Глава З

Date: 2015-10-07; view: 400.

культурними значимостями. Це дозволяє узагальнити можливі шляхи самовизначення людини в культурі та її вибір життєвого шляху. По-перше, за допомогою того, що людина відчуває, переживає в процесі взаємодії зі світом. По-друге, за допомогою позиції, що вона займає стосовно інших людей, і, по-третє, за допомогою того, що вона дає життя іншим людям і світу в цілому [440]. Що ж допомагає людині знаходити сенс і ціль свого життя? Будемо вважати, що ескалація власної значимості. Вона може здійснюватися тільки в загальнокультурному просторі значимості за допомогою спрямованої регуляції життєдіяльності. Регуляція виступає об'єднуючим початком і стрижнем людської особистості, формою реалізації і формування значимого в людині. Людина — це саморегульована і самокерована система, здатна сама себе удосконалювати. Проблема закономірностей і механізмів регуляції — одна з ключових і глобальних у культурологічній науці. У ній, як у фокусі, сконцентровані всі проблеми життєдіяльності людини.

Проблеми самовизначення.Самовизначення — це визначення людиною свого місця, позиції, положення в проблемних ситуаціях. Самовизначення припускає, що людина володіє інформацією про ситуації або про існуючі міжособистісні стосунки. І не просто володіє, а якимось способом упорядковує її, структурує і вибуДовує до відповідного свого бачення. Це по-перше, а по-друге, паралельно до зазначеного процесу йде робота з кристалізації і систематизації внутрішнього світу. Людина прислухо-вується до себе, до свого внутрішнього голосу, порівнює і розрізняє, перебуває у стані творення свого внутрішнього світу, робить його більш системним та ієрархізованим. Таким чином, процес самовизначення — це діалог зовнішнього і внутрішнього світів. Упорядкування зовнішнього світу як життєвої реальності веде до розвитку внутрішнього світу.

У процесі розвитку і життєдіяльності людина перебуває під впливом двох сил. Перша — це залучення людини до культури, соціуму, спільності людей, тобто відбувається соціалізація людини. Друга сила, навпаки, виштовхує людину зі спільності, змушує її бути самостійною, набувати відносної автономії, тобто відбувається процес відокремлення від наявної спільності й індивідуалізація людини. Без відокремлення немає розвитку особистості і немає індивідуалізації людини (К. Юнг). Зіткнення діалектично взаємозалежних сил утворює ту основну або «базову напругу», що ми називаємо «екзігер людського життя» і який спрямований на ескалацію людиною власної значимості. Сутність, що самоподвоюється, не тільки стає фактом, а й визначає спрямованість усього життєвого процесу. Розрізнення значимості як суті людини у філософській і психологічній літературі називають: «внутрішньою напругою», «спрямованою напруженістю», «ціннісними переживаннями». Тут необхідно підкреслити: по-перше, розрізнення значимості в її конкретних формах (цінності, смисли, мотиви) несе в собі енергетичний заряд, тобто те, що є джерелом сили людини, її жагою життя; по-друге, ця напруга спрямована на досягнення й реалізацію конкретних цінностей і смислів. Як же відбувається внутрішнє самовизначення людини?

Формування основних історико-теоретичних параметрів культури

У чому тут проблема і які особливості утруднюють внутрішнє самовизначення людини? Ми спробуємо описати цей процес, спираючись на рівні регуляції життєдіяльності. Звичайно виділяють три рівні регуляції людиною власної життєдіяльності (індивідний, особистісний і власне людський), кожний із яких перебуває під впливом певного поля значимостей, що і визначають смислоутворюючі начала в усвідомленні цілі й сенсу життя конкретної людини [718].

