СУТНІСТЬ СИСТЕМ ЗЕМЛЕРОБСТВА ТА ЇХНІЙ ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК

Система землеробства — історично визначений спосіб установлення співвідношення між заходами і засобами викорис­тання земельних, рослинних, агрокліматичних та інших ресурсів у відповідній географічній зоні. Система землеробства — це су­купність взаємопов'язаних принципів, правил, прийомів, заходів організаційно-економічного, агротехнічного, меліоративного ха­рактеру із використання землі на визначеній території за земле­впорядкуванням для виробництва сільськогосподарської продук­ції, відтворення і підвищення родючості ґрунту за наявних кліматичних умов. Система землеробства вміщує сукупність сис­тем організації території і здійснення виробничого процесу ви­рощування рослинної продукції за такими провідними ланками, як сівозміна, система обробітку ґрунту, система удобрення, захи­сту рослин, система насінництва, система машин і знарядь та ін. Засобом поєднання різнорідних ланок систем землеробства є агрофітотехнології. Одним із принципів упорядкування систем зе­млеробства за місцевих природних умов є агрокліматична класи­фікація систем землеробства.

Виникнення і зміни науки про системи землеробства пов'язані з розвитком у суспільстві виробничих сил та виробничих від­носин.

У другій половині XVIII ст. перші російські вчені агрономи А. Т. Болотов, І. М. Комов, В. О. Левшин присвятили свої дослі­дження вивченню систем землеробства. А. Т. Болотов, зокрема, писав: «Належне співвідношення між скотарством і хліборобст­вом складає головну увагу в сільському господарстві». Своїм ба­ченням він визначив концепцію інтегрованого землеробства, рос­линництва і тваринництва.

В основу назв систем землеробства бралися переважаючий характер використання землі або спосіб відновлення родючості ґрунту (переліг, пар) та найбільш поширені в посівах культурні рослини. А тому систему землеробства спочатку трактували переважно як спосіб розведення культурних рослин на полях і на­зивали її способом нивоведення, системою рільництва, системою хліборобства тощо.

У примітивних системах землеробства — залежній, переліжній, вирубно-вогневій та лісопильній — в обробітку знаходилась частина орнопридатних земель. Ці системи відповідали рівню розвитку виробничих сил того історичного часу.

Розвиток науки про системи землеробства пов'язаний з іменами відомих російських економістів О. П. Людоговського, О. С. Ермолова, І. О. Стебута та О. І. Скворцова. На їх думку, основними скла­довими системи землеробства є співвідношення між земельними угіддями (ріллею та природними луками) і різними групами куль­тур, а також спосіб підтримання родючості ґрунту. їх вчення зайня­ло належне місце в торговому землеробстві та спеціалізації госпо­дарства. Виникло поняття «система господарства», яке несло більш широкий перш за все економічний зміст з включенням виробничого напрямку та системи землеробства. Системи господарства розрізня­ли за головними видами сільськогосподарської продукції, від якої одержували основний прибуток.

Новий помітний вклад у розвиток основ вчення про системи землеробства було зроблено в кінці XVIII ст. видатним вченим — агрономом і економістом Іваном Михайловичем Комовим.

Вихованець Московської слов'яно-греко-латинської академії тривалий час у складі експедиції Академії наук вивчав стан сіль­ського господарства європейської частини Росії, ознайомився з сільським господарством Англії. Маючи великий фактичний на­уковий матеріал, професор землеробства І. М. Комов у 1785 р. випустив в світ свою капітальну працю «О земледельных орудиях», а в 1788 р. — «О земледелии», що стало подією в сільського­сподарській літературі. В цих працях був узагальнений досвід світової агрономічної науки і практики, опираючись на передові природничонаукові та економічні ідеї свого часу, зроблені гли­бокі наукові висновки.

На відміну від О. Т. Болотова, який стояв ближче до мінера­льної теорії живлення рослин, І.М.Комов обґрунтував «гумусову» те­орію живлення рослин та визначив найважливішим завданням землеробства відновлення і підтримку родючості ґрунту. Ним та­кож був рекомендований перехід від трипільної сівозміни паро­вої системи до розробленої семипільної сівозміни більш інтенси­вної плодозмінної системи землеробства.

Проте, як і О. Т. Болотов, професор І. М. Комов піддавав кри­тиці недоліки парової системи і обґрунтував нову, більш досконалу систему землеробства — по співвідношенню між хліборобс­твом і скотарством, між зерновими і кормовими культурами, що визначає не лише економічний, а й агротехнічний бік системи землеробства. І. М. Комов правильно ішов від аналізу співвідно­шення між скотарством і землеробством до агротехнічних захо­дів і навпаки — від агротехнічних заходів до визначення співвід­ношення культур в господарстві, їх урожайності і прибутковості господарства, що і сьогодні є найбільш актуальним.

І. М. Комов вже в той час виступав за необхідність перетво­рення одноманітного польового господарства в багатогалузеве розвинуте господарство. Він поставив на наукову основу питання спеціалізації землеробства з урахуванням грунтово-кліматичних умов держави. Проте агрономічна наука того часу тільки почала вивчати питання можливості та доцільності вирощування тих або інших сільськогосподарських культур стосовно ґрунтово-кліматичних та економічних умов їх вирощування.

Вчені-аграрники О. Т. Болотов та І. М. Комов розглядали систему землеробства не тільки як засіб відновлення і підви­щення родючості ґрунту, а й як засіб одержання прибутку, розрізняючи два боки системи землеробства

– агрономічний (збереження і підвищення родючості землі) і

– –економічний (спів­відношення між культурами).

За цим визначенням системи зем­леробства слід розглядати як початок вчення про системи сіль­ського господарства.

Як наслідок, в кінці XVIII — на початку XIX ст. прогресивні російські вчені-агрономи і практики сільського господарства на­полегливо займалися проблемою підвищення врожайності хлібів, яка тоді повністю залежала від рівня розвитку скотарства. В роз­робку перших наукових методів вирішення цієї проблеми поміт­ний вклад внесли О. Т. Болотов і І. М. Комов, а слідом за ними — В. О. Левшин, Д. М. Полторацький та І.І. Самарін. їх цінні до­сліди по вдосконаленню сівозмін і польовому травосіянню ви­значили шляхи усунення недостачі кормів — основи для розвит­ку скотарства і удобрення полів гноєм. В. О. Левшина справед­ливо вважають піонером дослідного травосіяння в Росії і творцем паро-зернової системи землеробства з чотирипільною сівозмі­ною, а Д. М. Полторацького, який вперше застосував плодозмін­ну сівозміну, та І.І. Самаріна — засновниками польового траво­сіяння на великих площах.

Ці та інші факти з історії формування вчення про системи зе­млеробства на терені Росії переконливо засвідчують пріоритет російської сільськогосподарської науки перед німецькою. Доведено, що наша вітчизняна сільськогосподарська наука має свою самостійну історію, яка виникла ще в XVIII ст., що першість в створенні основ вчення про системи землеробства виключно на­лежать вітчизняним агрономам-економістам. Класична праця І. М. Комова «О земледелии» вийшла в світ за 21 рік, а відома робота О.Т. Болотова «О разделении полей» — за 37 років до пу­блікації першого тому «Основи рационального сельского хозяйства» Теера.

Сучасні поняття щодо сутності системи ведення сільського господарства зводяться до наукового обґрунтування організацій­них, економічних і технологічних принципів побудови та управ­ління сільськогосподарським виробництвом з головним завдан­ням задоволення потреб суспільства в продуктах харчування. Складовою основою системи ведення господарства безперечно є система землеробства.

Проте агрономи-економісти першої половини XIX ст. не ство­рили та і не могли ще створити чіткого науково послідовного вчення про системи сільського господарства. Систему сільського господарства вони ще змішували з системою землеробства або вважали частиною її — економічною стороною системи земле­робства. Під агрономічною стороною системи землеробства ро­зумілось забезпечення родючості ґрунту. В цілому система зем­леробства ними трактувалась як спосіб розведення культурних рослин на полях заради прибутку.

