Психологічні аспекти формування і особливості функціонування політичної еліти

Date: 2015-10-07; view: 489.

Людські спільноти, суспільства не є одновимірними, одноха-рактерними. Навпаки, кожна спільнота— це поєднання уні­кальних особистостей, серед яких є й такі, що становлять певні групи, які суттєво вирізняються з-поміж інших, є елітою.

Елітарне на рівні буденної свідомості як образ має певні озна­ки, що й дає можливість відокремлювати елітарне від неелітар-ного. Основними є такі ознаки:

• наявність у еліти певної влади;

• певна, а часто й абсолютна недоступність еліти для інших людей;

• недоступність розуміння суті еліти як явища;

• сприйняття елітарного як деякою мірою забороненого;

• багатство еліти як основа яскравого і заможного життя;

• елітарність як можливість знайомства, зв'язків із "силь­ними світу цього";

• елітарність як свідчення того, що людина зробила видат­ний внесок у розвиток, життя людей, суспільства, людс­тва.

Під елітою розуміють меншу частину суспільства, яка не просто наділена особливими психологічними, соціальними, політичними та іншими якостями, а й володіє певними позитив­ними цінностями і пріоритетами (влада, культура, багатство, компетентність, воля тощо); займає панівні або найвпливовіші позиції в суспільній ієрархії; спроможна здійснити позитивні

перетворення в суспільстві, вплинути на свідомість і поведінку співгромадян.

Еліта(від фр. еіііе — найкращий, вибраний) — це вищі, при­вілейовані верстви суспільства, які виконують функції управ­ління, розвитку культури і науки.

Як невеликий, але владарюючий прошарок суспільства еліта існує за певних об'єктивних умов. Основні з них такі:

• наявність психологічних і соціальних особливостей, здіб­ностей, можливостей і бажання брати участь у політиці, що вирізняє людей, робить їх несхожими один на одного;

• існування в кожному суспільстві поділу праці, що, у свою чергу, потребує професійного управління;

• важливе значення управлінської праці, її соціальне виз­нання та відповідне стимулювання;

• використання управлінської діяльності для отримання певних соціальних пільг (часто така діяльність пов'язана безпосередньо з розподілом соціальних пільг);

• наявність великої кількості громадян, інтереси яких пере­бувають поза межами політики і які нею абсолютно не ба­жають займатися.

Під політичною елітою розуміють відносно невеликий, внут­рішньо диференційований, інтегрований прошарок людей (або сукупність груп), що концентрують значну політичну владу, обіймають керівні посади в органах державної влади, політич­них партіях, громадських організаціях тощо та істотно вплива­ють на формування і реалізацію політики в державі [139,с. 321].

Політична еліта формується у процесі відповідного відбору. До неї входять не просто ті, хто бажає займатися політикою, а й ті, хто якоюсь мірою теоретично і практично підготовлений до такої діяльності, тобто люди, які мають відповідні знання, на­вички, вміння, на високому рівні володіють політичними техно­логіями.

Політична еліта — це група людей, які посідають провідне місце в політичному житті суспільства.У цьому зв'язку еліта посідає особливе, іноді виключне місце в суспільстві; має від­повідні пільги і привілеї; самовідтворюється; формує психоло­гію зверхності, переваг над іншими соціальними групами; має доступ до високої культури (на відміну від тих, хто користуєть­ся здебільшого "масовою культурою") тощо.

Політичну еліту типологізують так:

• урядова еліта;

• чиновництво;

• парламентарі;

• майнові клани та їх представники;

• партійні керівники, лідери;

• вищі військові особи;

• неформальні лідери.

Політична еліта виконує такі основні функції:

Політичну еліту поділяють на правлячу, опозиційну, вищу таін.

Правляча політична еліта безпосередньо має владу, володіє нею.

Опозиційна політична еліта (контреліта) протистоїть прав­лячій.

Вища політична еліта, маючи для цього можливість, прий­має найважливіші, доленосні для суспільства рішення. Отже, об'єктивно саме вона вирішально впливає на соціально-політич­ні відносини у країні. Правляча і вища еліта — певною мірою синоніми.

