Фактори та проблеми подолання глобальної кризи сучасної культури

Date: 2015-10-07; view: 556.

Розглядаючи феномен культурогенезу в попередніх главах, ми переважно обмежувалися акцентуванням дослідницької уваги на тих онтологічних підставах, що дають можливість об'єктивізувати оцінковий підхід до даного феномену через встановлення його координації з логічними механізмами самоорганізації буття як цілісної системи. Застосовуючи ці механізми до ретроспективного логіко-філософсько-го аналізу попередньої культурної історії (від її витоків до новітніх часів), ми також отримали можливість просте кити за динамікою низки глобальномасштабних тенденцій культурно-історичного процесу, знання яких може бути використаним як базові висновки при оцінці сучасного стану культурної цивілізації та її можливих перспектив. Окреслення останніх є, безумовно, необхідною (хоча й недостатньою) умовою постановки та вирішення проблеми оптимізації розвитку культурного буття.

Відповідно, даний підрозділ буде присвячено більш конкретизованому розгляду теперішнього етапу історії земної цивілізації з метою визначення основних проблем майбутнього та потенційних напрямів їх вирішення. Для цього ми скористаємося раніше проведеним дослідженням факторів та механізмів розгортання культурно-історичного процесу, на підставі яких можна буде вести мову про демаркацію «нормальних» та «критичних» станів культури на різних рівнях її само-реалізації, а отже, і про окреслення «вузлових ліній» діапазону дієвості тих чи інших форм культурної організації та соціально-історичної ре-левантності культурних цінностей та ідеалів.

Досліджуючи культурогенез у плані його підпорядкування універсальним системодинамічним принципам прагнення до рівноваги, ми встановили, що базовим мотивом даного процесу є нерівноважність у

Співіснування культур і паліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

системі «природа — людина — суспільство», де культура виступає засо-бом гармонізації (а відповідно, і фактором збалансування) складових цієї системи. Тобто культура фігурує як спосіб самоствердження людини у природному та суспільному середовищі.

Виходячи з такого погляду на проблему, можна виділити в динаміці культури ті «критичні точки», з якими пов'язані зміни спрямування траєкторії зазначеної динаміки. Наявність цих переломних пунктів спричиняється або вичерпанням «онтологічно-врівноважувального потенціалу» певної системи культурних парадигм (коли останні виявляють свою неефективність у модифікованому контексті суспільно-природного буття), або втратою внутрішньої єдності та динамічної рівноваги в надрах самої культури.

На нашу думку, буде небезпідставним розрізнення «нормальних» та «критичних» періодів культурного розвитку відповідно до того, чи здатна існуюча форма організації культури підвищити (або принаймні зберегти) досягнутий цивілізацією потенціал самостверджувальних та самореалізаційних можливостей людини у її природному та суспільному існуванні, чи цей потенціал у межах певного культурноорганізаційно-го модусу виявляє стабільно-спадну динаміку. Зазначене, безумовно, не означає, що будь-який відрізок історії, протягом якого спостерігається спад показника дієвості сформованої системи культурних цінностей, можна кваліфікувати як культурну кризу. Якщо, скажімо, такі тимчасові застої чи навіть спади соціально-онтологічної ефективності культури спричиняються переважно внутрішнім дисбалансом у системі духовного життя суспільства, і при цьому його відносне «вирівнювання» до параметрів функціональної норми не передбачатиме необхідності якісних змін культурної орієнтації (тобто обмежуватиметься в основному суто реструктуризаційними мірами), то такого роду коливання культурогенетичної динаміки вписуватимуться у критеріальні виміри «нормальної» культури. Тим більше, що динаміка, яка розглядається, взагалі не може бути абсолютно висхідною, а отже, абсолютизуючи саме цей момент культурного розвитку, довелося б узагалі відмовитись від поняття «нормальної культури».

З іншого боку, «критичним» періодом у розвитку культури можна вважати такий часовий проміжок, протягом якого культурна організація втрачає спроможність бодай до збереження своїх врівноважу-вальних можливостей в контексті буття людини у світі навіть за умови її рекреативної самостабілізації. Мається на увазі те, що культурна криза аж ніяк не обов'язково повинна заявляти про себе неодмінним розкладом системи суспільнозначимих цінностей. Остання може ще тривалий час підтримуватися консервативністю традицій або культивуватися (чи навіть насаджуватися) владними структурами, або укорінюватися засобами «дешевої популяризації» на рівні масової свідомості тощо. Однак, якщо при цьому вона деструктивно впливатиме на духовність особистості, не сприятиме гармонізації відношення людсь-

16 5-560

Глава 10

кого та природного існування, поглиблюватиме прірву відчуження індивіда й суспільства, то таку систему цінностей навряд чи можна асоціювати з фазою «нормального» функціонування культури.