З розвитком і зміною економічних умов і способів виробни­цтва суспільство і час поставили перед вченими питання спе­ціалізації та географічного розміщення галузей сільського гос­подарства.

Помітний вклад у зв'язку з новими вимогами часу було внесе­но агрономами О. В. Совєтовим і О. М. Енгельгардом, професо­рами О. П. Людоговським, І. О. Стебутом, О. С. Єрмоловим та О. І. Скворцовим.

Основний внесок в цю важливу справу належить відомому вченому, професору Петровської академії І. О. Стебуту. В своїх лекціях про основи польових культур і заходах їх покращання він вперше ставив і вирішував ряд злободенних і ключових питань. Серед них були такі: з яких елементів і складових частин склада­ється система сільського господарства; які головні системи сіль­ського господарства в державі; яка залежність системи сільського господарства від економічних і ґрунтово-кліматичних умов міс­цевості; який взаємозв'язок між різними елементами системи сільського господарства?

Під системою сільського господарства І. О. Стебут, як і його однодумці, розумів три взаємопов'язаних між собою частини:

> виробниче спрямування господарства;

> система землеробства, що відповідає спрямованості госпо­дарства та природним умовам;

> сівозміна, в якій, як правило, знаходить зміст виробнича
спрямованість господарства і яка в той же час є основною лан­
кою системи землеробства.

Видатний вчений, послідовник В. В. Докучаєва, П. А. Костичева та К. А. Тімірязєва — академік Д. М. Прянішніков системою рільництва, або землеробства, називав спосіб використання землі різними культурами. Вона, на його думку, залежить від системи господарства і визначається співвідношенням площ під кормови­ми, технічними та зерновими культурами або ж рослинами, що більше чи менше накопичують органічних решток в ґрунті.

Д. М. Прянішніков був переконаним противником монокуль­тури, виключаючу сівозміну. Сівозміну він вважав об'єктивною необхідністю і однією з вирішальних умов підвищення врожай­ності і продуктивності полів. Різні грунтово-кліматичні умови, на думку вченого, обумовлюють необхідність застосування різних сівозмін і заходів вирощування сільськогосподарських культур. Найбільш прогресивними він вважав плодозмінні сівозміни, що передбачають чергування трьох головних типів культур: хлібних, просапних і кормових трав, головним чином бобових, здатних ві­льно фіксувати азот повітря і збагачувати ним ґрунт. Плодозмінні сівозміни йому вважалися радикальним засобом швидкого і од­ночасного підвищення зернового господарства і тваринництва, а також виробництва технічних культур. Основним шляхом інтен­сифікації і підвищення продуктивності вітчизняного землеробст­ва він вбачав у його хімізації.

В. Р. Вільямс вніс вагомий внесок в агрономічну науку, роз­робив прогресивне вчення про ґрунтотворний процес, про зако­номірності розвитку і порушення умов родючості ґрунту, про дрібно грудочкувату міцну структуру ґрунту як основу ґрунтової родючості, про відновлення структури ґрунту шляхом введення в сівозміни посівів багаторічних бобових і злакових трав. Ним бу­ли досліджені питання, які саме біологічні та фізико-хімічні про­цеси сприяють створенню або порушенню умов родючості ґрун­ту, що складає теоретичну основу для управління природними джерелами родючості ґрунту в землеробстві.

Академіку В. Р. Вільямсу належать загальновизнане агрономі­чне визначення системи землеробства як комплексу агротехнічних заходів, спрямованих на відновлення, підтримку і постійне підвищення родючості ґрунтів.

На підставі свого агрономічного вчення про родючість ґрунту та досягнень інших напрямків сільськогосподарської науки В.Р. Вільямс розробив і запропонував систему агрономічних заходів по відновленню і підвищенню родючості ґрунтів, яку він назвав травопільною системою землеробства. В ній він вимагав:

1) раціональну організацію і використання усієї території госпо­дарства з системою двох сівозмін — польової та кормової;

2)правильну систему обробітку ґрунту і догляд за посівами;

3)правильну систему удобрень;

4)систему насінництва та по­сів відбірним насінням, пристосованим до місцевих умов високо урожайних сортів;

5)систему меліорації — зрошувальну в райо­нах недостатнього зволоження та осушувальну в районах надлишкового зволоження;

6)насадження полезахисних лісових смуг.

Перевага травопільної системи виявляється при співставленні її з тими системами землеробства, які історично їй передували, а саме: паро-зернова, перелогова, покращена паро-зернова, багато­пільна трав'яна, плодозмінна. Ні про одну із них не можна ствер­джувати хто їх створив. Всі вони з'являлися стихійно в міру роз­витку суспільних відносин. Вчені лише при цьому їх відкривали і описували, вдосконалювали або видозмінювали в залежності від умов місця і часу.

Травопільна система землеробства була наслідком історично­го розвитку сільськогосподарської науки і в першу чергу — аг­рономічного ґрунтознавства. Вона відображала практичні реко­мендації по піднесенню землеробства, базуючись на природно-наукових основах. Проте В. Р. Вільямс помилявся, вважаючи травопільну систему землеробства заходом одночасного вирі­шення як зернової, так і тваринницької проблеми зразу на всій території країни з обов'язковим впровадженням травопільних сі­возмін. Вчений помилково вважав, що в межах даних виробни­чих відносин система землеробства мало або ж зовсім не зале­жить від природноекономічних особливостей різних регіонів країни і вважав її підпорядкованою частиною системи ведення сільського господарства. Це був певний крок назад, до поглядів агрономів-економістів О. В. Советова і І. О. Стебута, заперечен­ням всієї попередньої історії землеробства та історії науки про системи землеробства. У визначенні В.Р. Вільямса зневажалась економічний бік системи землеробства, спосіб використання землі, тобто співвідношення земельних угідь і структури посівних площ, а основне те, що надто вузько бачились шляхи підвищення родючості грунту.

Травосіяння і травопільні сівозміни при всіх умовах вважались ним головним, найбільш надійним засо­бом відновлення і підтримання ґрунтової родючості. Категорич­но стверджувалось, що однорічні рослини в усіх випадках при­зводять до неминучого погіршення структури, а тому і зниження рівня родючості ґрунту.

З наступним розвитком науки та економіки допущені помилки в травопільній системі землеробства виправлялись: життя вима­гало розробки такого комплексу заходів, які б забезпечували по­ряд з раціональним і високопродуктивним використанням землі підвищення її родючості, одержання в окремих природних і еко­номічних умовах найбільшої кількості високоякісної сільського­сподарської продукції з кожного гектара при найменших затратах праці і коштів на одиницю продукції. Саме ці принципи і стали визначальними при розробці і впровадженні адаптивних систем землеробства в різних за природнокліматичними умовами та економічним розвитком окремих зонах країни.

За твердженням професора В. П. Нарцисова, в сучасному ро­зумінні науково обґрунтована система землеробства повинна стосуватись не тільки землі, яка обробляється, а також і тієї іншої частини, яка придатна до використання в сільськогосподарських цілях — лучні та пасовищні угіддя, заболочені і порушені, а та­кож ті, що заросли чагарниками, але за певних умов можуть бути приведені до окультуреного стану.

Сучасна система землеробства повинна вирішувати питання боротьби з посухою, охорону навколишнього середовища від за­бруднення пестицидами, мінеральними та органічними добрива­ми, створення оптимальних умов для посівів сільськогосподарсь­ких культур, життя і діяльності людей.

Раціональні сучасні системи землеробства передбачають ши­роке застосування досягнень науки і техніки — хімізації, селек­ції, меліорації, комплексної механізації, енерго-, ресурсозберіга­ючих та екологічно чистих технологій, що забезпечують отри­мання сталих, високих і якісних урожаїв вирощуваних культур.

Сільськогосподарська галузь, як ніяка інша, вимагає всебічно­го врахування усіх особливостей природних і економічних умов кожного регіону нашої держави. Виходячи з цієї основоположної вимоги, розвиток сучасного землеробства за єдиною схемою, придатною для всієї країни, неможливий.

