродот, Плутарх, Н. Ма-кіавеллі, Т. Карлейль, Ф. Ніцше, К. Маркс, В. Ленін, М. Вебер та інші відомі вчені, політики, громадські діячі.

У радянській, у тому числі українській, психології проблему лідерства активно розробляли ще у 20-30-ті роки XX ст. Є. Ар-кін, О. Залужний, П. Загоровський, С. Лозинський таін.

Нині за умов принципових соціально-економічних, політич­них трансформацій, які відбуваються в багатьох країнах, інте­рес до проблеми лідерства значно підвищився.

Розглянемо природу лідерства.

Під лідерством розуміють один із процесів організації та уп­равління малою соціальною групою, що сприяє досягненню групових цілей в оптимальні терміни з оптимальним результа­том.

Лідер — це член групи, що спонтанно висувається на роль не­офіційного керівника в конкретній ситуації за наявності від­повідних особистих якостей та об'єктивних обставин.

Лідерство можна розглядати в широкому розумінні як здат­ність впливати на інших та стан спільної діяльності й у вузько­му, коли лідер радикально впливає на стан справ у колективі та за багатьма якостями переважає інших.

Питання лідерства взагалі, його місця в суспільстві минуло­го, сучасного та майбутнього, перспективи розвитку та умови формування лідерів, зокрема, у сучасній Україні постійно тур­бують громадськість. З вирішенням цих питань люди пов'язують власні долі, прогнозують розвиток суспільства.

Позаяк серед інших проблем становить інтерес саме психоло­гічний аспект проблеми лідерства, розглядатимемо феномен лі­дерства з урахуванням цього аспекту.

Одним із засновників політико-психологічного підходу до вивчення проблеми лідерства вважають американського вченого Г. Лассуела, який, як відомо, разом з Ч. Мерріамом, Б. Скінне-ром, У. Уайтом належить до так званої чиказької психологічної школи політики.Представники цієї школи здійснили багато до­сліджень з політико-психологічних проблем лідерства, особливо щодо відносин лідера з оточенням. Останнє має суттєве значен­ня для суспільств перехідного стану.

Доволі відомою є також психологічна концепція лідерства так званої франкфуртської школи,представниками якої є Т. Адорно, Г. Маркузе, Е. Фромм, X. Арендт та ін. Вони розгля­дали питання лідерства без свідомого нахилу до авторитаризму у психології широких мас у тих країнах, де існують (існували) тоталітарні режими. Психологічним аспектам лідерства присвя­чені також публікації, що з'явилися останнім часом у російсь­кій політології (Г. Ашин, Ф. Бурлацький, Д. Волкогонов, М. Ільїн, Б. Коваль, В. Соловйов таін.). Зокрема, розроблено со­ціально-психологічну типологію лідерства і запропоновано такі ознаки для його класифікації:

• історизм — тип лідерства залежить від характеру епохи;

• масштабність — лідери загальнонаціональні, регіональні, певного класу, групи;

• класовість — інтереси якого класу, соціальної групи об­стоює лідер;

• ставлення до існуючого устрою, організації — "функціо­нальний", "стабілізуючий", "дисфункціональний";

• здатність до лідерства — перетворення на лідера завдяки власним якостям або з певних обставин;

• ініціативність — здатність продовжувати розпочату спра­ву.

Своєрідно трактує поняття "політичний лідер" відомий ук­раїнський політолог Д. Видрін. Він вважає, що політичний лі­дер — це будь-який незалежно від формального рангу учасник політичного дійства, процесу, який намагається і здатний кон­солідувати зусилля всіх, хто його оточує, і активно впливати (у межах території, міста, регіону, країни) на цей процес для до­сягнення висунутих ним конкретних цілей. Зауважимо, що таке визначення лідерства вчений сформулював відповідно до інтен­сивних, масових політичних процесів, що відбувалися в Ук­раїні, інших посттоталітарних державах у 1990 р., коли учасни­ками політичних дій були сотні тисяч громадян.

Статус політичного лідера, як і лідера загалом, можна розглядати з різних позицій:

• функціонально-рольового (йдеться про певний статус, за­войований будь-яким членом групи, колективу);

• професійного (у цьому разі має значення місце лідера се­ред інших у професійній ієрархії стосовно конкретної предметної сфери діяльності);

• морально-етичного (такий статус пов'язаний з характе­ром оцінки колективом особистісних людських морально-етичних якостей лідера);

• самооцінного (цей статус доволі своєрідний, позаяк оцін­ка оточенням лідера часто не збігається з його самооцін­кою або навіть принципово відрізняється від неї).

Оригінально подає моделі типології лідерства відомий росій­ський соціальний психолог Б. Паригін. На його думку, типоло­гію лідерства потрібно будувати з урахуванням трьох складових:

змісту, стилю, характеру діяльності лідера. Згідно з цим Б. Па-ригін пропонує таку типологізацію [127, с. 250]. За змістом діяльності:

• лідер-натхненник;

• лідер-виконавець;

• лідер-натхненник і виконавець водночас.