Вести мову про культурнокризові феномени можна на різних суспільноонтологічних рівнях: індивідуальному, суспільно-груповому, національному та глобальному (відповідно до того, в яких масштабах людського існування розглядається ціннісно-конструктивна та гармонізуюча функція культури).

Характерною ознакою новітньої історії стало, на жаль, те, що культурна криза охопила практично всі вищезазначені рівні буття людини у світі, аж до глобального включно. Це означає насамперед загрозу існуванню земної цивілізації як такої, за умови неспроможності людства до здійснення кардинальних змін в орієнтації та механізмах культурного розвитку. Такий стан нинішньої цивілізації пояснюється, з одного боку, вичерпанням соціально-прогресивного потенціалу основних ціннісних регулятивів людської діяльності в суспільному та природному бутті, що турбує практично всіх аналітиків-глобалістів. Як, наприклад, зазначає Р. Сінай, «наша сучасна урбанізована, технологічна, ...масова цивілізація вичерпала всі свої можливості для росту та творчості і вступає нині в період (котрий може продовжуватися протягом декількох поколінь) старіння, що характеризується зменшенням енергії та якості, збільшенням атрофії та стереотипності» [1085, с. 7].

З іншого боку, цей стан істотно підсилюється перманентною дивергенцією технологічної та гуманістичної орієнтацій у культурі, поглибленням розриву між матеріальними та духовними цінностями: «технократи пропонують нам хліб, і це добре. Але ж вони вимагають розплачуватися за нього нашою людяністю» [1086, с. 159—160].

Глобальна культурна криза, що охопила світ після Другої світової війни, досягла на кінець 60-х pp. XX ст. достатньо відчутного масштабу, так що з початку 1970-х pp. критика технократичного бачення майбутнього супроводжується стійкою тенденцією розповсюдження песимістичних поглядів на потенційні перспективи розвитку земної цивілізації. Причому цей песимізм вийшов далеко за межі Європи, де він концентрувався як у найпотерпілішій у війні частині світу. «Десятиліття 1960-1970-х pp. — це час кризових положень націй західного світу. В той час як поверхово фіксовані ознаки цієї кризи мають економічний та соціальний характер, її коріння глибоко проникло у серце західної культури. Можна вважати, що ми маємо справу не тільки з соціально-економічною трагедією, а і з трагедією західної цивілізації в цілому. Ідеали та цінності, що лежать в основі даної цивілізації, губляться сьогодні у шквалі науково-технічного розвитку, продукти ж цього розвитку, замість того щоб служити людині, стали загрозою її існування» [1087, с. 162]. Тому, осмислюючи результати використання досягнень науки і техніки в сучасному суспільстві, багато теоретиків приходять до невтішного висновку, що «сьогоденна технологія діє в моральному вакуумі» [1096, с. 203].

Співіснування культур і поліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

Наслідком таких диспропорцій між технологічним та морально-ціннісним моментами культурного буття стало загострення екологічних проблем, які також підсилюють загрозу самому існуванню людського роду. Як підкреслює французький дослідник Ф. Сен-Марк, «...нині ми вступили у «Вік природи» — нову епоху, коли дефіцит та нестабільність природного простору стає найдраматичнішою проблемою для майбутнього людини та її виживання. Настає історичний поворот у відношеннях протиборства між двома живими системами — світом людини та світом природи» [1093, с. 54].

У попередньому розділі вже йшлося про те, що стародавня та середньовічна історія пов'язані з фазою виділення людини з природи та утвердження самостійності людського духу; зворотна тенденція — фаза «соціалізації природи», її підкорення людиною стає центральним лейтмотивом історії Нового часу. Нині, коли і ця тенденція себе вичерпує, замикаючи стихійний (раціонально неконтрольований) логіко-істо-ричний цикл еволюції відношення між природою та суспільством, з'ясовується об'єктивна необхідність перегляду змісту самого цього відношення. В іншому разі ми дедалі частіше переконуватимемося (причому з дедалі важчими та непереборнішими наслідками), що природа знову перетворюється на «супротивника, котрий аж ніяк не переможений, а в певних відношеннях є більш невловимим та більш грізним, ніж ми здатні собі уявити» [727, с. 51].