Всяка без винятку система землеробства повинна характери­зуватись наявністю співвідношень усіх сільськогосподарських угідь, раціональною структурою посівних площ і найбільш доці­льним комплексом підтримування і підвищення родючості ґрун­ту. Ці основні ознаки визначають раціональність і інтенсивність системи землеробства, які повинні бути пов'язані між собою, так як їх суттєве порушення обов'язково призведе до зміни основних способів підвищення родючості ґрунту різних типів ґрунтів.

Значення відповідності сучасних систем землеробства геогра­фічним умовам в цей історичний період людської цивілізації іс­тотно зросло внаслідок вагомих досягнень агрономічної науки в цілому і окремих її напрямків, і вони повинні бути враховані при розробці основ кожної конкретної системи землеробства.

Теоретичною основою кожної системи землеробства є закони агрономії, творче використання яких в умовах виробництва за­безпечує високу агротехнічну і економічну ефективність кожної ланки та всієї системи землеробства в цілому.

Вони не можуть декретуватися адміністративними заходами, так як по суті своїй народжуються самим життям як закономір­ний наслідок їх внутрішніх можливостей і особливостей розвитку виробництва. Надумані штучні, відірвані від реальних природних умов рекомендації не витримують перевірки часом і завдають ча­сто великих збитків суспільству. Так було з просапною, травопі­льною та системою землеробства Фолкнера і Овсіневого.

Необхідність повного врахування різноманітних особливостей землеробства як при розробці теорій, так і при впровадженні в практику далеко не завжди дотримується.

Сутність безперервного вдосконалення методів раціонального використання землі регулюється істиною про безперервний роз­виток землеробства, так як з досягненням прогресу настає якийсь наступний лімітуючий фактор. Вивчення обмежувального факто­ра в конкретних умовах складає одне з найбільш важливих за­вдань як науковців, так і фахівців сільськогосподарського вироб­ництва.

Причини, які знижують урожайність сільськогосподарських культур та їх якість, досить різні. Серед зовнішніх причин зни­ження продуктивності рослин найчастіше є особливості клімату в конкретному районі, зокрема недостатність або надлишкова кіль­кість опадів або їх несприятливий розподіл у часі, малосніжні зими з низькими температурами, заморозки рано восени та пізно весною, суховії, різкі коливанні температур, зливи, градобої та ін.

Особливо важливе значення для продуктивності землеробсь­кої галузі мають причини, що обумовлюються відмінностями ґрунтового покриву, станом родючості та окультуреності ґрунтів. Серед комплексу складових ґрунтового середовища для культур­них рослин є гранулометричний склад і структура, наявність гу­мусу і доступних елементів мінерального живлення рослин, не­сприятлива реакція ґрунтового розчину, рівень підгрунтових вод та характер рельєфу.

Причини низької родючості ґрунтів визначаються не тільки природними умовами, а часто рівнем культури землеробства. Збіднення ґрунту на окремі елементи живлення, підкисленість та засоленість, еродованість, велика засміченість насінням і вегета­тивними органами розмноження бур'янів, погіршений агрофізи­чний та фітосанітарний стан дуже часто є наслідком неправиль­ного антропогенного впливу — безгосподарської діяльності землероба. Порушення при визначенні використання землі, опра­цюванні раціональної структури посівних площ, застосуванні технології вирощування районованих культур та сортів в значній мірі визначають ефективність загального комплексу в системі землеробства.

Завершеною система землеробства і її складові можуть бути стосовно певного часу, рівня розвитку науки і техніки та інтенси­вності ведення сільського господарства. Від зміни складових сис­теми господарювання та умов заходи землеробства набувають рі­зного значення і повинні адекватно змінюватись.

Системи землеробства повинні бути характерні і адаптовані для ґрунтово-кліматичних зон або їх частин, які різко не відріз­няються за ґрунтовими, кліматичними та економічними умовами. Ці адаптовані системи схожі в цих умовах за структурою посів­них площ, комплексом основних заходів до реалізації кожної з складових їх ланок та в цілому вирішенні основної цілі — най­більш продуктивного використання землі при одночасному ви­рішенні головних завдань підвищення врожайності вирощуваних культур та розширеному зростанню рівня родючості ґрунтів.

Землеробство як галузь сільського господарства тисячоліття­ми накопичувало досвід практики і передавало досягнуте від од­ного покоління до наступного, не маючи будь-яких теоретичних викладок. Тривалий час багато систем землеробства не мали спе­ціальних назв і лише через століття отримали їх.

В основу визначення назви системи землеробства був взятий головний спосіб використання землі (вогневий, лісопильний та ін.), найбільш поширені культури (зернова, просапна, травопіль­на). Проте в більшості назву системи землеробства пов'язували зі способом забезпечення підвищення родючості ґрунту і ефектив­ності всієї системи (заліжна, парова, сидеральна, плодозмінна та ін).

За ступенем інтенсивності виділяють чотири групи систем зе­млеробства: примітивні, екстенсивні, перехідні та інтенсивні.

До примітивної системи землеробствавіднесені: вирубно-вогнева, лісопильна, заліжна і перелогова, вони відображали ни­зький рівень розвитку продуктивних сил суспільства — первіс­нообщинний, рабовласницький та феодальний.

У цей період розвитку суспільства на території, що заселялася людьми, значні площі землі залишалися вільними і в міру втрати родючості на розораних ділянках їх залишали й освоювали нові. Залишені площі під впливом природних процесів з часом віднов­лювали родючість ґрунту. Провідну роль у цьому відігравали ро­слинність, ґрунтова біота та інші чинники.

За цих систем землеробства оброблялась і засівалась незначна частина придатних для обробітку земель — в межах 20—25 % від можливостей. Як правило, ці площі використовували під зернові культури. Використану протягом 3—4 років ріллю залишали в переліг. Одною з головних причин при цьому було не стільки ви­снаження ґрунту, скільки, перш за все, сильне засмічення посівів культурних рослин бур'янами та через розпилення верхнього шару ґрунту і погіршення його водних властивостей.

За час перебування площ під перелогом внаслідок зміни одно­річної трав'яної рослинності на багаторічну ґрунт очищувався від бур'янів, у ньому збільшувався вміст гумусу і азоту та покращу­вався структурно-агрегатний склад.

Цьому історичному відрізку розвитку рільництва характерни­ми були низька примітивна агротехніка, відсутність добрив та тя­глової сили. Використання сил природи було головним і єдино можливим засобом підвищення родючості ґрунту. Саме такі мо­жливості і визначали екстенсивний і малопродуктивний рівень сільського господарства.

Історичний час застосування примітивних систем землеробст­ва в різних частинах світу і окремих країнах був неоднаковим. Так, на території Російської імперії примітивні системи земле­робства зберігалися аж до XVI ст., а в північних губерніях євро­пейської частини та в Сибіру — аж до кінця XIX ст. На території сучасної України примітивні системи землеробства мали місце в XVII та XVIII ст.

Вирубно-вогнева і лісопильна системи землеробства. Це примітивні системи землеробства. Сутність першої полягала в тому, що після вирубування лісу, корчування пеньків, спалюван­ня залишків деревини, освоєння ґрунту культурні рослини, пере­важно зернові, вирощували протягом 2—5 років. Після цього ріллю залишали для заростання лісом через зниження родючості ґрунту і сильну забур'яненість посівів.

В основі лісопильної примітивної системи землеробства лежа­ло використання для вирощування сільськогосподарських куль­тур площ після розкорчування лісу, що вже колись були у сільсь­когосподарському виробництві. Використовувалась у заліснених районах і була аналогом перелогової системи у степовій зоні. Ро­дючість ґрунту при ній відновлювалася під лісом природним шляхом та з допомогою спалювання решток лісу.

До цього способу освоєння нових земель люди прийшли в ре­зультаті спостережень за природною рослинністю, що з'яв­ляється на ділянках, звільнених після лісових пожарів. На цих ді­лянках землі буйно розвивалася природна трав'яна рослинність.

