ОСНОВИ ПРАВОВИХ ЗНАНЬ

Date: 2014-04-10; view: 561.

32.1 Конструктивные решения систем пневмотранспорта

Системы пневмотранспорта могут быть как всасывающие и всасывающе-напорные, так и напорные. Как те, так и другие имеют свои достоинства и недостатки.

Всасывающие системы безупречны по своим санитарно-гигиеническим показателям, но ограничены по созданию в них разрежения, которое не может быть практически более 9,5 кПа. Поэтому при проектировании систем, меющих большое сопротивление, предпочтение следует отдавать напорным системам, ограничением для которых могут быть только возможности дутьевого аппарата и допустимое давление в пылеулавливающих устройствах. Основной недостаток напорных систем -сложность ввода материала в транспортный воздуховод.

Во всасывающей и всасывающе-напорной схемах между расходным бункером и приемной воронкой материалопровода необходимо оставлять разрыв 200-400 мм для формирования материало-воздушной смеси. Во всасывающе-напорной схеме материал проходит через вентилятор, что уменьшает, диапазон применения подобных систем. В напорных схемах для ввода материала в материалопровод можно использовать эжекцию, но при этом повышается энергоемкость системы. Поэтому следует добиваться максимальной герметизации дозатора, отсекающего материалопровод от атмосферы.

Вводить материал рекомендуется в вертикальный участок воздуховода. При вводе материала в горизонтальный участок следует применять специально разработанные узлы загрузки.

Одним из вариантов таких узлов может служить приемная коробка. Площадь живого сечения приемной коробки должна быть несколько меньше площади сечения материалопровода (на 8-12%). На расстоянии 0,4h от пола коробки крепится столик, на который падает материал, попадая сразу в часть струи, имеющей максимальную скорость. Уменьшение площади живого сечения коробки производится за счет толщины столика. Без применения приемной коробки материал падает на дно воздуховода и требуется дополнительная энергия для его подъема и разгона.

Системы пневмотранспорта, как правило, одноадресные с забором материала из одной точки. В случае, если требуется забрать материал из нескольких точек или адресовать его в несколько точек, прибегают к помощи переключателей потока, передавая материал поочередно от каждой точки по нужному адресу.

32.2. Внутрицеховые системы пневматического транспорта материалов и древесных отходов

Внутрицеховые пневмотранспортные системы выполняют по одной из трех схем.

1. Универсальные пневмотранспортные системы с магистральным коллектором постоянного сечения и ленточным транспортером внутри него (рис.XIII.2). Вентиляторы, подключенные к коллектору, создают по всей его длине практически одинаковое разрежение. К коллектору под прямым углом присоединены воздуховоды, удаляющие отходы от станков. Так как скорость движения воздуха внутри коллектора недостаточна для транспортирования отходов во взвешенном состоянии, примеси выпадают на транспортер и перемещаются им к приемному устройству. Из приемного устройства примеси в потоке воздуха со скоростью транспортирования направляются в циклон, в котором происходит отделение их от воздуха.

Рис.XIII.2 Схема универсальной системы пневмотранспорта

с магистральным коллектором.

Универсальные пневмотранспортные системы применяют в больших деревообрабатывающих цехах с числом станков не менее 40-50.

Основное достоинство универсальной системы состоит в том, что она позволяет присоединять к магистральному коллектору новые станки или перемещать на другое место существующие станки без переделки основной ее части и без нарушения ее работы.

Благодаря поддержанию по всей длине коллектора почти одинакового разрежения все присоединенные к нему ответвления по условиям перепада давления в них находятся в равных условиях.

2. Упрощенные универсальные системы с коллекторами-сборниками для обслуживания небольших групп станков (до десяти станков на один коллектор-сборник). Схемы таких систем приведены на рис. XIII.3. По местным условиям два или несколько коллекторов-сборников можно присоединять к одному вентилятору.

Рис. XIII.3. Схема упрощенных универсальных систем пневмотранспорта с коллекторами – сборниками: а) горизонтальными – спаренными; б) типа «люстра».

Системы с коллекторами-сборниками так же, как и универсальные системы с магистральным коллектором, являются достаточно гибкими в эксплуатации, позволяя перемещать станки и присоединять новые. Перепад давления во всех ответвлениях, присоединенных к одному коллектору-сборнику, одинаков.

