Сприймання

Date: 2015-10-07; view: 540.

Безпосередньо контактуючи з навколишнім світом, людина одержує інформацію не лише про певні властивості та якості, що притаманні тим
або іншим об'єктам чи явищам, відчуваючи їх, а й відомості про самі
об'єкти як цілісні утворення. Таке цілісне їх відображення в мозку людини характеризує другу ланку єдиного процесу чуттєвого пізнання —
сприймання.
Сприймання — це психічний процес відображення в мозку людини
предметів та явищ у цілому, у сукупності всіх їх якостей та властивостей при безпосередній дії на органи чуття.

У чуттєвому пізнанні відчуття та сприймання виявляються в єдності. Сприймань поза відчуттями не буває. Розрізняють сприймання за сенсорними особливостями (зорові, слухові, нюхові, дотикові, смакові, кінестетичні, больові та ін.), відношенням до психічного життя (інтелектуальні, емоційні, естетичні), складністю сприймання (сприймання простору, руху, часу).
Сенсорний склад сприймання багато в чому збігається з відчуттям.
На відміну від відчуття, специфічне у сприйманні полягає в тому, що той
чи інший бік зорового, слухового, тактильного сприймання стає предметом усвідомлення, розуміння його значення для життя. Сенсорне сприймання предметів та явищ дійсності відбувається у комплексі взаємодії органів чуття: зору та кінестетичних відчуттів, зору і слуху тощо. В об'єкті сприймання може специфічно постати інтелектуальний або емоційний бік предмета чи явища, що
пізнається. Наукові знання потребують інтелектуального їх сприймання, тобто сприймання змісту, розуміння понять і термінів, виконуваних дій, посиленої дії пам'яті, уваги, мислення. Емоційне ж сприймання яскраво постає при сприйманні художніх, мистецьких творів. У цьому різновиді сприймання провідну роль відіграє його емоційний бік, безпосередній вплив сприйманого об'єкта на почуття — моральні,естетичні. Певна річ, художнє сприймання відбувається в єдності з інтелектуальним.

Сприймання за змістом - це сприймання простору, руху, часу. У сприйманні простору, руху та часу беруть більшу чи меншу участь різні аналізатори в їх взаємозв'язку.

Сприймання простору відбувається за участю зорового, кінестетичного та слухового аналізаторів. Об'єктом просторових сприймань є диференціація розмірів і форм предметів, віддалі, розміщення їх у просторі, глибини, рельєфу. Сприймання розмірів на око і дотик досягає значної досконалості. Сприймання горизонтальних ліній точніше, ніж сприймання вертикальних. У сприйманні простору велику роль відіграє окомір. Просторові явища досить точно сприймаються також тактильно та кінестетично. Сліпі, наприклад, вивчаючи географію, виконуючи трудові дії, успішно орієнтуються дотиком на рельєфному глобусі у розміщенні деталей об'єктів праці. Слухом людина достатньо успішно сприймає напрямок звуків у просторі: далеко, близько, вгорі, внизу, праворуч, ліворуч. Напрямок на слух можна визначити з точністю до 10 градусів.

Сприймання віддалі, глибини та рельєфності відбувається по-різному при монокулярному та бінокулярному баченні. При бінокулярному сприйманні (сприймання двома очима) точність визначення віддалі набагато більша, ніж при монокулярному (сприймання одним оком). Сприймання глибини та рельєфу залежить від того, як відображається предмет на сітківці ока: в кореспондуючих чи диспаратних точках сітківки.

Якщо збуджуються кореспондуючі точки сітківки, тобто такі, що симетрично розміщені у правому та лівому оці від центральної ямки, то зображення сприймається як один предмет, в одній площині. Якщо ж сприйнятий предмет на сітківці зображується диспаратно, тобто в обох очах по-різному віддалено від центральної ямки, то предмет бачимо або подвоєним, якщо диспаратність є значною, або об'ємно, рельєфно, якщо диспаратність є незначною. На цьому принципі побудовано стереоскопи, стереоскопічне кіно.

При сприйманні простору залежно від розміщення предметів у просторі виникають зорові ілюзії, тобто неточне сприймання розмірів, паралельності, опуклості, угнутості. Пряма паличка, занурена у склянку з водою, здається зігнутою; розмір сонця вранці та ввечері здається великим порівняно з тим, як воно сприймається в зеніті; два однакових кути, однакових кружечки, однакові лінії здаються різними серед більших або менших за розміром зображень таких самих предметів тощо.