На перший план у даному відношенні висувається проблема неспівмірності між короткостроковими вузькопрагматичними цілями виробництва та споживання з довгостроковими глобальними «програмами виживання». Уданому контексті «криза цивілізації є результатом експоненціального росту в обмеженому просторі» [1091, с. 12]. Йдеться про те, що критична межа розвитку цивілізації зумовлена передусім небезмежністю природних ресурсів, тоді як їх використання в сучасному світі зростає за обсягом у ступеневій функції. «Питання, однак, полягає не в тому, чи існують взагалі зовнішні межі, вихід за які міг би призвести до фатального результату. їх існування повинне бути прийняте як дещо зрозуміле, якщо тільки ми не перебуваємо у стані бездумного та цілковито невиправданого технологічного оптимізму. Нам же слід спробувати з'ясувати, як близько ми підійшли до цих меж і, що важливіше, яким чином ці межі відсунути» [1087, с. 352].

У зв'язку із зазначеним, як найдоцільніший вихід із положення «екологічної приреченості» культурної цивілізації, пропонується концепція «переходу від динамічного росту до стану світової рівноваги» [512, с. 14]. Останній передбачає так зване «прагнення нульового росту» показників народонаселення та індустріалізації суспільного буття [512, с. 87-88].

Однак така концепція не може бути реалізованою за умови неконт-рольованої стихійності культурно-економічного розвитку, тобто при його підпорядкованості виключно законам ринку. Тут, очевидно, досить

Глава 10

доречно буде згадати застереження К. Маркса стосовно стихійного, а не свідомого розвитку культури, який «залишає після себе пустелю...» [1088, с. 45].

Отже, якщо межі цивілізаційного існування визначаються не лише об'єктивно обмеженими природними ресурсами, а і багато в чому залежать від якісного характеру самої культури, то «для уникнення колапсу необхідні значні зміни в соціальних інститутах і цінностях» [1089, с. 563]. Як вважав президент Римського клубу А. Печчеї, «...нинішня глобальна криза... є прямим наслідком неспроможності людини піднятися до рівня, що відповідав би її новій домінантній ролі у світі, усвідомити свої нові обов'язки та відповідальність у ньому» [784, с. 44].

Виходячи із зазначених обставин, Е. Ласло у дослідженні «Цілі людства» дійшов висновку, що межі земної цивілізації «...не повинні розглядатися як абсолютні, встановлені фізичною природою. Критичні межі, які протистоять людству, — не фізичні, а людські.Завдяки прориву через «внутрішні межі», що мають стримуючий характер, існуючі «зовнішні межі» можуть бути відсунутими, а в деяких випадках — ліквідованими» [1090, с. 258].

Таким чином, убачаються підстави для ствердження, що найбільшої ваги набувають скоріше внутрішні, культурно-людські проблеми, ніж зовнішні, що пов'язані з навколишньою природою. Тому питання полягає не стільки в динаміці обсягів сучасного виробництва, скільки в якісних характеристиках та цільових орієнтирах продукованих людством матеріальних і духовних цінностей, заради яких слід продовжувати економічний ріст. Адже «ріст заради самого росту часто суперечить людським інтересам — він може скоріше знизити, ніж підвищити якість життя. Економічний ріст повинен підпорядковуватися гуманним цілям і повинен мати місце лише в тому разі, коли він здатен здійснити цю функцію. Подальше наростання забрудненості навколишнього середовища, автомобільних пробок на вулицях, міських конгломератів, автоматизації та знеособленої бюрократизації суперечать людським інтересам, хоча вони й можуть розглядатися як вклад в економічний ріст, вимірюваний такими загальними кількісними показниками, як валовий національний продукт, національний прибуток та оборот від міжнародної торгівлі. Але ріст може відбуватися і в багатьох інших сферах, де людські потреби дійсно задовольняються...» [ 1090, с. 303].

По-перше, пропонується перехід від парадигми «недиференційо-ваного росту» (коли останній вимірюється лише загально-кількісними показниками) до концепції, в межах якої проводиться диференціація сприятливих та гальмівних техногенних чинників розвитку як загальнокультурних цінностей, так і збільшення міри їх впливовості на якнайповніше самостворення та самореалізацію людської особистості в суспільстві.

По-друге, такий аспект розгляду проблем культурно-економічного розвитку передбачає застереження від іншої крайності — сліпої опо-

Співіснування культур і поліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

зиції та скепсису по відношенню до науково-технічного прогресу. Як вважає Дж. Форрестер, «...нині виникає все більше сумнівів у тому, що технологічний прогрес є засобом врятування людства. І є підстави для такого сумніву» [512, с. 25]. Разом з тим, на нашу думку, більш обґрунтованою є «не сліпа опозиція прогресові, а опозиція сліпому прогресові» [727, с. 116].