Людина, регулюючи свою взаємодію із зовнішнім світом, адаптується до навколишнього середовища. На індивідному рівні реалізуються основні життєві функції організму, задовольняються вітальні потреби. Серед екзистенціальних цінностей домінують орієнтації на емоційно позитивні й емоційно негативні переживання. Звичайно, насамперед, людина орієнтована на емоційно позитивне і намагається уникати емоційно негативних переживань. Тактичні й операційні цінності змістовно визначаються силами інтеграції та відокремлення. На полюсі інтеграції людина прагне до того, щоб надати допомогу іншим, дати їм щось, бути корисною і потрібною. Сутнісним виявом інтеграції на даному рівні життєдіяльності людини є альтруїзм (героїзм і жертовність). Відокремлення, як необхідна і важлива для людини сила, спонукає її задовольняти передусім власні потреби, піклуватися про те, щоб було вдосталь матеріальних благ, розваг і комфорту. Інакше кажучи, людина зайнята влаштуванням свого побуту і житла, тобто умов існування. Детермінуюча тенденція на цьому полюсі — одержувати радість і насолоду як від своєї енергійності й діловитості, так і від задоволення вітальних потреб. За нормою насолода ніколи не є метою людських прагнень, вона є побічним ефектом досягнення цілей. Дану тенденцію назвемо гедонізмом, але в дещо більш розширеному тлумаченні, ніж звичайно. Таким чином, поле значимостей, або «базова напруга» на першому рівні регуляції визначається орієнтацією людини на альтруїзм і гедонізм. Альтруїзм і гедонізм діалектично взаємозалежні. З одного боку, вони взаємно заперечують одне одного і тим самим підкреслюють особливості кожного, а з іншого, альтруїзм і гедонізм — це те ж саме, тому що спрямовані вони на благо, радість і насолоду. Значимість емоційних переживань, почуттів у регуляції життєдіяльності є першорядною і лежить в основі енергетики людини, її активності. Взаємодія зовнішнього і внутрішнього світів впливає на визрівання і становлення внутрішнього світу людини.

Другий рівень регуляції виявляється в системі міжособистісних відносин, у соціумі (людина о суспільство). На цьому рівні людина виявляє себе як особистість. Знаходячись між полярними силами — інтеграції і відокремлення, людина відчуває почуття самотності й безпорадності, окремості й роз'єднаності з іншими. Переживання відчуженості викликає тривогу, нездатність володіти обставинами, стан екзистенціального страху як джерела зростання особистісної і базової напруги. Перед людиною виникає проблема і потреба знаходити нові шляхи подолання відчуженості. Тому на перше місце виходить наступна пара екзистен-

Глава З

діяльних цінностей — раціональне й ірраціональне. Раціональне спону- кає людину зважувати й оцінювати події, шукати оптимальні варіанти, вибирати. Тоді як ірраціональне виявляється в тому, що людина не прагне активно освоювати навколишній світ, діє залежно від обставин і переважно спирається на власну інтуїцію і віру. Тактичною цінністю є любов. Любов — це активна зацікавленість у житті й розвитку того, до кого ми відчуваємо це почуття. Не той багатий,,хто має багато, а той, хто багато віддає. Потреба об'єднання з іншими — як порятунок від самотності — тісно пов'язана з бажанням пізнати «таємницю людини». Чим глибше ми проникаємо в себе або в іншого, тим більше ціль пізнання віддаляється від нас. Однак ми не можемо позбутися бажання розкрити таємницю людської душі, побачити найпотаємніше ядро, що і є її суттю. Є ще один шлях пізнання себе та інших: це шлях повного панування над собою або іншою людиною, панування, що зробить її такою, якою ми бажаємо, змусить почувати те, що нам до вподоби; перетворить її на річ, нашу повну власність (Е. Фромм). Особистість людини — це регулятор власної соціальної поведінки. У процесі регуляції міжособистісних відносин особистість може займати різні позиції стосовно соціуму й інших людей. На характері позиції відбивається орієнтація людини в полі значимостей, яка виникає між прагненням любити інших людей, учити їх правильному життю, витрачати на них час. Жага влади, сили і могутності — це можливість управляти людьми й обставинами. Вона часто заворожує людину і штовхає її як на праві, так і неправі справи. Влада - це прагнення до могутності. Людина в любові прагне як би перерости саму себе у певному ціннісному напрямі в напруженому емоційному захваті. Людина, яка має владу, звичайно, може використати її по-різному, але більшість вважає, що вони її використовують для процвітання народу. У цьому між любов'ю і владою ми бачимо спорідненість, а різниця полягає в способах досягнення благ. Процес самовизначення здійснюється за допомогою пізнавальної сфери особистості людини. Спираючись на розум, людина шукає раціональні основи для побудови життєвого шляху, прагне знайти точку відліку для початку розвитку власної особистості. Різниця у власних переживаннях і в переживаннях іншої людини долається на шляху пізнання, або, точніше, пізнання ігнорує цю різницю [721]. У даній ситуації людина повинна стати у ціннісному відношенні поза своїм життям і сприйняти себе як іншу серед інших. Це передбачає авторитетну ціннісну позицію, обґрунтовану основу поза життям людини. Аналіз окремих явищ і узагальнення життєвого досвіду як стосовно власного життя, так і відносно життя інших людей часто викликає досить песимістичні думки. А якщо ця позиція відсутня, то людина звертається до самосвідомості і виникає проблема двійника (тінь, альтер-его, чорна людина). Осмисленню, розумінню людиною власного життя сприяють філософські і релігійно-містичні теорії, системи, які задають певний, специфічний кут бачення життя і життєвих проблем і, звичайно, так