3. Системы с разветвленной сетью воздуховодов (рис. XIII.4.)

Рис. XIII.4. Схема системы пневмотранспорта с разветвленной сетью воздуховодов.

Для обслуживания небольших деревообрабатывающих мастерских (число присоединяемых станков не более десяти). Следует учесть, что даже и в таких мастерских целесообразнее устройство систем с коллекторами- сборниками, так как при системах с разветвленной сетью воздуховодов в случаях необходимости перемещения станков и установки новых приходится перемонтировать не только ответвления к станкам, но и основную сеть воздуховодов . Врезка новых ответвлений приведет к перераспределению расходов воздуха, отсасываемого от станков, и в результате работа системы пневмотранспорта может нарушиться, если расходы воздуха в отдельных ответвлениях окажутся меньше расчетных и не будет обеспечена минимальная скорость движения воздуха, необходимая для транспортирования отходов, ответвления забьются отходами.

32.3. Межцеховые системы пневматического транспорта материалов и древесных отходов

Межцеховые пневмотранспортные системы конструируют по одной из четырех схем, приведенных на рис. XIII.5.

Рис. XIII.5. Схема межцеховых пневмотранспортных систем:

1- загрузочная воронка; 2- всасывающий воздуховод; 3- центробежный вентилятор; 4- нагнетательный воздуховод; 5- циклон; 6- центробежный вентилятор для чистого воздуха; 7-шлюзовый затвор; 8-промежуточный циклон для отделения материала; 9- инжекционная загрузочная воронка.

1. Всасывающе-нагнетательная система (рис. XIII.5,а). Материал транспортируется как по всасывающему, так и по нагнетательному воздуховоду. Проходя через вентилятор, транспортируемый материал дополнительно измельчается. Такая система пригодна для транспортирования отходов от деревообрабатывающих станков на расстояние до 250 м. При необходимости передачи отходов на большие расстояния на сети последовательно устанавливают дополнительные вентиляторы. При такой схеме транспортирования происходит значительный износ вентилятора.

2. Нагнетательная система (рис. XIII.5,б) . Материал транспортируется только по нагнетательному воздуховоду. Для введения материала в сеть применяют загрузочные устройства типа герметичных шлюзовых затворов или инжекционных загрузочных воронок. При этой схеме материал не проходит через вентилятор и, следовательно, не подвергается дополнительному измельчению. Эту схему применяют для наружных пневмотранспортных систем.

3. Всасывающе-нагнетательная система с промежуточным отделением материала (рис. XIII.5,в) Эту схему применяют в случаях недопустимости дополнительного измельчения материала в вентиляторе, например при транспортировании спичечной соломки, катушек и других хрупких изделий или полуфабрикатов. Чтобы избежать пропускания материала через вентилятор, на всасывающей стороне системы устанавливают промежуточный отделитель материала (например, циклон), из которого через инжекционную загрузочную воронку материал вновь направляют в сеть на нагнетательной стороне системы.

4. Всасывающая система (рис. XIII.5,г). Материал транспортируется только по всасывающему воздуховоду. Между вентилятором и загрузочной воронкой устанавливают отделитель материала, например циклон, из которого и осуществляется его выгрузка. После циклона по всасывающей сети до вентилятора и по нагнетательной сети после него транспортируется только запыленный воздух. Всасывающие системы пневмотранспорта применяют как для передачи материалов из одного корпуса в другой, так и для внутрикорпусных транспортных связей.

Выбор одной из приведенных схем обусловливается требованиями, предъявляемыми к системе пневмотранспорта местными условиями: сохранность материала при транспортировании, дальность транспортирования и др.

32.4. Основное оборудование и воздуховоды для систем пневматического транспорта

Основное оборудование для систем пневмотранспорта материалов и отходов на предприятиях деревообрабатывающей промышленности - это гидравлические машины (нагнетатели), обеспечивающие перемещение воздуха, а вместе с ним материалов и отходов по воздуховодам, а также устройства для отделения материалов или отходов от воздуха.

