Культурно-освітні передумови

Аналіз культурно-освітніх передумов у період входження Буковини до складу Австро-Угорщини свідчить про складні процеси взаємопроникнення культур і спрямовуючу роль церкви в етнокультурному розвитку краю.

Понад три століття Буковина входила до складу держави Молдови. Проте через деякі обставини українська культура здійснювала значний вплив на зміст молдавської освіти і культури. Це пояснюється певною кількісною перевагою українського населення, особливо в північній частині Буковини, а також і тим, що вона довгий час входила до складу Київської Русі і Галицько-Волинського князівства, що посприяло високому розвиткові культури та освітньо-виховних і духовних традицій населення.

Зв'язки між Буковиною, Галичиною і Великою Україною фактично не припинялися, спричиняючи залучення народів Буковини (не тільки українців, а і волохів) до духовних здобутків Українського Відродження XVI-XVII століть. За свідченням відомого історика Буковини А.Жуковського та інших дослідників, поширення української культури на Буковині не змогли пізніше припинити ні офіційні молдавські установи, ні прокатолицькі кола церкви. Великий вплив на культурно-освітній розвиток мали братства та братські школи Галичини і Великої України. З України у Молдавську державу приїздили ченці і кваліфіковані учителі, які засновували духовні і світські школи [283, с.82].

Варто відзначити розвиток письменства на Буковині за часів Молдавської держави. За свідченням В.Сімовича, на Буковину проникали також книги кириличного друку, які “з великою пошаною переховують старі дяковські, а той попівські роди…, повидирані або пропалі листки доповнюють переписами з інших видань, щоб тільки зберегти давню пам'ятку”[522, с.6].

Таких книг на Буковині на час її приєднання до Австрії було знайдено 115, вони були видрукувані у Львові, Києві, Острозі, Почаєві, Стрятині, Чернігові, Відні, Москві [397, с.80-81]. Про високий рівень культури свідчить рукописна пам'ятка “Путнянське Євангеліє” - перший твір з виразними ознаками тодішньої української літературної мови. Монастирі сприяли переписуванню книг не тільки церковного характеру, але й оригінальних світських творів XVI століття.

Винятково релігійний характер освіти, неподільний вплив церкви на виховання й навчання сприяли відкриттю шкіл при численних церквах і монастирях, які готували кандидатів для духовного стану. Однак церква обмежувала зміст освіти у навчальних закладах, гальмуючи проникнення природничих дисциплін, замикаючи його на релігійних підходах. Навчальні плани тогочасних шкіл охоплювали лише навчання читанню старослов'янською мовою церковних книг, основам грамоти, молитвам, виконанню церковних обрядів. Вступ до них був станово обмеженим, тому поза духовенством і частиною бояр населення залишалося переважно неписьменним.

Проте на час приєднання Буковини до Австрії спостерігався певний занепад української культури в краї. Це відбулося внаслідок збігу несприятливих історичних обставин (занепад козацької держави, посилення румунської колонізації та впливу Туреччини і т.п.). Як свідчить дослідник К.Баладиженко, боярство, задовольнившись матеріальним добробутом, “питалось соками наносной культуры”, духовенство, яке повинно було зберігати старі традиції, “не умело передать их ни панам, ни народу” [3, с.13]. Своє національне обличчя українцям на довгий час вдається зберегти в північній частині краю.

Щоб глибше зрозуміти культурно-освітню політику Австрії щодо населення краю (тоді нараховувалося 268367 русинів і 208301 волохів) в перші роки її панування на Буковині, треба мати на увазі одну обставину, яку глибоко проаналізував С.Смаль-Стоцький. Він писав: “Коли ми говоримо про Русинів і про Волохів як про народности, то тим нїяк не хочемо твердити, що у них в часї прилучення Буковини до Австриї були вже розвинені сьвідомість і почутє народности, а значить се лиш тілько, що найбільші маси мешканцїв Буковини уживали в бесїдї мови рускої або волоскої. Релїґія становила тодї головну ріжницю між людьми, а що так Русини як і Волохи були православні, а для православних у нас витворила ся з давна назва “Волохи”, то і Русини і Волохи не почуваючи релїґійної ріжницї між собою, уважали себе за одну громаду, оден нарід, ба навіть називали себе одним імям Волохів, котре слово має тодї (а почасти ще і тепер) очевидно релїґійне а зовсїм не етноґрафічне значінє. Але власне тота назва Волохів, котру Русини прикладали также до себе, щоб тим означити, що вони є православні, мала серед нових обставин в Австриї важкі наслїдки, бо Австрия розуміла се слово в етноґрафічнім а не в релїґійнім змислї, воно стало ся полїтичним чинником на Буковинї. Відси то походить, що обі тоті народности на Буковинї не однаково і нерівномірно розвивали ся. Волохами правительство більше займало ся і опікувало ся нїж Русинами” [523, с.21].

Оцінка більшості дослідників та офіційних австрійських джерел стану освіти на Буковині в роки її прилучення до Австрії здебільшого негативна. У працях окремих учених подані деякі відомості про початкові школи при монастирях, метою яких була підготовка дітей до виконання духовних функцій. Дяківських шкіл для українських дітей було небагато, деяку освіту давали по селах мандрівні вчителі.