Інакше кажучи, диспропорція між технічним та моральним розвитком, що нині сприймається як беззаперечний факт, вимагає ставити та досліджувати глобальні проблеми невідривно від контексту етичних імперативів, духовних цінностей та цілей людини (особливо в аспекті розгортання її особистісних і соціальних якостей). Більше того, саме ці «гуманістичні виміри» мають бути базовим критерієм орієнтації та ступеня технічного росту в культурі. Як справедливо, на нашу думку, стверджує А. Печчеї, «...будь-які нові досягнення людства, включаючи й те, що звичайно мається на увазі під «розвитком», можуть грунтуватися тільки на вдосконаленні якостей, і саме на цьому ми повинні сконцентрувати всі свої зусилля, якщо ми хочемо дійсно «рости» [784, с. 224].

Зазначене передбачає як висновок положення про те, що можливість виживання земної цивілізації істотно пов'язана з необхідністю встановлення нових етичних принципів, гуманістичних цілей розвитку відношень як у самому суспільстві, так і між людиною та природою. Тобто «має бути розвинутою нова етика використання матеріальних ресурсів» [1091, с. 147].

Нагальність даного завдання дедалі частіше підкреслюється в сучасних соціально-історичних, культурологічних, філософсько-антропологічних та інших дослідженнях, у межах яких культурно-кризові процеси, що підривають життєві устої людини в нинішньому світі, асоціюються насамперед у її дезорієнтації в соціальній дійсності, її безпорадності перед лицем нею ж створених сил та відносин, непідвладних її раціональному контролю. При цьому основним показником кризового стану теперішньої світової культури (принаймні у її домінантних характеристиках) є та обставина, що остання перестає бути гармонізатором буття людини у природі та суспільстві і, навпаки, перетворюється на фактор дестабілізації цього буття та деструктивного впливу на особистісну цілісність індивіда. Справа в тому, що згадана непідконтрольність соціальної стихії здійснює суттєвий зворотний вплив на формування ціннісних орієнтирів особистості, котрі не збігаються з її внутрішніми прагненнями та бажаннями. Це породжує, відповідно, безсилля людини перед соціальними організаціями та інститутами, що регламентують її життєдіяльність навіть за умови її протесту проти існуючого способу життя. А отже, наростають відчуження та деперсоналізація людини, що аж ніяк не сприяє культурному збагаченню індивіда та розгортанню його можливостей.

А. Швейцер таким чином зображує кризу гуманістичної орієнтації в сучасній культурі людських взаємовідносин: «Нормальне ставлення

Глава 10

людини до людини стало важким для нас. Постійна метушня, харак- терна для нашого способу життя, інтенсифікація взаємного спілкування, спільної праці та спільного буття багатьох на обмеженому просторі призводить до того, що ми, безперервно і при найрізноманітніших умовах зустрічаючись одне з одним, тримаємося відчужено по відношенню до собі подібних. Обставини нашого буття не дозволяють нам ставитись одне до одного як людина до людини. Нав'язане нам обмеження в діяльності, притаманне людській природі, носить настільки універсальний та систематичний характер, що ми звикаємо до нього і вже більше не сприймаємо нашу безлику, знеособлену поведінку як щось неприродне...» [1092, с. 45].

Як наслідок, дедалі виразніше спостерігається атрофація почуття небайдужості до своїх ближніх, котре поступово витісняється різноманітними формами соціальної індиферентності. Індивід сучасної цивілізації вже не тільки перестає страждати від неможливості чи нездатності до виявлення в певних ситуаціях дійсно людських якостей та відношень, де вони можливі та доречні, а навпаки: «Високомірність та байдужість по відношенню до незнайомих людей, що всіляко підкреслюються, вже не сприймаються як прояви внутрішньої необтесаності та брутальності, а кваліфікуються як шляхетна поведінка. Та й саме наше суспільство перестало визнавати за всіма людьми, як такими, людську цінність та людську гідність. Певна частина людства стала для нас людським матеріалом, речами» [1092, с. 46].

Така дегуманізація суспільного буття призводить до того, що саме економічний статус та матеріальний успіх стають домінантними критеріями самоцінності людського існування в культурі; а отже, не духовне, а матеріальне багатство відіграє вирішальну роль у формуванні ціннісних установок людини; не її індивідуально-особистісний світ визначає її соціальне лице, а її «речові» надбання. Доходить до того, що, як вважає А. Печчеї, «...людина поступово перетворюється у гротескного, одномірного Homo economicus» [784, с. 47].