Внаслідок спалювання лісу ґрунт збагачувався на елементи мінерального живлення за рахунок золи. Разом з тим зола сприя­ла нейтралізації кислої реакції цих ґрунтів. Азотне живлення на­ступних культур формується при цьому за рахунок розкладу лі­сової підстилки, решток трав'янистої рослинності, а також життєдіяльності азотфіксуючих мікроорганізмів.

Протягом 2—3 років на цих ділянках після спалювання лісової рослинності отримували непогані врожаї з наступним різким зниженням у зв'язку з примітивними заходами вирощування. Для наступного продовження використання освоєних з-під лісу діля­нок землі у ряді випадків залишали площі на рік—два без посіву і вносили в мізерних кількостях гною, у яких дозволяло слаборозвинене тваринництво.

Лісопильна система землеробства прийшла на зміну вирубно-вогневій. Причин до її виникнення було декілька. По-перше, в цей час уже з'явилась приватна власність на землю, що обмежу­вала територіальне переміщення селян; по-друге, збільшилась потреба у зерні, а наявних площ для його виробництва уже в до­статній кількості не вистачало; по-третє, зросла потреба в лісома­теріалах і нарешті, зросли пошуки можливостей для підвищення врожаїв.

Для поліпшення властивостей ґрунту за цієї системи земле­робства намагалися більшою мірою використовувати гній, а кра­щі лісоматеріали не спалювали як раніше, а використовували для господарських потреб.

В умовах степу з потенційно родючими чорноземними ґрун­тами використовувалася перелогова системи землеробства.

Суть ЇЇ полягала у відтворенні родючості ґрунту за допомогою багаторічної трав'янистої рослинності. Внаслідок високої природної родючості ґрунтів степової зони і більш ефективної ролі трав у відтворенні родючості період їх росту для поліпшення ґрунту порівняно з лісовою рослинністю тривав значно менше. Сівбу сільськогосподарських культур проводили протягом 6—8, інколи 10 років, а потім, після виснаження і засмічення ґрунту, такі землі залишали на 20—ЗО років і переходили на нові цілинні ділянки.

Із зростанням потреб населення в продуктах сільського госпо­дарства, розвитком знарядь виробництва і торгівлі гостро поста­ло питання раціонального і продуктивного використання землі. Перелогова система землеробства при цьому вже стала гальмува­ти розвиток продуктивних сил суспільства через те, що ще за ра­бовласницького ладу земля перейшла у приватну власність рабо­власника і вільне пересування хлібороба на нові місця стало нездійсненним. Коли були розорені всі цілинні землі, селянин вимушений був повернутися до обробітку земель, які раніше вже використовувалися, але були покинуті у свій час як виснажені, що втратили родючість.

Якраз саме так перелогова система землеробства поступилася перелоговій. Проте різкої межі між цими системами не було. Ос­новною відміною є те, що при заліжній системі, як правило, не поверталися до залишених раніше оброблюваних ділянок. Осво­ювались нові, ніколи необроблювані землі.

За перелогової системи земельний масив розбивали на декіль­ка ділянок. Частину з них використовували під хлібні злаки, інша тривалий час, до 10—20 і більше років, перебувала під перело­гом. Зрештою перелоги знову брали до обробітку для вирощу­вання сільськогосподарських культур. Починаючи з цього часу, оранку ґрунту стали проводити ґрунтообробними знаряддями на живій тязі.

Саме ці дві системи землеробства характеризуються найбільш примітивними способами відновлення родючості ґрунту. Вони мали місце за умов наявності великих неосвоєних земельних ма­сивів. За таких умов процес відновлення показників родючості ґрунту проходив без антропогенного впливу і лише за допомогою природи. Тому чим триваліший строк землі перебували під пере­логом, тим більше природна трав'яна рослинність на них за своїм складом наближувалась до флори цілинних степів, тим повніше відновлювалася родючість ґрунту.

Працями А. А. Костичева і В. Р. Вільямса доведено, що в приро­дних умовах процес відновлення родючості ґрунту відбувається під впливом зміни природної рослинності або рослинних формацій. Земельна ділянка, що залишена без обробітку, вже в перший рік суцільно заростає однорічними і дворічними бур'янами. Рілля переходить у стадію бур'янового перелогу.

Весною та восени переліг насичується водою на велику гли­бину через порожнини, утворені у ґрунті, при відмиранні корене­вої системи однорічних бур'янів. На цих ділянках землі в ґрунті переважає аеробний процес, за якого безперервно утворюються зольні елементи та азот внаслідок мінералізації кореневих систем рослинності.

На другий рік переліг переходить в пирійний, що може бути використаний як сіножать з потенційною можливістю до 50—60 і більше центнерів сіна з гектара.

Як відомо, відповідно до біологічних особливостей кореневи­ща пирію розміщуються у верхньому шарі ґрунту на глибині 8— 10 см. Густа сітка кореневищ, пронизуючи ґрунт в різних напря­мках, ущільнює стінки утворених нею порожнин. При цьому ґрунт має можливість добре пропускати в себе воду. Ґрунтова во­да міцно утримується органічною речовиною, що набрякає. Ця речовина, на думку професора Я. Я. Вербіна, утворюється в ре­зультаті безперервного процесу щорічного відмирання вегетати­вних органів пирію на початку зими і утворення нових корене­вищ рано навесні.

За час пирійного перелогу в ґрунті нагромаджуються великі запаси органічної речовини, які забезпечують скріплення розпи­лених частинок ґрунту в окремі структурні грудочки, водотривкість яких з роками зростає. При дальшому розвитку пирійного перелогу в ґрунті збільшується вміст органічної речовини, у зв'язку з цим аеробні умови поступово змінюються анаеробними.

Через 7—10 років пирій починає зріджуватись і урожай його поступово знижується. Не чекаючи різкого його зниження, пи­рійний переліг іноді орють на 4—5-й рік після появи пирію. У йому випадку його називають м'яким перелогом.

У разі, коли переліг не обробляють після зрідження пирію, йо­го заміщають нещільнокущові злаки, більш пристосовані до но­вих умов ґрунтового середовища, з переважанням анаеробіозу. Такий переліг називається клерійовим, до якого належать злаки, що слабо вкриті листям, а саме — тимофіївка степова, стоколос прямий та житняк.

Цей вид перелогу менш продуктивний за врожаєм наземної маси, ніж пирійний, а тому його частіше використовують як пасовище.

У період клерійового перелогу нагромадження органічної ре­човини відбувається більш уповільненими темпами і може тривати до 15 років. При цьому запас елементів ґрунтового живлення переходить в органічну форму, недоступну для засвоєння її нещільнокущовими злаками. Внаслідок таких умов ґрунтового сере­довища нещільнокущові злаки змінюються щільнокущовими ти­пчаками, а келерія випадає. Тобто настає типчаковий, або твердий переліг, який змінив келерійовий.

Весною на твердих перелогах з'являться багато ефемерів, які добре використовують вологу та зольні елементи поживи верх­нього шару ґрунту. Серед бобових значне місце в травостої за­ймає астрагал, що має глибоко проникаючу кореневу систему. Наявність бобових на типчаковому перелозі сприяє нагрома­дженню в ґрунті великої кількості азоту.

При такій зміні рослинної формації стадія перелогів закінчу­ється і настає ковиловий степ. Він за травостоєм менш однорід­ний. У ньому зустрічаються окремі кущі типчаків, полину, астра­галу та ін. Ковиловий степ, на відміну від перелогів, називається цілинним. Ґрунт характеризується водотривковою агрономічно цінною структурою з великими запасами органічної речовини, яка є потенціалом азотного та зольного живлення для рослин.

За перелогової системи землеробства значна частіша земель не засівалася, перебуваючи тривалий час під різними стадіями перелогу.

Така система землеробства була можлива у віддаленому часі, коли завдяки великим просторам придатної для обробітку землі можна було використовувати під посіви не більше половини або навіть однієї третини орних земель.

В міру помітного зменшення кількості вільних площ земель і зростаючих потреб в продуктах землеробства виснажені ділянки стали залишати в переліг на 8—15 років. Повернення до розорю­вання раніше оброблюваних, а потім залишених ділянок землі призвело до еволюції заліжної системи в перелогову, за якої ґрунт під ріллею виснажувався ще швидше.