І хоч панівною державою щодо Буковини була Молдова, яка сама перебувала під владою Туреччини, молдавські верхи теж не відзначалися особливим рівнем грамотності. За висновком С.Смаль-Стоцького, “всї верстви населення Буковини стояли в часї прилученя нашого краю до Австриї на дуже низкім щебли осьвіти і культури” [523, с.22].

Представники кожної з соціальних груп Буковини (як вищих, так і нижчих верств) мало відрізнялися своєю освіченістю. Опираючись на архівні та історичні джерела, С.Смаль-Стоцький пише про загальний низький освітній і культурний рівень більшості населення Буковини. “Низкий степень осьвіти висших слоїв суспільности, недостаток всякого змаганя в тім напрямі впливали лихо на низші верстви, і загальна темнота залягала цїлий край” [523, с.27].

Мало відрізнялися від селян бояри та поміщики, “…панів буковиньских або молдавских що до осьвіти зовсїм не можна порівнувати з панами в Польщі (в Галичинї), де були висші школи, академії, і де наука подавала ся цїлком на європейський лад. Также і духовеньство руске в Галичинї, хоть як було підупало, все-ж таки стояло висше своєю осьвітою, нїж духовеньство буковиньске і молдавске, котре ледви уміло читати церковні книги: писати не всї сьвященники знали…”, - писав С.Смаль-Стоцький [523, с.26].

Певну освіту боярські діти одержували шляхом домашнього навчання під керівництвом запрошених учителів, якими були переважно монахи. Вони навчали дітей слов'янській, волоській та грецькій мовам, а також арифметиці. Після закінчення домашнього навчання, не маючи можливості продовжувати освіту на Буковині, молоді люди їхали до шкіл Києва і Львова чи до Західної Європи - у Париж або Відень.

Щодо представників духовенства, то, незважаючи на соціальне становище і специфіку діяльності, їх освітній рівень був теж низьким. Як вищі прошарки духовенства - єпископи, управителі монастирів, так і нижчі - священики, ченці далеко не завжди відповідали своєму сану і проповідницьким обов'язкам. Були серед них і люди, що піднялися над рівнем своєї соціальної групи, як священик Ігнатій з Кіцманя, що переписав Євангеліє, або монах Спиридон, що створив “Путнянське Євангеліє”. Але до більшості духовенства має пряме відношення характеристика генерала Габріеля фон Сплені: “Весь клір не має освіти і своє незнання розповсюджує на питання віри” [641, с.9].

Варто відзначити, що австрійський генерал занадто критично оцінював майже всі верстви населення краю, що не зовсім відповідає історичній правді. На жаль, така характеристика вплинула на подальших дослідників. Наприклад, С.Смаль-Стоцький писав про священництво, що “для рабів воно було паном, а для панів рабом” [504, с.10], а І.Карбулицький нищівно заявляв: “…якось не хочеться нам вірити, що ті монахи… могли бути просвітителями народу, та щоби по їх монастирях могли були існувати і процвітати добрі школи” [335, с.9].

Такий стан М.Семчишин пояснював тим, що в краї “…не було ні шляхти, ні свідомого міщанства чи інтелігенції; простий люд коротав свою долю в панщині і безпросвітній темряві, а горстка малоосвіченого духовенства не могла нічого вдіяти” [514, с.172].

Цілком зрозуміло, що в цих умовах так звані “дяківки” були неспроможними дати освіту, яка б сприяла підвищенню культурного, інтелектуального рівня населення. Ефективність навчання в цих школах залежала від багатьох факторів, зокрема від рівня підготовки священика, сільськогосподарських робіт, а також від постійно діючої школи, бо в багатьох селах учителі були тимчасово, мандрували із села в село, шукаючи кращих учнів і заробітків [372,с.1].

У “дяківках” не було сталого навчального плану: дітей навчали читати за часословом і Псалтирем, давали елементарні навички письма, лічби і церковного співу. Більшість цих шкіл діяли тільки взимку, в той час, коли закінчувалася робота, пов'язана із збиранням урожаю. Таке становище “дяківок” дало підставу С.Смаль-Стоцькому висловити думку, що ці “школи ледве чи заслуговують на ім'я шкіл” [523, с.25].

Значно ширшим був зміст освіти у монастирських школах, де здобували освіту бояри та інші верстви населення, які готувалися до вступу до вищих навчальних закладів України та Західної Європи. У краї діяли три монастирських школи: митрополича в Сучаві, владича в Радівцях та монастирська в Путні, якими керував радовецький владика. Кошти на утримання цих шкіл брали зі спеціального фонду, заснованого воєводою Григорієм Гікою ще у ХVIII ст., для якого збирали з кожного священика і дяка по 1 дукату в рік.

