Етапи розвитку українського шкільництва на Буковині

Перебування Буковини у складі Австрії збіглося з процесом змін соціально-економічного, політичного і культурного характеру, які відбувалися в краї наприкінці ХVІІІ ст., особливо в першій половині ХІХ ст. Так звана “весна народів” у Європі не обминула й буковинських українців. Селянський рух на Буковині спалахнув у 1848-1849 рр. під проводом Лук'яна Кобилиці і був стихійним та неорганізованим. Основною його ідеєю стала боротьба за соціально-економічне визволення та деякі громадянські права. Як зазначає відомий дослідник національного руху українців Буковини О.Добржанський, це повстання поклало початок “пробудження в українських масах у 1848-1849 рр. національного почуття. Чи можна вважати ці прояви початком національного руху? Безперечно, якби далі настали нові дії, які б засвідчили організаційне та ідейне зростання українців [274, с.118]. Минуло не одне десятиліття, поки з'явилися свідомі українські діячі, які підготували грунт для подальшого національно-культурного відродження на Буковині.

Проте пробудження національної свідомості і прагнення до знань українців Буковини гальмувалося цілою низкою складних об'єктивних і суб'єктивних причин [436, с.87].

Перша з них: злиденні умови життя більшості населення, в основному селян, бо Буковина була на той час аграрним краєм.

Але, починаючи з середини ХІХ ст., на Буковині поступово розвивається промисловість. З 1866 року були прокладені залізничні дороги, які з'єднали край з Австрією, Румунією, Україною, Бессарабією, що допомогло розширити промислові, торговельні та економічні зв'язки і збувати вироблену продукцію. У краї інтенсивно почали розвиватися лісова, пивоварна, машинобудівна, залізорудна, хімічна, спиртово-горілчана та інші галузі.

О.Добржанський зазначає, що за родом діяльності австрійська статистика поділяла населення Буковини на чотири групи. У сільському господарстві було зайнято 489 522 (75,71%), у промисловості – 71 754 (11,11%), у торгівлі і транспорті – 46 906 (7,25%), сюди входили також і безробітні [274, с.77].

Основну верству населення складали бідні селяни, бо серед українців Буковини майже не було великих землевласників, а давні дворянські роди, які залишилися, повністю зрумунізувалися. У газеті “Діло” з цього приводу було зазначено: “…шляхти, дідичів руських на Буковині нема. Вправді, якби зажадати розговорний язик, то і дідичів, проживаючих в руських частях Буковини, належало би зачислити по більшій часті до русинів, але самі вони держать себе за румунів – а се для нас рішаюче” [289].

Селяни, хоч і були звільнені від панщини, жили в жахливих умовах, особливо після придушення бунту Лук’яна Кобилиці. Про це так пише С.Смаль-Стоцький: “Енергічно взяли ся власти до подавлення бунту, бо небавом він міг був розширити ся на цїлу північну Буковину. Бо і положенє селян в околицях межи Прутом а Днїстром, як пише Bukovina дня 13-го квітня 1849 в ч. 8-ім є просто страшне. Біда і нужда дійшли там до нечуваних границь. З одного боку тамтогорічний неврожай, часткове знищенє збіжа саранчею, холєра, з другого боку збаламученє і виссанє визволених (в тій части краю понайбільше руских) мужиків через нїкчемність шахраїв, писарів покутних, а особливо через їх мужицких депутатів до ради державної. Є села, де люди вже від кількох недїль їдять сїчку або мелене жолудє змішані з кукурудзяною мукою, або варять голі качани в воді і таким напитком старають ся своє житє ратувати і т.д.” [523, с.165-166].

Друга: незначна кількість української інтелігенції, яка навіть напередодні Першої світової війни не перевищувала 1100 осіб (0,36 % від усього населення краю), що було головною причиною відставання розвитку національної самосвідомості українських буковинців. Свідчення про це ми знаходимо в працях Ю.Федьковича, С.Воробкевича, С.Смаль-Стоцького, О.Поповича, І.Герасимовича, В.Сімовича, І.Карбулицького.

На жаль, буковинська інтелігенція впродовж довгих років не жила національними інтересами, не відстоювала рівноправність свого народу. Отримавши освіту в німецькомовних закладах, вона відмовлялася від своєї нації, свого коріння. Як зазначав С.Смаль-Стоцький, “…загал же буковинської Руси був на стілько несьвідомий почутя рускости, що запізнавав навіть своїх таки рідних дїячів на народній ниві. Рускість на устах Русинів в ті часи було зовсїм порожне слово без найменьшої ваги; се почутє було більше вивчене нїж дїсно почуте, більше шкільне нїж битове, історичне, більше обстрактне нїж конкретне; се було перше пізнанє в загальних зарисах але без змісту. Щоб загал буковинської рускої інтеллігенциї бодай трохи оживити, щоб слово “руськість” якимсь змістом наповнити, на те треба було більше могучого товчка, нїж простого накликуваня із заграниць Буковини до єдности, до працї на народній ниві…” [523, с.234].

Третя: прагнення австрійського уряду до онімечення Буковини, або через відсутність її реальної автономії. Різні держави, які окуповували буковинський край, насаджували тут свою систему управління, культуру, освіту, мову.

Незважаючи на те, що в 60-тих роках ХІХ століття австрійський уряд надав народам, які населяли Австро-Угорську імперію, певні демократичні права, українці на Буковині ще довгий час перебували у безправному становищі. Уряд своїм неупорядкованим законодавством усіма силами онімечував населення краю, а з другого боку, сприяв його румунізації. Газета “Діло” з цього приводу писала: “Німецька культура, яка здавна панує на Буковині, і політичне верховодство волохів від кільканайцяти літ, надовго здержали розвій рускої інтелігенції на Буковині. Рускі родини інтелігентні понімечилися або зволощилися, а через те й духовне, питоме руске житє не проявлялося довго таким рухом, якого треба би сподіватися по частині руского народу, чисельно найбільшого на Буковині” [491, с.3].

Четверта: складність національних стосунків між румунами (волохами), які вважали Буковину своїм краєм, і українцями (русинами). Ці відносини негативно впливали на всі аспекти життя краю: політичні, релігійні, соціальні, культурні, бо румуни в усіх сферах витісняли українців і свої інтереси ставили вище від їхніх. С.Воробкевич з цього приводу писав, що “румунській елемент наміряє всі слов'янські чувствія своїмъ наваломъ і презелітами задушити – сопротивленіє слабе… Слов’яни ся румунізують, і так дримота душевна руску душу, руске серце якби нитками обвиває і обмотуєть…” [374, с.2].

Упродовж тривалого часу австрійський уряд та його офіційна статистика не брали до уваги етнічний склад населення краю, бо на перше місце ставилася приналежність кожного члена суспільства до віросповідання. Через низький рівень національної самосвідомості дуже багато українців записувалися волохами, оскільки й українці і румуни були православними. Тому ця неузгодженість в опитуванні породила багато неточностей і плутанину, що призвело до великих труднощів у з'ясуванні етнічного складу населення Буковини наприкінці ХІХ - початку ХХ століття.

У 1846 році за ініціативою К.Чорніга було проведене статистичне опитування, в якому вже враховувалися дані етнічного складу Австрійської імперії. Результати його були видрукувані в книзі Й.Гайна “Статистичний довідник Австрійської імперії”, де наводилися дані про національний склад краю. На цей час на Буковині проживали 371 131 особа, із них 180 417 (48,61%) тих, які розмовляли українською мовою і 140 626 (37,89 %), які розмовляли румунською мовою, тобто українців зафіксовано на 39 791 (10,72%) більше, ніж румунів [274, с.61].

Але наступні опитування та опубліковані статистичні збірники носять суперечливий характер, в них друкуються зовсім протилежні дані, оскільки в процесі цих опитувань великий вплив на кінцевий результат мали румунські бояри та науково необґрунтовані критерії визначення національного складу населення Буковини. Про ці сумнівні висновки австрійської статистики писали Р.Кайндль і австрійський учений Л.Вабер, який у 1915 році в журналі “Статистичний місячник” опублікував статтю “Порівняльний розвиток народів Австрії 1846-1910”, де підкреслює, що достовірними даними про етнічний склад населення краю необхідно вважати цифрові показники 1846 року , які дав Й.Гайн.