У сприйманні простору важливу роль відіграють акомодація та конвергенція органу зору. Акомодація — це зміна опуклості кришталика відповідно до віддалі предмета, а конвергенція — це спрямування очей на предмет сприймання. Ці фізичні зміни в органі зору пов'язані зі сприйманням віддалі та обсягу предмета.

Сприймання руху — це відображення зміни положення предметів
у просторі. Сприймання руху залежить від того, як сприймається рухомий предмет стосовно іншого нерухомого чи рухомого предмета.
У першому випадку рух предмета сприймається адекватніше, ніж у
другому. При сприйманні рухомого предмета відносно іншого предмета, що рухається в одному з ним напрямку або у протилежному напрямку, може виникнути ілюзія відсутності або прискорення руху. Нерухомий предмет, відносно якого сприймається рух іншого предмета, здається рухомим, але його рух сприймається у протилежному напрямку.

Якщо в полі зору немає нерухомого предмета, відносно якого
сприймався рухомий предмет, то рух сприймається у 15–20 разів повільнішим. Рух літака на тлі безхмарного неба здається повільнішим.

Сприймання часу полягає у відображенні тривалості та послідовності дії подразника на організм. Спеціального органу для сприймання часових явищ немає. У сприйманні часу беруть участь усі аналізатори, відбиваючи тривалість їх дії. Важливу роль у сприйманні часу відіграють різні органічні зміни, ритмічність їх дії (дихання, серцебиття тощо). Безпосереднє сприймання тривалості часу є незначним (0,75 с). Триваліші інтервали людина сприймає в результаті поділу та відліку їх рівними частинами в межах однієї секунди. Отже, великі інтервали часу сприймаються опосередковано. Сприймання послідовності відбувається завдяки перервам у тривалості дії подразників на аналізатори. Сприймання тривалості залежить від ставлення до змісту, характеру сприйманого об'єкта. Сприймання цікавого викликає ілюзію швидкості перебігу часу, а сприймання нецікавого, неприємного, вимушене очікування створюють ілюзію уповільнення тривалості дії. Знання різновидів сприймання та їх закономірностей має важливе значення для формування професійних якостей фахівця.

Властивості сприймань.

Важливою умовою успішного сприймання об'єктів дійсності є його вибірковість. Вибірковість предмета сприймання зумовлюється потребами та інтересами людини, необхідністю у знаннях, професійною спрямованістю тощо. Основні властивості сприймання — предметність, цілісність, структурність, константність та осмисленість. Предметність сприймання
виявляється у співвіднесенні відомостей про об'єкти із самими об'єктами як носіями певної інформації. Така об'єктивація одержуваних вражень у конкретних об'єктах реального світу забезпечує орієнтувальну та регулювальну функції у практичній діяльності людини. Предметність сприймання є набутою
властивістю, що формується у процесі активної взаємодії суб'єкта з об'єктивним світом і базується на певній системі дій, приводить до розуміння предметності світу. Предмети та явища сприймаються як єдине ціле, в якому його окремі компоненти постають в єдності. Відсутність у предметі якогось
одного його боку або деталі не заважає цілісному сприйманню. Предмет як ціле, ставлення до нього як цілого, що утворилося у процесі набуття досвіду, визначає його структуру. Лише у процесі аналізу предмет розчленовується на складові, виокремлюються ті чи інші його характеристики.