Для систем пневмотранспорта низкого давления (<5000 Па) в качестве нагнетателей используют центробежные вентиляторы среднего и низкого давления. Для систем, в которых транспортируемый материал проходит через вентилятор, применяют так называемые пылевые вентиляторы, рабочее колесо которых отличается достаточной прочностью и выдерживает удары твердых элементов транспортируемого материала. Колесо пылевых вентиляторов обычно имеет только шесть лопаток, что исключает возможность его забивания примесями. Для систем, в которых транспортируемый материал минует вентилятор, можно применять вентиляторы общего назначения.

Для систем пневмотранспорта среднего давления (5000 Па20000 Па) в качестве нагнетателей используют центробежные вентиляторы высокого давления и воздуходувные машины турбинного типа (турбовоздуходувки), способные создавать давление до 20000 Па.

В системах пневмотранспорта высокого давления (>20000 Па) устанавливают воздуходувные машины ротационного действия, обеспечивающие давление до 80000 Па.

Для отделения транспортируемых материалов или отходов от воздуха широко применяют отделители центробежного действия, получившие название циклонов. В зависимости от крупности и влажности транспортируемого материала применяют различные конструкции циклонов. При отделении от воздуха отходов, образовавшихся в процессе станочной обработки сухой древесины, достаточно высокую степень очистки обеспечивают циклоны конструкции Гипродревпрома серии Ц с инерционным пылеотделителем. Общая эффективность очистки в этих циклонах достигает 98—99 %. Для отделения от воздуха более крупных элементов, а также опилок и стружек с влажностью более 50% применяют циклоны конс­трукцией Гипродревпрома с общей эффективностью очистки 80-85%.

Простота конструкции циклонов, надежность их работы и высокая общая эффективность очистки, получаемая при применении циклонов, обеспечили им положение основных аппаратов для отделения от воздуха материалов и отходов в системах пневмотранспорта. Однако при достаточно высокой общей эффективности очистки циклоны плохо улавливают пыль с частицами размером менее 40-50 мкм. В связи с этим при наличии в воздухе кроме транспортируемых материалов еще и значительного количества древесной пыли следует предусматривать вторую ступень очистки воздуха в виде матерчатого фильтра. При очистки воздуха, удаляемого от станков шлифования древесины, отделение пыли от воздуха осуществляют в циклонах с водяной пленкой.

В зарубежной практике для очистки воздуха от отходов и пыли широкое распространение получили разнообразные конструкции матерчатых фильтров, устанавливаемых непосредственно в цехе и возвращающих воздух в рабочее помещение. При возврате воздуха в помещение достигается большая экономия в эксплуатационных расходах благодаря сокращению объемов воздуха приточной вентиляции и, следовательно, затрат тепла на вентиляцию.

Воздуховоды систем пневмотранспорта выполняют только круглого сечения. На сети воздуховодов на расстоянии 10-15 м друг от друга устанавливают люки для их очистки и осмотра. Установка на воздуховодах каких – либо регулирующих устройств типа шиберов или дроссель-клапанов, за исключением наклонных шиберов у периодически действующих приемников, не допускается.

Как правило, все воздуховоды следует прокладывать над полом рабочего помещения открыто, за исключением случаев, когда из-за наличия транспорта прокладка над полом оказывается невозможной. В этих случаях воздуховоды пневмотранспорта прокладывают или в подпольных каналах или под потолком помещения.

Литература

Основная

1. Каменев П.Н. Вентиляция: учебник для вузов / П.Н. Каменев, Е.И. Тертичник. ― М.: АСВ, 2008.― 616 с.: ил.― Библиогр. в конце кн.- ISBN 978-5-93093-436-6 (в пер.).

2. Богословский В.Н. Строительная теплофизика (теплофизические основы отопления, вентиляции и кондиционирования воздуха: учебник для вузов / В.Н.Богословский. ― 3-е изд. ― СПб. : Авок Северо-Запад, 2006. ― 400с. ― (Инженерные системы зданий). ― Библиогр. В конце кн. ― ISBN 5-902146-10-0/в пер./: 180.00.

3. Ананьев В.А. Системы вентиляции и кондиционирования воздуха. (учеб. пособие/Ананьев В.А., Балуева В.П., Мурашко В.П. – Новая ред. – М.: Евроклимат, 2008. – 504с. : ил. – (Библиотека климатехника). – ISBN 5-94836-171-0 /в пер./: 1275. 00.