О.Добржанський науково обґрунтував всі цифрові показники етнічного складу населення Буковини того часу і за місцем проживання, і за професійною приналежністю, і за мовою спілкування. Він прийшов до висновку, що “належність українців і румунів до однієї конфесії стала джерелом багатьох фальсифікацій у національній статистиці Буковини” [274, с.76]. Саме це дало підставу румунським політикам і в наш час стверджувати, що румуни є єдиним автохтонним народом краю, ігноруючи статистичні дані і реалії життя, які доводять, що як і українці, так і румуни були і залишаються корінними жителями краю. Але в усі періоди на Буковині українців було завжди більше, ніж румунів, що науково обґрунтовано довів О.Добржанський.

Незважаючи на несприятливі обставини, потяг українців Буковини, її національної еліти до політичного, культурного та освітнього прогресу був сильніший за них. Особливо інтенсивним виявився цей процес на початку другої половини ХІХ століття внаслідок впливу таких факторів:

- визвольні рухи в Європі, які увійшли в історію під назвою “весна народів”, повстання буковинських селян під проводом Лук'яна Кобилиці;

- успіхи боротьби за автономію краю, які призвели до проголошення Буковини коронним краєм – герцогством Австрії з власним сеймом (1849-1861 рр.), перші вибори до якого відбулися у 1861 році;

- посилення боротьби православної церкви за свої права в краї, де корінне населення було здебільшого православним;

- консолідація в 60-70-х роках групи національно свідомих діячів української інтелігенції, які бачили свою мету у піднесенні загальноосвітнього і культурного рівня народу;

- лібералізація політики Австрії щодо українського національного руху [436, с.93].

Починаючи з 50-60-х років під впливом кращих представників буковинської інтелігенції з’являються позитивні зрушення у самосвідомості буковинських українців – у пресі звучить народна мова, представлена високопоетичними творами Т.Шевченка, Ю.Федьковича, С.Воробкевича, у школах вводиться фонетичний правопис, до Буковинського сейму обирається патріотично налаштована українська інтелігенція. Як зазначає С.Смаль-Стоцький, русини почали існувати і жити як нація, бо “коли –ж тоту громаду людий, яких 30 мілїонів, що розсїла ся на одні великій териториї і говорить одною рускою мовою, звяже одна ідея національна так тїсно до купи, щоб нарештї і вона могла сьміло називати ся нациєю – могла загадувати чимсь бути?!” [523, с.219].

Як свідчать дослідження Б.Ступарика [491, с.9], цей процес у Галичині розпочався набагато раніше, ніж на Буковині, починаючи з 1816 року, галицька інтелігенція разом із священиками греко-католицької церкви активно виступили проти онімечування та полонізації українців Галичини.

На жаль, на відміну від Галичини, на Буковині між православними священиками не було єдності, бо українське духовенство виступало за проведення церковних обрядів українською мовою, водночас волохи намагалися румунізувати всю православну церкву. Варто відзначити, що церква на той час була важелем денаціоналізації. Все це розумів Є.Гакман, відомий буковинський православний діяч, який очолив національну боротьбу української православної церкви і всіма силами сприяв заснуванню першого українського товариства “Руська Бесіда”.

Це був початок організованого національного руху на Буковині, оскільки в цьому товаристві була виплекана свідома українська інтелігенція, представлена відомими на той час громадськими та освітніми діячами, такими, як С.Смаль-Стоцький, О.Попович, Є.Пігуляк, В.Сімович, І.Карбулицький, І.Герасимович та інші.

Своєю життєдіяльністю, подвижницькою працею на освітній і культурній ниві вони пробуджували національну свідомість широких верств буковинських українців, залучаючи їх до активної громадської та суспільно-політичної діяльності у новостворених культурно-освітніх та учительських товариствах (“Руська Бесіда”, “Руська Рада”, “Народний дім”, “Руська школа”, “Взаємна поміч буковинських та галицьких учителів та учительок”, “Вільна організація українських вчителів Буковини” тощо). Піднесенню рівня національної свідомості учителів краю сприяв інтенсивний розвиток політичної та педагогічної преси Буковини.

Національно-культурне відродження стало причиною і наслідком широкого поступу українського шкільництва краю. Ключовою проблемою для його аналізу є періодизація цього процесу, засадами якої є врахування соціально-історичних, змістовно-структурних змін у динаміці шкільних установ та управління ними, але найголовніше – зростання українського компоненту в навчально-виховному процесі шкіл. Виділяючи етапи розвитку освіти в краї, ми враховували як історичну реальність, так і їх характеристику видатними дослідниками цієї проблеми - С.Смаль-Стоцьким, О.Поповичем, В.Сімовичем, А.Жуковським, Б.Ступариком.

На цій основі ми вважаємо за необхідне простежити і виділити головні етапи розвитку шкільництва на Буковині [436, с.87-95].

І етап (1774-1786) можна охарактеризувати як започаткування австрійської системи освіти з переважанням німецької і румунської мов викладання з поодинокими елементами використання української мови у народних школах під повною егідою церкви, де основною метою було виховання громадянина Австрійської імперії.

Як відомо, в перші роки окупації Буковини було встановлено владу військової адміністрації, яка керувала також і освітою на Буковині. Оцінюючи дії військової адміністрації щодо розвитку шкільництва в краї, можна виділити дві головні риси: послідовність у зростанні кількості шкіл та грубе порушення мовної політики щодо цих шкіл. Керівники краю розуміли, що ні зміст освіти, ні мова навчання (здебільшого - німецька, латинська або “волосько”-румунська), ні навчально-матеріальна база цих шкіл не витримували критики.

У 1783 році військовим управлінням краю було відновлено роботу буковинського православного релігійного фонду, який заснував воєвода Г.Гіка як “шкільний гріш”.

Позитивним було і те, що з 1784 року в краї вводиться новий тип шкіл – “нормальні” школи. Одна була відкрита в Чернівцях з учителем Антоном де Маркі, а друга в Сучаві з учителем Ф.Таллінгером. Ці школи були двокласними і в перший рік існування вже нараховували 68 (у Чернівцях) і 60 (у Сучаві) учнів, через рік їх число збільшилося до 100 [605, с.512].

За оцінкою І.Карбулицького, вони мали ознаки “школи висшої” [335, с.12], бо зміст освіти в них планувався набагато ширшим і глибшим, ніж у будь-якому іншому типі шкіл того часу. Учні повинні були вивчити три групи предметів: а) читання, письмо, рахунки; б) німецьку, латинську та грецьку мови; в) початки природописної історії, землепису, науки господарської та стилістики.

Однак за браком не лише вчителів, але й підручників, а особливо через німецьку мову викладання, яка була незрозумілою для українських дітей, ці школи перетворилися на тривіальні. Тут викладали тільки письмо, рахунки та читання, а з 1785 року вони були реорганізовані в учительські препаранди для забезпечення підготовки учителів краю.

Поступово збільшується кількість тривіальних шкіл (у Сереті, Путилі, Кимполунзі, Раранчі, Радівцях, Вашківцях та ін.), а на 1787 рік їх уже нараховувалося 10. Проте ці заклади не користувалися великою популярністю в українського населення через вказані вище причини. Катехизми і букварі, прислані з Відня, були невдалим перекладом із сербської і, за визначенням М.Гараса, "це було якесь чудернацьке українсько-церковнослов'янське “язичіє”, далеке для розуміння учнями. Читанки були видрукувані румунсько-німецькою мовами, що свідчить про очевидну румунізацію, котру уряд провадив через школу! В такім незавиднім положеню находили ся Русини вже з самого початку на Буковинї; щастє, що ще брали взгляд на те, аби учителї уміли бодай говорити по руски, і могли порозуміти ся з рускими учениками!” [47, с.34.].