За визначенням відомого італійського соціолога й економіста В. Парето, який сформулював теорію кругообороту еліт, існують два типи еліт,що постійно змінюють одна одну. Перший тип— ^илеви", для яких характерний консерватизм, грубий силовий тиск на інших, бажання всіма керувати. Другий тип— '"лиси­ці" — майстри обману, ведення політики і політичних справ шляхом маніпуляцій, хитрощів тощо.

Суспільство стабільне, динамічне більшою мірою потребує "левів", а нестабільне, мінливе — еліти прагматичної, здатної мислити, новаторської (тобто "лисиць"). Однак суспільство

"левів"-ретроградів застійне, тоді як суспільство "лисиць"-хит-рунів динамічніше, спроможне розвиватися. А тому реально потрібна певна рівновага, наявність в еліті і "левів", і "лисиць". У процесі ж розвитку суспільства обидва типи еліт постійно змі­нюють один одного.

Центральними питаннями державотворчого процесу, особли­во у країнах перехідного типу, з нестабільною соціальною, полі­тичною ситуацією, є становлення нових політичних структур та нової системи економічних і соціальних відносин. Це складний і довготривалий процес, кінцева мета якого полягає у створенні максимально можливих умов для самореалізації особистості кож­ного громадянина, забезпеченні йому відповідного цивілізовано­го рівня свободи, реалізації творчого потенціалу, прискоренні формування демократичного, громадянського суспільства.

Крім звичайного бажання більшості громадян конкретної країни жити у справді демократичній, правовій державі нагаль­ною є потреба в лідерах, політиках, здатних прискорити розбудо­ву такого суспільства. Отже, домінуючою, вихідною є проблема формування національної еліти,забезпечення її спроможності не просто самореалізуватися, а й прислужитися власному наро­дові, державі, собі.

Формування власної національної, самодостатньої, внутріш­ньо структурованої і збалансованої еліти — неодмінна умова розвитку будь-якого суспільства. В Україні, як і в більшості посттоталітарних держав, становлення еліти пов'язане з харак­терними часовими, якісними особливостями і навіть суперечнос­тями, розглядати які слід з урахуванням як набутої практики, так і особливостей принципово нового характеру.

За всіх, здавалося б, подібних умов і обставин політична елі­та окремо взятої держави має характерні та відмінні від інших держав особливості. Це зумовлено не лише соціально-економіч­ними, політичними характеристиками конкретної держави, а й психологією, ментальністю її громадян, історичними та куль­турними традиціями. Саме вони зумовлюють основні причини, шляхи, механізми формування політичної еліти, роблять її значною мірою унікальною, неповторною.

Основні характеристики сучасної української еліти, на дум­ку відомого українського політолога М. Михальченка, сформу­валися переважно трьома шляхами:

• у результаті добору та розстановки кадрів правлячої до 1991 р. КПРС (незалежно від того, чи змінили вони свої позиції);

• як наслідок активного чи пасивного опору тоталітарно-ко­лоніальному правлінню;

• як результат входження до політики нових груп та окре­мих громадських діячів, безпосередньо не пов'язаних ні з комуністичним режимом, ні з опором йому.

Еліту в Україні поділяють також на типи: авангардна, колон­на та ар'єргардна.

Авангардна еліта нечисленна, за мисленням, поглядами, розумінням суспільного розвитку вона випереджає більшість як населення, так і еліт загалом. Це, за визначенням М. Михаль-ченка, розумники, яких не люблять ні правителі, ні виборці, по-заяк вони не дають жити спокійно, бентежать громадську дум­ку, вимагають змін.

До еліти колонного типу зараховують тих, хто вміє вловлю­вати настрої і правителів, і народу, пристосовуватися до будь-яких умов і діяти в них, слугувати будь-якій владі. Це — еліта конформістів. У суспільствах перехідного періоду до неї можна, на наш погляд, зарахувати мало не третину еліти. Вважати її не­гативною елітою не можна, позаяк фактично саме вона є стабілі­зуючим чинником ситуації в суспільстві.