Цілісно сприйняте не завжди осмислюється як предмет, що має певну структуру. Осмислення сприйнятого залежить від досвіду та знань особистості. Тому одні й ті самі предмети людьми різного рівня культурного розвитку, дітьми та дорослими сприймаються та осмислюються по-різному. За мірою осмислення сприйнятого виокремлюють синкретичне сприймання, характерними ознаками якого є нерозчленованість, злитість сприйманого. Воно спостерігається у дітей, у малодосвідчених людей. Синкретизм спричинює неадекватність сприймання. При такому сприйманні предмет у свідомості не постає у специфічних, притаманних йому особливостях і може сприйматись як
інший предмет, який чимось нагадує сприймане. Деякі психологи пояснюють синкретизм сприймання дітей та малокультурних дорослих їх біологічним недорозвиненням. Таке пояснення синкретизму безпідставне. Синкретизм залежить переважно від досвіду, знань особистості, які набуваються в єдності з розвитком, дозріванням організму. Константність сприймання полягає в тому, що форма, розмір, колір предметів сприймаються більш-менш стереотипно незалежно від умов, за яких предмет сприймається. Колір кам'яного вугілля
сприймається як чорний, хоча на сонці він здається жовтуватим; циліндр сприймаємо як круглий, хоча в деяких положеннях його форма нагадує еліпс. Засадовими стосовно константного сприймання є динамічні стереотипи, тобто утворені тимчасові нервові зв'язки під впливом багаторазового сприймання предмета в певній системі, послідовності, структурі. У сприйманні предметів та явищ важливу роль відіграють попередній досвід, попередні уявлення особистості. Залежно від повноти їх змісту, спрямованості, організованості сприймане відображається у свідомості більш-менш адекватно. Зміст попереднього досвіду, спорідненість його із сприйманим об'єктом, інтерес до нього є тією передумовою ефективності та адекватності сприймання, яку називають апперцепцією. У багатьох випадках людина у предметах бачить те, що вона хоче в них побачити залежно від особистісної установки на
сприймання.

Сприймання визначається як об'єктивними, так і суб'єктивними умовами. Серед об'єктивних умов, які забезпечують адекватність сприймання, потрібно враховувати яскравість, звучність, динамічність предмета, тобто силу подразника, та фізичні умови сприймання — освітленість предмета, віддаль від особи, що сприймає, будову самого предмета — структуру, де чітко виявляються його компоненти, контрастність тла та фігури.
Замасковані предмети, різні види камуфляжу, які приводять до часткового або повного злиття предмета з тлом, сприймаються нечітко, неадекватно. Серед суб'єктивних умов сприймання особливо важливими є уважність і спостережливість.

Сприймання може порушуватися в результаті органічних ушкоджень кори великих півкуль головного мозку. Травми голови, крововиливи викликають сенсорну або моторну афазію (несприймання мови, порушення вимови, втрату здатності синтезувати, узагальнювати), нездатність, наприклад, абстрагувати колір від предмета й переносити його на інший предмет. Під впливом глибоких переживань, прагнень щось побачити, почути виникають галюцинації, тобто відчуття предметів, звуків, запахів, яких насправді немає, які не діють на наші
органи чуття. Галюцинації мають внутрішнє походження, без відповідного зовнішнього подразнення. Під час галюцинацій у корі великих півкуль головного мозку активізуються раніше утворені тимчасові нервові зв'язки під впливом дії тих чи інших предметів та явищ ійсності.

Важливими умовами адекватного сприймання є спостереження і спостережливість. Вони яскраво виявляються при довільному цілеспрямованому сприйманні. Спостереження найбільше відрізняє довільне сприймання від мимовільного. Найхарактерніший показник спостереження — тривале, цілеспрямоване зосередження уваги на предметі сприймання. Воно здійснюється з певною метою і за визначеним планом. Спостереження може бути тривалим, коли планується спостереження змін у поведінці тварин під впливом догляду за ними, розвитку дитини під впливом виховання, успішності учнів у засвоєнні знань залежно від умов і методів навчання. Короткотривалим воно буває тоді, коли спостерігаються нетривалі за часом явища. У процесі спостереження увага може зосереджуватись або на явищі загалом, або на окремих його деталях. Це залежить від поставленої пізнавальної мети. Успішне спостереження потребує визначення його мети, складання плану (де, коли і як провести спостереження), створення необхідних умов для цього, підготовки засобів спостереження (приладів, інструментів) і фіксації його результатів. Спостерігати треба вміти. Останнє має особливо велике значення тому, що не всім дітям та дорослим властиве вміння спостерігати. Рівень уміння спостерігати залежить як від навчання спостерігати, так і від спостережливості як якості осо- бистості. Якщо дитину змалку привчають спостерігати явища приро- ди, поведінку тварин, ті чи інші аспекти життя, то у неї розвивається та- кий бік характеру, як спостережливість, тобто здатність помічати в об'єктах малопомітне, але важливе для розуміння їх суті. Спостереження і спостережливість відіграють велику роль у на- вчанні та трудовій діяльності людини. Відомо, як високо цінував спостереження і спостережливість Ч. Дарвін (відкриття походження видів він пояснював своєю спостережливістю). І. Павлов вважав, що спостережливість дуже потрібна вченому. На його інституті було на- писано: “Спостережливість, спостережливість, спостережливість”. К. Ушинський рекомендував учителям навчати дітей спостерігати, якщо вони хочуть розвинути в дітей розум, позаяк спостереження дає матеріал, факти для мислення.