Австрійська влада, принципово не визнаючи української більшості на Буковині, вважаючи автохтонами краю румунів, гальмувала процеси розвитку української національної школи та національної свідомості буковинців, бо за мету ставилося “румуньщити мужиків і німчити інтелігенцію” [47, с.6], хоча уряд використовував всі заходи для нормального функціонування нововідкритих шкіл, адже їх кількість за часи військового управління збільшилася у 4 рази. Для заохочення відвідування шкіл бідними, але старанними учнями, незважаючи на національність, було навіть введено винагороду шкільним приладдям [159, арк.2].

Щодо складних і нерозв’язаних проблем цього періоду варто відзначити ще недостатню кількість початкових шкіл, гостру нестачу кваліфікованих педагогічних кадрів і консервативну роль духовенства у визначенні змісту навчання, а також навчання німецькою мовою. І все ж таки, зазначає С.Смаль-Стоцький, важливою заслугою Австрії в ті часи було прагнення “заводити школи, тим чином класти підвалини до здвигнення культури” [523, с.32].

Серед позитивних моментів діяльності австрійської адміністрації у галузі освіти варто відзначити заснування шкільного православного фонду для фінансування підтримки освіти, включення буковинського шкільництва в загальну систему австрійської освіти, зростання тривіальних шкіл, що створило умови залучення до навчання дітей шкільного віку, започаткування шкіл нового типу (т.зв. нормальних), заснування двох учительських препаранд як основи підготовки педагогічних кадрів для народних шкіл.

ІІ етап (1786-1849) - боротьба за розвиток українського шкільництва в умовах об'єднання Буковини з Галичиною і штучного гальмування цього процесу.

1 листопада 1786 року відбулося об'єднання Буковини з Галичиною в єдине адміністративне ціле, і Буковина стала окремим округом Галичини в межах Австрії. Адміністрація Буковини, що розташовувалася в Чернівцях, стала безпосередньо підпорядковуватися львівському губернаторові. І хоч буковинським боярам, єпископові було надано право брати участь у засіданнях Львівського сейму, вони не мали можливості представляти інтереси корінного населення Буковини - українців.

Об'єднання Буковини з Галичиною мало негативні наслідки щодо розвитку українського шкільництва. У зв'язку з цим варто звернути увагу на такі обставини. Насамперед, народна освіта перейшла в руки галицьких властей. Керівництво шкільною справою здійснювалось у Львові на чолі з королівським наглядачем для Східної Галичини.

Розпочався наступ на українські школи і мову з боку пануючої в Галичині польської шляхти. Цьому сприяла позиція Австрії щодо етнічного складу населення Буковини і Галичини, в яких відповідно основними етнічними групами вважалися волохи та поляки. Отже, українська мова не була визнана “мовою краю”. У школах почала вводитися, крім волоської та німецької мови, ще й польська, а значна частина шкіл була просто перетворена на польські. Польській шляхті вдалося переконати австрійську управу, що буковинському населенню не потрібно українських шкіл, мовляв, австрійському урядові не на руку “ширити мову руську, що є лише нарічієм мови московської” [523, с.44-45]. Тільки викладання релігії в цих школах велося українською мовою.

Відверто дискримінаційним актом проти українського шкільництва було рішення про заборону української мови як викладової в головних, а далі і в народних школах і заміна її на польську [635, s.65]. А.Жуковський кваліфікував це як “новий курс культурної політики, який через насильницьке насадження польської мови, культури й особливо католицизму мав на меті не допустити культурно-освітнього розвитку, а отже, якнайлегше денаціоналізувати українське населення” [284, с.18].

Керівництво шкільною справою перейшло до римо-католицької консисторії. 11 серпня 1805 року був прийнятий державний закон “Політична шкільна конституція” [634], згідно з яким керівництво освітою на Буковині передавалося референту латинської консисторії, а свою діяльність він здійснював через місцевих шкільних наглядачів. За розпорядженням римо-католицької консисторії у 1812 році православні народні школи на Буковині були перетворені в римо-католицькі. Цей акт мав багато негативних наслідків, які взагалі загальмували освітній розвиток української православної громади краю. Римо-католицька консисторія примушувала православних учителів змінити віру, залишала без роботи тих, хто не хотів бути покручем, насаджувала в школах учителів-католиків, які повинні були виховувати дітей у дусі католицизму. Там, де населення відмовлялося співпрацювати з такими вчителями, школи закривалися.

Наступ на українське шкільництво проводився і в інших формах. У 1793 році було ліквідоване обов'язкове відвідування дітьми народної школи, всі видатки на утримання шкіл перекладалися на буковинські громади і дозволялося “засновувати школи лише там, де доказана була їх доконечна потреба, і де б громади більшу часть видатків самі могли понести” [47, с.6]. Тому громади повинні були вирішувати, чи є “доцільним” існування школи в їх селі, чи ні. Зважаючи на загальну бідність основної маси селянства та низьку свідомість, процес заснування нових шкіл зупинився, перестали діяти навіть деякі раніше утворені школи. Станом на 1792 рік на Буковині діяли 32 народні школи і планувалося відкрити ще 28, але через рік їх кількість зменшилась до 15.

Цілком природно, що українське населення, хоч не послідовно і не організовано, чинило опір ополячуванню і окатоличенню рідної школи. Відвідування таких шкіл з року в рік падало, подекуди по заможніших громадах засновувались на кошти селян приватні школи з українською викладовою мовою [340, с.662]. Працювали в таких школах переважно самоуки - сільські дяки - і в народі повернулися знову до терміну “дяківки”. Заможніші громади відкривали на власні кошти українські школи (с.Суховерхів, с.Давидівці) [523, с.60]. Зміст освіти в них обмежувався здебільшого читанням церковних книг і співом. Але ці вимушені форми освіти певною мірою сприяли збереженню рідної мови, слов'янської свідомості українських дітей. Проте австрійська адміністрація і римо-католицька консисторія здійснили цілий ряд обмежень і щодо цієї форми української освіти.

У 1784 році школу для хлопчиків за ініціативою православного релігійного фонду було реформовано у православну хлоп'ячу тривіальну школу в Чернівцях, яка відзначалася на ті часи змістовною організацією навчально-виховного процесу. Мовами навчання були німецька, румунська та українська. Спочатку школа об'єднувала в одному класі учнів трьох шкільних років, а потім була перетворена на чотирикласну.

Повністю зупинити процес розвитку українського шкільництва на Буковині було неможливо. З одного боку, православна церква почала боротьбу проти насильницької латинізації та засилля католицизму у школах, а з другого - сам уряд починає турбуватися про підготовку освічених людей у краї. У зв'язку з цим було вирішено найкращих випускників нормальних шкіл відправляти до Львова для студіювання філософії та гуманітарних дисциплін. Але ніхто не хотів, навіть за винагороду батькам і стипендію, їхати на навчання до Львова. Тому буковинське духовенство починає активно домагатися відкриття гімназій у краї, бо відчувалася гостра потреба у кваліфікованих учителях, лікарях, інженерах тощо.

У зв'язку з відсутністю власної інтелігенції, особливо української, яка сприяла б відкриттю національних навчальних закладів, у краї в цей період головним рушієм становлення середнього шкільництва було духовенство і православна церква.

У найскладніших умовах полонізації та окатоличення краю пробивалися поодинокі паростки українського шкільництва, в чому велика заслуга православної церкви.

Значною подією у розвитку середнього шкільництва на Буковині стало відкриття у 1808 році першої Чернівецької п'ятикласної гімназії [644, s.2]. Незважаючи на те, що гімназія була латинською, а потім німецькою, вона все ж відіграла значну роль у майбутньому процесі формування буковинської інтелігенції, хоча сприяла її денаціоналізації через німецькомовне середовище. Вона формувалася також як багатоконфесійний і поліетнічний заклад, де навчалися українці, румуни, поляки та німці. Гімназія стала проміжною ланкою між народними і вищими школами. Але після її закінчення учні не відразу могли навчатися в університеті. Вони мусили спочатку вступати до ліцею, щоб простудіювати так званий філософський курс (2 роки), що давало їм право навчатися на теологічному, юридичному чи інших факультетах Львівського, Віденського та інших австрійських університетів [644, s.20]. У 1808 році заклад нараховував 24 учні, в 1813 – вже 86, в 1818 - 145, в 1824 - 360 [649, с.18].