Ар'єргардна еліта — це еліта аутсайдерів, лідерів, які здебільшого задовольняються здобутками, ідеалами і цінностя­ми минулого. Представниками такої еліти є люди старшої гене­рації — пенсіонери, ветерани, усі, хто не бажає жодних соціаль­них перетворень, які сприяють демократизації суспільства.

Українську еліту можна класифікувати і як владарюючу, і як політичну. Перша набагато ширша за складом і крім суто політичної еліти охоплює економічну, ідеологічну, інформацій­ну, військову, культурну, наукову та профспілкову.

Українській еліті, особливо політичній, нині притаманна дуже швидка трансформація за політичними уподобаннями і орієнтаціями. Якщо на початку 90-х років вона вирізнялася по­мітним "червоним" забарвленням, то нині це строката, мінлива за політичними ознаками еліта, що динамічно переходить з од­ного політичного табору в інший. У цьому зв'язку доволі слуш­на думка українського історика В. Омельчука, який свого часу

звертав увагу на нездатність демократичних сил у сучасній Ук­раїні вже в нових умовах поставити національні інтереси вище партійних, поступитися політичними амбіціями лідерів. Ця проблема існує й дотепер, вже після майже п'ятнадцяти років проголошення незалежності України.

Наявна істотна відмінність між столичною і регіональною, провінційною українською елітою.

Першу за рівнем освіти, інтелекту, функціями, впливом на соціально-економічну і політичну ситуацію в Україні цілком можна прирівняти до еліт високорозвинених країн світу, хоча громадяни України часто її недооцінюють.

Регіональна еліта, маючи специфічні інтереси, повноважен­ня, багато в чому копіює столичну, хоча багато в чому майже не поступається їй. Крім того, з роками регіональна еліта в Україні стає досвідченішою, самостійнішою щодо вирішення конкрет­них соціально-економічних і політичних проблем.

Загалом формування еліти — це окремий аспект загальної проблеми формування нового кадрового потенціалу для само­стійної України. Кадрова політика, за визначенням відомого ук­раїнського вченого — психолога і управлінця Г. Щокіна, є гене­ральним напрямом усіх видів і форм соціального управління. Тому вона є головним напрямом в організації суспільства будь-якого типу і на кожному конкретно-історичному етапі його со­ціального розвитку. Разом з тим, на думку Г. Щокіна, після руйнування тоталітарної системи кадрова робота була кинута напризволяще, у вир недорозвиненого політичного ринку, коли на хвилі популізму, використовуючи демократичні процедури, до влади подекуди прийшли демагоги, які виявилися спритні­шими, ніж колишні представники компартійної еліти. Такий висновок вченого щодо ситуації в роботі з кадрами в Україні за роки незалежності видається обґрунтованим.

Еліта складається з лідерів у політичній, економічній, со­ціальній, духовній та інших сферах. Політичними лідерами є державні діячі, керівники політичних партій, об'єднань, гро­мадських організацій, блоків та ін. Тисячі, мільйони громадян добровільно, з надіями і сподіваннями делегують політичним лі­дерам певну, а то й доволі велику частину своїх політико-влад-них повноважень і прав. Це означає, що кожний політичний лі­дер, представник еліти завжди підзвітний тим громадянам,

завдяки яким він, власне, і став лідером, отримав владні повно­важення. Разом з тим у суспільстві завжди постає проблема ме­ханізму звітності лідера, особливо загальнонаціонального рівня, перед народом. Це важливо ще й тому, що зі здобуттям влади політичний лідер часто-густо зрікається обіцянок, а то й взагалі діє всупереч настановам людей, завдяки яким став лідером.

Українське суспільство пережило чотири неоднозначних пе­ріоди формування та діяльності еліти загалом і політичної зок­рема.

Перший періодтривав майже триста років — ХІП-ХУІ ст. Саме в цей час формувалась етнічна і конфесійна ідентичність українства, його еліта.