4. Гримитлин А.М. Насосы, вентиляторы, компрессоры в инженерном оборудовании зданий: учеб. пособие / Гримитлин А.М., Иванов О.П., Пухкал В.А. ― СПб. : АВОК Северо-Запад, 2006. ― 210с. : ил. + 1 опт. диск (CD ROM). ― (Учебная библиотека АВОК Северо-Запад). ― Библиогр. в конце кн.― ISBN 5-902146-09-0 /в пер./: 140.00.

Дополнительная

1. Вентиляция, кондиционирование и очистка воздуха на предприятиях пищевой промышленности : учеб. пособие для вузов / Е.А. Штокман [и др.]; под ред. Е.А. Штокмана. ― 2-е изд., испр. и доп. ― М.: АСВ, 2007.- 632с.:ил.― Библиогр. в начале кн.― ISBN 978-5-93093-522-6.

2. Теплоснабжение и вентиляция. Курсовое и дипломное проектирование: учеб. пособие для вузов / Б.М. Хрусталев [и др.]; под. общ. ред. Б.М. Хрусталева. ― 3-е изд., испр. и доп. ― М.: АСВ, 2008. ― 784 с. : ил. ― На обл. и корешке указ. Три авт. ― Библиогр. в конце гл. ― ISBN 978-5-93093-394-9 (в пер.) : 627, 00.

3. Полушкин В.И. Отопление, вентиляция и кондиционирование воздуха: Учеб. Пособие. Ч.1. Теоретические основы создания микроклимата в помещении / В.И. Полушкин, О.Н. Русак, С.И. Бурцев и др. ― СПб.: Профессия, 2002. ― 176с.: ил. ― (Специалист). ― Библиогр. В конце кн. ― ISBN 5-93913-031-3 /в пер./ : 145.48.

4. Курсовое и дипломное проектирование по вентиляции гражданских и промышленных зданий: учеб. пособие для вузов / В.П. Титов [и др.]. ― М.: Стройиздат, 1985. ― 208 с. ― 0,50.

5. Отопление и вентиляция: учебник для вузов по спец. ″Теплогазоснабжение и вентиляция″: в 2 ч. ― М.: Стройиздат, 1975-1976. Ч.2: Вентиляция / В.Н.Богословский [и др.]; под ред. В.Н. Богословского. ― 1976. ― 439 с : рис. ― Авт. указаны на обороте тит.

6. Богословский В.Н. Справочник проектировщика. Внутренние санитарно-технические устройства: в 2 ч. Ч.2. Вентиляция и кондиционирование воздуха/ В.Н.Богословский [и др.]; под ред. И.Г. Староверова. ― 3-е изд. ― М.: Стройиздат, 1978. ― 509 с.: ил. ― 4,10.

Рассмотрено на заседании кафедры СТС

протокол №_{-------------}от_{----------------------------}2012 г.

Зав .кафедрой СТС_________________ Р.А. Ковалев

ОСНОВИ ПРАВОВИХ ЗНАНЬ

Тема 1: «Злочин і покарання»

1. Поняття кримінального права

1. Кримінальне право як самостійна, окрема галузь права має низку ознак як загальних для всіх галузей права, так і специфічних тільки для неї. Виходячи з цього, кримінальне право:1) являє собою систему (сукупність) юридичних норм (правил поведінки), встановлених у суспільстві. Норми кримінального права - Це узагальнені правила, що охоплюють безліч відповідних життєвих ситуацій, індивідуальних випадків. Так, норми про відповідальність за умисне вбивство передбачають всі можливі в реальному житті конкретні випадки вбивств, як би вони одне від одного не відрізнялися. Норми кримінального права загальної дії, крім того, є загальнообов'язковими до виконання, маючи тим самим ознаку загальнообов'язкової нормативності. Ці норми здебільшого виступають як норми-заборони. Вони забороняють певні вчинки людей, а саме злочинні дії або злочинну бездіяльність, під загрозою застосування за їх вчинення особливих примусових заходів - кримінального покарання;