Мовою викладання в цій гімназії була німецька. Учні вивчали релігію, історію природу, географію, арифметику. Але головна освітня місія покладалася на латинську і грецьку мови, які займали близько 60% навчального часу [644, s.3]. У класах, які називалися “граматичними” (1, 2, 3 класи), головна увага приділялася вивченню латинської та грецької граматики, а у так званих “гуманістичних” класах (4, 5 класи) вивчали основи риторики, поетики з елементами міфології [609, s.435-436]. Стиль та методика навчання в Чернівецькій гімназії, як і у багатьох гімназіях Австрії першої половини ХІХ століття, були схоластичними, вони, за вдалим висловом Б.М.Ступарика, “недалеко відійшли від єзуїтських колегій і були вже анахронізмом” [543, с.37]. Початок нової організації середнього шкільництва в Австрії поклав схвалений 15 вересня 1849 року кайзером Францом Йосифом І “Організаційний нарис гімназій і реальних шкіл Австрії”. Згідно з цим документом до Чернівецької гімназії приєднують філософський ліцей, що спричинилося до відходу її від чисто класичної гімназійної освіти. Гімназія із 6-річної стала 8-річною, суттєво збільшилась кількість годин на вивчення реальних предметів (математику, природознавство, фізику), введені матуральні екзамени, які давали змогу молоді краще підготуватися до вступу в університет. З часом такі навчальні заклади починають засновуватись і в інших містах Буковини - Сучаві (1862 р.), Радівцях (1872 р.).

Оцінки ролі першої Чернівецької гімназії у підготовці кадрів української національної інтелігенції суперечливі. Проте, на нашу думку, жодну з цих оцінок не можна абсолютизувати, оскільки кожна допомагає осмислити важливі культурно-освітні проблеми того часу.

З одного боку, внаслідок жорсткого контролю за навчальним процесом у гімназії, який здійснювали надвірна канцелярія, губернаторство, православна консисторія, цей процес був і за змістом, і за організацією німецько-австрійським. О.Попович зробив висновок про те, що “за сто літ свого існування не видала ця гімназія навіть десятка свідомих українців з Буковини; крім горстки православних священиків не було по сто літах після прилучення Буковини до Австрії по всіх школах і урядах Буковини ні одного свідомого інтелігента-українця з Буковини з вищим образованням на становищі. Такі були плоди німецької культури на Буковині” [467, с.13-14]. Лише невеликий відсоток українських дітей отримував можливість учитися в гімназії. А ті, що її закінчували, під впливом чужої мови, чужих ідей, спілкуючись з іноземними вчителями, віддалялися від свого народу. Як зазначив С.Смаль-Стоцький, перші представники української інтелігенції, яких виховала німецька гімназія, “зразу ж відчужувалися від народу, приставали до чужої інтелігенції, зросталися з нею, ставали … німцями або волохами на Буковині” [523, с.79].

З другого боку, заснування першої гімназії на Буковині було все-таки прогресивним явищем. У цьому навчальному закладі вчилися діти різних національностей, що зумовлювало збагачення і взаємообмін культурних традицій, сприяло довірі і розумінню, національній толерантності. Не випадково сьогодні в теорії і практиці виховання в багатьох країнах ставиться питання про “полікультурний підхід”.

На думку Т.Бриндзана, А.Жуковського, перша гімназія була “важливою подією в житті буковинського населення”. Хоча вона й не була українською і “там навіть не вчили української мови, але там училися українські діти, в ній буковинська молодь отримувала вищу освіту і таким чином на Буковині витворювалась власна інтелігенція” [284, с.682].

Управління школами в період перебування Буковини в адміністративному складі Галичини відзначається безперервною боротьбою між православними і католицькими консисторіями. Це була боротьба не тільки за релігійний вплив, але і за культуру краю, за право людей вільно обирати свої релігійні, світоглядні пріоритети. У Галичині очолив цей рух митрополит Михайло Левицький, а на Буковині - митрополит Євген Гакман. І як наслідок цієї боротьби – цісарська постанова від 22 травня 1818 року, за якою дозволялося вивчати в народних школах Галичини і Буковини релігію українською мовою. А в 1844 році з'явилося цісарське розпорядження про передачу православних шкіл з-під нагляду Львівської латинської консисторії під опіку православної консисторії Буковини [74, арк.17].

Школи в краї було розділено на 3 повіти: Чернівецький, Радовецький і Сучавський. Під нагляд православної консисторії було віддано Радовецький, Сучавський повіти та тривіальну школу в Чернівцях, засновану православним релігійним фондом у 1784 році і перетворену у православну хлоп'ячу школу. Саме ця школа стала взірцевою і протистояла окатоличенню, а в майбутньому виховала для Буковини велику кількість свідомої української інтелігенції, бо спрямованість навчання і виховання в ній була в українському національному дусі.

У відомстві латинської консисторії залишалися ще школи Чернівецького повіту, де були зосереджені чоловіча та дівоча школи в Чернівцях, а також тривіальні школи на Роші, в Кучурові Великому, Молодії, Боянах, Садгорі, Кіцмані, Іванківцях, Заставні, Ширівцях, Бросківцях, Сереті, Дзвинячу, Вашківцях, Чунькові та окремі школи Радовецького і Сучавського повітів, зокрема взірцеві в Радівцях, головна в Сучаві та тривіальні в Гура-Гуморі, Солці, Арборі [74, арк.40-41]. Керівництво народним шкільництвом з боку православної консисторії організаційно мало чим відрізнялося від римо-католицької. Були призначені окружні шкільні наглядачі з числа протопопів, до обов'язків яких входило не менше двох разів на рік відвідувати школи, а також двічі на рік (у кінці зимового і літнього семестрів) бути присутніми на публічних іспитах. Інспектував школи місцевий священик та раз на два роки кожну школу відвідував крайовий шкільний радник [523, с.8]. Наслідки церковного нагляду не можна оцінювати однозначно. Там, де його здійснювали освічені священики, вони сприяли підвищенню рівня навчання, але фанатичні й неосвічені створювали нервозну атмосферу в школах своїм втручанням, обмежували навчальний і науковий зміст викладання релігійними догмами.

Історики шкільництва одностайні в своїх висновках про те, що період адміністративного прилучення Буковини до Галичини відзначається гальмуванням поступу в усіх галузях суспільно-політичного, духовного і культурного життя краю, а в галузі освіти її розвиток був майже призупинений. Цей період, за влучним висловом С.Смаль-Стоцького, можна оцінити як “часи реакції, котра не обмежилася на економічнім підневоленню шляхти, підданого мужицтва, але досягла і другого боку мужицьких інтересів - боку морального, і спинила поступ і просвіту на довгі часи” [523, с.36].

ІІІ етап (1849-1867) - послаблення польського впливу на українське шкільництво внаслідок перетворення Буковини на окремий “автономний край” і “весни народів”.

Історичні революційні події в Європі, які відомі під назвою “весни народів”, мали великий вплив і на Буковину (хоч і в меншій мірі, ніж в інших країнах) і започаткували новий період у житті краю. Буковина отримала статус самостійного герцогства і, отже, виходила з підпорядкування Галичини, хоча в політичному аспекті цей процес відбувався досить повільно. За Конституцією 1849 року на Буковині було створено крайовий сейм та уряд, який очолював крайовий президент.

Події “весни народів” 1848 року поклали початок складній боротьбі між українцями та румунами за здобуття суспільно-політичної гегемонії в краї. Внаслідок революційних заворушень у Європі австрійський уряд був змушений піти на ліквідацію панщини та розширення прав корінних жителів краю, представників різних національностей. Ці події сприяли українцям Галичини та Буковини у здійсненні певних кроків на шляху політичного самовизначення. Йдеться про виникнення Головної Руської Ради у Львові в травні 1848 року, скликання Конгресу слов'янських народів у Празі в червні того ж року, на якому було визнано рівноправність української мови з польською. Також у червні під час виборів до першої Державної Ради у Відні, з 8 послів від Буковини було обрано 5 українців.