безпосередньому впливові на органи чуттів. Властивості сприймання : 1. Сприймання – форма цілісного психічного відображення предметів або явищ при їх Активний саморегульований характер (для виникнення образу сприймання необхідна участь організму, рухи рецепторних апаратів). 2. Історичність – обумовленість конкретними умовами і минулим досвідом – аперцепція. 3. Предметність – виявляється у структурності, цілісності. 4. Цілісність – образ виникає як результат послідовного обстеження предмета. Коли він виникає, то всі сприйняті знаки постають одночасно в єдності. Людина сприймає цілісну структуру предмета, хоча інформація може надходити лише про його частину. 5. Константність – відносна постійність образу сприйнятого при змінах умов сприймання. 6. Осмисленість – людина відображає значення предметів, усвідомлює їх функції. Образ сприймання - не набір подразників, а пошук пояснення сприйнятих даних, особливо виявляється при сприйманні подвійних і невизначених зображень. Ця ознака свідчить про нерозривність між сприйманням і мисленням. 7. Обсяг сприймання – визначається тим, скільки предметів людина може сприйняти одномоментно. Види сприймання : 1. За конкретним змістом об'єкту : сприймання тексту, мистецтва, природи, учбового матеріалу; 2. За формами існування матерії : часу, простору, руху; 3. За провідним аналізатором : зорове, слухове, нюхове, дотикове, кінестетичне (рухове). Сприймання простору включає сприймання форми, розміру, віддаленості і напрямку розташування предметів. Усі ці характеристики визначаються у співвідношенні з положенням тіла. Сприймання простору відбувається в процесі рухової діяльності і становить вищий рівень аналітико-синтетичної діяльності, яку називають просторовим аналізом. Особливу роль відіграє руховий аналізатор, що фіксує напрямок і траєкторію руху певних ділянок тіла ( око і рука рухаються за контуром, і в результаті формується образ форми). Важлива роль функціональної асиметрії півкуль мозку. Сприйманню простору сприяють зв'язки між півкулями. Бінокулярний зір (обома очима) забезпечує зображення у 3-х вимірах; бінауральний слух – розташування подразника, його віддаленість і напрямок; бімануальний дотик – сприймання форм і величини; диринічний нюх – сприймання напрямку розташування джерела запаху. Визначення тривалості, швидкості, послідовності явищ забезпечується системою аналізаторів. В основі сприймання часу – ритмічна зміна процесів збудження і гальмування. Сприймання ритму можливе за допомогою кінестетичного і слухового аналізаторів. Залежить від характеру діяльності в оцінюваний проміжок часу. В бездіяльності тривалість переоцінюється, в цікавих ситуаціях – недооцінюється. У сприйманні руху основну роль відіграють зоровий і кінестетичний аналізатори. Сприймання часу – відображаення тривалості чи послідовності явищ або подій. Фізіологічною підставою процесу сприймання часу є умовні рефлекси на час, які постійно виробляються в людини. Сприймання руху – відображення напрямку та швидкості в просторового існування предметів. Залежно від ступеня цілеспрямованості діями особистості сприймання поділяють на умисні або довільні і не умисні, або мимовільні.

Цей вид сприймання ґрунтується на спільній роботі всіх аналізаторів, особливо рухового, зорового і вестибулярного.

Сприймання віддаленості в глибину також передбачає дії, які за­безпечують тривимірність перцептивного образу. Тут має місце низка ефектів, які виразно характеризують природу сприймання.

Це ефект величини предмета (людина навчається встановлювати зв'я­зок між величиною зображення на сітківці і відстанню до нього), пере­криття (предмет, що частково приховує інший, здається розміщеним по­переду нього), перспективи (паралельно розміщені і віддалені предмети видаються розміщеними ближче один до одного, ніж розташовані близь­ко), тіні (більш освітлений із двох предметів, розташованих на однаковій відстані, сприймається як ближчий порівняно із затіненим), руху (при однаковій швидкості руху двох предметів здається, що більш віддалений рухається повільніше). Такого ж роду ефектом є руховий паралакс (від гр. parallaxiz — відхилення) — зміна поло­ження предмета, спричинена зміною положення спостерігача: всі далекі предмети начебто рухаються за спостерігачем, а ближчі — йому назустріч. При цьому, що ближче предмет, то більшою здається швидкість його від­носного зустрічного руху, а чим далі, то більша швидкість супровідного

Сприймання розміру залежить від сприймання віддаленості, яку опи­сує закон зорового кута. За законом, кут, утворюваний на сітківці ока променями, що йдуть від крайніх точок предмета, буде тим більшим, чим ближче розміщений пред­мет. Іншими словами, розмір предмета, що сприймається, змінюється пря­мо пропорційно розмірові його зображення на сітківці.