За функціями, які виконує лідер. Так, відомий російський со­ціальний психолог Ю. Ємельянов вирізняє такі основні функції лідера:

• лідер-адміністратор (виконує координаційні, організацій­но-розпорядчі функції);

• лідер-планувальник (розробляє засоби, методи, шляхи до­сягнення групою певної мети);

• лідер-політик (встановлює мету і основної лінії поведінки групи);

• лідер-експерт (людина, що є джерелом найдостовірнішої інформації);

• лідер — представник групи в зовнішньому середовищі (офіційна особа групи, що є представником групи в зов­нішньому середовищі);

• лідер — джерело заохочень і покарань;

• лідер-приклад;

• лідер — символ групи;

• лідер як фактор, що скасовує індивідуальну відповідаль­ність;

• лідер — провідник світогляду;

• лідер-"батько";

• лідер — хлопчик для побиття. За стилем керівництва:

• авторитарний;

• демократичний;

• такий, що поєднує авторитаризм з демократизмом. За характером діяльності:

• універсальний;

• ситуативний.

Лідерство— явище доволі індивідуалізоване, однак типи політичних лідерів розрізняють за певними ознаками, рисами, якостями, тобто критеріями:

• прагненням до влади;

• джерелами керівництва;

• функціями в політичній системі;

• політичною активністю;

• ставленням до власної компетенції.

Домінуючим критерієм вираження суті феномена лідера є прагнення до влади.Вважають, що із загальної чисельності гро­мадян 7-8 % тих, хто "хворіє на владу", бажає її мати. Для них влади ніколи не забагато, вона їм не набридає, надає не тільки перевагу над іншими, а й задоволення. За розглядуваним кри­терієм вирізняють два типи політичних лідерів — авторитарнийі неавторитарний,або демократичний.Обидва типи прагнуть влади приблизно однаково і часто намагаються досягти її будь-якими засобами. Відмінність полягає в методах реалізації вла­ди, інтелекті лідера, його політичній культурі, меті та ідеалах, яких він прагне досягти. Якщо для авторитарних лідерів головним принципом реалізації влади є примус, то для демократичних — пе­реконання. Цим вони істотно різняться. Перші виправдовують прагнення до влади революціями, величчю та месіанським при­значенням, а другі — важливими реформами, що здійснюються в суспільстві, країні, потребою стати на захист демократії тощо.

Другим критерієм типології лідерства є джерела керівниц­тва. Згідно з цим критерієм вирізняють два типи політичних лідерів: ті, що керуються в політиці суто внутрішніми чинника­ми, і ті, що віддають перевагу зовнішнім чинникам. До перших можна зарахувати лідерів, які переконані, що їх лідерство не що інше, як результат насамперед власної компетенції, знань, умін­ня, таланту, обдарованості чи навіть геніальності. Здебільшого лідери авторитарного типу вважають себе не інакше, як обран­цями долі. На думку таких лідерів, саме їм призначено вести людство до нових вершин. Лідери, які керуються так званими зовнішніми чинниками, переконані, що всі їхні успіхи або по­разки залежать не від них особисто, а саме від зовнішніх обста­вин, ситуацій, подій тощо. І тому такі лідери стверджують, що причина можливих невдач не в них, а в інших людях, організа­ціях, підступності їхніх супротивників тощо.

Третім критерієм визначення типу лідера є певні функції в політичній системі, які виконує лідер. Зокрема, американсь­кий політолог Г. Лассуел вирізняє три типи таких лідерів: ад-

міністратор, агітатор, теоретик. Цене означає, що в житті існують такі лідери в чистому вигляді, однак можна визначити їхні найхарактерніші ознаки. Так, адміністратору властива ієрархічність у відносинах, він часто приймає компромісні полі­тичні рішення. Агітатор — це здебільшого тип лідера харизма-тичного, що стає улюбленцем мас за рахунок ефективного по­пулізму, вміння декларувати прості та зрозумілі положення. Однак часто такий лідер вдається і до так званих закулісних ме­тодів політичної боротьби. Лідер-теоретик — це стратег, який охоче розробляє перспективні плани, займається великою полі­тикою, перекладаючи реалізацію поточних планів і реальних справ на помічників, підлеглих.

Четвертим критерієм класифікації типів лідера є їх політич­на активність. У політичній теорії, політології вирізняють так званих правоносіїв (вони активні й готові багато зробити, щоб залишитись у центрі політичних подій будь-якого рівня) і про­бивних лідерів, які можуть багато зробити, однак досягнутий результат їх не задовольняє. Саме тому їхня активність спрямо­вана на те, щоб розчищати собі дорогу до вищих щаблів влади. Проте насправді така активність— насамперед демонстрація дії, самореклама.

П'ятим критерієм типології лідерства є ставлення лідера до власної компетенції. З цією типологією докладніше ознайоми­мося далі.

Розглянемо окремі конкретні типологізації лідерства.

За мотивацією діяльностірозрізняють традиційних, легаль­них (бюрократичних) та харизматичних лідерів.

Традиційні лідери діють, як зазначалося, за принципом "так робили наші діди і батьки, так робитимемо і ми". Більшість ві­домих монархів — традиційні лідери.

Легальні, або бюрократичні, лідери — це лідери посади і крісла, їм підкоряються завдяки тому, що вони мають відповід­ний ієрархічний статус, а не соціальну вагу.

Харизматичні лідери уособлюють особистісний тип лідерс­тва. Авторитет такого лідера базується на його особистих якос­тях, привабливості ідей, які він декларує.