У галузі освіти цей період відзначається не тільки посиленням ролі народних, початкових шкіл, але й цілеспрямованим реформуванням середньої освіти, яка на перший план поставила підготовку молоді до вступу у вищі навчальні заклади. Головна проблема була в тому, що середня освіта за своїм змістом, науковим рівнем, кількістю предметів відставала від передових країн Європи. Тому починаються пошуки посилення гімназичних курсів за рахунок предметів, що вважалися нешкільними. Так, 15 вересня 1849 року був ухвалений цісарським указом “Організаційний нарис гімназій і реальних шкіл Австрії” [610, s.147]. Суть цього указу полягала, насамперед, у такому реформуванні середньої освіти, яке передбачало структурні та концептуальні зміни змісту освіти в реальних школах і гімназіях, її гуманітарних та реальних елементів. Наприклад, філософські курси, які належали раніше до університетської освіти, були включені в навчальні плани гімназій. У Чернівецькій гімназії мовою викладання (замість латинської) стала німецька, запроваджено викладання волоської мови як предмета, а в 1851 році в першому класі введено вивчення української мови для українських дітей [335, с.10].

Зважаючи на переповненість гімназій, зростання потягу молоді до науки, у 1860 році на кошти православного релігійного фонду в Сучаві відкрито двокласний навчальний заклад, який поступово став гімназією, що вже у 1898 році нараховувала 131 учня. Гімназія в Сучаві мала важливий вплив на подальше розв'язання проблем національної освіти завдяки створенню румунських класів [162, арк.1-4].

Характерною відмінністю цього періоду є заснування реальних шкіл. Одну з перших такого типу відкрито в Чернівцях ще у 1828 році як додаток до нормальної школи, а у 1863 році засновано вищу реальну школу. Спеціальним законом кайзера у 1870-1871 навчальному році цю школу розширено до семи класів. Вона була аж до 1918 року єдиною вищою реальною школою, де основна увага зверталася на “загальну середню освіту, проте з особливим нахилом на математично-натуральні дисципліни; готувати до навчання у вищих фахових школах (політехнічних інститутах, академіях мистецтва, гірничих академіях)” [297, с.67]. Велика кількість буковинських юнаків і дівчат відвідувала і закінчила цей навчальний заклад.

Отже, у визначеному вище періоді розвитку шкільництва на Буковині характерними було зростання національного самовизначення в освіті та культурі кожного народу, який жив у краї. У цей час спостерігається також ускладнення змісту навчання і зростання кількості середніх шкіл. Проблема вільного навчання українців рідною мовою залишається не розв’язаною, але вона визнається всіма політичними та національними угрупованнями. Зроблено перші важливі кроки для утвердження української мови як мови корінних жителів Буковини.

IV етап (1867-1895) - започаткування нової народної школи внаслідок утвердження її світського характеру, посилення ролі в керівництві освітою національно свідомої інтелігенції, розширення межі використання української мови і культури в навчально-виховному процесі шкіл.

1867 рік в історії українського шкільництва відзначається прийняттям законів, які істотно прискорили процес започаткування нової народної школи. “Артикул 17-тий сих законів висказує цілковиту свободу науки і єї научування, розширяє єї не лиш університети але также і народні школи. На підставі тих законів повстав державний закон о народних школах і він витворив нову школу народну”, - так оцінює їх С.Смаль-Стоцький [523, с.61]. Австрійська імперія незадовго до свого занепаду змушена була проголосити: “Всі народи держави є рівноуправнені і кожний народ має законне право на береженє і плеканє своєї народності” [523, с.61].

Другою важливою подією цього часу став Закон від 25 травня 1868 року Міністерства віровизнань та освіти про перехід управління освітою з рук церкви до держави, яка стала керувати шкільництвом через Крайову Шкільну Раду в Чернівцях під проводом президента краю. Крайовими, а особливо повітовими інспекторами призначалися в основному румуни і німці, зрідка “знімечені чехи”, які погано розуміли українську мову і не могли надати вчителям дійової допомоги. Поступово до Крайової Шкільної Ради увійшли професор Єротей Пігуляк від учительства, професор університету С.Смаль-Стоцький як представник Крайового Виділу (крайової автономної влади) і від православної церкви українець архімандрит о.Олександр Монастирський. Далі це представництво розширювалося.

Отже, держава підпорядкувала собі народну освіту, утвердила її світський характер, обмежила вплив церкви, залишивши за нею духовне виховання. Загальноавстрійські державні закони від 25 травня 1868 р., 14 травня 1869 р., а також крайовий закон від 30 січня 1873 року внесли багато нового в основи діяльності шкіл, статус учителів, створили нову систему управління народною освітою. Відповідно до “Шкільного і наукового порядку для загальних народних і виділових шкіл” (20 серпня 1870 р.) передбачалось обов'язкове навчання дітей від 6 до 14 років [298, с.37].

Законами 1867-1869 років у імперії та на Буковині визначались різні типи загальних народних шкіл від нерозділених однокласних з цілоденним навчанням до шестикласних міських шкіл; визначено статус виділових і приватних шкіл, домашнього навчання. Для Буковини найпоширенішими були одно- і двокласні школи, хоч громади, які мали 4-15 учителів, утримували 4-5-и, а то й 6-класні школи.

Основним завданням народної школи, сформульованим у державному шкільному законі від 14 травня 1869 року, було: “Дітей морально і релігійно виховувати, розвивати їх духовну чинність, давати їм необхідні знання і навички, потрібні для життя і дальшого розвитку і таким чином творити основи для підготовки гідних людей і членів суспільства” [289, с.277]. Початкова освіта стала обов'язковою та безплатною.

На основі цих загальноавстрійських законів був прийнятий 30.01.1873 р. буковинський крайовий закон, і відтоді шкільництво на Буковині взагалі, а зокрема українське, почало швидкими темпами розвиватися. На жаль, воно ще не відповідало кількості українського населення, хоча на 1873 рік на Буковині нараховувалося 116 шкіл, а у 1896 році їх кількість уже збільшилася до 319, в тому числі суто українських - 120, українсько-німецьких, українсько-румунських та інших – 34 [335, с.87].

Українські школи, класи, незважаючи на їх поступове зростання, ще не могли забезпечувати повноцінну національну освіту. Причин для цього було достатньо: більшість вчителів не мали відповідної підготовки, бо закінчували ще старі препаранди; шкільних підручників рідною мовою майже не було, а ті, якими користувалися, мали досить примітивний характер; у школах не було майже ніякого навчального приладдя; більшість шкіл працювали у непристосованих приміщеннях; відвідуваність шкіл, незважаючи на Закон про обов'язкове навчання, була досить низькою; майже в жодній школі не було нормальної дошки; діти не мали зошитів, чорнила й олівців. Про ці та інші складні проблеми українських шкіл того часу писав у своїх звітах про інспекторські перевірки шкіл Ю.Федькович [389, с.509-552].

Кількість початкових шкіл була також нерівномірною: густота їх збільшувалась у містах, містечках та великих селах, а у віддалених та гірських повітах - знижувалася.

Непривабливе становище було і в середній ланці освіти. Середню освіту українські діти отримували у трьох буковинських гімназіях: Чернівецькій, Радовецькій і Сучавській. Так, на 1895-1896 навчальний рік ці гімназії відвідувало 1883 учні, за національною приналежністю на першому місці були німці – 1051 учень, далі йшли волохи (румуни) – 498 і 170 русинів (українців), хоча мешкало тоді на Буковині 13350 німців, 203301 румунів і 268367 українців [609, с.1-2].

Така ситуація була породжена об'єктивними і суб'єктивними факторами, які в тій чи іншій мірі сприяли незадовільному відвідуванню та відсіву гімназистів із навчального закладу.

Серед основних причин вирізнялося те, що всі предмети викладалися німецькою мовою, що стало серйозним випробуванням для українських гімназистів. Не менш важливим було перевантаження гімназійних програм, які важко було опанувати через погане знання мови. Крім того, українці компактно проживали в Чернівецькому повіті, де була всього одна гімназія, яка не могла забезпечити потребу українців в здобутті освіти.