2. його норми (правила поведінки) встановлюються лише вищими органами законодавчої влади і закріплюються у відповідних законах. Це так зване позитивне право, або чинне право. Саме тому кримінальне Право має формальну визначеність - воно точно фіксує в законах у гранично формалізованому вигляді в письмовій формі ознаки злочинів і покарань за них, тобто вимоги, що ставляться до поведінки людей, межі та умови їх вчинків, наслідки протизаконних дій або бездіяльності. Слід спеціально відмітити, що формальна визначеність кримінального права - це не тільки гарантія законності та однаковості застосування його норм, а й одне з невід'ємних прав людини. Визначеність правових приписів, фіксуючи межу між злочинною і незлочинною поведінкою, чітко визначає тим самим можливість людини здійснювати свої права і свободи відповідно до закону, чітко уявляти, що дозволено, а що заборонено кримінальним законом. Відповідно до Конституції України кримінальні закони видаються лише Верховною Радою України. Ніякі інші державні органи або посадові особи (навіть Президент України) не правомочні видавати норми кримінального права. За цією ознакою кримінальне право відрізняється від інших галузей права (наприклад, норми цивільного права можуть встановлюватися урядом, норми адміністративного права - навіть органами влади на місцях). Отже, кримінальне право знаходить свій вираз тільки в законах. Відтак, основним джерелом кримінального права є кримінальний закон;3) має свій предмет і метод правового регулювання. Норми кримінального права встановлюють, які суспільне небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що вчинили ці злочини (ч. 2 ст. 1 Кримінального кодексу України). Злочин і покарання - це ті суспільні явища, що визначаються нормами кримінального права..Отже, можна відзначити, що кримінальне право як система норм (законів) має такі ознаки: загальнообов'язкову нормативність, формальну визначеність і державну забезпеченість, а також властиві йому предмет і метод правового регулювання. Ці ознаки, притаманні праву взагалі, стосовно кримінального права виступають дуже чітко і своєрідно, відображуючи особливості цієї галузі права. Таким чином, кримінальне право як галузь права - це система, сукупність юридичних норм (а по суті-законів), прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільна небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили.

2. Поняття закону про кримінальну відповідальність та її підстави.

1. Кримінальне право України знаходить своє відображення в законодавстві України про кримінальну відповідальність, що являє собою єдину нормативну систему - Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. КК складається із кримінальних законів, що діють в рамках Кодексу як єдина нормативна система з моменту набрання ним чинності.

В нормах Кримінального кодексу сформульовані завдання, підстави та принципи кримінальної відповідальності, встановлено, які суспільне небезпечні діяння визнаються злочинами, які покарання можуть підлягати застосуванню до осіб, що їх вчинили. Згідно зі ст. 1 КК Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Для здійснення цього завдання КК визначає, які суспільне небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили, тобто КК забороняє під загрозою покарання вчиняти ті суспільне небезпечні діяння, які визнані злочинними.

3.Поняття злочину та його ознаки

Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості - той чи інший рух або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості - прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість. Але на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою. При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства постійно розвиваються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинно відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. Це дозволяє зробити два висновки:1) поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично мінливим;2) визнання певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи виключення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки суспільному розвитку.

Поняття злочину в кримінальному праві є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття в кримінальному праві надавалося і надається великого значення. В історії кримінального права поняття злочину визначалося по-різному. Залежно від того, чому надавалось більшого значення - соціальній чи правовій характеристиці злочину, - можна виокремити три визначення цього поняття: формальне, матеріальне і формально-матеріальне. Формальне визначення - відбиває юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, яке передбачається законом як кримінальне каране (злочинним є те, що карано, або злочинним є те, що передбачено кримінальним законом). Матеріальне визначення вирізняє лише соціальну сутність злочину, протиріччя його певним соціальним цінностям (злочин - суспільне небезпечне діяння). Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну і юридичну характеристику злочину (злочин - суспільне небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння). Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш обґрунтованим, більш цінним, то насамперед необхідно мати на увазі, що будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати свої функції, коли воно максимально точно і вичерпно відображає істотні, типові ознаки певного діяння, явища. Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об'єктивне ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності вини. Вина відповідно до ст. 23 КК є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

4. Особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх

1. Як раніше вже зазначалося, суб'єктом злочину є особа, яка досягла на момент вчинення злочину певного віку: шістнадцяти (загальний вік) або чотирнадцяти (знижений вік) років. Вік суб'єкта злочину виконує не лише роль критерію нижчої вікової межі, з якої можлива кримінальна відповідальність, але є обставиною, що визначає характер і ступінь суворості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх, тобто осіб, які не досягли вісімнадцяти років на час вчинення злочину.