Другий періодтак само був довготривалий — півтора століт­тя — від 1648 р. до кінця XVIII ст. Особливість цього періоду зумовлена тим, що еліта сформувалася фактично з козацтва, представників молодої української демократії часів Б. Хмель­ницького. Вона заповнила вакуум, який з'явився після того, як польська еліта на деякий час залишила Україну.

Третій періодфактично тривав близько вісімдесяти років і завершився крахом Гетьманщини (1918 р.) і Української Народ­ної Армії (1919р.).

Четвертий періодпочався в 1917 р. з народженням так званої радянської еліти і завершився в Україні практично в 1991 р. Учені, зокрема А. Пахарев, поділяють цей період на три етапи:

• 1917-1941 рр. (близько 25 років) — винищення українсь­кої (як, власне, і всієї) еліти в СРСР під час сталінських репресій 30-х років і на початку Великої Вітчизняної вій­ни;

• 1943-1953 рр. (10 років) — тривав до початку так званої відлиги;

• 1955-1991 рр. (близько 35 років) — тривав до проголошен­ня незалежності України.

Глибокий аналіз суті, особливостей кожного з періодів фор­мування української еліти — окреме питання, але варто коротко розглянути особливості формування еліти саме в колишньому СРСР після революції 1917 р. Річ у тім, що післяреволюційна еліта найзначніше вплинула і нині впливає на формування еліти в сучасній Україні, усіх пострадянських країнах.

Поваливши самодержавство, а потім ліквідувавши приватну власність, більшовики створили умови для формування особис­тості, відповідальної за себе і власну долю, як, до речі, і за за­гальні справи в державі. Адже все зводилося здебільшого до позірної колективної діяльності, яка до того ж утримувалася найчастіше багнетами або іншими силовими методами.

З 1917 р. у Росії (в Україні) з'явилося багато колоритних, ко­муністично заангажованих політиків. Серед них насамперед ви­окремлюються ті, хто справді був гідний називатися національ­ним політиком, глибинною сутністю пов'язаний з народом. Насправді в нашій історії таких політиків не так вже й багато. А головне, їм так і не судилося реалізувати свої таланти, потенціа­ли і здібності в ім'я власного народу. Поступово їх було усунуто від влади, а потім тисячі винищено псевдоелітарними вождями, які були надто далекі від інтересів власного народу.

Загалом з 1917 р. зміна еліт у СРСР, Україні відбулася дуже швидко, динамічно. У післяреволюційні роки політичні еліти в СРСР, Україні були романтичнішими, заполітизованішими, ніж еліта сучасної України, для якої характерні більша прагматич­ність, одновимірність, почуття самозбереження.

Здавалося б, прагматизм політичної еліти — не така вже й погана риса. Однак звернімо увагу на деякі його особливості.

Багато політичних лідерів, особливо на найвищому рівні, нині відчувають, що потрібно робити, однак серед них надто мало тих, хто розуміє, як треба робити і здатний це робити. Час­то для політичних лідерів прагнення до влади — кінцева мета. От і виходить, що про те, як використати владу, розпорядитися нею політичний лідер думає тоді, коли він уже її досяг. Це приз­водить до великих невдач, помилок у його діяльності. Значною мірою це пояснюється тим, що українська еліта перших років незалежності була дуже строкатою. Це була еліта окремих осо­бистостей. Крім того, більшості еліти бракувало ґрунтовних уп­равлінських знань, практики державотворення. Це позначилося навіть на тій частині еліти, яка була сформована в радянські часи, але не навчилася самостійно управляти державою.

Винятковий інтерес у теоретико-практичному плані стано­вить класифікація, визначення та вирізнення особливостей політичної еліти в сучасній Україні, особливо тієї, що функціо­нує з 1991 р.

Окремі дослідники стверджують, що в сучасній Україні по­винно йтися не про еліту, а про так звану псевдоеліту як явище, властиве саме тоталітарним і неототалітарним суспільствам. До такої позиції доводиться пристати, позаяк фактично багатьох політиків в Україні не можна вважати носіями певної інновації, інноваційної організаційної культури, яка, зрештою, є основ­ним елементом конкретних системних змін у суспільстві.