Велику роль у розвитку українського шкільництва у цей період відіграло українське освітнє товариство “Руська школа”, яке з самого початку свого існування (1887 р.) вело активну боротьбу за відкриття українських гімназій у краї. Відомі вчені, освітні діячі та вчителі, такі, як С.Смаль-Стоцький, О.Попович, Є.Пігуляк та інші, почали звертатися з проханнями до Віденського сейму, Міністерства освіти та віровизнань про відкриття української гімназії у м.Кіцмані як центрі компактного проживання українців. Але Міністерство їм весь час відмовляло через брак коштів.

Починаючи з 1888 року, “піднімалося питання про відкриття української гімназії у м.Чернівцях, бо перша гімназія вже не могла забезпечити бажаючих навчатися і тому там збільшувалася кількість паралельних класів та їх наповнюваність (на початку 90-х років уже нараховувалося 18 паралельних класів із 884 учнями)” [110, арк.21].

У 1895 році урядом прийнято резолюцію про заснування другої німецької гімназії в Чернівцях із паралельними українськими класами [459, с.2], яка була відкрита у 1896 році. Директором став професор Фавстман. У гімназії нараховувалося чотири паралельних німецьких класи із 223 учнями і український із 54 учнями. На німецькому відділенні навчалися німці, румуни, чехи, євреї. Але навчальний план був побудований на засадах утраквізму, де українською мовою викладалися тільки математика і латинська, інші предмети велися німецькою мовою навчання. Навіть ті предмети, що викладалися українською мовою, читалися німецькими вчителями, які не могли чітко пояснити матеріал, не володіючи українською термінологією. Інтерес українців до гімназії був втрачений, і вони називали її “буковинським опудалом”, “плутаниною”, “казна-чим”.

Незважаючи на всі перешкоди та недоліки в роботі середньої школи в період 1849-1895 років, ця ланка зазнала якісних і кількісних змін, бо число гімназистів-українців збільшилося вдвічі. Крім того, почала свій розвиток на Буковині реальна школа, яка стала підґрунтям до отримання буковинцями вищої фахової освіти.

V етап (1895-1914) - переломний момент у розвитку українського шкільництва, своєрідний ренесанс української школи на Буковині та зміна постановки мети навчання і виховання національно освіченої молоді.

Призначення Омеляна Поповича референтом буковинської Шкільної Ради (1892-1912), створення окремого інспекторату для національних шкіл у 1910 році і призначення відомих активістів українського національного руху на посади повітових інспекторів (Чернівці - Григорій Никорович, передмістя Чернівців - Олександр Купчанко, Вижниця - Василь Чаховський, Кіцмань - Іларій Стратичук, Заставна - Василь Продан, Вашківці - Микола Спинул, згодом Михайло Ронгуш, після нього - Сергій Канюк, Радівці і Сучава – Володислав Кукелка, Сторожинець – Михайло Дашкевич, Гура-Гумора і Кимполунг - Юрій Якубович) сприяло фундаментальним змінам у становищі української освіти на Буковині [340, с.665-666].

Історики українського шкільництва на Буковині одностайно відзначають велику роль Омеляна Поповича у прискоренні процесу створення українських шкіл та відкритті паралельних українських класів у всіх громадах, де жили українці, в організації філій цих шкіл у віддалених селах і підвищенні освітнього статусу шкіл до 4-5-ого або до 6 класів.

Статистика свідчить про значне зростання кількості українських початкових шкіл у краї наприкінці ХІХ ст. Так, у 1897 році з 335 шкіл краю 131 була українською, причому 70 із них однокласних, 41 - двокласна, 11 - трикласних. Крім того, діяли й утраквістичні школи, із них 12 шкіл українсько-німецькі, 12 - як українсько-румунські, а також у 8 школах викладання велося німецькою, українською та румунською мовами [523, с.51]. Проте не всі початкові школи надавали своїм випускникам право вступу до середніх шкіл, оскільки вважалося, що лише 4-класна головна народна школа дає необхідну базову підготовку для навчання в гімназії.

Поступ українського шкільництва на Буковині в кінці ХІХ ст. підтверджують такі дані. Перед Першою світовою війною Буковина нараховувала 180 українських громад із 330 тисячами населення, які утримували 216 українських шкіл, що мали близько 800 класів, 822 українських учителів та 39769 учнів. Крім того, було ще 17 змішаних народних шкіл, у яких, крім української мови, вчили ще й іншої, вживаної в краї мови - німецької або румунської. Якщо в школі було 20 дітей іншої національності, то на вимогу батьків для них відкривали окремий клас з рідною викладовою мовою. Збільшується число багатокласових початкових шкіл. У деяких селах відкривалися і дві школи, якщо у цьому виникала потреба [267, с.52].

У 1910-1911 шкільному році на Буковині діяла 531 народна школа. Між ними щодо викладової мови було найбільше українських шкіл (див.Додаток А).

Як видно з додатка А, певна кількість шкіл на Буковині мала двомовний, а то й чотиримовний характер. Проте це явище не можна оцінювати однозначно, воно вимагає і сьогодні глибокого вивчення й оцінки з точки зору культурно-освітнього розвитку особистості. У такій школі, з одного боку, ускладнюється зміст і організація навчально-виховного процесу, а з другого, спільне навчання дітей - представників різних культур і національностей, зумовлювало природний обмін культурними, духовними цінностями, сприяло всебічному розвитку учнів, готувало людину, яка була здатна ввійти у сферу інших культур та знань без подолання труднощів одномовності, проте у змісті освіти чітко виділяється національний компонент.

Серйозною хворобою початкового шкільництва залишалася фреквенція (відвідування шкіл – О.П.). Як свідчать дослідження Л.Кобилянської [345, с.54], існували об'єктивні причини поганого відвідування шкіл: бідність селянських сімей, використання дітей як безплатної робочої сили, значні відстані до школи, бездоріжжя. Деякі місцеві шкільні ради дивилися крізь пальці на цю проблему і часто звільняли фізично і розумово здорових дітей від відвідування.

Значні зрушення в цей період відбувалися і в середній освіті, яка хоч і з труднощами, але все більше ставала українською.

Майже 30 років велася боротьба за відкриття української гімназії в Кіцмані, в північній частині Буковини, де жили в основному українці. Мова йшла про поступове зростання українських класів до рівня повноцінної гімназії. Ця боротьба відбувалась у різних формах: надсилалися петиції від общини міста до уряду Австрії [106; 129; 164, арк.74], ставилося питання на засіданнях повітової та Крайової Шкільної Ради, делегації української громади домагалися прийому у Міністерстві освіти [43, с.3]. Ці акції підтримувалися всіма українськими прогресивними організаціями. Врешті-решт уряд Австрії у 1904 році дав дозвіл на відкриття гімназії [57, с.1], але з українсько-німецькою мовою викладання, знову ж таки гімназія була утраквістичною зі всіма її негативними наслідками. Першим директором став С.Шпойнаровський, уродженець Буковини і відомий у краї перший професор української мови І-ї і ІІ-ї гімназії та учительської семінарії. Крім того, він автор відомих читанок для українських дітей. Про ці книжки газета “Буковина” 29 вересня 1909 року писала, що читанки С.Шпойнаровського були не “лише доказом великого поступу в тім напрямі у нас: вони представляються значно краще, ніж аналогічні підручники українських галицьких гімназій, що признавали і признають фахівці по нинішній день” [505, с.4].

Боротьба української інтелігенції та послів Буковини до Віденського сейму С.Смаль-Стоцького і М.Василька за розвиток українського шкільництва закінчилася важливою подією для краю – відкриттям 22 листопада 1908 року першої україномовної гімназії у Вижниці. Першим директором її став відомий педагог, професор другої Чернівецької гімназії Антін Клим. Це вже був навчальний заклад з повністю українською мовою викладання і майже 100% складом українських дітей, які прийшли у перший клас [597, c.1-2]. Значення відкриття української гімназії у Вижниці підсилюється тим, що вона почала діяти у центрі краю з переважно українським населенням. Отже, відкривався доступ до середньої освіти всім, хто цього прагнув.