2. Поряд із загальними положеннями, що належать до питань кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочини, кримінальний закон передбачає певні особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх. Ці особливості передбачені в розділі XV КК і стосуються:

1) звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності (ст. 97, ч. 2 ст. 106);
2) видів покарання, що застосовуються до неповнолітнього (статті 98-102);
3) призначення покарання (ст. 103);

4) звільнення від покарання та його відбування (статті 104-107).
5) погашення і зняття судимості (ст. 108). Встановлюючи ці особливості, законодавець виходив з психологічної характеристики цього віку: нестійкості психічних процесів, відсутності достатнього життєвого досвіду, знань, навичок соціальної поведінки. Така психофізична незавершеність процесу формування особи призводить до нездатності повною мірою (на рівні психофізичного розвитку дорослої особи) усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність такого складного соціального явища, як злочин, адекватно оцінювати свої вчинки. Виходячи з цього, п. 3 ч. 1 ст. 66 передбачає, що вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, що пом'якшує покарання. Ця норма відбиває стійку тенденцію пом'якшення відповідальності неповнолітніх порівняно з відповідальністю осіб, які вчинили злочин у повнолітньому віці.

5. Поняття і види обставин, що виключають злочинність діяння
1. Нерідко громадяни, а також службові особи змушені здійснювати вчинки, що за зовнішніми своїми ознаками збігаються з тим або іншим злочинним діянням (наприклад, з вбивством, знищенням майна, перевищенням влади тощо), які, проте, не є суспільно небезпечними і кримінальне протиправними, а навпаки, визнаються правомірними і, як правило, суспільно корисними (наприклад, позбавлення життя того, хто посягає, при захисті від його нападу; знищення майна для усунення небезпеки, викликаної пожежею; застосування зброї працівником міліції при затриманні небезпечного злочинця і т. ін.). У науці такі вчинки - необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця, виправданий ризик, виконання службового обов'язку, виконання законного наказутощо - називаються обставинами, що виключають суспільну небезпечність і протиправність.
Новий КК вперше виділив такі обставини в самостійний розділ VIII Загальної частини. Їх перелік значно розширений (необхідна оборона, затримання особи, що вчинила злочин, крайня необхідність, фізичний або психічний примус, виконання наказу або розпорядження, діяння, пов'язане з ризиком (виправданий ризик), виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації. У КК 1960 р. були передбачені лише три перші із цих обставин.

2. Зазначені обставини характеризуються низкою загальних ознак. Перша з них полягає в тому, що всі вони являють собою свідомі і вольові вчинки людини у формі дії (наприклад, необхідна оборона) або бездіяльності (наприклад, ненадання допомоги при виконанні наказу). Подібні вчинки, проте, можуть бути виправдані лише в тому разі, якщо вони викликані винятковими подіями, процесами або діями, тобто певними підставами, що й обґрунтовують необхідність таких вчинків. Якщо, наприклад, оборона становить собою заподіяння тому, хто посягає, шкоди, то її підставою є суспільно небезпечне посягання, що викликає необхідність його негайного запобігання або припинення. При крайній необхідності дія особи виражається в заподіянні шкоди різним право охоронюваним інтересам (наприклад, чужому майну) і її підставою виступає небезпека, що їм загрожує, яку неможливо усунути в даній обстановці іншими засобами (пожежа, повінь) тощо.

Друга ознака- це зовнішня подібність (збіг) фактичних, видимих, об'єктивних ознак здійсненого вчинку і відповідного злочину (наприклад, позбавлення життя при необхідній обороні збігається із зовнішніми ознаками вбивства, а застосування зброї працівником міліції при затриманні небезпечного злочинця - з видимими ознаками перевищення влади тощо). Про те, що вчинок підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, можна говорити, якщо: 1) дія або бездіяльність особи спрямована проти об'єкта кримінально-правової охорони; 2) вчинене діяння відповідає фактичним, зовнішнім ознакам об'єктивної сторони того чи іншого складу злочину; 3) це діяння вчинила особа, яка здатна бути суб'єктом відповідного злочину. Якщо вчинене діяння із зовнішньої сторони не збігається з тим чи іншим злочином, не можна навіть порушувати питання про наявність цих обставин.
Третя ознака обставин, що розглядаються, полягає в тому, що еони мають незлочинний характер, їм властива правомірність заподіяння шкоди. Така правомірність ґрунтується або на суб'єктивному праві, або на юридичному обов'язку, або на владних повноваженнях. Тому зазначені обставини знайшли своє закріплення не тільки в КК, айв інших законодавчих актах (наприклад, законах України "Про міліцію", "Про Службу безпеки України", "Про оперативно-пошукову діяльність", в адміністративних та інших законах). До обставин, передбачених іншими законодавчими актами, належать виконання професійних обов'язків, виконання службового обов'язку, застосування сили, спеціальних засобів, зброї тощо.