Зазначена парадоксально-кризова ситуація в культурі викликає цілком передбачувану реакцію її дослідників, що полягає в інверсії критеріальних вимірів розвитку цивілізації. Якщо до розглядуваного «поворотного пункту» культурної історії цей розвиток характеризувався переважно мірою росту матеріального добробуту суспільства, то тепер, як перефразовує відоме положення Е. Фромма французький аналітик Ф. Сен-Марк, «будь-яке істинне сходження людини неодмінно передбачає перехід від цивілізації, майже виключно основаної на тому, щоб «мати», до цивілізації, котра все більше й більше прагне до того, щоб «бути», що означає прогресивну «дематеріалізацію» Заходу» [1093, с. 28]. Тобто одним із факторів, що сприятимуть подоланню даної кризи, є така трансформація базових культурних парадигм, наслідком якої стала б кардинальна зміна соціального самоствердження індивіда: останнє повинне передбачати не стільки необхідність більше мати, скільки потребу людини бути чимось більшим.

Співіснування культур і поліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

Оскільки дійсно культурне буття передбачає гармонізацію відношення людини з природою та суспільством, перелічені дисгармонії та конфлікти цінностей дозволяють констатувати факт «недійсності» існування індивіда в сучасній культурі: в той час, як з діяльністю сучасної людини дедалі більше стає пов'язаною відповідальність не тільки за своє власне життя, а й за долю людства в цілому, вона, пригнічена потоком проблем, приходить у стан розгубленості, духовної спустошеності та соціально-культурної апатії. Інакше кажучи, криза культурної цивілізації як такої супроводжується закономірною «внутрішньою кризою самої людини» [784, с. 181]. Духовне життя останньої набуває катастрофічно затухаючого характеру, -що за теперішніх масштабів її матеріальних можливостей здатне призвести не тільки до «поховання людського Я» [1094, с. 305], а й до фізичного самознищення.

Отже, індивід уже зараз об'єктивно поставлений перед дилемою: «або він повинен змінитися — як окрема особистість і як частка людської спільноти, або йому доведеться зникнути з лиця Землі» [784, с. 215]. І це, на жаль, не просто розповсюджене «шоково-терапевтичне» застереження ідеологів постіндустріальної доктрини. Там, де руйнується стійка рівновага між внутрішнім життям людини та її зовнішньою життєдіяльністю, де встановлюється гранична несумісність її сутності та її існування, останнє з логічною необхідністю набуває самодеструк-тивного характеру. Культура як суспільна сутність людини стає при цьому фактором уже не розгортання, а навпаки, через зазначену несумісність, — згортання людського існування. За спостереженнями Е. Фромма, основною культурною проблемою минулого століття стала «смерть бога» (бог втратив статус домінантної цінності в матеріальному житті суспільства, переважно обмежуючись «притулком» у сфері духовності), тоді як нинішнє століття стикається з гострішою проблемою, оскільки помирає сама людина як соціум. Принаймні якщо не вдасться змінити спрямування розвитку цивілізації, то в майбутньому «людина перестане бути людиною і перетвориться на немислячу та безчуттєву машину» [438, с. 29].

Аналізуючи можливі напрями переорієнтації культурної історії, більшість дослідників схиляються до думки, що оптимальним серед них буде зміщення акценту з розвитку технічних можливостей та навичок індивіда до підвищення його власне «людської якості». У своїй культивуючій діяльності «...нам вдалося вдосконалити окремі якості в атлетів, космонавтів та астронавтів, удосконалити машини, прилади та матеріали, покращити породи курей, свиней та сорти кукурудзи; ми досягли значних успіхів і в підвищенні продуктивності праці людини, збільшили її можливість швидко читати та навчили спілкуватися з комп'ютерами. Але ми ніколи серйозно навіть не намагалися зробити більш гострим сприйняття нею самою її нового становища у світі, підвищити усвідомлення тієї сили, яку вона тепер має, розвинути почуття глобальної відповідальності та здатність оцінювати результати своїх дій» [784, с. 55—56].