Проте її відкриття, як відзначалося в газеті “Буковина”, зобов'язувало всіх, хто був причетний до освіти і культури, до копіткої праці для залучення українських дітей до навчання. “На нашій інтелігенції спочиває тепер обов'язок припильнувати, щоб наши селяни записували якнайбільше дітей до цієї гімназії, покажім, що ми чекали на неї”, - закликала “Буковина” [502, c.1].

Тоді ж (1908) відкривають першу буковинську реальну гімназію в м.Гура-Гуморі [100, арк.10-12]. Цей навчальний заклад користувався великою популярністю у буковинців. Так, у 1910-1911 роках в гімназії діяло три класи, в кожному з яких було по два паралельних відділи із 205 учнями, але світова війна перервала подальший розвиток цього закладу.

Інтенсивний розвиток українського шкільництва в розглянутий період відбувався на фоні загального прогресу в галузі освіти. Як свідчать архівні джерела, приблизно за 10 років до початку ХХ століття кількість державних середніх шкіл у краї збільшилася майже вдвічі та значно зросла кількість учнів у них [182, арк.4]. Відкрилися державні гімназії в м.Сереті (ім.Франца Йосифа), в м.Гура-Гуморі, м.Кимполунзі та цілий ряд приватних навчальних закладів: реальна гімназія в м.Сторожинці у 1906 році, приватна гімназія у м.Вашківцях у 1912 році.

У цей період почали виникати нові навчальні заклади для дівчат, де вони мали можливість отримувати середню освіту.

У 1898 році вища дівоча школа була перетворена на дівочий шестикласний ліцей з чотирикласною підготовчою школою [594, c.2]. У такому типі навчального закладу основна увага зверталася на вивчення сучасних мов і природничих дисциплін, замість класичного компонента. Після закінчення ліцею дівчата складали кваліфікаційний екзамен і мали право працювати учителями в початковій школі або записатися до університету як надзвичайні слухачки. З 1910 року в Чернівецькому дівочому ліцеї були введені дворічні матуральні курси для складання гімназійного іспиту зрілості, що давав право вступу на світські факультети університету.

Перед Першою світовою війною на Буковині вже діяло три державних ліцеї – в Чернівцях, Радівцях і Сучаві та приватні в Сереті, Кимполунзі, Гура-Гуморі, Чернівцях. Отже, факти свідчать про те, що період 1895-1914 років був переломним у розвитку українського шкільництва на Буковині. Із 14 державних середніх шкіл на теренах краю було 9 класичних, 1 реальна гімназія, 1 реальна школа, 3 жіночих ліцеї із загальною кількістю 6617 учнів. Із 10 приватних середніх загальноосвітніх закладів діяло 2 класичні і 3 реальні гімназії та 5 жіночих ліцеїв [436, с.94].

Характерною ознакою буковинського шкільництва наприкінці ХІХ століття є чіткі прояви системності, в якій були пов'язані наступністю і організаційною взаємозалежністю такі типи навчальних закладів: народні школи з різною кількістю класів, гімназії (класичні і реальні) та заклади вищої освіти.

Найголовніше, що у цій системі значно переважали вже українські навчальні заклади, йшов інтенсивний процес утвердження українського шкільництва.

VІ етап (1914-1918) - занепад українського шкільництва на Буковині в роки Першої світової війни.

Як відомо, Буковина в ці роки стала місцем бойових дій, що трагічно позначилося на процесі всього розвитку краю, а шкільництва особливо.

Центр духовного і культурного життя краю фактично перемістився до Австро-Угорщини. У Празі знайшла притулок Крайова Шкільна Рада. Велика частина інтелігенції емігрувала до Відня та інших міст Австрії. У Відні в лютому 1915 року краща частина представників галицької і буковинської інтелігенції після багатьох зібрань створила свою організацію – “Загальноукраїнську Культурну Раду” (ЗУКР), яка проводила велику культурно-освітню роботу серед емігрантів, виселенців та військовополонених. Для них відкривалися українські школи, гімназійні курси та курси української мови, відомими серед них була Віденська, Зальцбурзька та Раштдтатська школи.

У самій Буковині багато шкіл було знищено або частково зруйновано чи перетворено на госпіталі, а іноді й на конюшні. Учителі були мобілізовані до війська або стали добровольцями армії Українських Січових Стрільців.

Навесні 1917 року російська окупаційна влада відновила заняття в 10 школах Кіцманського й інших повітів та в Чернівцях, але ні кількісно, ні якісно ці школи не могли задовольнити потреби освітнього і духовного розвитку молоді краю [150;151]. Окупація Буковини Румунією у 1918 році припинила розвиток українського шкільництва на багато років.

Підводячи підсумки короткого огляду історії шкільництва у нашому краї, вважаємо за необхідне звернути увагу на такі фактори, що сприяли поступу українського шкільництва: 1) вплив загального процесу економічного розвитку країн Заходу і потреба внаслідок цього у кваліфікованій робочій силі; 2) розвиток національної освіти в самій Австрії, що не могло не позначитися на становищі в завойованих нею землях; 3) цивілізована і гуманна політика Австрійської монархії щодо освіти взагалі (проте ми не погоджуємося з переоцінкою деякими авторами особистої ролі цісарів та інших високих осіб, адже революційні події в Європі відігравали свою роль в їх політиці); 4) розвиток і посилення українського національного руху на Буковині, послідовна діяльність кращих представників української інтелігенції. Формування інтелігенції як провідної верстви було життєвою необхідністю, мало вирішальне значення в розвитку національної самосвідомості українців у досить складних умовах поліетнічного середовища.

Варто також погодитися з позитивною оцінкою ролі Австрії в історії Буковини. Незважаючи на те, що австрійці прийшли на Буковину як колонізатори, але вони проявили себе як справжні господарі і зробили багато для соціально-економічного розвитку краю. Саме в час, коли Буковина перебувала у складі Австро-Угорщини, у ній сформувалася система освіти, яка охоплювала послідовні типи: народні школи (початкова освіта), гімназії, ліцеї, фахові навчальні заклади, реальні школи (середня освіта), університет (вища освіта). Проте хоча в загальних статистичних даних за кількісними показниками школи на Буковині випереджали деякі високорозвинені коронні землі Австрії, але кількість українських шкіл була меншою і якість викладання в них, зокрема в середніх, залишалася гіршою, ніж у німецьких і румунських. На жаль, офіційний курс держави у цих складних умовах не передбачив розвитку національної освіти і виховання. Але завдяки боротьбі і старанням українських громадських і учительських організацій та прогресивних освітніх діячів ідеї українського шкільництва поступово утверджувалися в краї.

1.3. Еволюція змісту навчальних планів освіти в народних та середніх школах Буковини (ХVІІІ – початок ХХ століття)

На відміну від процесу становлення навчальних планів середніх шкіл, динаміка навчальних планів народних (початкових) шкіл не має чітко визначених періодів. Вона є поступовим еволюційним процесом збільшення кількості навчальних предметів, їх ускладнення та структурних змін в самих навчальних планах.

Зміст освіти, характер навчального плану, кількість предметів і годин, які відводилися для їх вивчення, залежали від чинного законодавства та інших факторів. Насамперед, від статусу школи – однокласної, двокласної, 4-5- класної або навіть 6-класної школи. Залежав він і від того, чи класи були розділеними, чи декілька класів навчалися в одному приміщенні з одним учителем. Помітну роль у визначенні навчального плану, поділу годин відігравало врахування фізичних можливостей дітей.

Особливо демократичним характером відзначався закон від 14 травня 1869 року, за яким Шкільна Крайова Рада повинна була регулювати кількість годин для вивчення предметів, враховуючи потреби народних шкіл і здоров'я школярів при обов'язковому обговоренні змін у навчальних планах на учительських конференціях.