Четверта ознака характеризує ці обставини як суспільна корисні, тобто такі, що відповідають інтересам особи, суспільства або держави. Водночас це не виключає того, що в ряді випадків такі вчинки можуть і не бути суспільно корисними (наприклад, окремі випадки заподіяння потерпілому шкоди за його згодою, заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності тощо). У цьому разі вони визнаються соціальне допустимими (прийнятними).

Нарешті, п'ята ознака характеризує кримінально-правові наслідки вчинення діянь. Ці наслідки полягають у тому, що вчинення таких діянь, якщо вони відповідають приписам закону, виключає кримінальну відповідальність особи за заподіяну шкоду. Таким чином, обставини, що виключають злочинність діяння, - це передбачені КК, а також іншими законодавчими актами зовнішньо схожі зі злочинами суспільно корисні (соціальна прийнятні) і правомірні вчинки, які здійснені за наявності певних підстав і виключають злочинність діяння, а тим самим і кримінальну відповідальністю особи за заподіяну шкоду.
6. Поняття і ознаки співучасті

1. Злочини вчиняються не лише поодинці. Досить часто в одному злочині беруть участь дві або більше особи, які діють узгоджено і спрямовують свої дії на досягнення єдиного результату. У таких ситуаціях виникає питання про співучасть у злочині. Норми КК, що регулюють поняття співучасті, форми співучасті, відповідальність співучасників, утворюють самостійний інститут кримінального права. Співучасть має важливе значення в кримінальному праві..
Таким чином, співучасть у злочині можлива не лише з прямим, але і з непрямим умислом. Останній може мати місце в поведінці співвиконавця або пособника.
Що стосується мотивів дій співучасників, то вони можуть бути як однаковими, так і різними. Наприклад, при вчиненні вбивства всі співучасники можуть мати один мотив - помсту потерпілому. Але можуть бути і ситуації, коли одні із співучасників діють з помсти, а інші - з корисливих мотивів. Так, при "замовленому" вбивстві вбивця, підкуплений підбурювачем, діє з корисливих мотивів, а сам підбурювач може керуватися мотивом помсти, ворожнечі, заздрощів до потерпілого. Несхожість мотивів не виключає співучасті у злочині. Вона може впливати в деяких випадках на кваліфікацію злочину, про що мова буде йти далі, і враховуватися при призначенні покарання співучасника. Вже з прикладів, що наводилися, видно, що співучасники можуть виконувати в злочині різні ролі.

7. Поняття покарання

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру. В системі цих заходів певне місце посідає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.
У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, знайшли свій розвиток в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. В такому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить каральній і попереджувальній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава відводить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов'язку забезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом у руках держави для охорони найбільш значущих суспільних відносин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

8. Принципи призначення покарання

Необхідною передумовою призначення покарання є вчинення особою злочину, який прямо передбачений у кримінальному законі. Лише коли в ході судового розгляду повністю буде доведено, що підсудний винний в інкримінованому йому злочині, коли цьому злочину у вироку суду буде дана правильна кваліфікація, створюється законна підстава для призначення покарання.

Призначення покарання ґрунтується на певних принципах, а саме:

- законності покарання; визначеності покарання в судовому вироку;

- обґрунтованості й обов'язковості мотивування покарання у вироку;

- гуманності покарання; індивідуалізації і справедливості покарання.

2. Законність покарання полягає у вимозі призначення покарання відповідно до кримінального закону. Згідно з цим принципом покаранню підлягає лише особа, яка винна у вчиненні злочину; покарання може призначатися лише за вироком суду; система і види покарань, що можуть бути призначені судом, вичерпно перелічені в законі; кожне з покарань може призначатися лише в поря