Глава 10

З іншого боку, духовна культура як засіб вищезгаданого спрямування розвитку індивіда в бік підвищення та вдосконалення його «людських якостей», виявляє перманентне поглиблення розриву між актуальними та загальнолюдськими цінностями. За даної умови «масовізація» культури здійснюється не як постійно розширюване та поглиблюване залучення мас до оволодіння духовно-ціннісним надбанням людства, а як «примітивізація», «згортання» культурного досвіду до усереднено-сприйнятих форм. Ця обставина досить рельєфно відбивається на стані та характері сучасної освіти, що як і вся система культурного буття, переживає сьогодні не лише структурно-організаційну, а й глибоку змістовно-цільову кризу. Як слушно зауважив К. Ясперс, «...в існуванні масового порядку загальна освіта наближається до вимог середньої людини. Духовність гине, розчиняючись у масі; раціоналізація, доведена до грубої моментальної досяжності для розуму, привносить у кожну галузь знання процес збіднення. З нівелюючим масовим порядком зникає той освічений прошарок, котрий на основі постійного навчання виховав дисципліну думок та почуттів і здатен відізватися на духовні творіння» [155, с. 359]. Тоді як у «масової людини», що стала продуктом обмеженого, чи навіть одномірного, розвитку в напрямі суто репродуктивного підтримання власного існування, здебільшого немає ні часу, ні потреби «жити життям цілого». Вона зазвичай уникає напруженої підготовки та самовдосконалення без «конкретної потреби», тобто без мети, досягнення якої давало б відчутний сьогочасний ефект. Прагматична «масова людина» не хоче чекати і витрачати час на спостереження та всебічний аналіз; «...все повинно одразу ж дати задоволення саме тепер; духовне перетворилося на невідкладне задоволення. Тому есе стало найпоширенішою літературною формою, газета витіснила книгу, а весь час змінюване чтиво — ті творіння, що мали б бути пронесеними через усе життя. Читають швидко. Потрібна стислість, але не та, що може стати предметом спогадів у медитації, а та, яка швидко сповіщає про те, що хочуть знати і що потім одразу ж забувають. Власне кажучи, дійсне читання в духовному єднанні зі змістом стало неможливим. Тепер освіченість означає дещо таке, що ніколи не отримує форми, але надзвичайно інтенсивно прагне вийти з пустоти, в яку постійно повертається» [155, с. 359].

«Новизна» як така перетворюється на самоцінність, а отже, предикат «новий» («нове мислення», «нова епоха», «нова мода», «нова культура тіла», «нове відчуття життя» тощо) автоматично і майже безвідносно набуває позитивного відтінку в усіх сферах культурного життя. Хоча, певна річ, така абсолютизація не може бути правомірною. Адже дійсна позитивність культурних інновацій визначається мірою їх соціалізації особистості та розвитком її духовності як засобу гармонізації буття у світі.

Таким чином, усі застереження та спроби змінити ціннісну орієнтацію людини у природі та суспільстві перетворюватимуться не більш

Співіснування культур і поліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

ніж на «моральну проповідь», котра навряд чи торкнеться свідомості індивіда, якщо не співвідноситиметься з його реакціями на дійсні умо-ви існування. Без такої «онтологічної кореляції» цінностей будь-які заклики до «нової етики» та «нової духовності» мало чим відрізнятимуться від просвітницьких утопій.

У даному відношенні є підстави для ствердження, що динаміка освіти як сфери культурного самостворення індивіда виявляється своєрідним «лакмусовим папірцем», котрий можна розглядати як індикатор вищезгаданої «онтологічної кореляції» духовних цінностей суспільства, їх історичної своєчасності та доречності, а також їх відношення до загальнолюдської культури. Мається на увазі те, що саме в контексті останньої сфери визначається як загальносуспільна культурно-ціннісна орієнтація, так і міра дієвості останньої на індивідуально-особистісному рівні буття та свідомості.

Так, на всьому проміжку новітньої історії розвиток індустріальної цивілізації, зорієнтований переважно на економічний ріст, зумовлював, як уже зазначалося, «технократичну домінанту» в навчанні та вихованні. В останні десятиліття, ознаменовані кризовими тенденціями «постіндустріалізму» в суспільному бутті, відповідно, набуває ваги проблема гуманізації та гуманітаризації освіти у глобальному масштабі. Спрямованість освітнього процесу на вдосконалення засобів існування врешті-решт призвела до дисбалансу даної орієнтації з її цільовим змістом — духовним виробництвом самого суб'єкта культурно-історичного розвитку. Саме цей дисбаланс, у результаті якого людська особистість цілком об'єктивно позбавляється можливості здобути статус цілі суспільного буття і зводиться лише до його засобу, можна вважати головним чинником глобальних кризових явищ у культурно-освітній сфері. Глобальна криза освіти як наслідок загальної кризи цивілізації і культури означає порушення гармонії між культурою та ментальністю, злам усталеної освітньої парадигми, зростання дисфун-кціональності освітянських систем і, як наслідок, зниження соціально-рольової активності особи в інтелектуальній сфері та посилення інфантилізму молодих поколінь... Прояви глобальної кризи в найбільш загальному вигляді можна звести на світовому рівні до відриву освіти від культури; кризи соціалізації особи; посилення відставання освіти від науки; заниження людських якостей людини, що є суб'єктом і об'єктом освітнього процесу; поширення «функціональної неписьменності».

Дійсно, сьогодні можна сказати, що міра охоплення історичних форм гуманістичного спрямування загальнолюдської культури є показником міри релевантності сучасної освітньої організації (як у глобальному, так і в регіональному масштабах).