З розвитком природничих наук, особливо теорії живлення рос­лин, змінювалося і обґрунтування обох систем землеробства. Вихо­дячи з гумусової теорії живлення рослин по Тееру, підвищення родючості ґрунту під природною трав'янистою рослинністю пояс­нювали нагромадженням гумусу. Такої наукової точки зору дотри­мувались і вітчизняні вчені І. М. Комов та М. Г. Павлов.

Відповідно до відкритої теорії мінерального живлення рослин мінеральними речовинами зниження врожайності зернових при їх розміщенні протягом ряду років на одному місці після освоєн­ня цілини вчені стали пояснювати збідненням ґрунту фосфором та іншими поживними речовинами. В міру з'ясування процесів азотного живлення рослин підвищення родючості уже оброблю­ваних, а потім залишених під переліг або цілину земель поясню­вали відновленням в них запасів азоту.

В. Р. Вільямс пояснював падіння врожаїв і причини залишен­ня земель під переліг втратою водотривкої структури під впли­вом вирощування однорічних злакових культур. Після залишення таких земель в переліг на них під дією трав'янистої рослинності відновлюється водотривка структура грунту. Професор А. А. Костичев пов'язував падіння врожаїв при тривалому беззмінному вирощуванні зернових культур їх забур'яненням.

Незважаючи на те, що скорочення строку перелогу не забез­печувало ні очищення полів від бур'янів, ні відновлення водо­тривкої ґрунтової структури, під впливом господарсько-еко­номічних умов строк перелогу все більше зменшувався, внаслі­док чого скорочувалась і тривалість використання розораного перелогу під посівами сільськогосподарських культур.

Для знищення бур'янів і раціонального використання землі під посіви стали впроваджувати паровий обробіток ґрунту. Саме тому між посівами зернових вводилось парове поле. Внаслідок цього перелогова система перейшла в перехідну паро-перелогову форму, а в більшості — у парову.

На зміну примітивним прийшли екстенсивні системи земле­робства, до яких віднесеш зокрема паро-перелогова, парова і ба­гатопільна трав'яна або вигінна. Однією з причин їх виникнення було зростання чисельності населення і обмежена земельна тери­торія, що не дозволяло розширювати площу під посівами культу­рних рослин. Другою суттєвою причиною відмови від підсічно-вогневої і лісопильної систем землеробства була дуже велика трудомісткість освоєння земель з-під лісу. Удосконалення зна­рядь обробітку ґрунту від сабана, багатозубової сохи до з'яв­лення плуга були передумовою переходу до парової системи. Однією з головних причин, що визначили перехід селян царської Росії до нових форм землекористування, були соціально-економічні — кріпацтво і приватна власність на землю. Із розви­тком кріпосного права обмежувалося переміщення селян. Основ­на маса землеробів стала працювати на постійних ділянках.

При екстенсивних системах землеробства більша половина придатних для обробітку земель використовувалася під посіви. Серед культур переважали зернові і кормові, а технічні культури зовсім не вирощувалися або їх було дуже мало. Для відновлення родючості грунту використовували такі заходи, як обробіток парів, травосіяння, внесення гною. Меліоративні заходи майже не здійснювалися.

У непростих умовах опанування досвідом вирощування зерна селянин інтенсифікує його виробництво шляхом покращання си­стеми відновлення природної родючості землі, періодично зали­шаючи її під паром.

Керуючись недопущенням повного виснаження ділянки в од­ному виробничому циклі, систематичний її «відпочинок» харак­теризує цей агротехнічний захід як першу усвідомлену дію ріль­ництва, спрямовану на інтенсифікацію землеробського процесу. Тогочасне пасивне присвоєння природної сили землі на підсічках і перелогах набуло активної організованої форми забезпечення тривалої родючості землі. Організоване збереження і відновлення природних ресурсів ґрунтів у паровому полі стало переломною віхою в історії розвитку хліборобства. Застосування пару при ви­рощуванні зернових колосових культур можна розцінювати як важливе джерело існування людства, беручи до уваги усвідом­лення необхідності цього важливого процесу. Землеробство за­вдяки цьому піднялось із рівня примітивного стану до стану культурного, творчого, що зумовило прогрес хліборобства і його систем.

Парова система набуває агрономічної, агрофізичної суті тіль­ки тоді, коли відведене поле не пасивно наповнюється плодючою силою, а на відновлення його спрямована технологічна операція — оранка, тобто в паровий період поле піддають одно-, дворазо­вому обробітку з метою поліпшення структури фунту, максима­льно можливого знищення бур'янів тощо.

На паровому двопіллі вирощували переважно зернові культу­ри. Найбільш поширеною була форма, при якій висівали в пер­шій рік озимі (жито), потім цьому полю давали відпочити, щоб на ньому вирощувати інші зернові. Найбільш продуктивно викорис­товувалось парове поле двопільної системи, коли його було поді­лено ще на дві частини, де на них відповідно висівали озимі та ярі культури. Такий варіант двопілля мав місце на Хмельниччині в Чемеровецькому районі, де усе поле ділили на толоко-пасовищну і орну частини. На одному полі смугами висівали озимі і ярі культури. Отже поле було розчленоване на три неод­накові ділянки, в чому можна вбачати поступ до парового три­пілля. Скорочення площі найбільшого за розміром поля привело до трипільної системи.

У центральній частині України, як і в багатьох інших місцево­стях етнічної території, у XIX — на початку XX ст. у селянських господарствах панувало класичне трипілля для вирощування ви­ключно зернових культур. На коренеплідні, технічні культури відводили окрему частину поля, розташовану у безпосередній близькості до осель. На Київщині, зокрема, все орне поле діли­лось на три частини з такою умовою, що парове поле («толока») залишалось для громадського випасу худоби. Аналогічний спосіб користування орними площами був на Черкащині, Кіровоградщині та ін. Здебільшого у тому чи іншому селі чи в певному регі­оні з подібними природнокліматичними умовами переважала якась одна сівозміна парової системи землеробства. Так, на Пол­тавщині в 1900 р. зафіксовано 66 % селянських господарств з трипільною і 20 % — з однопільною.

Парова система землеробства, як уже відмічалось, була поши­рена серед багатьох хліборобських народів, але з своїми поміт­ними особливостями. Дотримуючись послідовності в чергуванні озимих і ярих культур, у озимий чи ярий клин замість традицій­них жита і ячменю вводиться культура, характерна для певної мі­сцевості, або господарсько необхідна. Подекуди в Росії на полях в ярій зміні висівали просо, інколи садили картоплю. У Білорусії в середині XIX ст. існувала своєрідна сівозміна, коли через одну ротацію у ярому клині висівали льон.

При паровій системі землеробства чергування сільськогоспо­дарських культур в сівозміні було переважною у вигляді двопіл­ля: 1 — пар, 2 — кукурудза, а також 1 — пар, 2 — озимина, або у вигляді трипілля: 1 — пар, 2 — озимина, 3 — ярі зернові. При сильному забур'яненні полів трипілля було з двома полями пару: 1 — пар, 2 — пар, 3 — овес або ячмінь. Таке чергування було поширено на початку XIX ст.. в Німеччині та у Франції. У США широко запроваджувалося чотирипілля: 1 — пар, 2 — бавовник, З — пар, 4 — кукурудза.

Перехід до парової системи дав змогу різко розширити площі посівів і збільшити виробництво зерна. На тій самій площі, що й при заліжній або перелоговій системі, стало можливим мати площу посівів у 3—4 рази більшу. Саме з цього часу в Росії і з'явилось товарне зерно, оскільки зросло його виробництво, хоча величина врожаю фактично не змінилась.

За умов правильного і своєчасного парового обробітку кожно­го поля (один раз у 2—3 роки) грунт дійсно очищався до певної міри від бур'янів, а при регулярному внесенні гною дещо підви­щувалася і його родючість. Оскільки парування ґрунту було го­ловним засобом підвищення його родючості, логічним стала і на­зва системи — парова. Мета парової системи була скрізь одна й та ж — забезпечити головним чином умови для виробництва зер­нових культур.