За визначенням відомого історика О. Субтельного, позиції якого ми поділяємо, з 1991 р. в Україні сформувалися й діють кілька типів груп політичних еліт: правляча, опозиційна, мо­лода (лише формується), регіональна і міжрегіональна.

"Стара" еліта (номенклатура КПРС, Компартії України) від початку економічних реформ фактично розкололася на дві не­рівноцінні частини. Представники першої швидко зреклися ідей, ідеалів, які до того тривалий час пропагували, а потім так само швидко "перехопили" і нову владу, і власність. Друга, представники якої раніше обіймали нижчі посади, передусім на міському, районному рівнях, залишилася ні з чим і нині не прос­то заздрить першій, а вважає, що саме перша винна в усіх наяв­них бідах.

"Стара" політична, або точніше партійно-бюрократична, елі­та формувалася не так з робітничого класу, захисником інтере­сів якого вона себе видавала, як з люмпенів, які гордовито заяв­ляли ще після 1917 р., що вони "університетів і академій не закінчували". Фактично така еліта була елітою некомпетентних і здебільшого бездарних людей, які, однак, захопили не лише власність, що проголошувалася народною, а й державу.

До основних недоліків колишньої тоталітарно-номенклатур­ної еліти належать комчванство, самовпевненість, відірваність від народу, невміння спілкуватися з ним. Ці риси більшість представників "старої" еліти, на жаль, зберегла, хоча виявляти їх стало набагато важче, ніж раніше.

Важливо враховувати й те, що "стара" еліта України, сфор­мована за умов тоталітаризму, була здатна вирішувати здебіль­шого регіональні проблеми, а не загальнодержавні, загальнона­ціональні. Ця вада залишається характерною для багатьох сучасних представників української політичної еліти. Звідси повільні темпи державотворення, великі стратегічні помилки, відсутність єдності дій, прогностичних, аналітичних підходів до вирішення питань загальнонаціонального масштабу.

Принципове значення для соціального статусу, авторитету і дієвості "нової" української еліти має те, що вона, особливо з

часу проголошення незалежності України, формувалась як носій переважно національно-культурних ідей і цінностей.Од­нак поступово ключові посади, у тому числі й на президентську, почали обіймати лідери господарського, економічного типу. В усіх гілках влади починаючи з Верховної Ради України при­хильники національно-культурних ідей (діячі культури, науки, літератури і мистецтва) щодалі більшою мірою поступаються місцем підприємцям, власникам, банкірам та ін. Зрештою це не унікальне явище. Більшість революцій демократичного харак­теру завжди готувалися, розпочиналися людьми культури, духу, моралі, які, проте, зовсім не були готові скористатися ре­зультатами таких революцій. їх поглинала власне боротьба і надто бракувало вміння не ламати, а будувати.

Значним є й те, що псевдоеліта (та й не лише вона) завжди ви­користовувала духовну еліту, її авторитет у боротьбі за владу, щоб потім певною мірою дистанціюватися від такої еліти. Украї­на в цьому плані не виняток. Так, формуючи списки кандидатів у депутати на березневі вибори 1998 р., політичні партії вдалися до активної спроби вплинути на виборців, залучити їх на свій бік за рахунок авторитету і популярності людей, яких в Україні поважають, якими пишаються. Серед них чільне місце посідали саме діячі науки, культури, літератури та мистецтва. Це був уні­кальний феномен у політиці України.

Тоді в перших десятках і сімках кандидатів у тридцяти пар­тіях, блоках з'явилися відомі діячі літератури і мистецтва (А. Роговцева, І. Калинець, В. Заклунна, В. Бистряков, Н. Мат-вієнко), вчені (Д. Табачник — професор Інституту національних відносин і політології НАН України, П. Толочко — віце-прези­дент НАН України, Д. Мельничук — ректор Національного аг­рарного університету (м. Київ), М. Михальченко — головний на­уковий співробітник Інституту соціології НАН України) та релігійні діячі (П. Лебідь — намісник Свято-Успенської церкви Києво-Печерської лаври) та ін.