З іншого боку, прогресуюча динаміка дивергенції між культурними надбаннями цивілізації та її духовно-практичною втіленістю через канали освітньої системи недвозначно свідчить про кризу не тільки останньої, а й взагалі культури як засобу «олюднення» суспільного та

Глава 10

природного буття індивіда, оскільки даний засіб помітно втрачає свою ЩИУ дієвість. Причому в цьому відношенні має місце двосторонній взаємо-генерований процес: ослаблення «онтологічної ефективності» культури сприяє звуженню сфери соціалізації індивіда (зменшенню обсягу асимільованої ним загальнолюдської культури); в той же час таке звуження веде до відповідного зниження рівня сприйняття культурних цінностей взагалі, що стимулює подальше скорочення культурного діапазону суб'єкта.

Йдеться про те, що, наприклад, характер та міра сприйняття людиною того чи іншого твору мистецтва є похідними від її здатності реагувати на нього не лише як на готовий результат творчої діяльності, а і як на втілення того процесу творення, причетність до якого породжує відчуття гармонії між цим процесом та власним духовним відношенням до буття. Саме тому, чим ширшими є творчі можливості суб'єкта сприйняття мистецтва, тим значнішою є міра зазначеної «причетності», а отже, тим чутливішим він буде до «внутрішнього поклику» митця.

Так, людина, яка намагалася (нехай навіть не на професійному рівні) писати музику, займатися живописом, літературною творчістю тощо, сприйматиме відповідні твори мистецтва зовсім інакше, ніж та, що має принаймні «споживацьке» відношення до останніх (не говорячи вже про випадки байдужого ставлення до цих проявів людської духовності). Адже, якщо людина здатна (через виховання в собі певних творчих потенцій та навичок) до екстраполяції себе на місце автора, вона, звичайно, значно глибше і багатогранніше відчуває той контекстуальний (а не лише результативний) зміст духовної творчості, а тому значно гостріше реагуватиме на її результати. Звідси цілком зрозумілою є та емоційність, з якою, наприклад, професійний музикант сприймає певну композицію: його реакція буде значно негативнішою на примітивний «триакордний шлягер», ніж у людини, що ніколи не присвячувала себе заняттям музикою, оскільки для першого такий твір є проявом декадансу небайдужого йому виду мистецтва; і навпаки, композиція, створення якої непідвладне «пересічному індивідові», викликає у професіонала піднесені почуття, оскільки він при цьому відчуває «причетність» утвердженню сили людського духу, його здатності сприймати і творити гармонію, тоді як у другому випадку людина або залишається байдужою, навіть не відчуваючи власної духовної збіднілості, або, ще гірше — демонструє сплеск емоційного відторгнення.

Таким чином, домінуюча в сьогоденному світі організація матеріального життя суспільства ініціює та підтримує «ланцюгову реакцію» кризи духовної культури. Остання дедалі менше констатується як фактор соціального самоствердження індивіда, що знижує рівень його зацікавленості в духовному самовдосконаленні (оскільки орієнтація на те, щоб «більше мати» при такому впорядкуванні суспільного життя гарантує значно більшу стабільність, ніж спрямування до того, щоб «бути чимось більшим»). Відповідно, як було зазначено вище, прогре-

Співіснування культур і поліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

сує феномен «культурної шизофренії» (тобто втрата особистістю своєї цілісності, поступова деградація її творчих можливостей та згортання меж сприйняття нею загальнолюдських цінностей, на основі яких взагалі можливе підтримання рівноваги людського існування в суспільному та природному бутті). А це, у свою чергу, генерує новий виток зниження стабілізуючої функціональності культури в суспільстві із закономірним подальшим поглибленням культурної кризи як у житті окремої людини, так і в глобальному масштабі цивілізації як такої.

Зазначена «ланцюгова реакція» кризових тенденцій у системі культури не може бути зупиненою самими лише освітньо-виховними засобами (хоча б через те, що реальна основа індукування цих тенденцій знаходиться значно глибше, а саме: в характері організації базисних суспільних відношень, котрі, не стимулюючи духовне самостворення особистості, в кращому разі приречені на самовичерпання).