У нашій країні ще з часів стародавньої Русі аж до початку XX ст. існувала парова система землеробства з трипільною сівозмі­ною. При паровому трипіллі одне поле відводили під пар, друге — під озиме жито, а на півдні — під озиму пшеницю, трете — під «сірі» ярі хліба: ячмінь, овес, гречку.

З ліквідацією багаторічного перелогу перш за все чітко про­явилась негативна риса парової системи землеробства: різке погіршення якості вирощеної продукції. Тверді ярі пшениці, що давали високі врожаї на цілинних землях і перелогах, по­чали втрачати свою основну ознаку — скловидність зерна і знижували вміст клейковини при вирощуванні їх на розпуше­них землях. Найцінніші за вмістом білка в зерні твердої пше­ниці поступалися місцем менш цінним, м'яким. Крупнозернисте пластове високоврожайне просо змінилося дрібнозернис­тим, менш урожайним. Якість продукції землеробства знижу­валась через те, що в урожаї знаходилось багато щуплого, не­дорозвиненого зерна з домішками великої кількості насіння бур'янів.

За умов парової системи землеробства були знищені продук­тивні пасовища з їх багаторічною трав'янистою рослинністю.

Отже, при паровій системі землеробства порівняно з перело­говою значно збільшувалось виробництво зерна, але зменшува­лось виробництво кормів для худоби. Це призвело до скорочення поголів'я худоби і зниження її продуктивності. Відношення всіх лук до ріллі в Росії становило лише 34,7 %.

Історія землеробства показала, що пар без добрив (крім того ще й пізній, оскільки на ньому пасли худобу) не став засобом відновлення родючості ґрунту і очищення його від бур'янів. Гній на добриво в Росії, як правило, не використовували до кінця XIX ст., а коли і використовували, то рідко — раз в 6—9 років і неве­ликими дозами. Внаслідок цих причин середня врожайність зер­нових культур за парової системи була низькою і нестійкою. Як у Росії, так і в країнах Західної Європи в XVIII ст.. вона знаходи­лась в межах 5—7 ц/га. У тих небагатьох господарствах, де гній вносили регулярно — раз в три роки, пари орали рано, дотриму­вались інших елементарних агротехнічних вимог, і за парової си­стеми землеробства отримували добрі для того часу врожаї. Вони в 2—3 рази перевищували врожаї за тієї ж системи землеробства тих господарств, які не застосовували гній, пізно і неправильно обробляли ґрунт.

Проте навіть при дотриманні агротехнічних вимог парова систе­ма мала такі великі недоліки: пари займали багато ріллі — до 1/3— 1/2 від загальної площі та не було посівів кормових культур.

При перелоговій системі землеробства втрачена ґрунтом ро­дючість відновлювалась багаторічною рослинністю перелогів у природних умовах. Цей ефективний, але надзвичайно тривалий захід відновлення родючості фунту виявився абсолютно несумі­сним з умовами парової системи землеробства при зерновому трипіллі.

Мілка оранка і безперервна культура хлібних злаків, що три­вали з року в рік, сприяли в ряді районів розвиткові вітрової та водної ерозії.

Розвиток ерозійних процесів на розпилених степових ґрунтах призвів до посилення так званих чорних бур, коли великі маси дуже дрібних частинок родючого ґрунту видувалися і зносились з полів.

Невеликі норми гною, які вносились тоді, не могли істотно пози­тивно позначитися на підвищенні родючості. Внаслідок цього за парової системи землеробства дерново-підзолисті ґрунти з кожним роком втрачали природну родючість, а врожаї знижувалися.

Парова система землеробства із зерновим трипіллям, яка існу­вала тривалий час, у своїй основі не тільки не забезпечувала що­річне збільшення врожаїв з одиниці площі, а й не могла утримати сталої продуктивності хлібних злаків на якомусь певному рівні. Навпаки, врожаї за цієї системи землеробства були стихійними, вони цілковито залежали від метеорологічних умов, а також від фітосанітарного стану полів.

У XVII і XVIII ст. в ряді країн Західної Європи і в окремих маєтках російських поміщиків робляться спроби поліпшити па­рову систему землеробства. Ріст населення, розвиток торгівлі, за­гарбницькі війни вимагали від сільського господарства більшої кількості різноманітної продукції. Наслідком стала поступова зміна структури посівів, впровадження нових культур — багато­річні трави, коренеплоди і картопля. Скорочувались площі під чистим паром, розорювались малопродуктивні луки.

У зв'язку з цим подекуди формувалася вигінна, або багатопільно-трав'яна система землеробства. За цієї системи половину ріллі займали сіяні багаторічні трави, які використовували на сі­но і випас, на решті площ вирощували зернові культури. Для під­вищення продуктивності природні трави змінилися сіяними, які в перші роки використовували на зелену масу і сіно, а потім — як вигін для худоби.

Прикладом вигінної системи може служити мекленбурзька система, яка виникла в середині XVIII ст. із парової в Німеччині, де на той час парова система землеробства призвела до сильного розорювання природних кормових угідь. Це гальмувало утри­мання достатнього поголів'я худоби, а отже, і отримання необ­хідної кількості гною. Тому трипільні зернові сівозміни були пе­ретворені в багатопільні, наприклад, поля: 1 — пар; 2 — озимі; З — ярі; 4 — пар; 5 — озимі; 6 — ярі; 7—9 — вигін.

У чорноземній смузі Росії багатопільно-трав'яні сівозміни ви­никли із заліжної та перелогової систем і розглядались як перехі­дна форма від примітивних систем до інтенсивних. При цьому прикладом багатопільної сівозміни для центральних чорноземних губерній була така. Поля: 1 — просо або яра пшениця; 2 — яра пшениця або просо; 3 — пар, інколи удобрений; 4 — озима пше­ниця; 5 — горох, ячмінь або овес; 6 — пар або гречка; 7 — жито, інколи з тимофіївкою; 8 — тимофіївка або овес з тимофіївкою; 9-15- тимофіївка на укіс або вигін.

Запроваджували вигінну систему землеробства і у деяких гос­подарствах нечорноземної смуги Росії. Прикладом типової сіво­зміни багатопільно-трав'яної системи землеробства може служи­ти сівозміна О.М. Енгельгарда, впроваджена в маєтку Батищево Смоленської губернії. Поля: 1—6 — багаторічні'трави; 7 — льон; 8 — пар; 9 — озиме жито; 10 — ярі зернові; 11 — пар; 12 — ози­ме жито; 13 — ярі зернові; 14 — пар; 15 — озиме жито.

З застосуванням добрив багатопільно-трав'яні сівозміни пере­ходили в більш інтенсивні шляхом скорочення трав'яного пері­оду і збільшення посівів зернових культур. На цьому вигінна сис­тема цілком зливається з поліпшеною зерновою, яка виникла з парової зернової.

У нашій країні вигінна система землеробства не мала поши­рення в чистому вигляді, але окремі елементи, як багатопільно -трав'яні та ґрунтозахисні сівозміни, застосовувалися в поєднанні з сівозмінами інших систем.

Таким чином, парова і вигінна системи землеробства за інтен­сивністю значно ефективніші примітивних форм. Більшу частину придатних для обробітку земель у них займала рілля, проте значні площі були і під чистими парами. У посівах переважали зернові культури або багаторічні трави, високопродуктивних кормових і технічних культур не було або вони займали незначні площі. Ро­дючість грунту визначалась природними факторами, які певною мірою спрямовувались людиною (обробіток парів, сівба трав), і менше — засобами виробництва, які постачала промисловість.

При перехідних системах землеробства — поліпшеній зер­новій, сидеральній, плодозмінній і травопільній — використову­ють усі орнопридатні землі, у сівозмінах переважають зернові з багаторічними травами або просапними культурами і чистим паром.