“Найбільша з них, - зазначає С.Смаль-Стоцький – була…монастирська школа в Путні, а яка там була наука, про се довідуємся випадково з свідоцтва, виставленого 10-го квітня 1788 ігуменом цього монастиря Георгієви Балушескулови (пізніше владиці буковиньскому)”, що він “від свого 5-го до 12-го року учив ся там часослова, псалтиря, октіоха, молдавского і руского (!) катехизму, писати листи по волоски, сьпівати грецького напіву, граматики, землеписи після книжки Буфіє, переложеної владикою Амфілохієм, реторики, про схізму церковну із книги “Камень преткновенія”, листу архиєп.Євгенія, істориї церковної від початків християньства аж до 9-го віку і до синоду флорентийского після Евсевія і иньших істориків, наконець скороченої Плятоньскої теольоґії” [523, с.26-27].

Найвищого розквіту ця школа досягла тоді, коли ігуменом монастиря стає архімандрит Варфоломей Мазарянул, високоосвічений і дуже обдарований учитель. У цей час вона отримала назву вищої школи [335, с.6].

Незважаючи на наявність монастирських і дяківських шкіл, освіта в краї на час приєднання його до Австрії була на досить низькому рівні. Цю ситуацію спричинила ціла низка факторів, зокрема: бідність громад, вплив волоського елементу та розрив тих культурно-освітніх традицій, які були пов'язані з Галичиною і Великою Україною. Проте в край усе ж потрапляли ідеї Українського Відродження ХVІ-ХVІІ ст., а діяльність братств і братських шкіл та їх діячів наклала значний відбиток на освітній рівень населення Буковини.

Відомо, що Петро Могила заснував у Яссах у 1640 р. академію і неодноразово направляв монахів і учителів у Молдавську державу для заснування шкіл. Молдавські ж господарі і бояри були членами Львівського Ставропігійського братства, надаючи йому значну матеріальну допомогу, а Чернівецький староста був обраний сенатором братства [310, с.25-26]. Боярські діти навчалися у Львівській братській школі, а вищу освіту отримували у Києві та в західноєвропейських університетах [514, с.116]. На жаль, приналежність Буковини до Молдавської держави послабила, а потім і розірвала взаємозв'язок Буковиною та Галичиною. Чисельність шкіл у цей період у порівнянні з кількістю церков була досить низькою. Станом на 20 липня 1785 року на території Чернівецького протопресвітеріату було 39 церков і всього одна школа; в Черемоському, Дністровському й Берегометському протопресвітеріатах відповідно 45, 13 і 35 церков і жодної школи [397, с.71]. Відповідно незадовільною була і матеріальна забезпеченість цих шкіл, особливо підручниками.

Щоб зрушити з місця буковинське шкільництво, австрійському уряду довелося надіслати у 1785-1786 роках за рахунок православного релігійного фонду 1000 примірників букварів, 1000 - рахункових книжок, 1000 - румунсько-молдавських катехизмів і 2275 - українсько-німецьких катехизмів. Аналіз історико-педагогічної літератури свідчить про те, що в перші роки прилучення Буковини до Австрії тут діяло 6 волоських шкіл: у Чернівцях, Путні, Радівцях, Сереті, Сучаві та Кимполунгу, які стояли в освітньому плані вище від шкіл-“дяківок”.

Отже, становище буковинського шкільництва на момент входження Буковини до Австрії характеризується такими проблемами:

1. Українське шкільництво на Буковині багато втратило через розрив тих споконвічних зв'язків із Галичиною і Східною Україною, які підтримувалися протягом багатьох століть.

2. Низький рівень економічного розвитку, а також національний і соціальний гніт гальмували розвиток освіти на Буковині.

3. Саме це призвело до того, що систематичного українського шкільництва в краї не було, окрім двох типів шкіл – монастирських та шкіл-“дяківок” і окремого приватного шкільництва. Незважаючи на етнографічну українську більшість населення, такий стан справ гальмував розвиток свідомої української інтелігенції.

4. Найвищий рівень освіченості мали представники духовенства, тоді як основна маса населення була малоосвіченою.

Отож передумови розвитку безпосередньо українського шкільництва неоднозначні. З одного боку, ми спостерігаємо прагнення найбільш прогресивної частини буковинців до національної освіти, перші кроки зародження шкільництва, а з другого – несприятливі історичні фактори, які гальмували цей процес.

Проте, незважаючи на економічну і культурну відсталість краю, в ньому існували передумови, які дещо полегшували культурно-освітню місію, яку взяла на себе Австрія в ті часи. Її позитивна культурно-освітня політика, фінансова підтримка шкільництва були об'єктивно необхідними в умовах розвитку капіталізму, бо вкрай зростала потреба в освічених робітниках. Ліберально-конституційний лад Австрійської імперії був зацікавлений в економічному і національно-культурному розвитку всіх регіонів, вбачаючи в цьому шлях зміцнення імперії, посилення духовної, культурної, релігійної злагоди народів.

Тому приєднання Буковини до високорозвиненої держави – Австрії деякою мірою сприяло культурно-освітньому розвитку краю.

Дата добавления: 2015-07-26; просмотров: 235; Нарушение авторских прав

Мы поможем в написании ваших работ!