Формування основних історико-теоретичних параметрів культури

чи інакше визначають місце людини у світобудові. Філософські теорії — це, як правило, раціонально побудовані системи, що базуються на на-укових фактах, явищах і закономірностях, тоді як релігійно-містичні наголошують на вірі, почуттях та інтуїтивному розумінні себе і світу. На даному рівні також існують два способи самовизначення: через розум (раціональний) і через віру і прийняття чогось (ролі, вчення, релігії тощо), а далі вже в межах прийнятого відбувається самовизначення.

Третій рівень регуляції виявляється в системі відносин людина о природа. На цьому рівні домінує остання пара екзистенціальних цінностей: творча активність і руйнуюча активність. Людина знаходиться немов би між двох вогнів: з одного боку, її надихає і зігріває творчість і творення, а з іншого, визначальною є тенденція до руйнування, перероблення, змінювання. Це діалектично пов'язані цінності, кожна з яких несе в собі іншу, але в знятому виді. Людина у своєму розвитку може піднятися до рівня людини як носія культури, творця нових світів. У неї є потреба творити, створювати нове, знаходити невідоме у світі, собі самій та в інших людях. Самотрансценденція — це феномен людини. Показати світу найцінніше, що є в ній, реалізувати свій потенціал — це одне з фундаментальних бажань людини на полюсі інтеграції зі світом культури. У своїх роботах К. Ясперс проводив думку, що людина стає такою, якою вона є, завдяки справі, яку вона перетворює на свою [90; 91]. Творення — необхідний і обов'язковий компонент людської життєдіяльності. Людина — творець. Однак вона може творити не тільки зовнішні світи, а й власний внутрішній світ і навіть саму себе. Людина, що створила саму себе, досягла значних результатів, завжди викликає повагу і навіть поклоніння. Люди, які досягли просвітління, якихось видатних духовних результатів, ставали вчителями людства, їм добровільно віддавалася духовна влада, і вони наділялися божественними властивостями. Тим самим, вони відсторонялися від більшості людей, піднімалися над ними, щоб керувати або вести за собою. Твердження нових цінностей змінює життя людей, задає їм інші орієнтири в житті й відповідні правила співіснування. Вчителі, пророки і гуру мають не лише духовну владу над парафіянами, а й наділяються винятковими властивостями і божественною природою. Бажання бути особливим і божественним — найбільш важливе бажання цього рівня регуляції життєдіяльності на полюсі відокремлення.

З одного боку (інтеграції) — це творення та утворення нових світів, У котрих людина живе і хоче жити, а з іншого (відсторонення) — це творення себе для інших, для того щоб знаходити і показувати звичайним людям, що може бути й інша природа людини. Самовизначення людини на даному рівні регуляції життєдіяльності характеризується своєю діяльнісною спрямованістю. Воно здійснюється за допомогою результатів, продуктів праці, підсумків життєдіяльності, тобто завершенням чогось ціннісно-значимого і цілісного для людини. Які тут виникають проблеми і розігруються трагедії, добре зображено в художній