Звісно, використовувалися здебільшого їхні імена, фотогра­фії в листівках, зверненнях, однак більшість цих шанованих громадян практично ніде — починаючи зі звичних для них радіо і телебачення — не з'являлися, інтерв'ю не давали, позаяк, від­верто кажучи, грали в цих політичних "спектаклях" далеко не характерні для них ролі. Згодом практично жодний відомий

діяч літератури і мистецтва фактично не зарекомендував себе як пропагандист, популяризатор ідей тієї політичної партії, об'єднання, що умовило його подати своє ім'я до виборчого спис­ку.

Інша значна особливість "нової" політичної еліти полягає в тому, що на етапі боротьби за незалежність України, її самостій­ність "нова" еліта була піднята вгору власне масами, громадянс­твом, а не певними владними структурами, партійно-бюрокра­тичною верхівкою, як це відбувалося раніше. Вона й з роками мала великі переваги (особливо значними вони були у рухівсь-ких, національно-демократичних лідерів ще кілька років тому), основна з яких — уміння швидко і результативно розв'язувати політичні проблеми. Та водночас у "нової" політичної еліти від­чувався і відчувається брак організаторсько-господарського до­свіду, який нині конче потрібен для здійснення ринкових ре­форм.

"Нова" еліта фактично за роки незалежності України не ста­ла правлячою, тією, яку підтримує більшість українського зага­лу, і через це часто потрапляла і потрапляє в численні пастки, які розставляє їй "стара" еліта. Наприклад, кілька разів "нова" еліта критикувала бюрократизм, формалізм, роздуті апарати управління і за рахунок цього завойовувала не певний час авто­ритет у пересічного громадянина, хоча за останні майже п'ятнадцять років у цьому плані змін на краще в Україні не спостерігаємо. Це саме стосується й критики корупції, існуючих раніше привілеїв старої номенклатури, до чого "нова" еліта вда­лася в перші роки існування. Нині значна частина еліти, що прийшла до влади, має незрівнянно більше привілеїв, ніж її по­передники. І вже цим "новій" еліті постійно дорікають, звинува­чуючи в бездіяльності, непослідовності.

За такої ситуації дедалі нагальніше постає потреба в поділі влади, досягненні справжнього політичного плюралізму, завдя­ки якому уможливиться відкрите змагання політичних еліт саме на тлі вирішення доленосних для України проблем форму­вання державності, а не заради задоволення другорядних полі­тичних амбіцій.

Завершуючи розгляд "нової" і "старої" еліт, зауважимо, що нині найкомфортніше почуваються ті представники української еліти, хто встиг не лише перехопити власність, а й сповна забез-

печити сім'ю, влаштувати дітей на навчання чи проживання на­самперед за кордоном, майбутнє яких ґарантоване. А проблеми вкрай потрібної нині інтелектуальної еліти — вчених, діячів культури і мистецтва— як були, так залишаються невиріше-ними.

В українській політичній еліті можна виокремити вагому частку так званої політичної контреліти, мета якої — посла­бити владу панівної еліти і поступово перебрати її функції на себе, захопити хоча б частково владу і передати її будь-якій ін­шій політичній силі.

Не має значення, поміркованою чи прихованою є контреліта, вона контролює правлячу еліту, обмежує її можливості зловжи­вання владою, порушення законності. Найменш розмита і най­більше організована контреліта утворює опозиційні сили, пра­цює в їх середовищі. Власне, такою є ситуація в більшості посттоталітарних, пострадянських країн.

Контреліта, або опозиційна еліта, у тому числі й у сучасній Україні, так само неоднорідна, хоча умовно єдиним показником для неї є іноді нестале, тимчасове несприйняття влади, окремих її гілок, діяльності окремих діячів правлячої еліти. Представни­ки цієї частини політичної еліти завжди готові посісти місце правлячої еліти, як, до речі, і представники регіональної та між­регіональної еліт. Останні зазвичай мають значно більший авто­ритет і вплив на електорат у регіонах, ніж навіть правляча еліта, яка завжди сподівається на підтримку регіональної та міжрегіо­нальної еліт.