Поліпшені зернові системи землеробствавиникли в резуль­таті удосконалення парової і багатопільно-трав'яної систем зем­леробства. Сівозміни поліпшених зернових систем землеробства являють собою зернове трипілля, доповнене полем багаторічних трав. Таке, наприклад: 1 — пар; 2 — озимі з підсівом конюшини; З — конюшина; 4 — ярі зернові. Або ж існувала восьмипільна: 1 — пар; 2 — озимі з підсівом тимофіївки і конюшини; 3, 4 — ко­нюшина з тимофіївкою; 5 — льон; 6 — пар; 7 — озимі; 8 — ярі зернові.

У Росії заміна парової системи землеробства проходила в ра­йонах, де розвивалось молочне скотарство або впроваджувалися посіви технічних культур, переважно в поміщицьких господарст­вах. Тут виникли різноманітні форми інтенсивного землеробства із застосуванням польового травосіяння.

У зерно-трав’яних сівозмінах зернові культури займали від по­ловини до 2/3 ріллі, 15—25 % її відводилось під чисті пари і 20— 30 % під багаторічні трави. Просапних і зернобобових культур не було або вони займали незначні площі.

Родючість ґрунту підтримувалась вирощуванням багаторічних трав, паровим обробітком і застосуванням добрив, переважно гною.

Подальший розвиток цієї системи землеробства йшов шляхом скорочення площі чистих парів і заміни зайнятими, а також вве­дення в сівозміни просапних культур і переходу до плодозмінної системи.

Широкого розповсюдження набуло паропросапне п'ятипілля, де по пару висівалися дві зернові культури, причому в Сибіру і Казахстані — ярі, на півдні України — озимі, на південному схо­ді — озимі і ярі, а потім просапні і ярі. У паропросапних сівозмі­нах під зернові культури відводили від 50 до 70 % ріллі, під про­сапні, зернобобові і круп'яні — 15—20%, чисті пари — 15— 25 %. Підтримання і підвищення родючості ґрунтів здійсню­валось інтенсивним обробітком парових і просапних полів, внесенням добрив, заходами щодо збереження і нагромадження вологи. Головну роль у боротьбі з бур'янами тут відігравали парові і просапні поля.

Поліпшені зернові сівозміни з багаторічними травами послу­жили прообразом польових травопільних сівозмін. Тому травопільна система землеробства, запроваджена акад. В.Р. Вільямсом також належить до перехідних.

Сидеральна система землеробства— це варіант подальшого удосконалення поліпшеної зернової системи, в якому чистий пар змінювався сидеральним. З метою відновлення родючості ґрунт) сидеральні рослини повністю заорюють. Спочатку в нашій країн для цього використовували озиме жито і гірчицю, пізніше, як більш ефективні, — сераделу, люпин та інші бобові рослини. Цю систему землеробства застосовували в районах з великою кількістю опадів з малородючими ґрунтами. Зараз її використовують в ряді районів нечорноземної зони і в прибалтійських країнах.

З виведенням безалкалоїдного кормового люпину його сталь використовувати як кормову рослину. На зелене добриво сталі висівати люпин або іншу культуру післяпожнивно чи післяукіс­но, тобто після збирання основної культури. Разом з тим сидера­льна система у переважній більшості районів втратила свою са­мостійність, оскільки за довільної системи можна вирощувати проміжні посіви, у тому числі й на зелене добриво.

У країнах Західної Європи внаслідок бурхливого розвитку промисловості, росту чисельності міського населення, а отже, зростання попиту на продукти тваринництва, перехід від перело­гової і парової зернової систем землеробства до більш інтенсив­них систем здійснювався значно швидше ніж у Росії. Найпоши­ренішою була плодозмінна, або плодоперемінна, система землеробства.

Початок цій системі було покладено в Бельгії та Голландії (> сучасному географічному вимірі) в XVI—XVII ст. Вона швидке поширювалась до Англії та Франції і дещо пізніше — в Німеччи­ну (XIX ст.).

Основними ознаками плодозмінної системи землеробства вважалися: розорювання природних кормових угідь і перетво­рення їх у ріллю за винятком частини високопродуктивних лук: вирощування кормових, найбільш продуктивних культур на по­лях; ліквідація чистих парів і заміна їх бобовими травами, чергу­вання зернових культур з бобовими і просапними.

Перехід до цієї системи землеробства означав, що чисте зер­нове господарство поступилося своїм місцем господарству з роз­винутим тваринництвом і посівами технічних культур (цукрові буряки, соняшник) та просапних культур (картопля, кукурудза та ін.). Розвиток тваринництва спонукав розширити посівні площі під багаторічними бобовими травами та інших бобових і кормо­вих коренеплодів.

У багатьох районах Англії була впроваджена відома норфольська сівозміна з наступним чергуванням культур: 1 — конюшина; 2 — озима пшениця; 3 — кормові коренеплоди; 4 — ячмінь з під­сівом конюшини. У цій сівозміні відобразилось найбільш типове для плодозмінної системи землеробства співвідношення площ посіву груп сільськогосподарських культур: зернові — 50 %, просапні — 25 % і бобові — 25 %. Обов'язкове дотримування порядку чергування культур у сівозміні забезпечило захист посі­вів від пошкодження багатьма шкідниками і ураження хвороба­ми, створювались добрі умови для очищення ґрунту від бур'янів та рівномірне використання із нього поживних речовин.

Включення в сівозміну конюшини, люцерни та однорічних бобових сприяло помітному поповненню ґрунту запасами зв'я­заного азоту і гумусу, а вирощування просапних культур стало фактором покращання фізичних властивостей верхнього шару ґрунту і дозволило краще очищати його від насіння бур'янів без чистого пару.

Під впливом введеної плодозмінної системи, яка передбачала більш глибокий і ретельний механічний обробіток у сівозміні, більш високі рівні систематичного внесення добрив, не лише під­вищувало родючість грунтів, а й сприяло загальному підвищен­ню окультуреності полів, урожайності сільськогосподарських культур в районах Західної Європи.

В Англії, Бельгії, Нідерландах, Німеччині за 70—80-х рр. з освоєнням плодозміни врожаї зерна більш ніж подвоїлися, досяг­нувши в середньому 16—17 ц/га. У наступному столітті (1860— 1970) після широкомасштабного застосування мінеральних доб­рив, впровадження нових, більш продуктивних сортів і гібридів, удосконалення механічного обробітку ґрунту та багатьох інших заходів агротехніки, а в ряді випадків після освоєння зрошення, врожаї зерна ще раз подвоїлись, досягнувши 35—43 ц/га. За та­ких умов помітно зросло виробництво концентрованих, сокови­тих і грубих кормів, що створило умови для розвитку високопро­дуктивного тваринництва.

У Західній Європі можна було легко усунути або скоротити чисельність парових полів. При її кліматичних умовах завжди є можливість добре підготувати ґрунт до настання оптимальних строків сівби (вересень) після збирання конюшини, льону, карто­плі, бобів. Крім того, в Бельгії, Голландії і на значній території Англії та Франції ґрунт взимку не замерзає і його можна орати.

Зокрема, за твердженнями багатьох дослідників, озимі в Анг­лії збирають в першій половині липня, поле відразу ж лущать, вносять гній і орють. Протягом чотирьох місяців, до середини листопада, поле по суті знаходиться в «чистому пару». Внаслідок таких умов тут відмовились від весняно-літнього пару на користь літньо-осіннього пару. Крім того, м'яка розтягнута весна допус­кає тут повторні передпосівні обробітки поля. Нарешті, після збирання коренеплодів до сівби ярих залишається великий про­міжок часу, під час якого ґрунт доглядають по системі напівпару.

Включення в сівозміну цукрових буряків, кормових корене­плодів і картоплі як культур, вимогливих до більш глибокого розпушення ґрунту, примушувало проводити і більш глибоку оранку, а на ґрунтах з неглибоким орним шаром — плугами з ґрунтопоглиблювачами. Гній вносили під просапну культуру, яка найбільш високо оплачувала це добриво, разом з тим післядія гною справляла позитивний вплив і на решту культур сівозміни.