Дійсно, незалежно від широти гуманістичного змісту культури, яку намагаються прищепити молодому поколінню нехай навіть найпере-довішими педагогічно-просвітницькими методами, вона сприйматиметься лише в мірі і крізь ту «адаптивну призму», які дозволяють вписати цей зміст у контекст сьогоденних реалій. І, до речі, не просто знайти йому «сучасну інтерпретацію», а довести його до форми дієвих імперативів, знань, цінностей тощо. У разі поглиблення розриву між культурою та проблемами базисного плану, культурні цінності значно послаблюють свою «регулятивну функцію щодо молоді. Покладаючись на «подвійну бухгалтерію мислення», учні чи студенти репродукують нав'язану їм систему знань лише у формальних умовах (екзамени тощо). Водночас молодь створює власну систему норм і зразків власної субкультури» [564, с. 26]. Наявність останньої в межах так би мовити «ортодоксальної культури» є також індикатором кризового стану останньої. Адже, згідно з одним із універсальних системодинамічних принципів, якщо в надрах певної системи формується її «альтер-его», тобто має місце її переродження на власний антипод, то це свідчить про вичерпність можливостей нормального функціонування даної системи в існуючій формі її організації.

Стосовно системи культурного буття суспільства дана теза означатиме необхідність докорінного перегляду як самого буття культури у світі, так і буття людини в культурі.

Щодо першого можна, як свідчить проведений аналіз, констатувати, що на даному онтологічному рівні культурна криза була спричинена насамперед порушенням рівноважного співвідношення між динамікою ефективності культурогенних утворень та динамікою міри керованості (раціональної підконтрольності) їх функціонування у природному та суспільному середовищі. Відзначений дисбаланс призвів до значної (можна навіть сказати - критичної) невідповідності між глобальним характером як потенційних, так і актуальних результатів «культивуючої» діяльності людини, з одного боку, та локальним (а часто й індивідуаль-

Глава 10

но-егоїстичним) характером її цільового підпорядкування, а отже, і її контрольованості — з іншого.

При цьому, на наш погляд, такий критичний стан культурної цивілізації не слід тлумачити як феномен, що відзначається суто флуктуатив-ною природою, тобто як наслідок абсолютно випадкового порушення рівноваги в системі «природа — людина — суспільство». Дослідження культурогенезу в логіко-історичному аспекті дозволяє висловити досить обґрунтоване припущення про цілком закономірну онтологічну зумовленість даної фази еволюції культури, оскільки вона досить органічно вписується в контекст як загальних тенденцій системної динаміки, так і в логіку розгортання культурно-історичного процесу зокрема. Говорячи більш конкретно, дана спадна фаза динаміки показників гармонізаційної ефективності культури (її дієвості як засобу врівноваження буття людини у світі) пов'язана з вичерпанням прогресивного (онтологічно-врівноважувального) потенціалу такої культурної парадигми, що ґрунтується на індустріально-технологічній домінанті. Отже, кризовий стан загальнокультурної орієнтації доцільніше розглядати як об'єктивно-логічне сприяння зміни цієї орієнтації.

Завершуючи аналіз факторів виникнення та проблем, що стоять на шляху подолання глобальної культурної кризи сьогодення, нагадаємо про найсуттєвіші, на нашу думку, її прояви, з нівелюванням яких раціонально буде насамперед пов'язати вирішення проблем вступу людства до нової ери культурної історії.

По-перше, неспівмірно випереджаючий характер розвитку технологізації суспільного буття по відношенню до його гуманізації призводить до порушення цілісності культури аж до поляризації в ній матеріальних і духовних цінностей з пріоритетним статусом перших, у той час, як саме другі є безпосереднім виявленням сутності культури (елементи матеріальної культури є речовими опредмеченнями духовного відношення людини до світу і набувають цінності в суспільстві аж ніяк не завжди пропорційно до міри втілення в них людськоїдуховності).

По-друге, відносна «девальвація» гуманістичних вимірів економічного прогресу цивілізації спричиняє кризу її «матеріального росту» (через небезмежність природних ресурсів та експоненційний характер збільшення показників техногенного порушення екологічного балансу).

По-третє, і це, на нашу думку, є найголовнішим: оскільки вирішення цієї проблеми є необхідною умовою вирішення інших, зазначена дегуманізація суспільного буття поглиблює прірву відчуження індивіда від власної соціокультурної сутності, а отже, має своїм наслідком подальшу лавиноподібну культурну деградацію особистості, наростання ступеня несприйнятності індивідом загальнолюдських цінностей, що, у свою чергу, веде до критичної дестабілізації буття людини у світі.

Пошук шляхів вирішення цих проблем має бути невіддільним від контексту об'єктивної логіки саморозвитку буття, органічною частиною якого є культурно-історичний процес. Такий підхід, як зазначалося, є не тільки гарантом реалізованості теоретичних умовиводів (адже саме

Співіснування культур і паліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

в бутті вони мають втілюватися і набувати таким чином реальної цінності), а й дозволяє визначити онтологічні критерії оптимізації розвитку культури.