Особлива складність формування сучасної української еліти, зорієнтованої саме на позитивні державотворчі процеси, зумов­лена неоднозначністю історичного минулого вітчизняної полі­тичної еліти. Десятиліттями українська еліта змушена була бо­ротися здебільшого проти когось, ніж за щось, руйнувати, позаяк будувати, передусім власну державність, їй постійно за­важали всі починаючи зі "старшого брата". У такій ситуації ук­раїнській політичній еліті постійно бракувало самостійності, власної ініціативності в діяльності саме у власній домівці. До цього, зокрема, була привчена і компартійна еліта, яка постійно кивала в бік Москви.

Для сучасної "нової" еліти в Україні і, на жаль, навіть для її кращої частини, що спробувала започаткувати нове, справді де-

мократичне суспільство і, що парадоксально, свято вірила в це, постійно існує величезна загроза так само перетворитись якщо не на тоталітарну, то набути рис авторитаризму, а то й деспотиз­му, відірватися від власного народу. І однозначних рецептів за­побігти такій ситуації практично не існує. Слід глибше усвідо­мити, що за таких умов потрібна відкритість суспільства, гласність і свобода слова, які б нікому не давали переваги у во­лодінні передусім засобами масової інформації. Друге — це кон­троль над діяльністю еліти з боку власного народу. Надмірна довірливість з його боку часто призводить до того, що еліта по­чинає діяти виключно з власних інтересів, абсолютно дистан-ціюючись від народу.

Починаючи з кінця XIX ст., коли в багатьох країнах сформу­валися політичні партії парламентського типу, почала виокрем­люватись і така особлива група політичної еліти, як партійно-парламентська. ВУкраїні ця еліта почала формуватися фактично з 1990р. її феномен досліджують такі відомі політоло­ги, як А. Білоус, Б. Гаєвський, Д. Табачник, М. Слюсаревський.

Генезис партійно-парламентської еліти в Україні своєрідний. Фактично вже в 1990р. після виборів до Верховної Ради Украї­ни XIIскликання така еліта склалася з комуністів (85 %) та без­партійних (15 %). За п'ять років (1996р.) у Верховній Раді XIIIскликання з 420 депутатів 259 вже були представниками різних політичних партій, а в 1998 р. (Верховна Рада XIV скликання) партійно-парламентська еліта ще більшою мірою розподілилася за партійною належністю. Найзначніше в парламенті заявили про себе з перших років незалежності України представники Ко­муністичної партії України, Руху, "Громади", НДП, Соціаліс­тичної та селянської партій України.

Політичні еліти — найважливіший елемент політичної сис­теми суспільства.Однак пов'язувати соціальний, суспільний прогрес лише з ними, їх існуванням і зміною, нераціонально і необ'єктивно. Еліти тісно взаємодіють з масами, багато в чому похідні і залежні від них. Іншими словами, на формування полі­тичної еліти завжди найістотніше впливають історія, культура, традиції конкретного народу, тобто його менталітет. Саме остан­ня має вирішальне значення для практичної діяльності політич­ної еліти, що творить національну державу.

Здебільшого, особливо на етапі радикальних соціально-еко­номічних змін еліта маскується, стверджує, що вона діє виключ­но від імені народу, за його волевиявленням. Це пояснюється тим, що існувати без відповідної підтримки мас еліта об'єктивно не може, хоча й власне маси від зміни еліт найчастіше мало що, як зазначалося, здобувають.