Сприймання напрямку — відображення розміщення предметів, які перебувають один щодо одного і до спостерігача у певних відношеннях.

Сприймання часу — відображення тривалості і послідовності явиш дійсності. Особливістю цього виду сприймання є відсутність конкретного фізичного подразника та відповідного аналізатора [19, 273]. Вважається, що меха­нізми такого сприймання приховані у спільному функціонуванні різних аналізаторних систем, провідну роль серед яких відіграють рухова і слухова. Цей вид сприймання поділяється на сприймання послідовності, сприй­мання тривалості і орієнтування в часі.

Сприймання послідовності ґрунтується на нерівномірності, ритміч­ності і взаємозв'язку подій довколишнього світу. Тому людині неважко сприйняти і відтворити ряд з чотирьох-п'яти звуків, дотримуючись порядку інтервалів, але практично неможливо зробити це у зворотному порядку.

Сприймання тривалості, як і сприймання послідовності, залежить від організації стимулів, що чергуються. Відомо також, що час, заповнений якимись подіями, сприймається, як правило, з помилкою у бік зменшення, а незаповнений — у бік збільшення. Зменшує оцінку тривалості часу дія алкоголю, гашишу, прискорює — кофеїну, закису aзоту.

Орієнтування в часі має місце при великих інтервалах між подіями, які вимірюються днями, тижнями, роками. Це складна форма сприймання часу, що спирається на систему координат з точками відліку: «теперішнє», «минуле», «майбутнє». Важливими елементами цієї системи є зміна дня і ночі, пори року, історичні і пам'ятні події. На рівні особистості — це психологічний час, що відбиває особливості життєвого шляху особис­тості. Значущі події, які трапляються на цьому шляху, надають орієнтуванню в часі виразного суб'єктивного відтінку.

Система орієнтування в часі складається здебільшого на сьомий рік життя дитини. Експерименти свідчать, що один і той самий проміжок часу у десятирічної дитини може «пройти» уп'ятеро швидше, ніж у шістдесятилітнього дорослого. В однієї і тієї самої людини орієнтування в часі залежить від її стану: під час фрустрації час плине повільніше, у стані афекту він взагалі порушується. Впродовж життя психологічний час змінює свої характеристики та ніби рухається з різною швидкістю і по колу: повільніше в перші і останні вікові періоди життя, швидко — в середині.

Сприймання руху — відображення зміни положення предметів в прос­торі і часі. Головну роль тут відіграють зоровий і руховий аналізатори.

Погляд на нерухомі об'єкти нерідко породжує ілюзії руху. Вони мають вигляд індукованого, стробоскопічного і автокінетичного руху.

Індукований (від лат. inductor — збудник) рух виникає під час сприйман­ня непорушного предмета. Наприклад, місяць, що ховається за хмари, часто здається таким, що рухається. В цьому та подібних випадках «рухається» той предмет, який є фігурою щодо тла, створюваного іншим, рухомим, пред­метом. Стробоскопічний (від гр. stróboz — кружляння і skopew — розгля­даю, спостерігаю) рух виникає при швидкій зміні нерухомих картин, як на­приклад у кіно. Подібна ілюзія, названа фі-феноменом, виявляється при послідовних спалахах джерел світла, розміщених один за одним. Це явище пояснюється невронною взаємодією слідів подразників, що чергуються, а також судженням індивіда про наявність руху. Автокінетичний (від гр. autoz — сам, kinhma — рух ) рух має місце при фіксованому погляді на точку, що світиться в темряві. Людині видається, ніби вона рухається: вбік, уперед або вниз. Напевно, це зумовлюється наявністю мимовільних мікро-рухів, властивих оку.

Сприймання здійснюється опосередкованістю складно організованих процесів, що змінюють свої характеристики залежно від особливостей предмета відображення і мають вигляд перцептивних дій.