Основні наукові положення плодозмінної системи землеробс­тва були сформульовані лише в другій половині XVIII ст. А. Юнгом, А. Теером та іншими відомими агрономами того часу. Із російських вчених вагомий внесок в розвиток вчення про пло­дозміну зробили А. Т. Болотов і І. М. Комов.

Суть плодозмінної системи зводилась до дотримання таких вимог: всі сільськогосподарські угіддя займають посівами (від­мова від чистого пару): вирощують крім зернових, що виснажу­ють ґрунт, просапні та багаторічні бобові трави (збагачують ґрунт органікою та азотом) у рівній пропорції; неприпустимий повторний посів на одному полі культур однієї групи навіть два роки підряд; щорічне чергування культур, що збіднюють та зба­гачують ґрунт; раціональне використання непродуктивних при­родних кормових угідь під ріллю, де може бути організоване ви­робництво кормів.

Обмеження пасовищ для випасання селянської худоби, змен­шення земельних наділів зумовили перегляд традиційних, установ­лених сівозмін, в тому числі й трипілля. У XIX ст. в Україні все час­тіше до ярих зернових підсівають насіння трав, і тоді парове поле перетворюється в випас для худоби, але це вже стає окультурене пасовище. Внаслідок таких дій підвищується продуктивність поля, покращується поживний потенціал та структурний стан ґрунту. От­же, із введенням у сівозміну травосіяння замість чистого пару запо­чаткувалась плодозмінна система землеробства.

Фундаментальний розвиток агрономічної науки в Росії у XVIII—XIX ст., її теоретичні і експериментально-практичні ас­пекти торкнулися лише незначної кількості великих поміщиць­ких господарств. У більшості випадків сільськогосподарське виробництво велось патріархальним застійним методом. Тодішні виробничі відносини гальмували прогрес хліборобства.

Закономірність феодальних виробничих відносин і відповід­них їм продуктивних сил виявлялися на фоні аграрної культури у слов'янських народів, про рівень розвитку якої можна судити на прикладі систем землеробства.

Елементи плодозмінної системи закладалися у паровій системі із введенням травосіяння, яке позитивно впливало на стабільність агрофізики ґрунту, удосконалювало існуючу парову систему. Пе­рехід від парової до плодозмінної системи землеробства став мо­жливим при введенні в сівозміну просапних і бобових культур, тобто при наявності таких ознак: вирощування кормових рослин в сівозміні, заміна чистих парів зайнятими, переважно бобовими чи просапними, а також чергування зернових культур з бобовими і просапними. Плодозміна являла собою ефективний агротехніч­ний захід поліпшення родючості ґрунтів і одночасне підвищення продуктивності ріллі.

Наприкінці XIX — у першій половині XX ст., у період загаль­ної кризи феодальних виробничих відносин в Росії, яка охопила ті території України, що входили до її складу, зародження капіта­лістичних форм виробництва, поширених і на сільське господар­ство, викликало і економічну кризу і щодо існуючих традиційних систем землеробства.

Виникнення агрономічних центрів у Росії, а також в Україні, опрацювання наукових основ продуктивних систем привело до диференціації господарств з традиційними системами, це здебі­льшого бідніша частина, та господарства великих землевласни­ків, які запроваджували інтенсивні науково обґрунтовані систе­ми. Тобто, одна категорія господарств вела польове хлібо­робство, застосовуючи в основному екстенсивні системи земле­робства — парове двопілля, трипілля чи багатопілля, або ще примітивніші: підсічну і навіть переліг, лише спорадично більш інтенсивні — паропросапну і плодозмінну системи. Інша частина переходила до інтенсивного землеробства — плодозміни, впро­ваджувала поліпшену зернову систему із травосіянням.

Помітний внесок у теоретичному та практичному значенні для сільського господарства тих часів, а їх значення в більшості не вичерпане і сьогодні, була активна праця А. Т. Болотова, І. М. Комова, М. В. Вороніна, Д. М. Полторацького, І. І. Сама-ріна, Д. П. Шелехова та інших вчених країни.

У розвиток польового травосіяння, зокрема культури коню­шини, великий внесок зробив К. А. Тімірязєв. Про значення конюшини було відомо ще задовго до нього. Проте він широко і повно, з використанням останніх глибоких наукових досліджень, розкрив положення про те, що бобові рослини не виснажують, а навпаки, покращують і збагачують ґрунт органікою та азотом.

Обґрунтовуючи значення польового травосіяння, О. В. Совєтов вказував, що цей новий агротехнічний захід відновлення ро­дючості ґрунту вимагає вести сільське господарство на науковій основі при обов'язковому поєднанні рослинництва з тваринницт­вом.

І. О. Стебут звернув увагу на непридатність зайнятих парів у посушливих районах. Цим самим вчений підкреслив неприми­ренність вимог плодозміни — повсюдної ліквідації чистих парів, так необхідних у посушливій степовій зоні.

При запровадженні і практичному веденні сівозмін плодо­змінної системи в різних грунтово-кліматичних умовах колиш­ньої Росії почала виявлятися деяка невідповідність між умовами та вимогами класичної сівозміни. У посушливих умовах не мож­на було обійтися без чистих парів. У багатьох районах багаторіч­ні трави доцільно було використовувати не один рік, а протягом двох—трьох років. Неприйнятною виявилася вимога класичної плодозміни не висівати одну культуру протягом двох років під­ряд на одному полі. У степових районах, наприклад, бувало доці­льним висівати пшеницю повторно (особливо після чорних удоб­рених парів). Сільське господарство того часу не було спроможне забезпечити вирощування просапних культур на четвертій части­ні орної землі. Цьому також заважали і більш суворі природні умови, які створювали додаткові труднощі в землеробстві — ви­мерзання та загибель від посух конюшини, озимої пшениці тощо.

Плодозмінна система землеробства успішно освоювалась у Прибалтиці, західних районах України та Білорусії.

Активними пропагандистами плодозмінної системи на терені тодішньої Росії були В. О. Левшин, А. М. Рознатовський, Д. М. Полторацький, 1.1. Самарін, М. Г. Павлов, О. В. Совєтов, А. Т. Болотов, П. М. Преображенський, С. М. Усов, О. М. Енгельгардт та ін. Проте у більшості випадків пропаганда плодозміни не досягала цілі. Наявність кріпосного права, підневільна селянська праця були перешкодою до істотного покращання землеробства. Проте мало що дало і звільнення в 1861 р. селян від кріпосної за­лежності без достатньої кількості землі з великими викупними платежами, відробітками і общинним землекористуванням.

За умов низької агротехніки, поступового зниження родючості грунтів та інших недоліків, що супроводжували освоєння парової системи землеробства в царській Росії, різкий негативний вплив на врожай справляли несприятливі погодні умови, перш за все травнево-червневі посухи, які призводили до недородів і голоду.

Повсюдно спостерігалась помітна залежність землеробства від незначних коливань погоди і нездатність протистояти навіть ко­роткочасним посухам. Особливо різко падала продуктивність по­лів в роки суворих посух (1891, 1901, 1903, 1906 та інші роки).

Настійливі спроби встановити причини невдач у землеробстві того часу і розробити пропозиції щодо їх усунення здійснювали­ся багатьма вченими і громадськими діячами другої половини XIX ст. — О. В. Совєтовим, К. А. Тімірязєвим, Д. І. Менделєє­вим, В. В. Докучаєвим, П. А. Костичевим, І.О.Стебутом, О.О. Із­маїльським та ін. У результаті таких досліджень В. В. Докучаев, П. А. Костичев і О. О. Ізмаїльський встановили, що вирішальне значення в регулюванні водного режиму на чорноземах, а отже, у боротьбі за врожай має дрібногрудочкувата водотривка структу­ра ґрунту. Було доведено, що несталість урожаїв і їх різке падін­ня в посушливі роки пояснювалося, як правило, не абсолютною недостатньою кількістю опадів протягом року, а нездатністю розпиленого ґрунту нагромадити і зберегти воду для ефе

Дата добавления: 2015-07-26; просмотров: 375; Нарушение авторских прав

Мы поможем в написании ваших работ!