Окремі еліти довго і вдало існують саме завдяки спекуляціям на підтримці мас.Виразним підтвердженням цього є довготри­вале існування партійно-бюрократичної еліти в колишньому СРСР, країнах так званого соціалістичному табору. Видаючи себе вихідцем з народу, палким захисником його інтересів, така еліта в Росії з жовтня 1917р. формувалась фактично з люм­пенського прошарку та ще інтелігенції, яка фактично втратила якості справжньої інтелігентності. Майже сім десятиліть така еліта управляла всім і вся, обманюючи народ химерами соціаліз­му і комунізму, стверджуючи, що люди живуть у суспільстві суспільної власності, рівних прав і свобод. При цьому партійно-бюрократична, номенклатурна еліта створила досконалий ме­ханізм самозахисту і самопоповнення, дбаючи про те, щоб до її складу не потрапила бодай одна особа з тих, хто не лише по-ін­шому думає, а й просто піддає осмисленню, а над усе критично­му аналізу реальну дійсність. Результати владарювання партій­но-комуністичної еліти надто дорого коштували мільйонам громадян у колишньому СРСР, Європі, усьому світі. І насампе­ред у моральному, духовному, психологічному плані, позаяк вони сприяли розбещенню і деградації мільйонів людей, цілого покоління, навчали жити за відомими, так званими подвійними стандартами.

Еліта нації, народу — це не щось удавано цілісне, єдине. Ди­ференціюючи еліту за сферами діяльності людей, які її утворю­ють, слід враховувати, що не кожна еліта може, а понад усе ра­дикально впливає на управління суспільством, його розвиток.Так, наукова, релігійна, мистецька еліта, значною мірою визна­чаючи, формуючи моральний, духовний клімат суспільства, практично все ж не має реальних важелів безпосереднього впли­ву на характер та прийняття управлінських рішень. Як прави­ло, вона значно впливає на формування соціальних думок, настроїв, суспільної психології, але після радикальних суспіль­но-політичних змін і трансформацій залишається поза межами

реального впливу на події загальнонаціональні, загально­державні. Мало того, реально правляча еліта ефективно експлу­атує, використовує потенціал духовної еліти, а за потреби і пев­ним способом співробітничає з нею. Виразним прикладом цього, і в Україні так само, є постійна апеляція до справжньої інтелі­генції, тимчасове залучення її до своїх рядів у процесі референ­думів, виборчих кампаній, коли у списках кандидатів з'являються імена авторитетних далеко за межами країни лю­дей, про яких потім, коли настає час реального розподілу і вико­ристання влади, елементарно забувають.

За відповідних умов еліта суспільства, насамперед політична, може максимально сконцентрувати всю владу, перетворитися на одноосібного правителя не тільки окремої спільноти, а й сус­пільства загалом. Найвиразнішим прикладом такої ситуації й був колишній СРСР, в якому за умови однопартійної системи політико-партійна еліта мала необмежену владу, підтримувала її зосередженою у своїх руках системою інформації, спеціально підготовленими кадрами. За рахунок цього вона створила уні­кальну, так звану радянську систему правління, феномен якої потребує окремого і глибокого розгляду.

По-перше, уся економічна підсистема еліти в СРСР базувала­ся виключно на повній державній монополії на землю та індиві­дуальні підприємства, на виробництво і розподіл продукції.

По-друге, персональний соціальний статус людини за со­ціалістичної системи визначався не майном або продуктами, а місцем в існуючій ієрархічній структурі. Зрозуміло, що найви­щий у такій ієрархії статус мали співробітники партійного апа­рату, державні чиновники загальнодержавного рівня.

По-третє, у країні існували фактично два апарати влади, що дублювали один одного — партійний і державний, а розподілу влади на законодавчу, виконавчу, судову фактично не було. З огляду на означене всім керувала КПРС, яка при цьому абсолют­но жодної відповідальності за свої дії перед народом не мала, хоча й постійно запевняла, що служить своєму народові.

Формування України як цілісної держави бере початок ще у структурі СРСР. Багато років поспіль вона мала представництво в ООН, власну армію, уряд і фактично всі атрибути державності, була однією з найрозвиненіших республік Радянського Союзу. Інша річ, що більшість доленосних для українського народу рі-

шень без погодження з Москвою ні КП України, ні Рада Міністрів України (уряд) чи Верховна Рада України в Україні прийняти не могли. Отже, і в Україні комуністично-партійна еліта перебувала в тій же ситуації, що й уся еліта в СРСР, або й у гіршій.