Тижневе навантаження учнів коливалося від 19 до 30 навчальних годин залежно від категорії школи і року навчання дитини у ній. Шкільний обов'язок тривав 6 років з додатковим повторним курсом, який продовжувався ще 2 роки після закінчення народної школи. Мова навчання визначалася шкільною адміністрацією з урахуванням національної більшості населення та думки тих, хто утримував школу [78, арк.1-4].

Законом від 14 травня 1869 року було рекомендовано орієнтовні плани для загальних народних і міщанських шкіл з включенням таких обов'язкових предметів: “Во всякой школе народной повинно ученіе обнимати принаймны следующіи учебніи предметы: религію (Законъ Божій), языкъ, численіе, важнейшіи знанія изъ науки природы, землеписи и исторіи, съ особеннімъ поглядомъ на отечество и его уставъ, писаніе, науки геометрычныхъ формъ, пеніе, телесніи упражненія.

Девчата обучати ся повинни также еще въ женскихъ ручныхъ роботахъ и въ домовомъ господарстве.

Объемъ, въ якомъ учебніи предметы выкладати ся маютъ, зависитъ отъ степени, на якой всякая школа дотычно числа роспоряжаемыхъ силъ учебныхъ находитъ ся. Власне отъ того же зависитъ также простиряніе оученія и на иніи тутъ непоименованніи учебніи предметы” [272, c.374].

Як відомо, “Політична шкільна конституція” (1805) визначила існування таких типів народних шкіл: головні; тривіальні; нормальні та реальні (див. Додаток Б).

У головних школах учні переважно вивчали такі предмети, які давали їм право вступу до реальної школи або гімназії. Крім того, існували ще нормальні або взірцеві головні школи, при яких відкривалися препаранди для підготовки вчителів. Головні школи були переважно трикласними, але подекуди створювався ще підготовчий клас, який складався з двох відділів: у нижчому відділі діти вчилися читати по складах (німецькою, румунською, українською мовами), проходили малий катехизм, арифметику; у вищому відділі було заплановане читання німецькою мовою, малий катехизм, письмо, переклад з німецької мови [366, c.7].

Навчання у підготовчому класі тривало 1-2 роки. Навчальний план для першого класу головної школи передбачав: читання німецькою, вивчення малого катехизма, письма, переклад з німецької книги, вивчення німецької граматики та початків арифметики. У другому класі вивчалися Закон Божий, читання, переклад, граматика німецької мови, правопис, рахунки по-німецьки. Навчальний план у третьому класі складався з техніки читання та перекладу по-німецьки, граматики і правопису, стилістики, рахунків, вивчався також вищий катехизм, Євангеліє, Біблія. В четвертому класі перший рік вивчали Закон Божий, латинську мову, письмо, рахунки, граматику, правопис німецький, стилістику та географію, початки будівництва й популярну геометрію. В другому році додавалися ще початки механіки, фізики, історії природи, декламація. В дівочих школах передбачалися ті ж предмети, що і в чоловічих, але ще вивчали домоведення та ручні роботи (шиття, вишивка, плетіння).

Звернімо увагу на дві сторони цих навчальних планів: з одного боку – німецька, як основна мова навчання, що виступала як засіб формування в учнів чужого світогляду і способу мислення; з другого - розширюється коло предметів, які давали учням можливість осягнути значний спектр знань, які забезпечували достатню грамотність і основу для подальшого навчання (див. Додатки В.1.1, В.1.2).

Навчальні плани три- та двокласних народних шкіл порівняно з планами нормальних шкіл мали тенденцію до звуження навчальних годин за рахунок зменшення кількості предметів (див. Додатки В.2.1, В.2.2 та В.3.1, В.3.2).

Тривіальні школи з 1805 року, після прийняття закону “Політична шкільна конституція” і аж до 1855 року, були двоступеневими. Перший клас охоплював 2 роки навчання; наступні 4 роки тривало навчання у другому класі.

У першому класі вивчався малий катехизм, розпізнавання звуків, читання по складах із застосуванням правил, початки читання друкованих та писаних букв; написання основних видів паличок (рисок) і складання з них літер, згодом - складів і слів, а також початки усного рахунку. У другому класі поглиблювалося знання Закону Божого, читання й каліграфії; вивчалися орфографічні правила, обчислення письмове з великими числами та дробами, усний рахунок, стилістика. Деякі тривіальні школи у невеликих містах мали три класи: підготовчий, перший і другий, тобто були триступеневі (див. Додатки В.4.1, В.4.2).

Однокласна нерозділена школа з цілоденним навчанням була в ті часи найпоширенішим типом початкового навчання на Буковині. Школярі ділилися на 3 групи: у першій училися діти першого шкільного року, в другій – другого і третього, у третій – четвертого, п'ятого і шостого шкільних років навчання [132, арк.6-7].

Цілком природно, що навчання трьох груп дітей, різних за рівнем знань, становило великі труднощі для вчителів. Тому багато однокласних шкіл по селах змушені були працювати півдня. У школах з “південною наукою” діти ділилися на дві групи: нижчу і вищу, одна з яких училася до обіду, а в іншій проводилися післяобідні заняття. Нижча група складалася з двох відділів, які охоплювали відповідно учнів першого і другого шкільного років. У вищій групі навчалися діти 3 і 4 шкільних років та 5-их і 6-их [624, c.3].

Релігія виступала як основний обов'язковий предмет для всіх груп (відділів) однокласного навчання. Державний закон від 14 травня 1869 року визначав, що “про викладання релігії дбає відповідна церковна установа. Кількість годин встановлює навчальний план, а розподіл навчального матеріалу на окремі річні курси здійснюється церковною установою. Викладачі релігії керуються шкільними законами. В громадах, де немає духовної особи, яка могла б систематично викладати Закон Божий, за згодою церковної громади ці заняття може проводити вчитель відповідної конфесії” [297].

Зіставлення та аналіз навчальних планів нерозділених і розділених однокласівок свідчить про те, що навіть за кількістю годин, які відводилися на вивчення більшості навчальних предметів, у розділених однокласних школах давалося значно менше знань, бо необхідність для вчителя працювати з групою дітей з різним рівнем знань призводила до гальмування розвитку дітей.

Шестикласні школи за своєю організаційною будовою наближалися до класичного типу школи. У них кожен клас навчався в окремому приміщенні, його програма була розрахована на цілий навчальний рік і значно розширювала обсяг знань, які отримували учні. Поділ класів у цьому типі школи був аналогічним 5-класній школі і мав такий вигляд [624, S.3] (див. Додаток В.5).

У зв'язку з тим, що державний закон від 14 травня 1869 року визначив, що тільки Міністерство віровизнань і освіти повинно видавати і затверджувати навчальні плани і підручники, а мову викладання в школах визначала Крайова Шкільна Рада, то всі видозміни навчальних планів, виданих після 1869 року (1874 р., 1882 р.), довго не були адаптовані до реальних умов буковинських шкіл.

Тому багато буковинських учителів і прогресивних освітніх діячів розробляли персональні навчальні плани, у яких намагалися розширити обсяг знань учнів і враховувати реальні практичні потреби школи. Прикладом є запропонований Ю.Федьковичем у 1871 році навчальний план і прийнятий на Вижницькій повітовій конференції 28-30 березня. Він відразу був впроваджений у роботу шкіл Вижницького повіту. Цей навчальний план охоплював 22 предмети і був розрахований на 8 років навчання. Перелік предметів свідчить, що вони повинні були сприяти різнобічному розвитку учнів і обов'язково включати краєзнавчий елемент. До плану входили такі предмети: наглядна наука, письмо від перших початків до складання важливіших письменних вправ (листів, вільних задач); письмо німецькою; читання рідною мовою; читання німецькою мовою; граматика рідної мови; вправи в німецькій мові; декламації прозових і поетичних уривків; письмові вправи; рахунки; геометрія; малювання; географія; історія, в т.ч. Русі і Буковини; фізика; історія природи; гігієна; співи, в т.ч. церковний спів; гімнастика; державні, крайові і громадські уряди; як ходити коло звірів і рослин; знання церковнослов'янської м

Дата добавления: 2015-07-26; просмотров: 230; Нарушение авторских прав

Мы поможем в написании ваших работ!